Оповідання

І він подивився на будильник на скрині. «Боже мій!», – подумав він, стрілки показали пів на сьому і спокійнісінько попрямували собі далі, перевалили за пів на сьому, майже наблизилися до за чверть сьома. Невже будильник не подзвонив? З ліжка було видно, що будильник поставили правильно – на четверту, тож він точно дзвонив. Тоді як можна було проспати цей звук, від якого тремтіли меблі? Він спав неспокійно, але, мабуть, від цього сон виявився міцнішим. І що тепер робити? Наступний потяг відправляється о сьомій, щоб наздогнати його, доведеться страшенно поспішати, а тут ще навіть зразки не спаковані, та і сам він почувається не надто свіжим і енергійним. А навіть якщо він встигне на потяг, то однаково не зможе уникнути прочухана від шефа, бо кур’єр чекав на нього біля потягу о п’ятій, тож давно розповів про його спізнення. Кур’єр був людиною шефа, позбавленою власної гідності і розуму. А що коли захворіти? Це було би дуже підозріло і соромно, адже за п’ять років служби він жодного разу не хворів. Шеф, мабуть, приведе лікаря зі страхової компанії, дорікатиме батькам через лінь сина і відкине всі виправдання, посилаючись на слова лікаря, на думку якого люди завжди здорові, просто не хочуть працювати. І хіба у цьому випадку його слова були би аж настільки безпідставними? Якщо не зважати на дивну після такого тривалого сну сонливість, Ґреґор почувався цілком здоровим і навіть добряче зголоднів.

Поки він поспіхом обдумував усе це, так і не наважившись виповзти з ліжка, – годинник показав за п’ятнадцять сьому, – у двері, розташовані біля верхнього бильця його ліжка, обережно постукали.

– Ґреґоре! – крикнула мати. – За чверть сьома. Хіба ти не збирався їхати?

Її ніжний голос! Та Ґреґор злякався, почувши свій голос, який прозвучав у відповідь. Це був, без сумніву, його власний, колишній голос, до якого домішувалося, ніби звідкись знизу, дивне і неприємне попискування, яке неможливо було заглушити, і воно лише у перший момент залишало словам чіткість вимови, але потім відразу ж настільки спотворювало звучання відлунням, що важко було збагнути, чи добре ти все почув. Ґреґор спершу хотів відповісти детально і все пояснити, але за таких обставин обмежився лише словами:

– Так, так, дякую, мамо, я вже встаю.

Через дерев’яні двері зміни у голосі Ґреґора, мабуть, не були помітними, бо мати задовільнилася таким поясненням і пішла геть. Але ця коротка розмова звернула увагу інших мешканців квартири на те, що Ґреґор всупереч планам залишився вдома, і ось уже у бічні двері постукав батько, стукав він кулаком, але звук вийшов ледь чутним.

– Ґреґоре, Ґреґоре, – покликав він. – Що трапилося? – А через якийсь час знову уже грубшим голосом: – Ґреґоре, Ґреґоре!

До інших бічних дверей постукала сестра і жалібно запитала:

– Ґреґоре, ти захворів? Тобі щось потрібно?

Ґреґор відповів відразу в обидва боки:

– Я уже готовий, – він намагався старанністю вимови і довгими паузами між окремими словами позбавити свій голос незвичного звучання. Батько повернувся до свого сніданку, але сестра прошепотіла:

– Ґреґоре, відчини, благаю тебе.

Але Ґреґор і не думав відчиняти, а навпаки, похвалив себе за те, що і вдома почав застосовувати набуту у подорожах звичку зачиняти на ніч двері.

Спершу він хотів спокійно і без перешкод встати з ліжка, вбратися і передовсім поснідати, а потім думати далі, бо вже встиг збагнути, що у ліжку йому не вдасться додуматися ні до чого путнього. Він пригадав собі, що вже не раз відчував у ліжку біль, який, можливо, виникав через незручну позу під час спання, але потім, після прокидання, це виявлялося чистою фантазією, тож тепер йому було цікаво, як перетворяться на ілюзію його сьогоднішні уявлення. Він ні на мить не сумнівався, що зміна голосу була лише провісником звичайної застуди – професійної хвороби комівояжерів.

