Край битого шляху
– Ну, далі, далі, – зацікавився професор. – Що далі? Які у вас факти?
– Я кличу на допомогу як свідка топоніміку. Мертві гори, німі ріки й озера заговорять, піднімуть завісу минулого. Я познаходив цілий ряд німецьких назв, скалькованих з слов’янського.
– Ого… Це, знаєте, цікаво, – хитнув головою професор. – Ану, покажіть мені свої матеріали.
Він переглядав довгий список коментованих назв. Обличчя його розтягнулось у задоволеній усмішці.
– Непогано… Перевернути старі канцелярські акти і з пилюки вигребти нетлінні факти. Німці калькували слов’янські назви. Як ви до цього додумались? Чекайте, але що це дасть?
– Я про це хотів з вами порадитися. Тепер немов усі чемериці наїлися. В кіножурналах – Гітлер і Муссоліні. В колах інтелігенції тільки й розмов про якусь місію Німеччини. Це не рак душ, це тільки зараза, і мені здається, що якби авторитетним тоном, переконливо заговорити до них, що слов’янські народи зовсім не гірші, що німецький колоніалізм, а тепер фашизм завжди були і є ворогом слов’ян, показати те, що робилося протягом століть і робиться тепер на колонізованих землях, – мені здається, що не тільки інтелігенції, а й урядові відкриються очі.
– І цією брошуркою зробити переворот у політиці, – додав скептично професор.
– Я вірю, що в даний момент така праця могла б зробити важливу справу. Польський фашизм дає дорогу німецькому чоботові. Отже, треба боротися з фашизмом у Польщі. Хіба антифашистський трактат, обґрунтований науково, трактат, що зачепить національні почуття, розкриє історію віковічної боротьби слов’ян проти германського засилля, не вплине на тих, хто зараз, може, й несвідомо, йде в зуби ворогові, як кролик у пащу кобри?
– Я так не думаю, – сказав професор серйозно. – Але робити щось треба. Може, справді ви започаткуєте в науці протифашистську течію. Тільки це політика, юначе. Тримайтеся. Наші водзовє[12] не почнуть танцювати під вашу дудку і по голівці не погладять.
– Я не буду вас наражати на небезпеку, професоре. І не буду на вас посилатися. Тільки вашої допомоги прошу, вашої ерудиції.
– Радо допоможу вам. Але хвилиночку… Для того, щоб який-небудь видавець випустив книгу під вашим іменем, вам треба ще до того десь надрукуватися. Так буде краще. Знаєте що? Напишіть розвідку про топоніміку без жодного політичного забарвлення, і я вміщу її у краківських «Вядомосьцях літерацкіх». Там я дещо вже друкував.
Антін схопив за руку професора. Але той смикнув її і знову тим самим пронизливо-недовірливим поглядом ошпарив Кривду.
– Де ви були весь час?
– Тут, професоре.
– Чому не заходили?
– Не міг. І не можу вам сказати, чому…
– Дивіться на нього! А я хочу, щоб ви сказали мені правду. Хто до вас сьогодні заходив?
– Не розумію. Ніхто не заходив…
– Ніхто?! Як – ніхто? – кинувся професор. – Де ж тоді Юля?
– Панна Юля? До мене? – сторопів Антін. – Як…
Професор метнувся до одежної шафи й накинув пальто. Кривда зупинив його.
– Що сталося? Кажіть же!
– Сьогодні ми читали вашу статтю і те, що в газетах. І вона щось задумала… Недавно пішла. Біжіть, ну, швидко біжіть! Знайдіть і приведіть її сюди. Ну, чого стоїте?
Антін біг вулицями, не розуміючи, в чому справа. Знав, що Юля десь там, у нього. Але чому, чому? Шарпнув двері, вбіг у сіни, відчинив двері своєї кімнати. Біля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорні кучеряві пасма вибилися з-під шапочки, розкриті вуста готові були вимовити якесь слово, але в очікуванні мовчали.
Розхристаний, задиханий Антін підійшов до неї і взяв за руку.
– Що… що сталося, Юлю? Чому ви…
– Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.
Приголомшений таким навальним щастям, Антін стояв розгублений. Це було неймовірно. Гарячими устами припав до її рук.
