Скажуть, у Кафки вона саме й вiдiрвалася вiд змiсту, набула подоби тих шат XVІ столiття, в якi Дюрер одягав апостолiв. Та придивiться уважнiше. Музiль зазначив про свою Каканiю, що «кожен був там негативно вiльним», зазначив нiби мiж iншим. Однак мiркування це засадниче, вiдтак мае право стати ледь не домiнантою кафкiвського романного свiту. Кафка не мiг запозичити цю думку в Музiля хоча б тому, що твiр «Людина без властивостей» тодi ще не був написаний. Просто обидва спостерiгали ту ж саму габсбурзську дiйснiсть.
У ситуацii Йозефа К. найбiльше впадае в око й водночас е найбiльш дивовижним те, що вiн сам «негативно вiльний». Влада примушуе його не брутально, без насильства, у м’яких рукавичках, вiдступаючи, коли вiн стае непохитним, i утверджуючи себе, коли вдаеться заскочити його зненацька. Вона бере Йозефа К. собi в союзники, навiть у виконавцi наказiв, використовуе проти нього його облудну й загрозливу свободу, той вакуум, що довкола нього утворюеться, ту самотнiсть, яка робить його безпорадним i беззахисним.
Невсипуща, розгалужена, всепроникна дiяльнiсть судових iнстанцiй у «Процесi», дiяльнiсть, котра на третину – звичка, на третину – потурання, на третину – хитрiсть, позбавляе все навкруги смислу i тим дужче нагадуе функцiонування бюрократичного апарату староi Австро-угорщини.
Імперiя розлазилася по всiх швах, i подовжити ii iснування «у борг» спроможнi були методи, лише iй самiй адекватнi. Не тiльки свiдомо охороннi, а й такi, що складалися довiльно, спонтанно, всупереч глуздовi. у хiд iшло все: стареча немiч владних структур i iхнiй колосальний управлiнський досвiд, традицiйний, неповороткий фаталiзм i постiйно оновлювана полiцейська чiпкiсть, уроджений консерватизм i набута, вимушена терпимiсть, своi й чужi помилки, свое й чуже безсилля, навiть корупцiя, навiть глупота. І виникала видимiсть рiвноваги, ще не осягнутоi мудростi, ще не розгаданоi передбачливостi. Той свiт новiтнього захiдного «плюралiзму», що за часiв Кафки тiльки утверджувався i в якому тотально вiдчужений, «негативно вiльний» iндивiд б’еться «головою об стiну камери без вiкон i дверей», якщо й не е прямим продовженням Дунайськоi монархii, то принаймнi спiввiдноситься з нею. Габсбурзька бюрократiя – провiсник всезагальноi формалiзацii суспiльства XX столiття. Тому вона для Кафки, як i для Музiля, – модел?, хоча й використовувана, мабуть-таки, несвiдомо.
Деякi «темнi мiсця» й чимало абсурдiв з кафкiвських романiв свiтлiшають, коли поглянути на них пiд таким кутом зору.
Священик у соборi розповiдае Йозефу К. притчу про людину бiля Брами Закону. Ось ii сюжет. Приходить селянин i просить сторожа пустити його. Однак той говорить, що зараз пройти не можна. І селянин чекае, про всяк випадок надiляючи сторожа дрiбними подарунками, а сторож, щоб не кривдити його й не позбавляти надii, хабарi бере. Селянин чекае все життя. І коли надходить час його смертi, вiн питае, чому, власне, за цi довгi роки нiхто iнший не спробував наблизитися до Закону. І сторож вiдповiдае: «Нiкому сюди ходу немае, ця брама була призначена для тебе одного. Тепер пiду й замкну ii». Священик знайомить Йозефа К. iз численними тлумаченнями притчi. Йозеф К. i сам пробуе вправлятися в цьому мистецтвi. Іще бiльше спроб робили iнтерпретатори Кафки. Є величезна критична лiтература з цього питання. Не маю намiру додавати до сонму невиразних тлумачень iще одне. Хотiлося б лише зазначити, що позицiя селянина – це своерiдне уособлення «негативноi свободи».
У романi Кафки образ держави нiби зрiзаний рамою картини: вершина iерархiчноi пiрамiди лишилася за нею. Великим планом дано другий рiвень – той, на якому влада зiштовхуеться з людиною. Парадоксальнi кафкiвськi ситуацii зростають на конкретному австрiйському грунтi внаслiдок зiткнення з особливостями саме габсбурзькоi влади, – столiттями непорушна, а наприкiнцi майже непримiтна, вона всепроникна у своему всепридушеннi, всепригнiченнi. Кафка помiтив тотальне зрощення офiцiйного й приватного, тотальне закрiпачення iндивiда саме через приватну сферу, тобто закрiпачення опосередковане, не вiдверто насильницьке.
