Процес (збiрник)
Франц Кафка
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«Замок» – останнiй, незакiнчений i найбiльш загадковий роман Франца Кафки (1883–1924), в якому вiдобразилися всi теми i конфлiкти, що непокоiли письменника протягом його життя. У центрi роману, як майже в усiх творах Кафки, – втаемниченi, незбагненнi, алогiчнi взаемини людини зi свiтом, з системою, з владою, з iншими людьми. Так, головний герой, опинившись у чужому йому середовищi, намагаеться порозумiтися з тими, вiд кого тепер залежить його доля. Але ж цi зусилля вимагають i невиправданих жертв: поступитися власним достоiнством, щирими почуттями. Історiя героя нагадуе перипетii долi самого автора i так само трагiчно передае самотнiсть i безпораднiсть людини в ii протистояннi жорстокостi й абсурдностi життя.
Франц Кафка
Процес
роман та оповiдання
Лiтература – це я сам…
Двадцяте столiття породило небагато художникiв, шанованих сьогоднi так, як i Франц Кафка. Одна з причин полягае в його абсолютнiй чесностi, у безкомпромiсностi, в цiлковитiй вiдсутностi пози. Письменникiв робить великими не тiльки лiтературний талант, а й здатнiсть вiдчути життя. Важливо не лише вiдгадати його таемницi, а саме його вiдчути, бо знання небагато варте, якщо ним володiе той, хто стоiть iззовнi. Кафка ж завжди перебував усерединi: був заглиблений у свiй свiт i вбирав у себе всю його тяжкiсть.
Можуть заперечити, що кафкiвський художнiй свiт дрiбний, тривiальний, безподiевий, жахний своею агресивною абсурднiстю, смiшний своею трагiчною пародiйнiстю. Але хiба немае в ньому схожостi з тим свiтом, який усiх нас оточуе? Із свiту людей вiн перетворився на свiт математичних чисел, де смерть – повсякденнiсть, а убивство – професiя, де загибель роду людського набула науковоi перспективи i кiнцевi свiту перешкоджае лише власне його знаряддя – надлишок термоядерних бомб, де прогрес супроводжуеться екологiчними бiдами, здатними знищити й сам прогрес.
Зрозумiло, кафкiвський свiт не копiя цього, не «натуральний» з нього злiпок. Кафкiвський свiт – iдея реального свiту, його iнакомовлення, його метафора. Але, як i будь-яка справжня метафора, вiн прообразу своему конгенiальний. Тут напрошуеться порiвняння з геометрiею Лобачевського, яка в усьому аналогiчна евклiдовiй, за винятком того, що криволiнiйна. І якщо математичний свiт Лобачевського розширюе уявлення про природу простору, то художнiй свiт Кафки робить те саме з природою людських вiдносин, що склалися у двадцятому столiттi, незвичайному якраз своею «усередненiстю», яка вже нiкого не дивуе…
* * *
Можливо, не було на свiтi письменника, у творчостi якого власне життя й власна доля вiдiгравали б таку вирiшальну роль, як у Кафки. І не тому, що вiн чогось такого прагнув (навпаки, це завдавало йому тiльки страждань), а тому, що так склалося. Та вiн i не розумiв, напевне, до кiнця всiеi вагомостi, всiеi показовостi своеi долi, ii начебто навпаки вивернутоi «взiрцевостi». Але вiн це вiдчував i тому з такою невсипущою увагою, з такою невтоленною цiкавiстю, з такою непiдробною тривогою вдивлявся, вчувався й вживався в себе, в усi своi дивовижно банальнi й до банального дивовижнi обставини.
Кафка – письменник, створений своею бiографiею. якби вiн не мав такоi бiографii, то ii слiд було б вигадати. Адже «вибудував» для себе життя Хемiнгуей – вигадував його i, вигадуючи, реалiзовував: боксував, полював, ходив по морях, воював. Кафка, проте, нiколи не грав жодних ролей: важко знайти людину аж таку нехитру, людину, за всiеi своеi непослiдовностi таку послiдовну. Але на вiдмiну вiд Хемiнгуея в життi Кафки нема й на дрiбку авантюрностi: життя його належить до таких, якi прийнято iменувати «мiщанськими». Проте його життя таке лише назовнi, всерединi ж воно сповнене «пригод душi», це життя раз у раз вибухало трагедiями, що не поступаються тим, якi свого часу стрясали царствений рiд Атридiв.
