– Дiду, можна? – гукнула вона i потягнула за ручку.
Зазирнула. Дiд Йонас сидiв у крiслi пiд вiкном. Над головою свiтилася лампочка торшера. На носi – окуляри в кiстянiй оправi дивного, майже бурштинового кольору. В руках – книга.
– Можна у тебе каструлю узяти?
– Бери! А що варити будеш?
– Майбуття, – пожартувала Рената i пройшла в його кухоньку, в якiй пательнi, каструлi й iншi емностi та пристосування для приготування iжi висiли, зачепленi за довгi та загнутi догори цвяхи, вбитi в колоди стiни рядами аж до самоi стелi. Вони немов прикрашали невелике та трохи присадкувате вiконце, яке абсолютно не було схоже на iншi вiкна в iхньому будинку.
Це вiконце трохи скидалося на середньовiчну бiйницю, немов той, хто задумав цей будинок, вважав кухоньку останнiм бастiоном. Або ж розмiр вiкна свiдчив про небажання господаря, щоб за ним могли знадвору спостерiгати за трапезою?!
Рената зняла з цвяха велику каструлю i забрала до себе.
Дiд Йонас вiдклав книжку на широкий пiдлокiтник крiсла, пiднявся i собi зазирнув у кухню, де пiд вiконцем на дерев’янiй пiдлозi в двох вiдрах танув снiг.
Старий дивився на вже потемнiлий вiд домашнього тепла снiг, який готуеться стати водою, що потiм перетвориться на чай. Дивився i намагався вiдчути смак снiданку на своему язику. А язик «мовчав», як справжнiй, вiрний присязi солдат ворожоi армii, узятий у полон. Вiн не видавав навiть натяку на смак. Вiн, язик, i так був непридатним i щодо смаку iжi «пiдслiпуватим». Звiсно, це через старiсть. Нiчого вiд язика не добившись, Йонас пiдiйшов до вмивальника i все зрозумiв: вiн сьогоднi не снiдав! Адже якщо б снiдав, то обов’язково помив би за собою тарiлку i тепер вона сушилася б на залiзнiй решiтцi якраз на рiвнi його очей. А навiть якби й не помив, то лежала б вона, тарiлка, в раковинi умивальника!
– Дивно, а голоду немае! – прошепотiв старий.
Озирнувся на холодильник, перевiв погляд на кошик iз картоплею пiд мiцним дубовим столом. Погляд сам перестрибнув на вiденський стiлець, крихкий, тоненький, але який вже рокiв iз сiмдесят, а то i бiльше жив в iхньому будинку. Звiдки ж вiн узявся?!
Йонас присiв на нього, вперся лiктями в стiльницю.
І згадав, як на цьому стiльцi сидiв восени сорокового року минулого столiття радянський офiцер i виписував Йонасу, тодi ще пiдлiтку, якийсь папiр, за яким його мали вiдразу ж забрати в Червону армiю. А потiм цей офiцер випитував довго дорогу до Бiржая.[1 - Бiржай – мiстечко в литовськiй Аукштайтii.] І Йонас, насилу розумiючи росiйську, малював йому план стежки через лiс до битого шляху, який мав би вивести цього офiцера до iншоi дороги, що веде саме туди, куди йому було треба. А потiм стiлець зник. Мати затягла його на горище, щоб нiхто з чужих бiльше не сiдав за iхнiй старий стiл. Самi вони, коли сiдали iсти, приносили сюди двi дошки i клали iх на табуретки по обидва боки столу. Згадав Йонас, як потiм ще кiлька разiв приходили до них сов’етськi, але довго не затримувалися. «Що це у вас за убогiсть така! Навiть сiсти нiде! – сказав якось один iз них здивовано. – А будинок великий! Мабуть, у ньому ранiше пан жив!»
«Так, жив пан, та ми його прогнали!» – вiдповiв тому офiцеровi батько Йонаса Вiтас. «Правильно зробили!» – схвалив офiцер i пiшов, так i не пояснивши мету свого вiзиту. А коли пiшов вiн, батько Йонаса Вiтас усмiхнувся. Адже будинок цей його батько збудував. Якби дiзнався про це офiцер, може, i прогнав би Вiтаса разом iз дружиною i сином iз дому кудись на Сибiр. Але цього не сталося.
* * *
– Ну що, каструлю до бою! – з посмiшкою на веснянкуватому обличчi заявив рудий Андрюс i, обвiвши всiх змовницьким поглядом, простягнув руку, схопив за горло пляшку бальзаму «Три дев’ятки». – Перевiримо свою вдачу?
Чарки наповнилися напоем бурштинового кольору.
Рената роздала ручки й аркушi паперу, вирванi з кишенькового нотатника. Кожен написав щось на своему аркушi, згорнув його i кинув у каструлю.
– Ось тепер можна! – Андрюс акуратно взявся за нiжку своеi чарочки. – За удачу!
Присутнi за столом «торкнулися» один одного поглядами i пригубили тягучий, мiцний бальзам.
– Я перша! – заявила Інгрида i тут же витягнула з каструлi згорнутий папiрець. Поклала його бiля себе на стiл, не розгортаючи.
Потiм уже витягли по фанту i Клаудiюс, i Вiтас iз Ренатою, й Андрюс, i Барбора.