Втiм, пiдемо далi. Демократiя з терпимiстю нинi виросли в цiнi аж нiяк не внаслiдок повсюдного поширення того гуманiзму, який володiв европейськими умами з часiв Вiдродження i до кiнця ХІХ столiття. цiну на них пiдняли мiркування прагматичнi. Атомну бомбу люди створювали, аби ii пiдiрвати, вибуху термоядерноi бомби злякалися через ii надмiрну убивчу силу, здатну знищити все живе. Так спочатку думали, але потiм виявилося, що термоядерний вибух взагалi не потрiбен, що взаемний страх уже бiльш нiж пiвстолiття береже людство краще за будь-якого ангела-охоронця. Диявольська зброя, здатна з примхи кожного маньяка вiдправити свiт у пекло, цей самий свiт i охороняе! Мабуть, за всю iсторiю людства нiкому не наснився сюжет бiльш абсурдний. Хай не кожному дано зрозумiти, що вiн заручник безумства, та не вiдчувати цього вiн просто не може. І звертаеться до Кафки, бо Кафка ще й великий експерт з питань абсурду.
З феноменом влади пов’язана i новела «Вирок». Хоча героя звуть Георг Бендеман i займаеться вiн комерцiею, це розповiдь про власнi трагедii й глухi кути: ворожнеча з батьком, заручини i пов’язанi з ними надii (не випадково автор присвятив «Вирок» Фелiцii Бауер) i той раптовий, насильницький кiнець, який, очевидячки, постiйно був присутнiй у пiдсвiдомостi Кафки.
Немiчний, неначе несподiвано здитинiлий батько присуджуе Георга до смертi, i той, не роздумуючи, кидаеться з мосту в рiчку. Вiн покараний за те, що вирiшив одружитися i тим позбавити главу сiм’i патрiарших прав. Але е у батькiвського присуду i мотив дещо несподiваний: старий стае на бiк синового петербурзького друга, людини непрактичноi, в життi i в дiлах нещасливоi. Саме вiн втiлюе тут духовну iпостась Кафки, його письменство. Георг же, навпаки, – iдеал бюргерського сина, той Франц Кафка, про якого мрiяв його власний батько. І в цьому поворотi, в цьому зламi – увесь Кафка-творець, його нескiнченнi вагання, вся його в собi невпевненiсть.
У новелi «Перетворення» Кафка звертаеться нiбито до iнших проблем: перевтiленням комiвояжера Замзи в комаху. «Замок» i «Вирок» сповненi подiй дивних, але нiчого надприроднього там не вiдбувалося. Тут воно з’явилося. Правда, лише як засновок, бо далi все розвиваеться строго логiчно, цiлком природно. якщо пропустити, що Замза мiг стати величезною багатонiжкою, то доведеться визнати, що i поводив би вiн себе вiдповiдно, й iншi ставилися б до нього так само.
І все ж новела чимось Кафку мучила. Не маючи сил ii позбутися, вiн повертався до неi в щоденниках, листах, розмовах зi знайомими… «…Тепер так багато пишуть про тварин, – пояснював вiн молодику на iм’я Густав яноух, що деякий час ходив за ним слiдом i записував його думки. – це – вияв туги за вiльним, природним життям. Але життя, природне для людини, – це життя людське».
Отже, Замза засуджений: перетворившись на комаху, вiн, мовляв, зрадив батька i сестру, для якоi був единою опорою. Але чому тодi багатонiжка-Грегор у той доленосний ранок турбувався лише про те, щоб заспокоiти схвильоване сiмейство, виправдатися перед паном управителем i встигнути на поiзд? Навпаки, як закiнченi егоiсти поводять себе його близькi, особливо батько. Отож, мабуть, не слiд вiдкидати i тлумачення, яке пропонуе Х. Мюллер: «Перевтiлення вiдкривае його (Замзи. – А. С.) потаемнi бажання. Вiн хоче скинути соцiальнi пута i повертае проти поневолюючоi його влади – влади роботодавця i влади батька». За Мюллером, виходить, що перевтiлення у комаху – не так зрада людського обов’язку, як спроба опору знелюдненню з боку суспiльства.