Скинути на землю ковдру виявилося дуже простою справою; йому достатньо було трохи надути живіт, і ковдра сповзла сама. Але далі справа пішла важче, насамперед через те, що він став таким широким. Йому потрібні були руки і ноги, щоб випростатися; а замість цього у нього були лише численні ніжки, які безперервно рухалися врізнобіч, і керувати якими він зовсім не вмів. Якщо він хотів зігнути одну з ніг, то вона спершу випрямлялася; а якщо йому врешті вдавалося зробити котроюсь ногою саме те, що він і планував, то у цей час всі інші ніжки, ніби вирвавшись на волю, починали болісно і хаотично рухатися.

«Тільки не лежати у ліжку без потреби», – сказав сам собі Ґреґор.

Спершу він хотів вибратися з ліжка нижньою частиною свого тіла, але ця нижня частина, яку він, доречі, ще навіть не бачив і не міг уявити собі детально, виявилася доволі неповороткою; справа просувалася вкрай повільно; і коли він урешті, мало не збожеволівши, зібравши всю силу і незважаючи ні на що, шарпнувся таки вперед, то виявилося, що він неправильно обрав напрямок і тому вдарився об нижнє бильце ліжка, а пекучий біль, який він відразу ж відчув, навчив його, що саме нижня частина його тіла зараз, здається, була найбільш вразливою.

Після цього він вирішив спробувати щастя, просуваючи вперед верхню частину тіла, і обережно повернув голову до бильця ліжка. Це йому вдалося легко, і незважаючи на вагу тіла, воно повільно піддалося і повернулося слідом за головою. Але коли його голова врешті опинилася за межами ліжка і повисла у повітрі, він злякався, що, продовжуючи рухатися таким чином, впаде і пошкодить голову. А саме зараз йому ніяк не можна втрачати свідомість; краще вже залишитися у ліжку.

Та коли він після чергових виснажливих зусиль, зітхаючи, відхекувався у ліжку, як і перед тим, а його ноги метушилися ще безладніше, не дозволяючи йому жодним чином запанувати над цим рухом, він повторив собі, що не можна далі залишатися у ліжку і що розумно буде пожертвувати чим завгодно, якщо існує хоча би найменша надія звільнити себе від ліжка. Та водночас він не забував час від часу нагадувати собі, що спокійні і найспокійніші роздуми кращі, ніж рішення, прийняті від безвиході. У такі моменти він напружував зір і намагався сконцентрувати погляд на краєвиді за вікном, але, на жаль, споглядання ранкового туману, який закривав навіть протилежний бік вулиці, не додавало йому бадьорості та сміливості. «Уже сьома, – сказав він сам собі, коли почув бій годинника. – Уже сьома, а ще такий густий туман». І ще якусь мить пролежав спокійно, ледь чутно дихаючи, ніби очікував від цілковитої тиші повернення свого колишнього стану.

Але потім сказав собі: «Ще до того, як проб’є чверть на восьму, я мушу остаточно вибратися з ліжка. Зрештою, до того часу вже точно прийде хтось із контори і запитає, що зі мною трапилося, бо ми відчиняємося ще перед сьомою». І він почав розхитуватися, щоб одночасно виштовхнути всі частини свого тіла з ліжка. Якби при цьому він упав, то його голова, спеціально на цей випадок піднята догори, мабуть, не постраждала би. Його спина, здається, достатньо тверда, з нею нічого не трапиться від падіння на килим. Найбільше сумнівів у нього було через гучний звук удару, якого не вдасться уникнути, і який, імовірно, викличе за всіма дверима якщо не страх, то точно стурбованість. Але на це доведеться наважитися.

Коли Ґреґор уже наполовину виліз із ліжка – новий застосований ним метод більше скидався на гру, ніж на напружену роботу, йому довелося розхитуватися лише ривками, – він раптом подумав, наскільки простіше усе було б, якби хтось допоміг йому. Цілком достатньо було б двох сильних людей – наприклад, його батька і служниці; їм потрібно було б лише підсунути руки під його зігнуту спину, підняти його над ліжком, схилитися зі своєю ношею, а потім обережно зачекати, поки він перекотиться на землю і перевернеться, тоді наявність у нього такої кількості ніжок, можливо, набула б якогось сенсу. Але навіть якщо абстрагуватися від факту, що двері зачинені, чи справді йому варто кликати на допомогу? Попри крайню критичність ситуації, він не зміг стримати посмішки від такої думки.