Франц Кафка народився 3 липня 1883 року в Празi. Його батько, комерсант середнього достатку, мав галантерейну крамницю, якийсь час родинi належала й невелика фабрика. Герман Кафка, син сiльского рiзника, здобув усе це сам, наполегливо долаючи злигоднi. Його дружина Юлiя походила з роду Льовi, бiльш забезпеченого й освiченого, в ньому траплялися раввiни, а один з братiв матерi Франца навiть був директором залiзниць у Мадридi.
Франц закiнчив нiмецьку гiмназiю та правничий факультет Празького унiверситету. Вiдбувши стажування в окружному судi, вiн почав служити в страховому товариствi. Але вже через рiк перейшов у напiвдержавну органiзацiю, яка страхувала виробничi травми. Нове мiсце служби виявилося й останнiм: Кафка прослужив тут чотирнадцять рокiв i в 1922 роцi вийшов по хворобi на пенсiю. Жити йому лишилося менше двох рокiв, iх вiн провiв частково в Берлiнi, частково в санаторiях i лiкарнях. Помер 3 червня 1924 року в курортному мiстечку Кiрлiнг пiд Вiднем. Похований у Празi.
Таким е, сказати б, офiцiйний curriculum vitae, що окреслюе, однак, лише поверхневий шар життя Кафки. Все iнше й головне звершувалося в глибинi, навiть нiби десь збоку. у «Листi до батька» (1919) – в цiй вiдчайдушнiй спробi порозумiтися – син сказав, що прагнув «знайти таку професiю, яка з найбiльшою легкiстю давала би змогу, не надто вражаючи самолюбство, виявляти байдужiсть. Отож найбiльше пiдходила юриспруденцiя». Іншими словами, йому придалась би лише така служба, котра не дуже заважала б лiтературним заняттям Адже вони й тiльки вони визначали, спрямовували все його життя, були його альфою й омегою, чимось бiльшим, нiж мета чи навiть мiсiя. Вiн писав у 1914 роцi Фелiцii Бауер: «у мене немае iнтересу до лiтератури, лiтература – це я сам, це моя плоть i кров, i бути iншим я не можу».
Його письменництво почалося на зламi столiть (перший з рукописiв, що зберiгся, «Опис однiеi боротьби», датують 1904 роком) i обiрвалося смертю: за день до неi вiн ще виправляв верстку «Голодомайстра». Були, проте, й перерви: найтривалiша – мiж 1917 i 1920 роками. Але зумовлювалися вони тiльки цiлковитою фiзичною нездатнiстю взяти до рук перо. Коли ж мiг, Кафка працював з рiдкiсною, незламною затятiстю.
Служба влаштовувала його ще й тим, що тривала тiльки до обiду. Повернувшись додому, вiн кiлька годин спав (вiрнiше, намагався спати, бо страждав на безсоння й хворобливо реагував на найменший шерех); коли ж дiм стишувався, сiдав до письмового столу й, долаючи головний бiль, нудоту, задуху, списував папiр цiлiсiнькими ночами. Кафку можна було б вважати графоманом, якби з-пiд його пера не виходила найдосконалiша проза i якби вiн сам нею не був так незадоволений. Про своi твори вiн висловлювався здебiльшого нищiвно: «я цiную лише хвилини, коли вони писалися», – повiдомляв вiн Макса Брода, вiдомого лiтератора й, мабуть, найближчого свого приятеля.
Кафка писав про себе й для себе. Але чи спроможна така «езотерична» творчiсть пробудити бодай найменший iнтерес в iнших людей? Колись це питання ставилося багатьма. Австрiйський письменник Франц Верфель, хоча й приятелював з Кафкою, однак твердив: «За межами Тетчен-Боденбаха Кафку вже нiхто не зможе зрозумiти», – тобто надто вiн вузький, локальний. Верфель пророком не став…
«Кафка не любив теорiй, – свiдчив Брод. – Вiн говорив образами, тому що мислив образами. Образна мова була для нього найприроднiшою. Навiть у так званому щоденному спiлкуваннi». Бачимо це в листах Кафки й, зокрема, в щоденниках: «Ще раз я на всю силу легень гукнув у свiт. Потiм менi запихнули в рота кляп, начепили кайдани на руки й ноги, зав’язали хусткою очi. Кiлька разiв мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали… дали трохи спокiй, а потiм стали глибоко встромляти в мене щось гостре…» – це запис вiд 3 серпня 1917 року. ясна рiч, з Кафкою нiчого подiбного нiколи не траплялося. Перед нами – чиста метафора його душевного стану. Але духовне замiщено чуттевим, дотиковим, предметним. «Особливий метод мислення, – читаемо в щоденнику вiд 21 липня 1913 року. – Воно пройняте почуттям. Все, навiть украй не визначене, сприймаеться як думка». це i е його метод, що втiлюеться в щоденниках, листах, усних висловлюваннях.