– Дорога моя…
VII
На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому ніколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрі, до нього підступила якась жінка й вчепилася за руку. Зморене бліде обличчя й погаслі очі страшно дивились у сутінках на нього, висохлі губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотів вирватися від божевільної жебрачки і в ту ж мить прикипів до місця. Пізнав: це була Оленка…
…Оленка прокинулась. Мале віконце рожевіло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утік, як тільки розплющила очі. Тоді згадала все, що сталося вчора, щаслива усмішка промайнула на устах, очі, сповнені щастя, повернулися в бік Владека… і одразу ж погасли. Біля неї не було нікого. Не повірила. Схопилася з ліжка, кинулася до сіней, скрикнула. Не було нікого. Чи не приснилось усе це їй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, і гірка складка залягла в кутику вуст.
– Дурненьке дівчисько, – прошепотіла до себе, – ти думала, що він зрозумів твоє горе, побачив у тобі людину і залишиться з тобою… Нерозумна…
Щось зашелестіло під її руками. Підняла край подушки і побачила гроші.
– Заплатив… Змилувався… Милостиню дав і втік… Втік, щоб не бачити мене, окаянної!
І заридала, припавши до подушки.
Змучена, бліда, кволо підвелася з ліжка. Побачила себе в дзеркалі. Може, вперше в житті побачила себе такою, якою була насправді. На неї дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою і відкритими грудьми заманювала до себе чоловіків, – повні горя голубі очі з докором і нерозумінням дивилися з дзеркала на свою двійницю і питали:
«Що ти зробила з себе, сестро?»
Тремтіла вся і мовчки відповідала:
«А як же жити?»
Читала відповідь, невмолиму, страшну:
«Краще умри».
Здригнулася від цієї думки, затулила руками обличчя й одвернулась.
«Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»
Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…
Найми в місті. Стара пані на кожному кроці штовхає, немов для потіхи. Так тривало довго. Не витерпіла. Кров’ю з розбитої губи плюнула в очі пані. Побита, скривджена, ще зовсім мала, ходить від дверей до дверей, просить хліба.
Знову найми. Їй шістнадцять років. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапає її в темних сінях, скручує руки. Пручається. З усієї сили б’є його в гладке обличчя.
Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тільки тіло стало вже важке; ходити трудно. Біля ратуші стоїть жовнір. Темна ніч. Манить його пальцем до себе і хриплим від страху голосом шепоче: «Два злоті…»
Здригнулася від цієї згадки. Але в розірваний ланцюг спогадів вклинюється ще одне кільце, бліде, неясне. Може, це й не спогад, а тільки сплетіння думок.
…Хата. Мабуть, та, в якій народилася. Хтось ледь живий лежить на ліжку. Більший від неї хлопчик дрижить з переляку і тулить її до себе. А потім… До хати заходять люди, хочуть її взяти, але вона плаче, не дається і кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в тумані, лише цей крик, цей крик… А далі нитка спогадів рветься. Що далі було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це їй не говорили. Ще зовсім маленькою послали в якесь село пасти корови.
Одного дня сказала господареві:
– Йду до міста служити.
Їй дали посвідку з гміни, і вона пішла.
…А вчора зустріла людину. Зустрічала їх багато і до кожного підходила. Як на торговищі. Але цей був якийсь не такий. В очах його таївся смуток. І, здається, саме це не дозволило їй вимагати грошей. Хотіла хоч на хвилину чистого щастя. І він їй дав. Як милостиню, як ті гроші, що залишив під подушкою. Дав і втік. Бо вона не людина. Повія. А вдень з повією ніхто не хоче розмовляти.
Стояла, повернувшись обличчям до стіни, опустивши руки. Очі втупилися в одну точку.
Враз обернулася. Схопила гроші й квапливо почала складати речі у валізку. Постукала до господині, дала їй плату і, не сказавши ні слова, подалась на вокзал.
З провулка вийшов знайомий.
– A-а, цілую ручки! – обняв її за плечі. – Куди панянка зібралася?
– Вступися.
– Хи-хи-хи! Це відколи так? – Притягнув її до себе. – Сьогодні де?
– Тут! – крикнула і щосили ляснула долонею по щоці. – Тут! – повторила ще раз і вибігла на головну вулицю.
Не знала, що робити, куди їхати. Тільки твердо вирішила: геть звідси, кудись далеко, де її ніхто не знає.
– До Львова, – сказала у віконце.