Йому вже ледь вдавалося втримувати рівновагу під час розхитування, і незабаром доведеться прийняти остаточне рішення, бо через п’ять хвилин буде вже чверть на восьму, – і тут у двері помешкання подзвонили. «Це прийшли з контори», – сказав він собі і мало не застиг на місці, а у той же час його ніжки засмикалися ще інтенсивніше. Кілька секунд усе було тихо. «Вони не відчинять», – сказав собі Ґреґор, охоплений якоюсь божевільною надією. Але після цього покоївка, як завжди, впевненими кроками підійшла до дверей і відчинила їх. Ґреґорові достатньо було почути перші слова привітання, і він уже знав, що це був управитель контори власною персоною. Чому Ґреґорові судилося працювати у фірмі, де найменший промах відразу викликав найгірші підозри? Хіба не всі тамтешні співробітники були негідниками, серед яких працювала лише одна чесна і віддана людина, яка через те, що не використала для роботи кількох ранкових годин, мало не збожеволіла від докорів сумління, хоча і не здатна була підвестися з ліжка? Хіба не досить було б послати якогось учня запитати, що трапилося, – якщо взагалі потрібно про все питати, – чому відразу мусить приходити управитель і демонструвати усій, ні в чому не винній родині, що розслідування цієї підозрілої справи може взяти на себе лише керівництво? І більше під впливом збудження, яке викликали ці роздуми, ніж через те, що він справді наважився, Ґреґор із усієї сили рвонувся з ліжка. Почувся удар, але галасу було не так уже й багато. Звук був частково приглушений килимом, а крім того, спина Ґреґора виявилася еластичнішою, ніж він думав. Лише голову він тримав не надто обережно, і вдарився нею, тепер він крутив головою і терся нею об килим від злості і болю.

– Там щось впало, – сказав управитель у кімнаті ліворуч.

Ґреґор спробував уявити собі, чи з управителем могло трапитися те саме, що сталося сьогодні з ним; слід було визнати, що така ймовірність існувала. І тут, ніби у відповідь на це запитання, управитель у сусідній кімнаті зробив кілька впевнених кроків, і його лакові черевики заскрипіли. З кімнати праворуч почувся шепіт сестри, яка попереджала Ґреґора:

– Ґреґоре, управитель прийшов.

– Я знаю, – сказав Ґреґор сам до себе, але не наважився підвищити голос настільки, щоб сестра могла його почути.

– Ґреґоре, – промовив батько з кімнати ліворуч. – Пан управитель прийшов, щоб запитати, чому ти не поїхав ранковим потягом. Ми не знаємо, що йому відповісти. До речі, він хотів би поговорити з тобою особисто. Тож, будь ласка, відчини двері. Він буде настільки ласкавий, що вибачить тобі безлад у кімнаті.

– Доброго ранку, пане Замза, – привітно вигукнув тим часом управитель.

– Він погано себе почуває, – сказала мати управителеві, поки батько промовляв свої слова біля дверей. – Він погано себе почуває, повірте мені, пане управителю. По-іншому Ґреґор ніколи не пропустив би свій потяг! Цей хлопець не думає ні про що інше, крім своєї роботи. Я вже навіть іноді злюся на нього за те, що він ніколи нікуди не ходить вечорами; останні вісім днів він провів у місті, але жодного вечора нікуди не виходив, сидів удома. Сидить за столом і читає газети або вивчає розклад руху потягів. А розважається хіба що випилюванням. Наприклад, за два-три вечори може випиляти невеличку рамку; ви самі здивуєтеся, коли побачите, наскільки вона гарна; вона висить у нього в кімнаті; ви відразу ж побачите рамку, коли Ґреґор відчинить двері. І доречі, пане управителю, я дуже рада, що ви прийшли, без вас ми не змогли б змусити Ґреґора відчинити двері; він страшенно впертий; він точно захворів, хоча вранці і заперечував це.

– Я вже йду, – сказав Ґреґор повільно і розмірено, але не зрушився з місця, аби не пропустити жодного слова з їхньої розмови.

– По-іншому я ніяк не можу собі це пояснити, шановна пані, – відповів їй управитель. – Я сподіваюся, що це нічого серйозного. Хоча, з іншого боку, не буду приховувати, що ми, ділові люди, добре це чи погано, але іноді повинні не звертати уваги на дрібні хвороби і змушувати себе працювати попри все.

