– Ходiмо на кухню, там затишнiше!
Таня завела iх на маленьку кухню зi старою газовою плитою, умивальником, холодильником i квадратним столиком, за яким ледь могли б розмiститися четверо. Однак цього разу iм це вдалося.
Насамперед Таня увiмкнула електрочайник, що стояв на холодильнику. Сiли на табуретки.
– За тиждень сто двадцять фунтiв, – сказала вона доброзичливо. – Тiльки водою й електрикою користуйтеся економно. Тут ще двi пари живуть, i вам треба буде з ними домовитися про час: хто коли користуеться кухнею. Влаштовуе?
Інгрида кинула розгублений погляд на Марюса. Клаудiюс також глипнув запитально на однокласника.
– Це найнормальнiшi умови, – сказав той неголосно. – Особливо для вашого бюджету. Коли знайдете роботу, самi вирiшите: залишатися чи щось iнше шукати! Але дешевше в Лондонi нiчого не знайдете! Ще спасибi Танi скажете, – вiн глянув на господиню з удячнiстю.
Клаудiюс також дивився на неi, на ii волосся, по якому неможливо було визначити його натуральний колiр. Свiтло на кухню потрапляло з вiкна, але позаяк вiкно виходило на вузький бетонний колодязь i на залiзну драбину, що спускалася з рiвня вулицi до вхiдних дверей, то i розгледiти саме примiщення в його подробицях без увiмкненоi пiд стелею лампочки нiхто б не змiг. Ось i волосся Танi здавалося Клаудiюсу то червоним, то темним, то русявим, i не мiг вiн збагнути: чи це гра його зору, ослабленого пiвмороком кухнi, чи ж справдi дiвчина так часто мiняла колiр свого волосся, що воно стало пiстрявим i вiдмовилося «слухатися» новоi фарби.
– Гаразд, – видихнула Інгрида.
– Ви, будь ласка, зараз заплатiть, i я вам дам ключi, – наполегливо мовила Таня.
Отримавши грошi, вона пiднялася до чайника, що закипiв на холодильнику.
– Тiльки ви iх не загубiть! – Кiльце з чотирма ключами, дзенькнувши, опустилося на стiл. – І нiкому не вiдчиняйте! В усiх, хто тут живе, е своi ключi!
Інгрида кивнула.
Танi зателефонували на мобiльний, i вона вийшла, попросивши Марюса дочекатися ii.
– Ось бачите, навiть без застави, – сказав вiн iз гордiстю.
– А вона господиня? Вона що, росiянка? – зацiкавився Клаудiюс.
– Нi, господарi – араби, вони десь за кордоном, у Туреччинi. А вона у них орендуе та перездае. Інодi i сама тут ночуе.
– Де ночуе? – здивувалася Інгрида. – Тут же всього три кiмнати, й усi вони зайнятi!
– Не знаю, може, на кухнi. Але вона нормальна! Не турбуйтесь!
Через пiвгодини повернулася Таня.
– Пощастило вам, – сказала. – Тут ще одна пара хотiла вашу кiмнату винайняти. Але я iх в iншому мiсцi поселила. У знайомих.