…Минали дні і тижні. Надходила глуха осінь, почалися холоди, випав ранній сніг. За малу комірчину, найняту в однієї міщанки на Левандівці, віддала вже останні гроші. Спочатку ще кликали її прати білизну, тепер і цей заробіток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.
Біля магістрату товпилися люди, тиснулися в черзі, вимагали роботи. Закутані в лахміття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками від холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонів прокляття.
– На біржу, на біржу! – чулися щоденно вигуки адміністраторів.
Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комірчиком ледь прикривало благеньку літню сукенку. Але в натовпі безробітних вона все ще вирізнялася своїм одягом.
– Панянка також без роботи? – якось спитав її сусід у черзі до приймальні магістрату.
– Без роботи.
– Давно?
– Третій місяць.
– Ого! Це ще не довго. Пустіть тих, що по рокові.
Мовчала, закусивши губи.
– А ви вже десь працювали?
– Ні, я приїжджа.
– От що я вам пораджу, панянко. Йдіть на біржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви ніде не працювали. Підіть туди.
Але й на біржі спитали, де працювала. Не хотіла говорити гіркої правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервоніла. Їй ще ніколи не доводилося називати вголос свою професію. Панок єхидно посміхнувся.
– У пані, здається, добра спеціальність. Чого вам треба? Підлогу мити?
Верталась голодна, у відчаї. Розпука стискала груди. Що робити? Назустріч їй ішли люди: добре вдягнені, веселі, йшли з жінками під руку. Жовніри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливі погляди на її бліде, та все ще привабливе обличчя.
Вона відводила очі й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнішою за голод.
Вечоріло. В кишені ні гроша. Сьогодні господиня замкнула комірчину й викинула в коридор її шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?
Двірники звозили сніг у відкриті люки каналів. Звідти клубочилась смердюча пара, внизу шуміла брудна Полтва.
«Туди!» – вирішила Оленка й перетяла вулицю до відкритого люка. Випари сопухом вдарили їй в обличчя. Подумала з відразою:
«Ні, тільки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».
І попрямувала далі. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засміявся. Їй було байдуже. Ось над’їде трамвай, і все закінчиться. Але життя ще тліло в грудях, ще жевріло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до криміналу… Там перебула б до весни. А навесні вернеться на село. В те Загайпілля, з якого пішла зовсім маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей і вийде заміж. Вона ще молода… Їй треба жити.
Уявила село, себе в простій сільській одежі, маленьку хатину, і мрійлива усмішка зацвіла на змарнілому обличчі. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед її очима.
Як потрапити до криміналу?
Загорілись вечірні вогні. Тротуаром назустріч їй ішов мужчина в пальті з сивим коміром, у сивій шапці. Обличчя його Оленці було знайомим. Зупинилася. Дивилась великими очима. Пізнала. Хотіла крикнути, але голос застряг у горлі. Скочила вперед і схопила його за рукав.
– Пане…
– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек і враз ахнув.
– Я… я Оленка.
Якусь мить стояв як укопаний і одразу ж висмикнув руку, за яку вона вчепилася, мов потопаючий за стеблинку. Оленка не переставала повторювати благально:
– Пане, пане! – і тягнулася до нього.
Довкола стовпилися люди. Жах перед компрометацією змусив Владека вдатися до крайніх заходів.
– Поліція! – гукнув.
– A-а, поліція! – закричала Оленка, не пам’ятаючи вже, що робить. – Поліція? То, може, вона дасть мені шматок хліба, якщо ти не хочеш? А я гадала – інший, благородний! На тобі поліцію! – У відчаї люто накинулася на Владека й штовхнула його в груди. – Хами! Всі ви хами! – кричала.
Юрба здивовано гомоніла. Владек зник у метушні. Поліцай скрутив Оленці руки. Вирвалася. Вся сила, якою вона повинна була ще трохи жити, зібралась тепер у її руках. Раз, другий ляснула оторопілого поліцая по обличчю, нарешті вчепилася в його комір і термосила, поки її зовсім залишили сили…
Владек повернувся додому збентежений. Бачив перед собою благальні очі, змарнілі, запалі від голоду щоки, сині підкови під очима. Її божевільний крик і свисток поліцая гналися за ним, переслідували. Адже він міг врятувати її, Антонову сестру. Повідомити про неї братові. Коли ж бо Владек думав тільки про себе. Навіть тоді, коли хотів розповісти Антонові про Оленку, не про їхню долю думав, а про себе, про помсту Антонові. Пригнічений почуттям власної негідності й докорами сумління, Владек не знаходив собі місця. Але докори сумління заглушала думка, що він мусив би признатися Антонові, де познайомився з Оленкою, про це могли б дізнатися інші. Та скільки він може жертвувати собою для Кривди? За віщо? Хай живуть собі, як хочуть!..