– Ну що там? – не вгавав нетерплячий батько і стукав у двері. – Пан управитель може уже зайти до тебе?

– Ні, – відповів Ґреґор.

У кімнаті ліворуч запанувала незручна мовчанка, у кімнаті праворуч заплакала сестра.

Чому сестра не приєдналася до решти? Мабуть, вона щойно встала з ліжка і ще не вбралася. Але чому вона плаче? Тому що він не встав і не відчинив дверей управителеві, тому що над ним нависла небезпека втратити роботу, а тоді шеф знову переслідуватиме батьків за старі борги? Але це ще були передчасні тривоги. Ґреґор був ще тут і не збирався покидати свою сім’ю. Наразі він лежав на килимі і кожен, хто побачив би його у такому стані, не міг би вимагати від нього впустити до кімнати управителя. Але через таку дрібну неввічливість, для якої він згодом без труднощів знайде переконливе пояснення, Ґреґор аж ніяк не міг втратити роботу. І Ґреґору здалося, що було б значно розумніше дати йому зараз спокій замість того, щоб заважати плачем і розмовами. Але всіх гнітила невідомість – і це пояснювало та вибачало їхню поведінку.

– Пане Замза! – голосно вигукнув управитель. – Що трапилося? Ви забарикадувалися у своїй кімнаті, відповідаєте лише «так» або «ні», примушуєте батьків турбуватися без потреби й ігноруєте, – але це я згадую лише між іншим, – свої службові обов’язки у нечуваний спосіб. Я звертаюся до вас від імені ваших батьків та вашого шефа і з усією серйозністю вимагаю негайно надати нам чіткі пояснення. Я здивований, я вкрай здивований. Я вважав вас спокійною серйозною людиною, а ви, здається, раптом вирішили демонструвати нам якісь незрозумілі примхи. Шеф, щоправда, натякнув мені сьогодні вранці на можливе пояснення вашого прогулу – ідеться про нещодавно довірене вам інкасо, – але я відразу ж дав своє чесне слово, що такого не може бути. Але тепер я спостерігаю за вашою дивовижно свавільною поведінкою і поволі втрачаю усіляке бажання захищати вас. А ваше становище у фірмі зараз не можна назвати особливо певним. Спочатку я збирався сказати вам це віч-на-віч, але оскільки ви змушуєте мене даремно витрачати час, то я не бачу причин приховувати ситуацію від ваших батьків. Ваші успіхи у роботі за останній час були більше ніж скромними; ми визнаємо, що о цій порі року продажі не завжди є високими; але такої пори року, коли взагалі неможливо нічого продати, пане Замза, не існує, не повинно існувати.

– Але ж, пане управителю, – вигукнув Ґреґор, не тямлячи себе; від збудження він забув про все. – Я негайно, просто вже зараз вам відчиню. Незначна хвороба завадила мені підвестися з ліжка, нічого страшного, просто трохи закрутилася голова. Я і зараз усе ще лежу у ліжку. Але я вже цілком здоровий. І якраз збирався встати. Потерпіть ще зовсім трохи! Я ще не почуваюся настільки добре, як думав. Але вже значно краще. Неймовірно, як це іноді раптово трапляється – раз, і людина вже хвора! Ще вчора ввечері зі мною було все гаразд, мої батьки можуть це підтвердити, точніше, не так, учора ввечері у мене з’явилося якесь передчуття. Мабуть, це було по мені вже помітно. І чому я не повідомив про це на роботі! Але завжди ж думаєш, що вдасться перебути хворобу на ногах і не залишатися вдома. Пане управителю! Пожалійте моїх батьків! Адже для того, чим ви мені зараз дорікаєте, немає жодних підстав; та і мені про це ніхто ніколи не казав. Ви ще, мабуть, не бачили останніх надісланих мною замовлень. Зрештою, я ще встигаю поїхати у відрядження потягом о восьмій, кілька годин сну додали мені сили. Тому не затримуйтеся, пане управителю, я зараз сам прийду в контору, так і передайте там і перекажіть мої найщиріші вітання шановному пану шефові!

