Марiя Стюарт
Стефан Цвейг
«Марiя Стюарт» – один з кращих життеписiв, що належить перу найпопулярнiшого австрiйського письменника Стефана Цвейга (1881–1942). У романi зображено протистояння Марii Стюарт, шотландськоi королеви, яка претендувала ще й на англiйський трон i для якоi на першому мiсцi завжди були поклики серця i тiльки потiм – аргументи розуму, та англiйськоi королеви Єлизавети, що нiколи не пiзнала радощiв материнства й подружньоi любовi. Але передусiм це була боротьба не двох королев, а двох Жiнок – видатних, розумних, пiдступних, хоробрих, якi дiяли в iм’я любовi та влади, i кожна з них заплатила за це свою цiну.
Стефан Цвейг
Марiя Стюарт
Вступ
Виразне та вiдкрите саме себе пояснюе, натомiсть таемниця дiе творчо. Саме тому iсторичнi постатi та подii, затiненi запиналом непевностi, вимагають новоi iнтерпретацii i новоi фантазii. За класичний коронний приклад такого невичерпного повабу таемничостi, властивоi iсторичнiй проблемi, може правити життева трагедiя Марii Стюарт. Навряд чи якiй-небудь iншiй жiнцi в свiтовiй iсторii присвячено так багато лiтератури: драм, романiв, бiографiй i дискусiй. Понад три сторiччя Марiя Стюарт незмiнно вабила поетiв, давала роботу вченим, i ii постать ще й досi з не меншою силою спонукае по-новому зображувати ii. Адже сенс усього заплутаного – прагнути ясностi, а всього темного – свiтла.
Але, як часто трапляеться, життеву таемницю Марii Стюарт зображували й тлумачили вкрай протилежно: мабуть, немае жодноi жiнки, яку б змальовували в таких рiзних постатях: то як убивцю, то як мученицю, то як дурну iнтриганку, то як небесну святу. Але диво дивне, ця розмаiтiсть ii образу – наслiдок не браку збережених матерiалiв, а надмiру iх, який плутае i бентежить. Є тисячi й тисячi збережених документiв, протоколiв, актiв, листiв i повiдомлень, уже триста рокiв завжди з iншим i щоразу новим завзяттям рiк у рiк поновлюють процес про ii провину або невиннiсть. Але, що докладнiше вивчати документи, то прикрiшою стае в них сумнiвнiсть усiх iсторичних свiдчень (а отже, i зображень). Навiть якщо якийсь документ з огляду на характер його письма справжнiй, давнiй i його автентичнiсть пiдтверджено архiвною експертизою, вiн однаково не конче може бути надiйним i по-людському правдивим. Навряд чи ще де-небудь так виразно, як у випадку Марii Стюарт, можна пересвiдчитись, iз якими несамовитими розбiжностями тогочаснi спостерiгачi описували однiеi пори ту саму подiю. Проти кожного документально засвiдченого «так» стоiть документально засвiдчене «нi», проти кожного звинувачення – виправдання. Неправдиве з правдивим, вигадане з дiйсним переплетенi так тiсно, що, власне, кожному сприйняттю образу Марii Стюарт можна надати найбiльшоi вiрогiдностi: той, хто хоче довести, що вона – спiвучасниця вбивства свого чоловiка, може подати десятки свiдчень очевидцiв, але ж так само й той, хто прагне довести ii непричетнiсть до того вбивства; для будь-якого зображення ii характеру фарби змiшанi ще наперед. А якщо до цiеi плутанини наявних повiдомлень додаеться ще й партiйнiсть полiтики або нацiонал-патрiотизму, викривлення образу стае ще несамовитiшим. Щоправда, людська натура однаково, тiльки-но йдеться про суперечку за буття або небуття мiж двома людьми, iдеями чи свiтоглядами, навряд чи уникае спокуси стати на якийсь бiк, визнати, що хтось каже правду, а хтось – нi, назвати одного винним, а другого – невинним. А якщо, як-от у даному випадку, автори здебiльшого самi належать до котрогось iз двох напрямiв, релiгiй чи свiтоглядiв, якi борються мiж собою, однобiчнiсть iхнiх зображень майже неминуче визначена наперед; загалом протестантськi автори всю провину покладають на Марiю Стюарт, католицькi – на Єлизавету. В англiйських зображеннях Марiя Стюарт майже завжди постае як убивця, в шотландських – як бездоганна жертва ницоi обмови. Листи зi скриньки, цi найсуперечливiшi предмети дискусiй, однi, присягаючи, називають правдивими не менш несхитно, нiж iншi – фальшивими, бо навiть у найнезначнiшi подii вперто втручаеться партiйне забарвлення. Мабуть, саме тому людина, що не е анi англiйцем, анi шотландцем, людина, що не мае визначених кров’ю поглядiв i пов’язаностей, мае чисту й вiльну вiд упереджень можливiсть бути об’ективною; можливо, iй швидше буде дарована змога пiдступити до цiеi трагедii з палкою i водночас безсторонньою цiкавiстю митця.