В цю хвилину не стукаючи до кімнати увійшов Костельніцький.
VIII
Казімір Костельніцький завжди був у курсі всіх подій. Така в нього посада. Він блискуче справлявся з обов’язками комісара міської поліції. Поліцейські здібності проявлялися у нього досить рано. Ще комендантам гмінної поліції на Покутті він відзначався своєю невтомністю, організаційним хистом і нещадністю. Селяни його дільниці добре відчули міцну поліцейську руку Костельніцького зразу ж після війни. Обшуки по хатах, закривання сільських читалень, перетрушування бібліотек у школах і на вчительських квартирах стали звичними.
Костельніцький міг не спати по три ночі підряд, якщо цього вимагала служба. Цілими тижнями просиджував із своїми підручними в засідках, виловлюючи контрабандистів, які переносили через кордон румунський спирт.
Промоклі, змерзлі й замучені, постерункові нишком проклинали свого коменданта, проте запобігливо всміхалися перед його клишоногою постаттю та камінним обличчям з приплюснутим носам і гострими малими очима. Під час першої кампанії каральних експедицій він так відзначився, що його перевели на посаду коменданта повітової поліції, а згодом і до Львова.
Батько Владека познайомився з Костельніцьким у Коломиї. Двічі на тиждень Кузьмінський дозволяв собі невелику розкіш – зайти в кав’ярню на гальбу пива. Він часто бачив за столиком коменданта повітової поліції і ввічливо йому вклонявся. На всяк випадок.
Комендант завжди поглядав на високого, худого і вічно зажуреного магістратського урядовця. Якось він навіть зволив запросити Кузьмінського сісти поруч і розщедрився на чарку вина. Це здивувало й насторожило Кузьмінського. Але Костельніцький був досить привітним і ні про що не розпитував. Все ж Кузьмінський більше не заходив до «Роми». Проте коменданта, як виявилося, можна було часто зустріти й на вулиці. І ніколи він не проходив мимо, щоб не заговорити хоч би про погоду.
Якось весняної неділі Кузьмінський відпочивав у скверику напроти пошти. Біля нього на лавочці сиділи хлопці, Владек та Антін, і умовляли батька піти в кіно. Кузьмінському не хотілося. Втомлений канцелярією за цілий тиждень, він волів радше подихати свіжим повітрям, пропахлим молодою зеленню. Та незабаром пошкодував, що не послухався хлопців. Алеєю просто до них наближався Костельніцький. Він привітно посміхнувся і м’яко зупинив Кузьмінського, що наважився було підвестися з поклоном йому назустріч. Владек похапливо звільнив комендантові місце. Антін лишився сидіти.
– Шляхетність не виховується, вона родиться разом з людиною, – сказав Костельніцький, ласкаво поплескуючи Владека по плечу. Антін вловив погордливий погляд поліцая і побагровів від образи.
– Я йду за квитками! – писнув він і побіг алеєю.
– Вам, певно, не вдалося відшліфувати приймака, правда?
Кузьмінський дуже здивувався, що комендант так добре знає склад його сім’ї, і не міг нічого відповісти на репліку.
– Звідки він у вас взявся? Може, це син когось із тих, з якими вам доводилося подорожувати до Мішкольца?
Кузьмінський зблід. Не від страху, – арештований він був австрійською владою, – а від подиву: чому поліція ним так цікавиться?
– Ні… це приблудна дитина…
– А ким за національністю вважає себе ваш названий син?
– Антось, бачите, хрещений у церкві, і я зараз не можу вимагати, щоб він вважав себе римо-католиком. Притому я не накидаю йому своїх думок.
– А все-таки?
– В хаті говорить по-польськи, а книжки читає всякі.
– І Шевченка?
– Правду сказати, не знаю.
– А треба, щоб ви знали. За його виховання відповідаєте ви перед державою.
Костельніцький раптом змінив тему розмови. Заговорив до Владека. Спитав його, як вчиться, похвалив за добрі оцінки. Пильно дивився, як на це реагує хлопчина. Йому, видимо, сподобалось, що Владекове самолюбство тішить похвала.