І поки Ґреґор поспішно проговорював усе це, сам не до кінця усвідомлюючи, що каже, він легко наблизився до скрині, мабуть, допомогли навички, здобуті під час вправ у ліжку, і тепер намагався випростатися. Він справді збирався відчинити двері і показатися усім, справді був готовий говорити з управителем і дуже хотів довідатися, що вони скажуть, побачивши його у теперішньому вигляді. Якщо вони злякаються, то Ґреґор зможе зняти з себе будь-яку відповідальність і заспокоїтися. А якщо вони сприймуть його вигляд спокійно, то йому тим більше не буде за що хвилюватися, і якщо він поквапиться, то і справді ще встигне на вокзал на восьму. Спершу він кілька разів зіслизнув із гладкої поверхні скрині, але врешті зробив над собою додаткове зусилля і таки випростався; він більше не звертав уваги на біль у нижній частині тіла, навіть коли цей біль посилився. Потім він сперся на спинку стільця, що стояв поблизу, і вхопився за його ніжку своїми ніжками. Таким чином йому вдалося запанувати над власним тілом, і у цей момент він замовк, бо заговорив управитель.

– Ви зрозуміли хоча б слово з того, що він сказав? – запитав управитель батьків Ґреґора. – Здається, він просто знущається з нас.

– Боронь Боже! – зі сльозами вигукнула мати. – Мабуть, він серйозно хворий, а ми мордуємо його. Ґрето! Ґрето! – покликала вона.

– Що, мамо? – крикнула сестра з іншого боку.

Вони розмовляли між собою через кімнату Ґреґора.

– Біжи негайно за лікарем. Ґреґор захворів. Поквапся. Ти чула, як він говорить?

– Це був голос якогось звіра, – сказав управитель, голос якого звучав дуже тихо порівняно з криками матері.

– Анно! Анно! – крикнув батько через коридор до кухні і заплескав у долоні. – Негайно поклич слюсаря!

І дві дівчини зашелестіли спідницями, поспішаючи через коридор – і як тільки сестрі вдалося так швидко зібратися, – а потім різко відчинили вхідні двері. Не чути було, щоб двері зачинилися, мабуть, вони залишили їх відчиненими, як це роблять у помешканнях, де трапилося велике горе.

А Ґреґор відчув себе значно спокійніше. Отже, його мову більше не розуміють, але для нього самого його слова прозвучали значно чіткіше, ніж раніше, мабуть, вухо вже звикало до нового звучання. Але принаймні всі збагнули, що з ним справді щось трапилося, і кинулися по допомогу. Переконливість і твердість, з якими були зроблені перші накази, додали йому впевненості. Він знову відчув себе причетним до кола людей і сподівався, що лікар і слюсар, яких він не надто відділяв одне від одного, сотворять чудо. Щоб підготуватися до майбутніх переговорів, він прокашлявся, намагаючись зробити це якомога тихіше і приглушеніше, бо, можливо, цей звук уже теж відрізнявся від звичайного людського покашлювання, а сам він більше не довіряв собі настільки, щоб взятися судити про це. А тим часом у сусідній кімнаті стало зовсім тихо. Мабуть, батьки із управителем сиділи за столом і радилися, або стояли під дверима і прислухалися.

Ґреґор поволі просунувся разом зі стільцем до дверей, там облишив стілець і кинувся на двері, намагаючись триматися прямо, на його ніжках було трохи липкої рідини, і це допомогло втриматися, потім він хвилю відпочив. А тоді почав ротом повертати ключ. На жаль, у нього, здається, не було зубів, – тож він не мав чим вхопити ключа, – але щелепи були дуже міцні, і з їхньою допомогою він справді зможе повернути ключ, незважаючи на те, що таким чином неминуче пошкодить собі щось, бо якась брунатна рідина уже текла з його рота і скрапувала на підлогу.

– Чуєте, – озвався у сусідній кімнаті управитель. – Він повертає ключа.

Це дуже підбадьорило Ґреґора, але краще було б, якби всі водночас вигукнули йому:

– Сильніше, Ґреґоре! Давай! Тисни сильніше! Відімкни цей замок!

І він, усвідомлюючи, що всі напружено стежать за його спробами, з усіх своїх сил, не роздумуючи, накинувся на ключ. Він продовжував обертати ключ у замку, тримаючись за ключ самим лише ротом, повисав на ключі, тягнучи його додолу усією своєю вагою, або лягав на ключ, залежно від необхідності. Звук замка, який врешті відчинився, остаточно пробудив Ґреґора. Він видихнув і сказав сам собі: «Отже, я обійшовся без слюсаря», – і поклав голову на клямку, аби відчинити двері.

