Пiкнiк на льоду
Андрiй Юрiйович Курков
Журналiст Вiктор Золотарьов #1
Головний герой роману «Пiкнiк на льоду» – журналiст Вiктор Золотарьов – отримуе незвичайне завдання вiд однiеi провiдноi газети: писати некрологи про вiдомих впливових людей, якi… поки ще живi. Поступово вiн розумiе, що став учасником серйозноi гри якихось тiньових структур, вийти з якоi живим практично неможливо…
Андрiй Юрiйович Курков
Пiкнiк на льоду
Родинi Шарп
iз вдячнiстю
присвячуеться
1
Спочатку за метр вiд його ноги впав камiнь. Вiктор озирнувся – двое чоловiкiв з посмiшечкою дивилися на нього. Один з тих, що стояв бiля розiбраноi брукiвки, нагнувся, взяв ще один кругляк i, немовби граючи в кегельбанi, покотьма пожбурив камiнь у його бiк. Вiктор зiрвався з мiсця i швидким кроком, що цiлком був схожий на спортивну ходьбу, завернув за рiг. «Головне – не бiгти!» – повторював вiн собi.
Зупинився вже бiля дому. Позирнув на вуличний годинник угорi: дев’ята вечора. Тихо й безлюдно. Зайшов у парадне. Тепер уже не лячно. Звичайним людям просто нудно жити, розваги для них тепер не по кишенi. Тому й кругляки котяться.
Вечiр. Кухня. Темiнь. Просто вiдiмкнули електрику i свiтло згасло. В темрявi чутно неквапнi кроки пiнгвiна Мишка: вiн з’явився у Вiктора рiк тому восени, коли зоопарк роздавав голодних тварин усiм, хто зможе iх прогодувати. Вiктор тодi поiхав i взяв королiвського пiнгвiна. За тиждень перед тим його покинула подруга. Йому було самотньо, але пiнгвiн Мишко принiс iз собою ще й свою самотнiсть, i тепер двi самотностi просто доповнювали одна одну, створюючи радше враження взаемозалежностi, нiж дружби.
Вiктор вiдшукав свiчку, запалив ii й поставив у майонезнiй баночцi на стiл. Поетична недбалiсть вогника змусила його знайти в пiвмороцi ручку й папiр. Вiн сiв до столу, аркуш паперу помiж ним i свiчкою. Цей аркуш треба було заповнити. Якби Вiктор був поетом – побiг би по бiлому аркушi римований рядок, але вiн не поет. Вiн – лiтератор, котрий застряг мiж журналiстикою i дрiбною прозою. Найвдалiше, що у нього виходить, – це короткi оповiдання. Дуже короткi. Такi короткi, що навiть якщо за них платитимуть – йому на це не прожити.
На вулицi пролунав пострiл. Вiктор смикнувся, припав до вiкна, за яким нiчогiсiнько не було видно, потiм повернувся до аркуша. Уява вже придумала iсторiю цього пострiлу. Історii вистачило на один аркуш – не бiльше й не менше. На останнiх трагiчних нотках свiжоi короткоi оповiдi знову з’явилася електрика. Спалахнула лампа, що звисала зi стелi.
Вiктор задув свiчку. Витяг з морозильника мороженого минтая i поклав у полумисок Мишковi.
2
Уранцi, передрукувавши свiже оповiданнячко i попрощавшися з пiнгвiном, Вiктор подався до новоi товстоi газети, що щедро публiкувала будь-якi тексти: вiд кулiнарних рецептiв до огляду новинок пострадянськоi естради. Редактора газети вiн знав непогано – кiлька разiв разом iз ним вони удвох добряче напивалися й редакцiйний водiй вiдвозив його потiм додому.
Редактор зустрiв його посмiшкою i поплескуванням по плечу. Попросив секретарку зварити каву i вiдразу професiйно пробiг поглядом принесений твiр.
– Нi, старий, – сказав нарештi вiн. – Не ображайся. Не пiде. Тут треба або кровi побiльше, або взагалi про iнше, про якесь дивне кохання. Зрозумiй, газетне оповiдання – це жанр сенсацii.
Не чекаючи на каву, Вiктор перепросив i пiшов.
Неподалiк знаходилася редакцiя газети «Столичнi вiстi». До ii редактора Вiкторовi було не дiстатися i вiн зазирнув до вiддiлу культури.