Слiд гадати, те, що трапилось iз Грегором Замзою, не виключае жодного з цих смислiв. Перед нами метафора, широка й багатозначна, що уможливлюе рiзнi тлумачення. Серед них i таке: перетворивши слухняного сина i старанного службовця на багатонiжку, проте залишивши його в сiмейному колi, Кафка створив виразний образ людського вiдчуження, трагiчноi й безвихiдноi самотностi. Для автора мiж новелами «Вирок», «у виправнiй колонii» i «Перетворення» iснував якийсь зв’язок, недаремно вiн об’еднав цi новели в цикл за назвою «Покари».
Свого часу Густав яноух – такий собi молодий чоловiк, син одного з Кафкових колег по роботi, видав книжку пiд назвою «розмови з Кафкою» (1951). Існуе думка, нiби це – пiдробка. Менi важко погодитися з цим, i аргумент мiй простий: яноух не був генiем, а в його книжцi трапляються спостереження генiальнi, – отже, принаймнi вони мусять належати Кафцi. Є серед них i таке (стосуеться воно малюнка вiдомого нiмецького графiка Георга Гросса): «Товстун у цилiндрi сидить у бiднякiв на шиi. це вiрно. Але товстун уособлюе капiталiзм, i це вже не зовсiм вiрно. Товстун пануе над бiдняком у межах певноi системи. Але вiн не е сама система. Вiн навiть не володар ii. Навпаки, товстун так само носить кайдани, якi не показано. Зображення неповне. Тим-то воно й невдале. Капiталiзм – система залежностей, що йдуть iзсередини назовнi, зокола в середину, зверху додолу й знизу вгору. Все залежне, все скуте. Капiталiзм – стан свiту й душi…»
Як бачимо, Кафка, вiдсунувши вбiк «товстуна в цилiндрi», ототожнив капiталiзм iз сучасною цивiлiзацiею, ба навiть нiби з його постiндустрiальною стадiею, про яку ще не мiг мати уявлення. Що впало йому в вiчi? Влада як така не зникае, бiльше того – змiцнюеться («все залежне, все скуте»), зникають, наче в туманi розчиняються, iндивiдуальнi ii носii. Настае ера багатоступеневоi безвiдповiдальностi. «…Кнопка, на яку натискають, – писав у романi «Людина без властивостей» роберт Музiль, – завжди бiла й гарна, а що там вiдбуваеться на другому кiнцi дроту, стосуеться iнших людей, якi на жодну кнопку не тиснули».
Музiль був холодним аналiтиком з математичним складом розуму, а Кафка жив в царствi образних iнакомовлень. «Керiвники iснували споконвiку, – читаемо в його оповiданнi „як будувалася Китайська стiна“, – i тут нi до чого пiвнiчнi народи, яким примарилося, наче то iхня провина, i нi до чого достойний iмператор, який уявив собi, нiбито вiн наказав побудувати стiну». Але й Музiль, i Кафка б’ють в одну точку. І iм’я iй – депер?онал?зац?я влади, а тим самим i розмивання всiх ii меж.
Середньовiчнi правителi вказували пiдданим, яку кiлькiсть поверхiв належиться мати в будинку, навiть число вiкон на поверсi, але у особисте, внутрiшне життя мешканцiв не втручалися. Принаймнi порiвняно iз володарями сучасними – тими, яких мав на увазi Орвелл у своiй антиутопii «1984». у часи Кафки диктатури XX столiття ще не вибуяли. Але перед його очима стояли диктатори вiку минулого, особливо перший з них – Наполеон. Його iм’я подибуемо в листах i щоденниках, а яноуху вiн сказав про iмператора французiв таке: «у кiнцi будь-якого революцiйного процесу з’являеться який-небудь Наполеон Бонапарт… Чим ширше розливаеться повiнь, тим мiлкiшою й каламутнiшою стае вода. революцiя випаровуеться, i залишаеться тiльки намул новоi бюрократii. Кайдани змученого людства зроблено з канцелярського паперу».