Оскільки йому довелося відчиняти двері таким дивним чином, то його самого все ще не було видно, коли двері уже відчинилися. Йому ж довелося повільно обійти двері, і до того ж дуже обережно, щоб не гепнутися на спину перед входом до кімнати. Він ще був зайнятий цією складною вправою і не мав часу зосередитися на чомусь іншому, коли почув голосний вигук управителя, що прозвучав, як свист вітру, – і тоді вже побачив, як той – він першим підійшов до дверей – приклав долоню до широко розкритого рота і поволі відступав назад, ніби його гнала геть якась невидима сила, що їй він не здатен був опиратися. Мати, яка попри присутність управителя була ще незачесана і її волосся стирчало в різні боки, розпущене звечора, спершу глянула на батька, склавши руки, а потім ступила два кроки до Ґреґора і впала додолу, оточена спідницями, що розкинулися довкола неї, а обличчя опустилося на груди, і його майже не було видно. Батько із войовничим виразом обличчя стиснув руки в кулаки, ніби збирався запхнути Ґреґора назад у його кімнату, потім невпевнено озирнувся, обвів поглядом вітальню, прикрив очі долонями і заплакав, від чого затремтіли його могутні груди.

Ґреґор не заходив до вітальні, а лише сперся на одвірок, тож видно було тільки половину його тіла, а його схилена набік голова зазирала у кімнату. Тим часом надворі стало світліше, на протилежному боці вулиці чітко вирізнявся силует будівлі, розташованої навпроти – безкінечної сіро-чорної лікарні, її вікна порізали фасад на рівні частини; і далі падав дощ, великі краплини поодинці опускалися на землю і кожну з них можна було розгледіти. Рештки сніданку все ще стояли на столі, посуду було багато, бо батько ввавжав сніданок головною трапезою дня і годинами просиджував за столом, читаючи газети. На протилежній стіні висіло фото Ґреґора з часів його служби в армії, на якому він був зображений у формі лейтенанта, тримав руку на ефесі шпаги, безтурботно посміхався, ніби вимагаючи поваги до своєї військової постави і уніформи. Крізь прочинені двері до вітальні і широко відчинені вхідні двері можна було побачити сходовий майданчик і початок сходів, які вели донизу.

– Ну ось, – сказав Ґреґор, усвідомлюючи, що лише він один у помешканні зберігає спокій. – Я зараз вберуся, спакую зразки і поїду. Ви хочете, щоб я їхав? Пане управителю, ви ж бачите, що я не опираюся і працюю із задоволенням; постійно їздити у відрядження – це непросто, але без поїздок я теж не уявляю собі життя. Куди ви, пане управителю? В контору? Ви передасте там все без спотворень? Буває так, що людина не здатна працювати у якийсь момент, але саме тоді слід згадати про її попередні заслуги і повірити у те, що згодом, коли перешкоди будуть подолані, людина працюватиме з іще більшим завзяттям. Я багато чим зобов’язаний панові шефу, і ви це добре знаєте. З іншого боку, я мушу турбуватися про своїх батьків і сестру. Тож наразі я потрапив у пастку, але виберуся з неї. Тільки, будь ласка, не створюйте мені додаткових труднощів, усе і так непросто. Підтримайте мене у конторі, станьте на мій бік! Про комівояжерів завжди думають погано, я знаю це. Вважають, що вони заробляють купу грошей і при цьому живуть для власного задоволення. Це поширена думка, і ніхто не намагається позбутися цих упереджень. Але ви, пане управителю, ви бачите все краще за інших, за решту персоналу, навіть, скажу вам більше, я переконаний, що ви бачите все краще, ніж сам шеф, якому легко помилитися, невигідно оцінюючи того чи іншого підлеглого, оскільки він думає лише про користь для своєї справи. Але ви чудово знаєте, що саме комівояжер, який цілий рік перебуває поза конторою, легко може стати жертвою пліток і випадкових та безпідставних звинувачень, боронитися проти яких він не здатен, бо здебільшого ні про що не здогадується, і лише коли він, змучений, повертається з подорожі, то відчуває на власній шкірі наслідки, часто уже далекі від того, що їх спричинило. Пане управителю, не йдіть геть, так і не сказавши мені ні слова, дайте мені надію, що ви хоча б трохи мене підтримуєте!