– Загалом ми нiякоi лiтератури не друкуемо, – приязно сказав йому дiдок завкультурою. – Але ви лишiть. Усяке бувае. Може, до якогось п’ятничного числа. Знаете, для рiвноваги. Якщо забагато поганих новин, читачi шукають чогось нейтрального. Я прочитаю!
Спекавшись вiдвiдувача своею вiзитною карткою, дiдок повернувся до заваленого паперами столу. І тiльки тодi Вiктор зрозумiв, що його, власне, й до кiмнати не запросили. Розмова так i вiдбулася на порозi.
3
За два днi задзвонив телефон.
– Вас зi «Столичноi» турбують, – проторохтiв дзвiнкий жiночий голосок. – 3 вами говоритиме редактор.
Рурка перейшла з рук до рук.
– Вiкторе Олексiйовичу? – запитав чоловiчий голос.
– Так.
– Ви сьогоднi не могли б до нас пiд’iхати? Чи зайнятi?
– Та нi, – вiдповiв Вiктор. – Не зайнятий.
– Тодi я надiшлю по вас машину. Синi «жигулi». Лише адресу скажiть.
Вiктор продиктував свою адресу. Редактор, так i не вiдрекомендувавшись iм’ям та по батьковi, попрощався. Сказав: «До зустрiчi».
– Невже через оповiдання? – мiркував Вiктор, вибираючи у шафi сорочку. – Нi, навряд чи через оповiдання… Що iм оповiдання? Хоча, чорт iх зна!
У синiх «жигулях», що стояли пiд парадним, сидiв дуже чемний водiй.
Вiн же провiв Вiктора до редактора.
– Ігор Львович, – вiдрекомендувався редактор, простягуючи руку. – Радий познайомитися.
Редактор був бiльше схожий на постарiлого спортсмена, нiж на газетяра. Може, так воно i було, але, щоправда, у його поглядi блискала така iронiя, що з’являеться радше вiд розуму й освiти, нiж вiд тривалих тренувань у спортивнiй залi.
– Сiдайте! Коньячку? – вiн супроводив своi слова панським жестом.
– Нi, спасибi. Якщо можна, кави… – попросив Вiктор, умощуючись у шкiряному крiслi, що стояло проти широкого «офiсного» столу.
Редактор кивнув. Потiм зняв слухавку i сказав у неi: «Двi кави».
– Знаете, – знову заговорив вiн, приглядаючись до Вiктора приязним поглядом, – ми вас оце допiру згадували, а вчора заходить до мене наш Борис Леонiдович – завкультурою – та й каже: «Поглянь-но одним оком!» І подае менi ваше оповiданнячко. Гарне оповiданнячко… І саме тодi я згадав, з якого приводу ми про вас говорили. Оце й вирiшив познайомитися…
Вiктор слухав i чемно кивав. А Ігор Львович, перечекавши, посмiхнувся i повiв далi.
– Ви, Вiкторе Олексiйовичу, хотiли б у нас працювати?
– А що треба буде писати? – запитав Вiктор, у душi заздалегiдь перелякавшись новоi журналiстськоi каторги.
Ігор Львович хотiв було вiдповiсти, але тут зайшла секретарка з тацею, поставила на стiл чашечки з кавою, цукорницю. Редактор затримав слова, як подих, i почекав, доки секретарка вийде.
– Це справа конфiденцiйна, – мовив вiн. – Нам потрiбний талановитий автор некрологiв, майстер короткого жанру. Щоб мiстко, коротко i досить незвичайно. Розумiете? – вiн з надiею позирнув на Вiктора.
– Тобто я маю чергувати в редакцii на випадок чиеiсь смертi? – неголосно й обережно запитав Вiктор, немов боячись почути позитивну вiдповiдь.
– Звичайно, нi! Робота набагато цiкавiша i вiдповiдальнiша: треба буде створити з нуля картотеку «хрестикiв» – так ми тут некрологи звемо – на ще живих людей, вiд вiдомих депутатiв i бандитiв до дiячiв культури. Але я хотiв би, щоб ви писали так, як ще нiколи про мертвих не писали. Ваше оповiдання менi пiдказало, що ви впораетеся!
– А як з оплатою? – поцiкавився Вiктор.