Роздiл 6. Дорога на Августiв.[4 - Августiв – мiсто в пiвнiчно-схiднiй Польщi, на рiчцi Нетта.] Пiдляське воеводство
Скiльки там тiеi Європи?! Вiн ii вже пройшов iз кiнця в кiнець десятки разiв! І до своеi дерев’яноi ноги, i з нею. Найбiльше йому подобалася колись Пруссiя, Схiдна Пруссiя. Вона була майже рiдною, як двоюрiдна сестра. Знав ii якщо не з народження, то вже явно з молодих рокiв i до того дивного моменту, коли вона розчинилася в iсторii. Цей момент тривав достатньо довго, кiлька рокiв Кукутiса не вiдпускало вiдчуття, що десь поруч вариться зупа з квашеноi капусти та гороху. У великому казанi, що висить на гаку над багаттям. Запах цiеi зупи наздоганяв Кукутiса то на однiй дорозi, то на iншiй. А той единий раз, коли вiн потрапив у Кенiгсберг, ноги занесли його в самiсiньке черево Схiдноi Пруссii – ресторан «Блутгерiхт» у погребi королiвського замку. І вiн, напившись пива i наiвшись перцевих клопсiв,[5 - Кенiгберзькi клопси – м’ясна страва нiмецькоi кухнi, що складаеться з кiлькох котлет, политих каперсовим соусом.] нiяк не мiг i не хотiв iти звiдтiля. Сидiв i все милувався люстрами та пiдвiшеними вiтрильниками, i торцями великих бочок iз родинними гербами схiдно-прусських баронiв i зображеннями iхнiх замкiв. І пiшов тiльки, коли над ним у стiйцi фельдфебеля завмер насуплений i вусатий офiцiант, вимовивши лише одне слово «Zeit!», яке прозвучало, як слово «Ordnung».[6 - Час (нiм.). Порядок (нiм.).] І тодi, розумiючи, де вiн перебувае й як тут ставляться до коротких слiв, Кукутiс устав i насилу пiднявся крутими схiдцями з пiдвалу-ресторану з дивною назвою «Кривавий суд» на поверхню Схiдноi Пруссii. Минали роки, i вiн знову i знову заходив у прусськi села та мiстечка, бачив iх, чув iх, хапав носом запахи iхнiх кухонь. І раптом, у якийсь момент, щось змiнилося. Вони зникли. Звiялися пруссаки, немов в один момент зiбрали своi манатки та запахи i пiшли. Ось так жили собi столiттями, зустрiчалися на шляху, всмiхалися своiми особливими дрiбними посмiшками. Першими i голоснiше за всiх на всю Європу вiдсвяткували винахiд барона Карла Фрiдрiха Крiстiана Людвiга Драйз фон Зауерброна – механiчну м’ясорубку. Здавалося б, ну все, прощавайте муки з подрiбненням ножами м’яса для клопсiв, здрастуй, нове, комфортне життя! Але нi, недовго вони радiли появi механiчноi м’ясорубки! Й ось, мабуть, завис хтось над ними в стiйцi фельдфебеля, насуплений i вусатий або навпаки – хитро усмiхаючись, безвусий. Встав i сказав: «Es ist Zeit».
І вони пропали. Зникли безвiсти. Коли Кукутiс уперше задумався про це, проходячи через колишнi прусськi землi, i спитав у зустрiчного поляка, куди подiлися прусси, той вiдповiв: «Їх убили литовцi!» Поляк, мабуть, литовцiв не любив i в Кукутiсi також литовця визнав. Тому так i сказав. А Кукутiс спочатку повiрив. Вiн згадав, що йому казали про пруссiв литовськi селяни. А торочили вони, що прусси не вмiють любити i тому в них майже не бувае дiтей. І справдi, жодного разу ранiше, проходячи через прусськi села та мiстечка, вiн не бачив дiтей, не чув дитячих голосiв i смiху. «Вимерли?» – перепитав вiн. І кивнув. А якщо вимерли прусси, то зрозумiло, чому й сама Пруссiя зникла. Розтягнули ii по шматках поляки та росiяни. Ну, литовцям також шматочок дiстався – Мемельланд, але вiн i так був литовським. Хоча до литовцiв був вiн i шведським, i тевтонським, i лiвонським. Однак коли Мемельланд став литовським i повернув собi назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссiв. Нiмцi були, поляки були, навiть цi дивнi мемельландери, котрi розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссiв не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссiв литовцi вбили. Історiя ж свiдчить, що якщо один народ убивае iншого, то земля убитого народу вiдразу ж переходить до народу-вбивцi, але й недобитi залишки вбитого народу продовжують собi тихенько жити на околицях. Але ж немае на околицях Литви жодних пруссiв. І землi у Литви бiльше не стало.
Їi як було мало, так i залишилося мало. Хоча в старi часи, багато столiть тому, Велике князiвство Литовське було найбiльшим панством Європи, в яке, до речi, й усi прусськi землi входили. І було тодi Європi в цьому князiвствi затишно. І полякам, i пруссам, i тим малим народам, якi ще не вигадали, як себе називати.
За спиною Кукутiса несподiвано зафиркав кiнь, це вiдвернуло його вiд пiших роздумiв, i ступив вiн злякано вбiк, поступаючись тваринi дорогою.
– Пру! – гукнув до коняки чолов’яга i потягнув вiжки на себе, вiдхилившись назад. Вiдсахнулися вiд його розкритого рота снiжинки, що летiли вниз.
– Siadaj![7 - Сiдай (пол.).] – Чоловiк заклично вказав Кукутiсу рукою на вiз.