Щоправда, було б зухвальством, якби дослiдник мав намiр дiзнатися всю правду, тiльки правду про всi життевi обставини Марii Стюарт. Вiн може досягти лише максимуму правдивостi, i навiть те, що вiн, найкраще обiзнаний i з чистим сумлiнням, вважав би за об’ективнiсть, завжди було б лише суб’ективним. Адже, оскiльки джерела непрозорi, вiн мав би видобувати свою яснiсть iз iхньоi каламутi. Оскiльки тогочаснi повiдомлення суперечать однi одним, йому доведеться в процесi працi вибирати у випадку кожноi деталi мiж свiдченнями, якi виправдовують, i свiдченнями, якi звинувачують. Хоч як обережно вибиратиме дослiдник, iнколи вiн учинить найчеснiше, якщо поставить коло своеi думки знак запитання i признаеться, що той або той факт життя Марii Стюарт i досi, коли йдеться про правду, ще темний i цiлком може лишитися таким i на всi прийдешнi часи.
У спробi зображення, яка лежить перед вами, автор суворо дотримуеться принципу взагалi не брати до уваги всiх свiдчень, видобутих тортурами, страхом або примусом: щирий шукач iстини нiколи не вважатиме за правдивi та слушнi зiзнання, здобутi насильством. Так само й повiдомлення шпигунiв та послiв (тiеi пори ними майже завжди були тi самi люди) використано з крайньою обережнiстю i кожен документ наперед поставлено пiд сумнiв; а якщо в цiй книжцi подано думку, що сонети i великою мiрою ще й листи зi скриньки слiд вважати за справжнi, такий висновок iде пiсля найсуворiшоi перевiрки i подачi переконливих особисто для мене причин. Усюди, де в архiвних документах схрещуються протилежнi свiдчення, iхне походження i полiтичнi мотиви пiдлягають ретельному дослiдженню, i, коли неминуче треба вирiшити, котрого з них дотримуватися, за останнiй критерiй править мiра, якою та або та окрема дiя узгоджуеться з погляду психологii з усiм характером.
Адже характер Марii Стюарт сам по собi не мае в собi нiчого таемничого, вiн позбавлений едностi тiльки в своiх зовнiшнiх виявах, а внутрiшньо вiд початку до кiнця однолiнiйний i ясний. Марiя Стюарт належить до одного вкрай рiдкiсного i збудливого типу жiнок, чия справжня здатнiсть переживати зосереджена в дуже короткому перiодi, жiнок, якi мають недовгий, але бурхливий розквiт i виявляють себе в усiй повнотi не протягом усього життя, а тiльки у вузькому й розпеченому просторi единоi пристрастi. Аж до двадцятитрирiчного вiку почуття Марii Стюарт дихають спокiйно та рiвно, i так само й пiсля двадцятьох п’ятьох рокiв вони вже жодного разу не пiдносяться з силою вгору, натомiсть у цьому промiжку, протягом двох коротеньких рокiв, шаленiе, мов справжнiй ураган, вибух стихiйноi величi, i з пересiчноi долi раптом постае трагедiя античного вимiру, наростаючи велично i гвалтовно, немов «Орестея». Лише в цi два роки Марiя Стюарт справдi становить трагiчну постать, тiльки пiд тиском того трагiзму вона пiдноситься над собою, i завдяки цiй безмiрностi ii життя стае руйнiвним, а водночас лишаеться у вiчностi. Тiльки завдяки тiй единiй пристрастi, яка знищила Марiю Стюарт як людину, ii iм’я ще досi живе в поезii та творчостi.
З огляду на таку вкрай стислу форму перебiгу душевного життя, який зводиться до единоi вибуховоi митi, будь-яке зображення життя Марii Стюарт власне вже вiд початку пiдпорядковане певнiй формi та ритму; автор повинен лише докладати зусиль, щоб подати в усiй несподiванiй неповторностi вiдтинок життя, який круто здiймаеться вгору, а потiм раптом спадае вниз. Тому читач аж нiяк не вiдчуе суперечностi, якщо в цiй книжцi тривалий перiод перших двадцятьох трьох рокiв життя Марii Стюарт, а потiм майже двадцять рокiв ii ув’язнення займають не бiльше мiсця, нiж два роки ii натхненоi пристрастю трагедii. Адже в сферi пережитоi долi внутрiшнiй час i зовнiшнiй збiгаються тiльки позiрно, насправдi тiльки наповненiсть переживаннями визначае масштаб душi, що по-iншому рахуе плин годин, нiж холодний календар. Сп’янiла почуттям, радiсно напружена i заплiднена долею, душа здатна за найкоротший промiжок часу зазнати безкiнечноi повноти, а потiм, позбавлена пристрастi, може знову нескiнченнi роки вiдчувати порожнечу, бути хиткою тiнню, глухим нiщо. Тому в iсторii життя важать лише напруженi, вирiшальнi митi, а правдиво розповiдати можна, тiльки поглядаючи на них i стаючи на мiсце героя в тi митi. Тiльки там, де людина докладае всю свою силу, вона справдi жива i для себе, i для iнших; завжди тiльки тодi, коли ii душа палае та горить, вона буде постаттю й для зовнiшнього свiту.