Романна плоть, звичайно, завжди складнiша, багатозначнiша, iй бiльше притаманна невизначенiсть. Тим-то мала проза Кафки, мабуть, показовiша як приклад: ii метафорику легше розпiзнати. Мало не кожне його оповiдання (тим бiльше малий фрагмент) – це метафора, яка персонiфiкуе внутрiшне життя предмета: i зелений безногий дракон, що заповзае в кiмнату, i меч, що стримить у спинi людини, котра налаштувалась на прогулянку, i бар’ер театральноi ложi, що виявився довготелесим худющим чоловiком… це – як сон, де все також незрозумiле, алогiчне й водночас – незаперечне, безсумнiвне, начебто само собою зрозумiле.
Кафка рiдко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у свiт «Перетворення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед iлюстрацiй до книжки не було зображення Замзи у виглядi багатонiжки. І вимога ця надiйнiше за всi iншi докази свiдчить, що багатонiжка – метафора й саме тому ii й не можна малювати. Адже це – образ невиправного людського вiдчуження. І невиправнiсть опредмечуеться лише тим, що людина, перевтiлена на щось нелюдське, полишена у своему попередньому середовищi. Вона i вже багатонiжка, й ще людина. Виникае трагiкомiчна «перевернутiсть» його вiдносин зi службою та родиною. Однак тiльки це й вписуе «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповiдання, перешкоджае його зiсковзуванню в ходячу алегорiю, нарештi, надае всьому, що тут вiдбуваеться, дивовижноi послiдовностi. Адже навiть коли не повiрити в можливiсть такого перевтiлення, а лише прийняти його як «умову гри», i ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатонiжкою, то все вiдбувалось би так, як в оповiданнi, i що це зовсiм не гра, а сама дiйснiсть, химерно змiщена.
Тут усе змiщуеться за тими ж приблизно законами, що й увi снi. Що надае нашим снам фантастичностi? як правило, не так iрреальнiсть того, що вiдбуваеться, як неузгодженiсть мiж його окремими компонентами, iхня непоеднуванiсть. це по-перше. А по-друге – незрозумiлiсть, непоясненнiсть подiй, i цим зумовлена iхня несподiванiсть. Що, проте, аж нiяк не перешкоджае сприймати iх за безперечну данiсть. Тi ж ознаки притаманнi й кафкiвськiй прозi.
Як особистiсть Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменниковi йому «пощастило»: можна навiть сказати, що йому «щастило» тим бiльше, чим тiснiше налягали на нього нещастя.
Кафка, що вмiв дивуватися, зiткнувся з дiйснiстю дивовижною, при всiй своiй буденностi – навiть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-угорська монархiя – свого роду кунсткамера, де збереглися всi соцiальнi раритети минулого, зiбралися всi болячки i деформацii людськоi iсторii. Але й цього замало: доля пiдготувала йому, такому, який вiн був, спецiальну роль iзгоя, коли зробила евреем, оселила у Празi, та ще й в родинi галантерейника, який вибився в люди. «як еврей, – писав один з нiмецьких його бiографiв, – вiн не був своiм у християнському свiтi. як iндиферентний еврей – бо ж таким Кафка був на початку – вiн не був своiм i серед евреiв. як людина, що говорила по-нiмецькому, вiн не був своiм серед чехiв. як еврей, що говорив по-нiмецькому, вiн не був своiм серед нiмцiв. як богемець вiн не був цiлком австрiйцем. як службовець при страхуваннi робiтникiв вiн не цiлком належав до буржуазii. Та й на службi вiн не був увесь, бо вiдчував себе письменником. Та й письменником вiн не був, бо вiддавав усi сили сiм’i. Але «я живу у своiй сiм’i бiльш чужим, нiж найчужiший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Фелiцii).