У вiтальнi раптово стало тихо. Тiльки годинник на стiнцi – жартiвливий, подарований Ренатi друзями шiсть рокiв тому на повнолiття, в якому стрiлки рухалися порожнiм циферблатом, а цифри, немов зiрвавшись зi своiх мiсць, «лежали» внизу купою одна на однiй, – тiльки цей годинник своiм цоканням не давав тишi нагоди стати абсолютною. Але й гостi, хоч i затамували подих, але довго так всидiти не могли, i тому мить кiмнатного затишшя була короткою, але вона встигла надати моменту хвилюючоi врочистостi.
Папiрцi зашелестiли. Хтось полегшено зiтхнув. Здаеться, Андрюс.
– Клас! – захоплено прошепотiла Барбора.
Рената обернулася до Вiтаса, який сидiв поруч, i, всмiхаючись, похитала грайливо головою.
– Це, – вона показала пальчиком на свiй розгорнутий фант, – твое мiсто! А мое – у тебе! Вiддай!
Решта зi смiхотливим подивом в очах дивилися, як Рената та Вiтас обмiнялися фантами.
– А ви що, рiзнi написали? – Барбора подалася вперед, намагаючись розгледiти, що ж там було написано на iхнiх фантах.
– Рiзнi, але вони поруч! – пояснила Рената. – Несуттево! Важливо, що удача нам усмiхнулася! Я навiть не вiрила!
– Це ж нiяка не миттева лотерея! – махнув рукою рудий Андрюс. – Ну й якби навiть я витягнув чужу мрiю?! Менi вона не потрiбна! Менi потрiбна своя! Я б ii повернув. В обмiн на мою, певна рiч!
– На нашу! – виправила його Барбора. – А вам, – вона зиркнула на Ренату та Вiтаса, – мабуть, ще зарано iхати! Рената хоче до Венецii, а вiн – у Рим! Ви ще не «синхронiзувалися», як ми, – дiвчина озирнулася на Андрюса.
Барбора взяла його фант, потiм свiй, пiдняла iх так, аби всiм було видно. На обох рiзними почерками було написане одне i те саме слово – «Париж».
– Побачити Париж i померти! – проспiвала грайливо Інгрида.
– Вмирати не обов’язково, – Барбора кинула на неi самовпевнений, трошки зарозумiлий погляд. – А ось приiхати, побачити i перемогти – це так! І клiмат там, до речi, набагато м’якший, нiж у вашiй улюбленiй Англii!
– А ми не до Англii, – миролюбно вiдповiв за свою подругу Клаудiюс. – Ми до Лондона! А в Лондонi погода залежить вiд того, скiльки у тебе на банкiвському рахунку грошей!
– Ой, гадаю, що наша гуска вже готова! – вигукнула Рената, справдi вчасно згадавши про залишену в духовцi страву. – Я миттю!
Вона вийшла в кухню. Вiдчинила дверцята духовоi шафи з трохи потемнiлого жаростiйкого скла, зазирнула всередину. Тепла, смачна, ароматна хвиля зупинила ii думки. І вже не думала Рената про Барбору, котра так любить встрявати в суперечки через дрiбницi. Не думала i про своi з Вiтасом суперечки про мету та сенс iхньоi уявноi мандрiвки. Та й не важливе мiсто, в яке хочеш потрапити! Важливо розумiти, що сама подорож – це i е життя. Та й подорож не закiнчуеться, коли потрапляеш в мiсто своеi мрii та стаеш його щасливим жителем!
Рената натягнула на руки грубi кухоннi рукавички, витягла з духовки деко з гусятницею, опустила його на плиту. Гуска була, без сумнiву, готова! На днi духовки стояв зачинений чавунний казанок iз ведераями.[2 - Ведераi – литовська нацiональна страва: круп’янi або картоплянi ковбаски з м’ясом.]
– Варто було б твого дiда до нас запросити! – запропонував Андрюс, дивлячись на апетитну запечену птицю.
– Звiсно, – закивала Рената, – обов’язково!
Чарки знову наповнилися бальзамом i стало iх тепер на одну бiльше – для дiда Йонаса.
У повiтря кiмнати, вже заповнене ароматом запеченоi гуски, влився новий теплий кминний аромат – ведераiв. І погляди друзiв одразу ж втупилися в чавунець iз картопляними ковбасками, що тiльки-но з’явився на столi.
Дiд Йонас, зайшовши, вiдразу ж сiв на вiльне мiсце. Витягнув своi окуляри з кишенi домашнього, мiшкуватого пiджака. Всадив на нiс i нахилився вперед, вирiшивши ретельнiше розгледiти головну страву вечерi.
– У когось день народження? – вiн обвiв друзiв онуки поглядом.
– Нi, дiду, – Рената усмiхнулася. – Якщо б ти дивився телевiзор, ти б…
– Я б став дурнем! – урвав онуку дiд Йонас. – А позаяк менi вже пiзно ставати дурнем, то краще вже продовжу книжки читати!
– Сьогоднi опiвночi Литва накриеться Шенгеном! – доброзичливо виголосив Клаудiюс, втупившись дiдовi прямо в його збiльшенi лiнзами в кiстянiй оправi очi.
– Чим?! – перепитав задумливо Йонас, кинувши погляд на стелю кiмнати.
– Безмежний простiр спiльноi Європи, – пояснив Клаудiюс. І тут же себе виправив: – Точнiше безкордонний.