За доби панування комунiстичноi iдеологii письменника Кафку тривалий час (хоча був уже знаменитий i уславлений в усьому свiтi) у нас не друкували i навiть майже не згадували. Саме тому, що вважали художником асоцiальним i аполiтичним. А в 90 i роки, коли його почав друкувати навiть московський «Полiтвидав», iнтерпретатори здiйснили миттевий «оверштаг» i вiдповiдно до принципiв, що вже ввiйшли у плоть i кров, оголосили письменника соцiальним критиком. у цьому була, на жаль, своя логiка. Адже усiх нас довгими десятилiттями переконували, що вартий визнання лише той письменник, який змальовуе не стiльки людину, скiльки суспiльнi вiдносини, схвалюючи «прогресивнi» i викриваючи «реакцiйнi». Деякi нашi лiтератори не задовольнилися тим, що оголосили кафкiвську новелу «у виправний колонii» антифашистською, – вони угледiли у перепохованнi Старого коменданта неначебто пророчий натяк на спочилого в бозi Сталiна. Кафка ж прагнув – мабуть, неусвiдомлено, iнтуiтивно-спонтанно – з’еднати мiж собою найдрiбнiше й приватне (людську долю) з найбiльшим, усеохопним – з Буттям, з Існуванням, iх абсурднiстю та iх непозбутнiстю. Кафкiвський Наполеон по своему спiввiднесений з атмосферою «Процесу» й «Замку». І все ж, мовлячи у другому з цих романiв про владу канцелярii Кламма не стiльки над службою, скiльки над спочивальнею героя, Кафка мав на думцi щось iнше – не орвеллiвське й навiть не «бонапартiвське». Найперше проглядае тут Кламмiв прототип – чоловiк Мiлени Єсенськоi Ернст Полак. Але присмак автобiографiчного в даному разi важливий не сам по собi: вiн задае тон – суто особистий, майже iнтимний тон, котрий i на полiтику дае змогу глянути як на «сферу побуту».
І справдi, влада в романi «Замок» поводить себе так само пiдкреслено-неофiцiйно: сiльський староста веде бесiду з К. про справи, лежачи в лiжку. Так само, як i чиновник замковоi адмiнiстрацii, вiд якого нiби залежить доля героя. Та цього разу засинае сам герой… А все ж таки це – влада. Причому не тiльки полiтична, державна чи навiть церковна, вона – й новiтне вiдчуження, i новiтнiй речовизм, i недосконалiсть будь-якоi адмiнiстрацii, i невидющiсть усякого натовпу, i людське користолюбство, i фанатизм, i плазування, i моторошний жах, – одне слово, весь тягар обставин, що тиснуть на нас, iхня необмежена над нами влада. Ця тотальна влада по-своему дiйсно «тоталiтарна».
Допоки ми на нашiй шостiй частинi планети жили пiд диктатурою, Кафка залишався для нас terra incognitia. Ta, гадаю, ми в тi часи його по-справжньому й не зрозумiли б. Для прозрiння нам тодi був би потрiбнiший Орвелл, якого ми, на жаль, також не знали. Кафка мiг здатися надто безпристрасним, а його образ свiту – знекровленим i тим на нашi ГУЛАГи несхожим. Лише сьогоднi вiн мае, нарештi, шанс стати цiлковито нашим письменником. І, вiдкриваючи його для себе, нам ще належить пройти шлях од богорiвного суспiльства, яке завжди мае рацiю, до окремоi людини, яка часто не мае рацii, але залишаеться при цьому мiрою всiх речей.
Для Кафки людина завжди була мiрою всiх речей, i людська недосконалiсть не вiдiгравала при цьому жодноi ролi. Просто Кафка дивився на свiт з позицii недосконалоi людини, котра становить мiру всiх речей. У 1921 роцi Мiлена Єсенська написала про нього Бродовi: «Вiн знае про цей свiт у десять тисяч разiв бiльше, нiж всi люди свiту». А що коли це слушно? Принаймнi роман «Процес» на цю думку наштовхуе.
Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ
Процес
© Петро Таращук, переклад украiнською, 1998
Роздiл 1
Арешт. Розмова з фрау Грубах, потiм iз панною Бюрстнер
Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що вiн не скоiв жодного злочину, його заарештували. Куховарка фрау Грубах, його хатньоi господинi, щодня на восьму годину ранку носила йому снiданок, але цього разу вона не прийшла. Такого ще нiколи не траплялося. К. зачекав якусь мить, подивився, не пiдводячи голови з подушки, на стару, що жила на тому боцi вулицi i тепер з не баченою досi цiкавiстю приглядалась до нього, а тодi, водночас здивований i голодний, погукав куховарку. В дверi нараз постукали й зайшов чоловiк, дотепер К. ще не бачив його у цiй квартирi. Вiн був стрункий, а проте кремезний, його чорне, прилегле до тiла вбрання, схоже на дорожнi костюми, мало всiлякi складки, кишеньки, пряжки, гудзики та ще й пояс i тому, хоч годi було второпати, навiщо те все, видавалося дуже практичним.