Дiйсно, Кафка i в родинi був майже таким же чужим, як i в мiстi, краiнi, добi. Мав трьох сестер, та тiльки наймолодша Оттла його любила, але, як i всi, не розумiла. Та й нiхто його не розумiв, навiть мати, хоча й по-своему любила сина. Найскладнiше й найбезнадiйнiше складалися взаемини Франца з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без чиеi б то не було допомоги, вибився в люди, до краю зiпсувала йому характер; упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, вiн постiйно похвалявся своiми життевими успiхами й дорiкав дiтям, що вони не зазнали злигоднiв, зростали на всьому готовому. Синовi призначив стати продовжувачем свого дiла й нiяк не мiг утямити, що син – iнакший, що iнтереси, вiрування, цiлi в нього iншi. Батько тиснув, син, як тiльки мiг, чинив опiр. Оскiльки ж належали вони до рiзних вагових категорiй («я – худий, слабкий, вузькогрудий, – писав Кафка-молодший у листi, якого мати так i не передала батьковi. – Ти – сильний, великий, з широкими плечима»), батькiв тиск скалiчив сина. «я втратив вiру в себе, натомiсть набув безмежне почуття провини», – сумно констатував вiн у тому ж листi. І повiдомляв Фелiцii: «я й батько ненавидимо один одного…» Але то була особлива ненависть, яка межувала з поклонiнням: «якби свiт складався лише з Тебе й мене, – а таке уявлення менi було дуже близьке, – тодi чистота свiту завершилася б на Тобi, а з мене, за Твоею думкою, почався би бруд…» Батько для сина – з тих «вищих iнстанцiй», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно вiд того, данi вони йому на благо чи на погибель. І звiдси нiби самi собою простягаються нитки до всiеi чиновноi iерархii з роману «Процес»…
Жiнок у життi Кафки було зовсiм небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадковi зв’язки, вже згадувана Фелiцiя Бауер, Грета Блох, Юлiя Вохрицек, Мiлена Єсенська й, нарештi, Дора Дiмант (або Дiамант) – супутниця останнiх мiсяцiв кафкового життя. З кожною (за винятком лише Грети) Кафка мав намiр взяти шлюб (з Фелiцiею навiть двiчi), i якщо з Дорою до заручин не дiйшло, то тiльки тому, що ii батько, правовiрний схiдноевропейський еврей, звернувся за порадою до раввiна, а той без вагань прорiк: «Нi!» Судячи з усього, Кафка був натурою пристрасною, i – як свiдчить Макс Брод – «жiнки завжди до нього горнулися». А проте в його щоденнику е такий запис: «Коiтус – як покарання за щастя бути разом. Жити по змозi аскетично, аскетичнiше, нiж неодружений, – це едина можливiсть для мене зносити шлюб». Хiба з цього не випливае, що шлюб (а вiдтак i жiнка) для Кафки щось зовсiм iнакше, нiж для iнших людей, – не тiльки щось бiльше, а й взагалi таке, що тяжiе до «iдеальних», ледь не релiгiйних сфер, щось на зразок неухильноi для виконання обiтницi. Вiн писав батьковi: «Одружитися, створити сiм’ю, прийняти всiх народжених дiтей, зберегти iх у цьому несталому свiтi й навiть повести вперед, – це, на мое переконання, найбiльше благо, яке дано людинi». Але в «Листi до батька» звучить i таке: «я зовсiм не передбачав, чи можливий шлюб i що вiн означатиме для мене; це найбiльше жахiття мого життя зринуло на мене майже зовсiм несподiвано».
Слiд гадати, спочатку ним рухало бажання емансипуватися вiд батька, позбутись його влади, стати незалежним. Але – так уже Кафка був влаштований – на це трохи прагматичне бажання одразу наклалися й прагнення «iдеальнi», «релiгiйнi». Й тодi сталося непередбачуване: обов’язок людський (або краще сказати «гуманiстичний»?) зiткнувся з обов’язком письменницьким. Сумiститися одне з одним рiшуче не бажало.
Суперечнiсть мiж творчiстю й службою – ось ще одна нерозв’язна проблема, буцiмто навмисне Кафкою вигадана, так вона ускладнювала йому життя.
Здавалось би, усе ясно: вiн обрав професiю i знайшов мiсце роботи, яке його мiнiмально обтяжувало, тому що письменник, «якщо хоче уникнути божевiлля, взагалi не мае права вiддалятися од письмового столу». І коли батько вимагав його участi в справах родинноi фабрики, це кидало Кафку в такий розпач, що йому спадало на думку самогубство.
Але ясностi нема: щоденна шестигодинна служба – перешкода незрiвнянно бiльша, нiж перiодичнi вiдвiдини фабрики. Тим не менше Кафка одного разу заперечив Фелiцii, що навряд чи коли зможе залишити службу. Зрозумiло, служба давала йому деяку – принаймнi фiнансову – незалежнiсть од батька. Але цим нiяк не пояснюеться, чому, тяжко занедужавши, Кафка погодився на вiдпустку з половинним окладом, але на пенсiю, що забезпечила б його не гiрше, виходити не хотiв. Очевидно, ще щось утримувало його в конторi.