– А ким би ти хотів бути?
– Учителем гімназії! – випалив Владек.
– І тільки? А міністром не мрієш стати?
Старий Кузьмінський незадоволено чмихнув.
– Пробачте, пане комендант, але я ніколи не забиваю дітям голови кар’єризмом. У нашому стані потрібно виховувати в дітей мрії про трудове життя. Вони, одне з другим, повинні знати, що син бідного урядовця чесним шляхом міністром не стане. Ну, йди, синашу, і ти по квитки. Візьми гроші. Купи й мені.
Владек чемно вклонився, захоплено глянув на коменданта і, ощасливлений його усмішкою, заспішив, щоб похвалитися Антонові.
– Викликає у мене подив те, – холодно процідив Костельніцький, – що ви, поляк, прихистили русина, а свого рідного сина виховуєте також не так, як цього хотіла б наша держава.
– Як умію, – не підводив голови Кузьмінський.
– Послухайте, – зовсім інакше заговорив комендант. – Як ви жили – це ваша справа. Інші були умови, інші й вимоги до людей. А молоде покоління буде жити в молодій Польщі. Воно стане опорою її могутності, носієм вищої культури, і треба прищеплювати молодим не стільки рабську любов до праці, скільки вміння керувати працею інших. Повірте, син ваш ніколи вам не подякує. Я розумію, вам важко, низька платня, але, якщо б ви хотіли, я радо вам допоміг би. Мене переводять до Львова на роботу. Я неодружений, помешкання матиму просторе. Ваш син кінчає гімназію. Якщо посилатимете до Львова, то можна й до мене на квартиру. Де ж ви знайдете помешкання для нього по стерпній ціні?
Кузьмінський не повірив у щирість цієї пропозиції. Він уже віддавна журився, за що утримуватиме хлопців у Львові.
– Я кажу без жартів, – підтвердив Костельніцький. – Не думайте, що це мій жест. Я у вас братиму плату, але, розуміється, по-людськи. Бачите, вас турбує доля одного вашого сина, мене ж, бездітного, – доля всіх польських дітей. І скільки маю змоги…
– Але ж у мене їх два…
Комендант на хвилину зупинився, немов щось зважував у думці, потім:
– Присилайте обох.
Костельніцький ставився до Владека холодно й давав йому повну волю. Тільки при кожній нагоді заводив з ним розмови на історичні чи політичні теми.
Категорично не любить хлопець політики, вирішив. І це непогано. Це вже є запорукою того, що ніколи не схилиться до соціалізму. Гірше те, що його молочний брат цікавиться нею і має на Владека великий вплив.
За п’ять літ він докладно вивчив Кузьмінського. Помітив у цього доброго і легковажного хлопця одну рису, що переважала над іншими, – честолюбність. Вважав: цього досить.
Останнім часом, після статті, комісар особливо почав цікавитися Кривдою. Бачив, що прийде час, коли цьому хлопцеві треба буде припинити ріст. Вагався: вже кинути йому перші колоди під ноги чи хай ще трохи… Щоб не було пізно. Але ні, зараз не можна цього робити. Хай росте. Заздрість, та страшна і сильна помічниця самого диявола, кине Владека просто в його обійми і дасть йому грамотного й вірного агента поліції.
У цьому Костельніцький був упевнений. А мати в університеті свою людину, до того ж свого квартиранта, вихованця, ніколи не завадить. Владек стане його очима й вухами в цьому безпосередньо недоступному для поліції вогнищі всілякої крамоли. Чей же недаром комісар брав до себе на квартиру сина простого урядовця.
Залишилась одна перешкода: треба було якось ізолювати Владека від демократичного впливу його батька. Конче потрібно.
Увійшовши до кімнати Владека, Костельніцький помітив, що юнак схвильований.
– Ви чимсь стурбовані? – запитав. – А я до вас з цікавими новинами. Ви ніде не зустрічалися зі своїм колегою від серця Кривдою?
Владек перелякано видивився на Костельніцького. Що це він?
– З Антоном? Його вже давно нема у Львові.
– Чому ви так думаєте? Він увесь час у Львові. Хіба ви до нього ніколи не заходили?
– Заходив давніше. Господиня сказала, що він виїхав.