– Хто ви? – запитав К. i пiдвiвся на лiжку. Чоловiк, проте, не звернув уваги на цi слова, немов з його появою треба було змиритись, i натомiсть запитав сам:
– Ви гукали?
– Анна мала принести менi снiданок, – мовив К. i спробував, не вдаючись до слiв, уважно придивитись до незнайомця, помiркувати й визначити, хто вiн, власне, такий. Але той не дав йому цiеi змоги, бо пiдiйшов до дверей, прочинив iх i сказав комусь, хто, здаеться, стояв бiля самого порога: «Вiн хоче, щоб Анна принесла йому снiданок». У сусiднiй кiмнатi розлiгся регiт, проте годi було визначити, смiеться одна людина чи декiлька. Хоча така вiдповiдь не сповiстила незнайомцевi нiчого, чого б вiн не знав уже давнiше, цей непроханий гiсть обернувся до К. i немов наказав йому:
– Неможливо.
«Дивна рiч, – подумки мовив К., зiскочив з лiжка i притьмом надягнув штани. – Зараз подивлюся, що там за люди в тiй кiмнатi i як фрау Грубах пояснить менi цю ситуацiю». К. одразу звернув увагу, що вiн не наважився заговорити вголос, – отже, певною мiрою визнав за незнайомцем право бути присутнiм у кiмнатi, – але така несмiливiсть видалася йому незначущою. Та чужинець, здаеться, прочитав його думку, бо сказав:
– Може, вам краще залишатися тут?
– Я й тут не залишусь, i не дозволю вам розпитувати мене, поки я не почую, хто ви.
– Та я хотiв як краще, – промовив чужинець i тепер уже сам вiдчинив дверi.
К., як i намiрявся, повiльно ступив до сусiдньоi кiмнати, i попервах йому видалось, нiби з учорашнього вечора там нiчогiсiнько не змiнилось. То була вiтальня фрау Грубах, i, можливо, ця захаращена меблями, килимками, порцеляною та фотографiями кiмната стала трохи просторiша, нiж звичайно, проте одразу помiтити таке збiльшення простору було годi, тим паче, що головна змiна полягала в присутностi чоловiка, який сидiв iз книжкою коло вiдчиненого вiкна i тепер вiдiрвав вiд неi очi.
– Чого ви вийшли з кiмнати? Хiба Франц нiчого не казав?
– Казав, але чого вам вiд мене треба? – вiдповiв К. i озирнувся, на мить перевiвши погляд з нового незнайомця на того, що звався Франц i тепер став у дверях. Потiм глянув у вiкно i знову побачив, як у будинку навпроти стара з суто старечою пожадливою цiкавiстю пiдступила до вiкна, щоб i далi приглядатися геть до всього. – Я хочу бачити фрау Грубах, – проказав К. i, намiряючись iти, вдав, немов вириваеться вiд обох чоловiкiв, хоча тi були далеченько вiд нього.
– Нi, – заперечив чоловiк бiля вiкна, кидаючи книжку на стiл i пiдводячись. – Вам нiкуди не можна, ви заарештованi.
– Я вже бачу, – кивнув головою К. – А за що?
– Ми тут не для пояснень. Зайдiть до своеi кiмнати i чекайте. Ваш процес тiльки-но на початку, тож про все ви дiзнаетесь слушного часу. А от я, коли отак по-дружньому розмовляю з вами, виходжу за межi своiх обов'язкiв. Але, сподiваюсь, нас нiхто не чуе, крiм Франца, а вiн i сам усупереч iнструкцiям занадто приязний з вами. Якщо вам i далi так щаститиме, як пощастило з вартою, то й боятись нема чого.
К. захотiв сiсти, але аж тепер побачив, що в кiмнатi е тiльки отой стiлець бiля вiкна.