Чотирнадцятого грудня 1911 року в щоденнику промайнула думка, що йому не хотiлося б «вивiльнити весь свiй час для лiтератури». рiч у тiм, що Кафка не бажав стати письменником професiйним. як митцю це йому б нiчого не дало («…навiть коли я не пишу, то залишаюсь письменником», – зiзнався вiн якось Бродовi), але це могло позбавити права власностi на те, що виходило з-пiд його пера. Вiн прагнув володiти своiми творiннями неподiльно: адже писав вiн тiльки про себе й для себе! І не покинув служби, можливо, тому, що не тiльки «складався з лiтератури», а був також прив’язаний i до життя… якщо навiть вважати, що логiка, за якою Кафка, кленучи службу, ii не кидав, бiльш-менш з’ясована, то цього нiяк не сказати про його ставлення до власноi творчостi. З одного боку, творчiсть для нього – все, а з другого – нiщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що пiдтверджуеться не тiльки його останньою волею спалити пiсля смертi всi рукописи, а й, власне, усiм його творчим життям. Три незавершених романи Кафки стали приступнi читачам уже пiсля його смертi: «Процес» – в 1925 роцi, «Замок» – в 1926-му, «Америка» – в 1927-му. Нинi спадщина письменника (здаеться, вже повнiстю зiбрана) складае десять грубих томiв: крiм романiв, новел, притч, афоризмiв, начеркiв, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мiлени» (iхнiй адресат – подруга Кафки, чеський лiтератор i перекладачка М. Єсенська), «Листи до Фелiцii» (iх основнi адресати – наречена Кафки Ф. Бауер та ii приятелька Грета Блох), «Листи до Оттли та родини» (адресати – улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе обнародувати, становить чи не шосту частину його спадщини. Вiн передав видавцям (та й то здебiльшого неохоче, пiд тиском) лише сорок одне оповiдання та уривки. Є серед них речi бiльшi – такi, як «Перетворення», «у виправнiй колонii», але е й зовсiм крихiтнi на зразок «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своему кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тiеi слави, на яку вiн заслуговуе i яку, врештi-решт, здобув, тому що справжнiй Кафка – це вiн увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усiма розхристаними фрагментами. Тiльки таким його можна хоч би якось осягти i хоч якось оцiнити. Адже його творчiсть – не що iнше, як колосальний, вiдчайдушний i генiальний фрагмент, сколок iз фрагментарного буття людства. Вiдмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обдiляв… Проте i в цьому можна побачити все той же страх перед професiоналiзацiею: передаючи рукописи до друку, вiн не тiльки нiби втрачав на них право, але й у буквальному розумiннi «випускав у свiт», чим прирiкав на самостiйне, вiд нього вже не залежне, iснування.
Важче зрозумiти його там, де вiн починае взагалi заперечувати себе як митця. Жоден справжнiй письменник не бувае своiми творами цiлковито задоволений: милуватися собою – привiлей графоманiв або людей не вельми розумних, хоч i не позбавлених здiбностей (що незрiдка серед лiтераторiв трапляеться). Але в Кафки самозаперечення переходило всi межi. Здавалось би, в такому разi належало покинути письменництво. Але вiн не кидав, не мiг кинути – писав i постiйно ганив написане. Про «Перетворення» сказав Фелiцii, що це «мерзенне оповiдання», а вiдсилаючи Бродовi в груднi 1917 року деякi своi манускрипти, додав: «роман я не надсилаю. Навiщо ворушити старе? Тiльки тому, що я його досi не спалив?»
А водночас ота всiляко ним паплюжена творчiсть нi для кого не мала такого колосального значення, як для нього самого. «усе, що не належить до лiтератури, наводить на мене нудьгу, викликае ненависть…» Коли подiбна антиномiя може бути взагалi якось пояснена, то лише тим, що Кафка-художник ставив до себе явно завищенi, нездiйсненнi, можна б сказати, надлюдськi вимоги: «…щасливий я був би тiльки тодi, коли змiг би привести свiт до чистоти, правди, непохитностi». Недосконалостi свiтопорядку вiн хотiв протиставити бездоганнiсть своеi творчостi. Навряд чи вiн сподiвався в такий спосiб виправити свiт – швидше тiльки довести (й не свiтовi, а собi самому), що довершенiсть усе ж таки можлива. Отож у нього, зрештою, була не так е?тетична, як етична мета, а це означало, за його поняттям, – недосяжна. Тому я й сказав, що вiн ставив до себе вимоги надлюдськi.