Dramatis personae[1 - Дiйовi особи (латин.). – Тут i далi примiтки перекладача.]
Перша сцена
Шотландiя, 1542–1548 роки.
Друга сцена
Францiя, 1548–1561 роки.
Третя сцена
Шотландiя, 1561–1568 роки.
Четверта сцена
Англiя, 1568–1587 роки.
ШОТЛАНДІЯ
Якiв V (1512–1542), батько Марii Стюарт.
Марiя де Гiз, Лотаринзька (1515–1560), його дружина, мати Марii Стюарт.
Марiя Стюарт (1542–1587).
Джеймс Стюарт, граф Морей (1533–1570), нешлюбний син Якова V вiд Маргрiт Дуглас, доньки лорда Ерскiна, единокровний брат Марii Стюарт, регент Шотландii до i пiсля правлiння Марii Стюарт.
Генрiх Дарнлi (Стюарт) (1546–1567), правнук Генрiха VII по лiнii своеi матерi ледi Леннокс, небоги Генрiха VIII. Другий чоловiк Марii Стюарт, а отже, завдяки цьому шлюбовi, король Шотландii.
Якiв VI (1566–1625), син Марii Стюарт i Генрiха Дарнлi. Пiсля смертi Марii Стюарт (1587 р.) законний король Шотландii, пiсля смертi Єлизавети (1603 р.) король Англii як Якiв I.
Джеймс Гепберн, граф Босвелл (1536–1578), згодом герцог Оркнейський i третiй чоловiк Марii Стюарт.
Вiльям Мейтленд Лесiнгтон, державний секретар Марii Стюарт.
Джеймс Мелвiлл, дипломат, довiрена особа Марii Стюарт.
Джеймс Дуглас, граф Мортон, регент Шотландii пiсля вбивства Морея; страчено 1581 року.
Метью Стюарт, граф Леннокс, батько Генрiха Дарнлi, головний обвинувач Марii Стюарт пiсля його вбивства.
Аргайл, Арран, Мортон Дуглас, Ерскiн, Гордон, Гаррiс, Гантлi, Керколдi Грейндж, Лiндсей, Мар, Рутвен – Лорди, то прихильники, то противники Марii Стюарт, якi ненастанно перебувають у союзах один з одним, один проти одного i майже без винятку померли не своею смертю.
Мерi Бiтон, Мерi Флемiнг, Мерi Лiвiнгстон, Мерi Сетон – Чотири Мерi, подружки дитячих лiт Марii Стюарт.
Джон Нокс (1505–1572), проповiдник kirk (протестантськоi церкви), головний противник Марii Стюарт.
Давiд Рiццiо,[2 - Rizzio в текстi С. Цвейга. Загалом бiльш поширена й правильна форма Riccio (Рiччо).] музикант i секретар при дворi Марii Стюарт, убито 1566 року.
П’ер де Шастеляр, французький поет при дворi Марii Стюарт, страчено 1563 року.
Джордж Б’юкенен, гуманiст i вихователь Якова VI, автор ненависних памфлетiв проти Марii Стюарт.
ФРАНЦІЯ
Генрiх II (1518–1559), король Францii вiд 1547 року.
Катерина Медичi (1519–1589), його дружина.
Франциск II (1544–1560), iхнiй найстарший син, перший чоловiк Марii Стюарт.
Карл IX (1550–1574), молодший брат Франциска II, король Францii пiсля його смертi.
Кардинал Лотаринзький, Клод де Гiз, Франсуа де Гiз, Анрi де Гiз – Чотири Гiзи.
Ронсар, Дю Белле, Брантом – Поети, автори творiв на честь Марii Стюарт.
АНГЛІЯ
Генрiх VII (1457–1509), король Англii вiд 1485 року, дiд Марii Стюарт i прадiд Дарнлi.
Генрiх VIII (1491–1547), його син, король вiд 1509 року.
Анна Булин (1507–1536), друга дружина Генрiха VIII, звинувачена в перелюбi й страчена.
Марiя I (1516–1558), донька Генрiха VIII вiд шлюбу з Катериною Арагонською, королева Англii пiсля смертi Едуарда VI (1553 р.).