– Ви ще пересвiдчитесь, що з вами тут нiхто не жартуе, – сказав Франц i водночас з iншим чоловiком пiдступив до К. Вони обидва помацали нiчну сорочку К. i додали, що вiдтепер йому доведеться вдягати куди грубшу бiлизну, але оцю сорочку, так само як i решту одягу, вони зберiгатимуть, i якщо вирок суду буде для нього сприятливий, речi йому повернуть. «Це навiть краще, нiж просто вiддавати iх на збереження, – переконували вони, – бо там не раз трапляються крадiжки, крiм того, як мине певний час, там продають геть усе, не зважаючи, чи вже скiнчився процес тiеi особи, яка здавала речi. А якi довжелезнi тепер процеси, надто останнiм часом! Хай там як, зрештою вам повертають виторг за проданi речi, але, по-перше, той виторг украй мiзерний, бо пiд час розпродажу все вирiшуе не запропонована цiна, а розмiр хабара, до того ж, як показуе досвiд, сума виторгу, переходячи з рук до рук, з роками дедалi меншае». – К. навряд чи й дослухався до цих слiв, право користуватись власними речами, якi начебто ще належали йому, вiн поцiновував невисоко; набагато важливiше, гадав вiн, з'ясувати свое становище, але в присутностi тих людей нi на мить не спромагався зосередитись; другий вартовий – так, це безперечно варта – всякчас нiби по-дружньому припирав його черевом, та, придивившись, К. побачив, що до того гладкого тiла аж нiяк не пасуе сухе, кiстляве обличчя з довгим, скрученим набiк носом, побачив, як понад його головою вартовi очима порозумiваються мiж собою. Що це за люди? Про що вони говорять? Чиi накази виконують? Адже К. живе в правовiй державi, де всюди пануе мир i шанують закон, – хто ж наважиться принизити його у власному помешканнi? К. завжди був схильний якомога менше всiм перейматися, згадував про лихо тiльки тодi, як воно ставалося, нiтрохи не дбав про майбутне, навiть коли навколо вчувалася загроза. К. здавалося, нiби тут щось не так, нiби до цiеi пригоди можна поставитись як до жарту, щоправда, грубого, i цей жарт з якихсь незбагненних причин, можливо, тому, що сьогоднi йому виповнюеться тридцять рокiв, надумали утнути з ним його колеги з банку, – чом би й нi? Може, треба знайти якийсь привiд i розреготатись вартовим в обличчя, i тодi вони теж засмiються, може, це просто посильнi, що стовбичать на розi вулицi, – а вони наче й скидаються на них, – проте цього разу К., вiдколи вiн уперше вiдчув на собi погляд вартового Франца, не хотiлося випускати з рук бодай найменшоi своеi переваги, – напевне ж, вiн мае iх! – над оцими людьми. В тому, що згодом казатимуть, мовляв, вiн не розумiе жартiв, К. не вбачав великоi для себе небезпеки, добре пам'ятаючи, дарма що не мав звички вчитись на власному досвiдi, про одну, власне, незначущу пригоду, коли вiн, на вiдмiну вiд своiх куди стриманiших товаришiв, повiвся, навiть не здогадуючись про можливi наслiдки, так необережно, що стягнув на себе кару. Такого бiльше не станеться, принаймнi цього разу; якщо це комедiя, вiн пiдграватиме.
К. iще тiшився свободою. «Дозвольте», – кинув вiн i поквапно пройшов мiж вартовими до своеi кiмнати. «Здаеться, вiн поводиться розважливо», – почувся голос позаду. В кiмнатi К. одразу повисував шухляди письмового столу, там усе було складене дуже охайно, але, розхвилювавшись, вiн нiяк не мiг знайти такого потрiбного тепер посвiдчення особи. Нарештi К. пощастило знайти документ про право водити велосипед, i вiн хотiв був податись iз ним до вартових, як раптом той папiр видався йому безвартiсним, i бiдолаха заходився шукати далi, аж поки знайшов довiдку про народження. Коли К. знову ступив до сусiдньоi кiмнати, якраз вiдчинились протилежнi дверi i в кiмнату намiрялася зайти фрау Грубах. Вона показалась лише на мить, бо, заледве його впiзнавши, так збентежилась, що, навiть не вибачившись, зникла й украй обережно причинила дверi. «Та заходьте!» – ще встиг гукнути iй К. А тепер вiн стояв серед кiмнати зi своiми паперами, дивився на дверi, якi вже не вiдчинялись, i аж злякався, коли його погукав вартовий, що сидiв за столиком бiля вiдчиненого вiкна i, як тiльки тепер побачив К., доiдав його снiданок.
– Чому вона не зайшла? – запитав К.
– Їй не можна, – вiдповiв гладун. – Адже ви заарештованi.
– Та як я можу бути заарештованим? І то ще так дивно?
– Бачу, ви знову починаете, – вiдказав вартовий, мочаючи намащену маслом скибку в тарiлочку з медом. – На такi запитання ми не вiдповiдаемо.
– Ви повиннi вiдповiсти, – наполягав К. – Ось мое посвiдчення особи, покажiть тепер вашi, а насамперед – ордер на арешт.