Талант менший був би цим, можливо, зруйнований. Кафка заплатив прокляттям довiчноi невдоволеностi собою. А щодо мистецтва слова, то пiд дiею високого тиску й високих температур воно лише виграло, перетворившись на незнищенний дiамант.
* * *
«…Поза сумнiвом, – так починае свою промову перед слiдчим герой роману «Процес» Йозеф К., – за всiм судочинством, тобто в моему випадку за цим арештом i за сьогоднiшнiм розглядом, стоiть величезна органiзацiя. Органiзацiя, яка мае напохватi не тiльки продажних стражiв, нетямущих iнспекторiв i слiдчих, яким притаманна в кращому разi похвальна скромнiсть; до неi входять також i суддi високого й найвищого рангу з незлiченним, неминучим у таких випадках штатом служникiв, писарiв, жандармiв та iнших помiчникiв, а може бути, навiть i катiв, – я цього слова не боюсь. А в чому сенс цiеi величезноi органiзацii, панове? Щоб арештовувати невинних людей й затiвати супроти них безглуздий i переважно – як, наприклад, у моему випадку – безрезультатний процес».
Навряд чи хто, прочитавши цi рядки, засумнiваеться в тому, що перед ним твiр гостроi соцiально-критичноi спрямованостi. Але, взятий у цiлому, цей роман не змiцнить такого враження, а швидше його похитне. Чому суд, що веде справу Йозефа К., такий таемничо неофiцiйний? Чому вiн, такий всесильний, тулиться на горищах старих будинкiв, у тiснявi й задусi, поряд iз розвiшаною бiлизною? Проте й це можна ще якось пояснити загальною iнакомовнiстю твору.
Але як бути з тими його епiзодами, мiсцем дii яких е пансiон панi Грубах? ясна рiч, там Йозеф К. мешкав, саме там уранцi був захоплений раптовим арештом, позбавлений снiданку, допитаний у кiмнатi вiдсутньоi сусiдки, фрейлейн Бюрстнер, i нiби вiдпущений на свободу. Але й пiсля цього пансiон та його пожильцi, фрейлейн Бюрстнер i фрейлейн Монтаг, вiдiграватимуть непропорцiйно велику роль у долi Йозефа К. Особливо фрейлейн Бюрстнер: вона несподiвано з’являеться й у фiналi. Кати (як i всi тут, неофiцiйнi) ведуть Йозефа К. через вечiрне мiсто до занедбаноi каменярнi, щоби там зарiзати. раптом вiн помiчае фрейлейн Бюрстнер або дiвчину, схожу на неi. Кати «дали йому можливiсть скерувати iхнi кроки, i вiн скерував iх у той же бiк, куди йшла перед ним фрейлейн Бюрстнер, але не тому, що хотiв ii наздогнати, не тому, що хотiв бачити ii якомога довше, а лише для того, щоб не забути те провiщення, яке вiн у нiй побачив».
Ясно, що фрейлейн Бюрстнер в цьому романi не з хористок, – у неi сольна партiя. Але яка? Вiдповiдь слiд шукати в особистому життi автора. Дванадцятого липня 1914 року Кафка розiрвав заручини з Фелiцiею Бауер, а в першiй половинi серпня засiв за «Процес». Збiг не випадковий: роман – це продукт розриву з Фелiцiею, його лiтературне перетлумачення. Сам образ суду навiяний тим, що вiдбувалося 12 липня в Берлiнi. В готелi «Асканiшер Гоф» зiбралися наречений, наречена, iхнi родичi й друзi. Й запис у щоденнику вiд 23 липня, який вiдтворюе подii того дня, починаеться словами: «Засiдання суду в готелi». Фрейлейн Бюрстнер – i е Фелiцiя Бауер (невипадково ii в рукопису роману, як правило, позначають iнiцiали Ф.Б.), фрейлейн Монтаг – ii подруга Грета Блох, яка активно звинувачувала Кафку на тому судилищi, але й сама перебувала з ним у близьких стосунках (вона згодом твердила, що народила вiд нього дитину).