– Ха! Цікаво, чи й зараз ви тієї думки, що нема чеснішої людини від Кривди? Він весь час у Львові. Займався політичною діяльністю, а тепер переключився на наукову…
– Не може бути! – здивувався Владек, все більше хвилюючись. – Він би зайшов до мене…
– Ні, він не зайшов би до вас. – Костельніцький примружив одне око. – Йому невигідно підтримувати старі знайомства, тим більше з вами. Потихеньку друкує статті в газетах, а цими днями у «Вядомосьцях літерацкіх» з’явилася його ґрунтовна розвідка… A-а, ви не читаєте журналів, мон шер! Розвідка цікава. Це не газетна стаття, а частина дисертації. Постарайтесь прочитати. До речі, як з вашою дисертацією?
– Ніяк, – спалахнув Владек. – Асистент може обійтися без дисертації.
– Безперечно, Мохнацький помре, і ви тоді будете в Кривди асистентом. Непогані перспективи.
Владек схопився з місця мов ужалений. Це вже занадто! Що діється за його спиною? Згадав, як Мохнацький тицьнув йому якось Антонову статтю і сказав: «Ми знали Кривду і не мали поняття про нього», ніби дорікнув: «Бачите, а ви не здатні на таке». І взагалі поведінка професора останнім часом стала дивною. Ігнорує пропозиції, думки свого асистента, часто робить вигляд, що його не помічає. А тепер, виявляється, Кривда тут. Чому?
– Що ви хочете сказати? – з притиском звернувся до Костельніцького.
– Та нічого… Хіба те, що доктор – наукове звання, а асистент – тільки адміністративне.
– І що з того? Мого місця ніхто не займе.
– Як знати… Надрукуватись Кривді в краківському журналі допоміг не хто інший, як Мохнацький. Майте на увазі, що Кривда заручений з його донечкою, а ваш професор їх благ…
– Це брехня! – крикнув Владек і поступився назад до стіни. – Це ви… вигадали, щоб… – але не закінчив, бо в холодних очах Костельніцького засвітилася злорадним вогником правда.
– Що?! – застогнав. – Що? То він…
– Цілком слушно. Ваш здогад близький до істини.
– Х-хам! – засичав Владек, його вродливе обличчя перекосила злоба. Його очі зустрілись з переможним поглядом Костельніцького.
IX
Кривда отямився від раптового й несподіваного щастя тільки на другий день. Приплив гарячих почуттів і щастя паралізували його волю, все перевернулось догори дном, розметалося, збурилося у рожевому хаосі.
Прокинувшись другого дня, Антін оглядівся по своїй кімнаті. На мить радість щезла, залишивши слід гіркоти.
«Злидні…»
Учора, не розмовляючи й не дивлячись одне на одного, повні спільного щастя, невідомого, бурхливого, вони спішили потішити стривоженого Мохнацького.
Професор зустрів їх дивно. Голос його тремтів, вигляд був пригнічений. Він фактично не втручається в їхню справу. Дає їм повну волю, його життя вже на схилі, він – порохня і тому не хоче ставати комусь на дорозі. Радить не поспішати зі шлюбом. А коли нетерплячка, то – будь ласка. Кімнати порожні, хоч псів ганяй. І, нарешті, бажає їм щастя, хоч не передбачає його в майбутньому.
Як зловісне віщування, як привид горя, пролунали слова професора молодій щасливій парі. Вони переглянулись і прочитали в очах одне одного те саме: тривогу перед життям.
Антін хмарно глянув на Мохнацького.
– Добре бути вашим учнем, професоре. А більше… важко. З різного тіста ми зліплені.
Професор стиснув в руках окуляри, які весь час то надівав, то знімав з носа, і рогова оправа хруснула.
– До дябла… пробачте… зламались. Не говоріть дурниць, Кривда. Вам важко зрозуміти мене, батька. Я дуже поважаю вас… Я захоплений вашою працею і готовий вам допомагати, наражаючись разом з вами на неприємності… Але… Юлечко, вийди, будь добра, ми поговоримо самі.
– Ні, татку. Говори, я буду слухати.
– Ти завжди була вперта… Отже… Що я хотів сказати?… Я бачу ваше майбутнє, Антосю… Ви йдете дуже хисткою дорогою. Я не знаю, чи ви доб’єтесь свого. Повіримо, що так. Тільки пам’ятайте: вас завжди матимуть на оці, ви ніколи не будете вільні від ласкавої опіки поліції… А Юля… Вона одна в мене…