Старий пiдiйшов, незграбно пiдстрибнув, вiдштовхнувшись здоровою ногою i вiдвiвши трохи вбiк дерев’яну. Сiв боком, обернувся до вiзника, кивнув на подяку.
Вiзник стьобнув рябу коняку коротким батогом, i вiз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собi насторожило Кукутiса. Вже зустрiчалися йому в життi безгучнi вози, що везли пiдiбраних випадкових попутникiв у вiчнiсть, з якоi немае вороття. Траплялися 1918-го, коли вiйни вже майже не було, але не було й iжi. І тодi села вибирали вiзника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипiли, i вiдправляли на найближчу путь, аби вiзник пiдiбрав якогось мандрiвника молоденького, вбив, голову вiдрiзав i викинув, а тiло в село на iжу привiз. Тiло без голови й обробляти легше. Голова ж вiдволiкае, змушуе вдивлятися, замислюватися: звiдки людина прийшла, якого роду, якого кольору очi?
Кукутiс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетiв з воза на вибоiнi. Однак встиг помiтити, що колеса пiд возом були вiд автомашини.
Небо попереду свiтлiшало. Снiговi хмари вичерпалися, весь свiй запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снiгом, але вiн на нiй не затримувався, раз по раз оголював гострi, вичавленi ще восени iншими колесами краi колii, замороженi зимовим повiтрям.
– Тобi куди треба? – спитав, не обертаючись, вiзник.
– Прямо, – вiдповiв Кукутiс. – У Париж.
Вiзник озирнувся. На губах з’явилася посмiшка.
– Це ж далеко, за Варшавою! А навiщо тобi туди?
– На похорон.
– Спiзнишся!
– Нi. Вiн ще не вмер.
– Хто?
– Покiйник. Небiжчик ще живий…
Вiзник стенув плечима й обернув свiй погляд на рябого коника, що тягнув вiз не надто прудко. Стьобнув його коротким батогом, i той побiг швидше, через що i вiз затрясло веселiше на мерзлому грунтi, i Кукутiса кiлька разiв пiдкинуло, та так, що вiн мало спиною на солому не беркицьнувся.
«Хоче, щоб я не спiзнився?!» – подумав про вiзника Кукутiс, сильнiше вхопившись руками за бiк воза, на якому сидiв.
Роздiл 7. Париж
Шоста ранку ще не настала, коли автобус причалив до паризького тротуару в Порт Майо. Вiдразу ж навпроти кав’ярнi, перед якою смаглявий магрибинець пiдмiтав вулицю. Водiй увiмкнув свiтло в салонi, та злежала за нiч маса пасажирiв заворушилася, стала розпадатися на людськi одиницi, що лиш прокидалися.
Андрюс розплющив очi. Кинув погляд на Барбору. Та ще дивилася сни. Будити ii не хотiлося. Хоча мрiя дiвчини – прокинутися в Парижi – тепер була за кiлька миттевостей вiд реальностi. Й усе ж Андрюс тягнув цi митi, розтягував iх на секунди та десятки секунд, бачачи, як неспiшно i, слава богу, неголосно, пiдiймалися зi своiх мiсць iншi пасажири.
Вiн озирнувся, намагаючись побачити кiлька знайомих облич, тих, хто сiдав разом iз ними у Вiльнюсi в цей автобус. Але, дивна рiч, пасажири виходили та входили дорогою в рiзних мiстах Польщi та Нiмеччини. І, мабуть, iз литовцiв, котрi сiли в автобус у Вiльнюсi, тiльки вони удвох iз Барборою й доiхали до Парижа. Решта зiйшли ранiше, а iхнi мiсця зайняли поляки, словаки та нiмцi. Тепер вони стояли пiд автобусом i чекали на своi наплiчники та саквояжi, захованi в багажному вiдсiку. А водiй не поспiшав. Вiн усе ще сидiв за кермом, споглядаючи в дзеркало на салон, i намагався додзвонитися комусь по мобiльному.
– Доброго ранку, – прошепотiв Андрюс у вушко Барборi.
І та розплющила повiки.
– Париж тебе вiтае! – сказав вiн iй i показав поглядом за вiкно автобуса.
А за вiкном у цей час повзли вгору по вiтринi кав’ярнi захиснi залiзнi жалюзi. Всерединi вже горiло свiтло, i в мiру пiдняття цих жалюзi вулиця пiд вiтриною ставала все свiтлiшою та свiтлiшою.