У своiй книжцi «Другий процес. Листи Кафки до Фелiцii» елiас Канеттi (також письменник, а ще й лауреат Нобелiвськоi премii) поклав собi за мету показати, як функцiонувала кафкiанська метода «принаджування» всесвiту до власного письмового столу. Думка Канеттi полягала в тому, що роман, коли поглянути на нього крiзь призму приватного життя автора, нiчого в собi не мiстить, окрiм сумлiнного звiту про хворобливi стосунки мiж ним i його нареченою Фелiцiею Бауер: «Двi вирiшальнi подii в життi Кафки, якi вiн, як це йому взагалi було властиво, хотiв би вважати за суто особистi, розiгрувалися в обстановцi нестерпноi гласностi: офiцiйнi заручини на квартирi сiмейства Бауер 1 червня i шiсть тижнiв по тому, 12 липня 1914 року, «судовий процес» у берлинському готелi «Асканiшер Гоф», який завершився розривом. Легко показати, що емоцiйний змiст обох подiй увiйшов у «Процес», робота над яким почалася вже у серпнi. Заручини в першому роздiлi перевтiлилися в арешт, а «суд» обернувся стратою в останньому».
Отже, матерiал болiсно-iнтимний, що, за уявленням Кафки-людини, мав би бути старанно прихований, а згiдно з його заповiтом – навiть спалений, дав, тим не менш, життя одному з найзначнiших екзистенцiйних романiв XX столiття. І це так дивовижно почате життя виявилося настiльки химерним, що «Процес» почали перетлумачувати як щось соцiальне, майже полiтичне.
Дiя в романi розгортаеться у Празi, хоча мiсто й не назване. Там у справi Йозефа К, прокуриста великого банку, веде слiдство якийсь неофiцiйний, але всесильний суд: його установи розмiщенi на горищах усiх будинкiв. Герою, який не знае за собою нiяких грiхiв, здаеться, що варто лише зробити вигляд, наче нiчого не сталося, i все само собою уладнаеться, неясна загроза розвiеться. Адже говорить йому священник, з котрим вiн стрiвся в соборi нiби цiлком випадково: «Суду нiчого вiд тебе не потрiбно. Суд приймае тебе, коли ти приходиш, i вiдпускае, коли ти йдеш». Проте з часом тихий плин процесу дедалi бiльше затягае Йозефа К. І саме тому, що розслiдування ведеться у глибокiй потаемностi, що все неясно, непевно, хистко, наче й зовсiм нереально, грунтуеться на чутках, на припущеннях. Герой не ховаеться вiд долi, вiн кидае iй виклик i, борючись з нею, дедалi бiльше заплутуеться в павутиннi процесу. В його опорi е чимало трагiчноi гiдностi: якомусь комерсанту Блоку, що плазуе перед адвокатами i судовцями, вдаеться розтягти розгляд своеi справи аж на п’ять рокiв, а в Йозефа К страшний кiнець настае швидко, бо вiн по-своему вiдмовляеться прийняти несправедливий закон. На Заходi часом схильнi зводити проблематику цього роману до суду людини над собою. Але кафкiвський текст, здаеться, не дае для цього вагомих пiдстав.
Суд, так схарактеризований, – дещо цiлком об’ективне; це водночас i та ворожа соцiальна система, в якiй iснував Кафка, свiт, який автор добре знае, з яким болюче зрiсся i який мiфiзуеться за рахунок такого зрощення. Позначаеться це й на героевi. Йозеф К. – плоть вiд плотi системи, що породила цей жахливий суд. З одного боку, вiн «просто людина», переслiдувана, гнана, а з другого – високого рангу бюрократ, захищений затулком секретарiв вiд усiх несподiванок i випадковостей (арешт вiдбувся вранцi, у пансiонi, i застав героя зненацька). Іншими словами, Йозеф К. – частина ворожого йому самому буття, i це робить його «нечистим» у власних очах, викликае щоразу бiльше почуття вини. Через те вiн не може уникнути суду, хоча суд його не затримуе.
Слiд гадати, суд у Кафки – це i зовнiшнiй свiт, де навiть угадуються риси новiтнього тоталiтаризму, i вища справедливiсть, iндивiдуальний закон, що його кожен створюе для себе. Завдяки кафкiвському феномену зрощення друге значення поступово нiби бере гору. Йозеф К. починае не стiльки оглядатися, скiльки вдивлятися в себе. Тому все, що його оточуе, таке туманне, розпливчасте, химерне, метафорично-фантастичне, безпросвiтне. Адже i в собi вiн бачить лише те, що робить його спiвпричетним «усезагальному злочинству», страхiтливiй i безглуздiй органiзацii буття. І навiть як особистостi йому не лишаеться нiчого, крiм стоiцизму вiдчаю. «Завжди менi хотiлося хапати життя у двадцять рук, – думае вiн, – але далеко не завжди з похвального метою. І це було неправильно. Невже i зараз я покажу, що навiть процес, який тривав цiлий рiк, нiчого мене не навчив? Невже я так i пiду тупим i упертим? Невже про мене потiм скажуть, що на початку процесу я бажав його закiнчити, а тепер, у кiнцi, – розпочати спочатку? Нi, я не хочу, щоб так казали!» І Йозеф К. покiрливо дозволяе двом схожим на вiдставних акторiв суб’ектам заколоти себе в нiчнiй каменярнi.
Фiнал «Процесу», а також сюжети новел «у виправнiй колонii» та «Братовбивство» – ось i все (або майже все), що Кафка сказав на тему звiрств i кровопролиття. Чи не правда, надзвичайно мало для митця, що жив у катастрофiчну епоху «свiтових воен i пролетарських революцiй», та ще й налаштованого на песимiстичну хвилю. Бiльше того, в цьому дивовижному кафкiанському свiтi мов би взагалi немае примусу. Йозефа К. заарештовано й тут же вiдпущено на волю, проти нього провадиться процес, але йому не забороняеться виконувати свою роботу в банку, навiть на допити його викликають по недiлях, щоб не заважати службi. Нiби то процес, так би мовити, «факультативний».
І дивовижний цей кафкiанський свiт насамперед тим, що в ньому всi невiльники, хоча, як уже мовилося, нiхто нiкого не приневолюе. В усякому разi, вiдкрито: Йозеф К., здаеться, мiг би процес iгнорувати, але поступово все так складаеться, що «думка про процес вже не полишала його». Тут присутня ота невiдступна логiка абсурду, з тенет якоi не виплутатися. Тут усiм погано: Йозеф К. в банку мае кабiнет куди зручнiший, нiж його слiдчий, але Йозеф К. перебувае пiд слiдством; звинувачуваним нiчим дихати у канцелярiях на горищi, а в судовцiв, навпаки, голова паморочиться вiд свiжого повiтря.
Пiсля Другоi свiтовоi вiйни, коли фашизм був ще кривавою раною, а сталiнiзм – живою реальнiстю, багато хто зiставляв нового лiтературного кумира – Кафку – з фашизмом або зi сталiнiзмом. у розумiннi pro («за»), як нiмецький лiтературознавець Г. Андерс, але ще частiше в розумiннi ?оntra («проти»). Останнi ближчi до правди, але доконче ii всю не охоплюють. Кажу це не в докiр Кафцi. Навпаки: фашизм згинув, згинув i бiльшовизм, а явище, котре провiстив Кафка, не просто живе, а й ознак занепаду не виявляе – лише повсякчас змiнюе обличчя. Адже притаманне воно й новiй нашiй цивiлiзацii в цiлому, становить ii унiверсальну прикмету, тому що до певноi мiри е байдужим до специфiки суспiльних систем. От тiльки не знаю, як назвати цю описану Кафкою модель. Бiльше за iншi пiдiйшло б слово «тоталiтаризм», якщо тiльки взяти його в значеннi розширювальному.
Кафка глибоко заглянув у природу зiткнень мiж iндивiдом i такою, «тоталiтарною», владою, а вiдтак i осягнув iхню новiтню особливiсть. Бiльш того, йому вiдкрилося, що алогiзм закладено у фундамент будь-якоi влади, що вiн у тому чи iншому виглядi притаманний усiм суспiльним системам. Вiдчуження особистостi – iх неминучий побiчний продукт, який вона, однак, «утилiзуе», з успiхом використовуючи як iнструмент насильства. Живучи в Австро-угорщинi, спостерiгаючи ii розпад, Кафка зрозумiв механiзм анонiмного, всюдисущого, але майже невловного насильства i – що, мабуть, не менш важливо – сам виявився чимось на зразок його пiддослiдного кроля. Ось це й зробило його великим експертом не лише з питань влади, а й з питань вiдчуження.
На зламi столiть кожен австрiйський письменник був оточений iдеею держави, нiби замковою стiною. Куди б вiн не йшов, наштовхувався на неi – на свою дивну iмперiю, яка то вимагала якогось «давньоримського» собi служiння, захисту, то напрошувалася на огуду, осмiяння чи знизування плечима. Автори з iнших краiн мали нацiональнi проблеми, австрiйцi – тiльки проблеми iмперськi. Хоч би про що вони писали, бодай помiж рядкiв проглядала потреба обгрунтувати або право габсбурзького свiту на iснування, або неминучiсть його кiнця. І змiст пiдказував форму.
