– Авжеж, заходьте, будь ласка, всередину, – промовила жiнка.
К., може, й не пiшов би, якби жiнка не пiдiйшла до нього, не взялася за дверну ручку й не сказала:
– Пiсля вас я мушу замкнути дверi, бiльше нiкому вже не можна заходити.
– Слушно, – зауважив К., – там i так забагато люду, – i знову зайшов усередину.
Помiж двома чоловiками, що стояли коло самих дверей, – один, простягти руки вперед, неначе перераховував грошi, а другий пильно дивився йому у вiчi, – К. побачив, як до нього простяглась чиясь рука. То був невисокий рум'яний хлопець.
– Заходьте, заходьте, – запрошував вiн.
К. пiшов за хлопцем, з'ясувалося, що серед тiеi ворушкоi тiсноти все ж е вузенький прохiд, який, можливо, роздiляв два гурти; цей здогад потверджувало те, що i праворуч i лiворуч К. майже не бачив людських облич, виднiли самi спини, присутнi i голосом, i жестами зверталися тiльки до свого гурту. Люди здебiльшого були вбранi в чорне, в якiсь старомоднi довгополi фраки, що звисали позаду. Тiльки цей одяг пантеличив К., iнакше б вiн подумав, що це окружнi збори якоiсь полiтичноi партii.
На iншому краi зали, куди вели К., на низенькому i теж переповненому людьми помостi виднiв невеличкий, поставлений упоперек стiл, за ним, майже на самому краi помосту, – невисокий гладкий чолов'яга, що гучно сапав
i реготав, обертаючись до ще одного чоловiка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зiпершись лiктями на бильце стiльця. Інколи чоловiк за столом здiймав руку в повiтря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привiвши К., насилу спромiгся доповiсти про гостя. Вiн уже двiчi, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його нiхто не помiчав. Лише тодi, коли хтось iз тих, що стояли на помостi, показав на хлопця, чолов'яга повернувся на стiльцi й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповiдь. Потiм узяв годинника й метнув очима на К.:
– Ви спiзнилися на цiлу годину й п'ять хвилин.
К. збирався щось вiдповiсти, але не мав часу, бо, тiльки-но чолов'яга проказав цi слова, права половина залу заремствувала.
– Ви спiзнилися на цiлу годину й п'ять хвилин, – повторив чоловiк уже гучнiше i швидким оком зиркнув на залу. Миттю знявся обурений галас i, оскiльки чоловiк далi мовчав, мало-помалу таки вщух. У залi тепер стало набагато тихiше, нiж тодi, як заходив К. Тiльки люди на галереi ще дiлилися враженнями. Вони, хоч iх i важко було роздивитися в напiвсутiнi, серед пороху й випарiв, мали гiрший одяг, нiж тi, що стояли внизу. Чимало з них поприносили подушки й поклали iх мiж головою та стелею, щоб не набити гуль.
К. вирiшив бiльше спостерiгати, нiж говорити, й через те передумав виправдовуватися за свое нiбито спiзнення i просто сказав:
– Може, я й справдi спiзнився, але тепер я тут.
Його слова були схваленi оплесками – знов-таки правоi половини зали. Таких людей неважко прихилити, подумав К., але його прикро вразило мовчання лiвоi половини; вiн стояв до неi плечима i звiдти долинули лише поодинокi оплески. К. намагався придумати, що можна сказати, аби остаточно чи принаймнi на якийсь час здобути прихильнiсть i решти зали.
– Так, – погодився чоловiк, – але тепер я вже не зобов'язаний вислуховувати вас. – Знову почувся буркiт, цього разу незрозумiлий, бо чоловiк, махнувши людям рукою, провадив далi: – Проте як виняток я ще послухаю вас. Таких запiзнень надалi вже не повинно бути. А тепер пiдiйдiть сюди!
Хтось зiскочив з помосту, звiльняючи мiсце К., i вiн пiднявся нагору. К. стояв бiля самого столу, але на нього так тиснули ззаду, що вiн був змушений щосили впиратися, аби не скинути з помосту стiл, а то й самого слiдчого.
Зате слiдчий нiтрохи не переймався таким дрiб'язком, сидiв собi спокiйно на стiльцi i, коли чоловiк, що стояв позаду, попрощався, взяв до рук невеликого нотатника, едину рiч, що лежала на столi. То був пошарпаний, схожий на шкiльний зошит блокнот, чимало аркушiв уже були мов обгризенi.
– Отже, – заговорив слiдчий, гортаючи зошита i немов стверджуючи кожне слово, – ви маляр?
– Нi, – вiдповiв К., – я перший прокурист великого банку.
Цю вiдповiдь зустрiв такий щирий смiх правоi половини зали, що К. несамохiть i сам засмiявся. Люди хапалися руками за колiна i аж трусилися вiд несамовитих нападiв реготу. Смiявся навiть дехто на галереi. Розгнiваний слiдчий, що, напевне, не мав жодноi влади над людьми, якi стояли внизу, спробував надолужити свое на галереi, скочив на рiвнi ноги й махнув кулаком у ii бiк, а його загалом нiчим не примiтнi брови чорними крислатими кущами зiйшлись над очима.
Лiва половина зали й далi була спокiйна, люди стояли рядочками, повтуплювались очима в пiдлогу i слухали, що дiеться в залi, галас другоi половини нiтрохи не дратував iх; оця байдужiсть i терпимiсть iще дужче виявлялась у тому, що дехто з iхнiх лав навiть походжав попiд руку з представниками iншоi партii. Тi, хто належав до цiеi лiвоi партii, – зрештою, iх було менше, – могли, по сутi, так само не мати нiякого впливу, як i представники правоi партii, але сам спокiй iхнього поводження надавав iм ваги. К. знову заговорив, сподiваючись, що тепер його слова припадуть до душi вже лiвiй половинi зали.
– Ваше запитання, пане слiдчий, чи я маляр, – а скорше, навiть не запитання, а категоричне твердження, – добре характеризуе весь той судовий процес, який ви почали проти мене. Ви, може, заперечите, що це взагалi не процес, – i матимете слушнiсть, бо процес буде тiльки тодi, коли я сам погоджусь його так називати. Але поки що я погоджуюсь, i одна з моiх причин – це спiвчуття. Адже до цього процесу, якщо взагалi на нього зважати, можна ставитись лише спiвчутливо. Я аж нiяк не стверджую, нiби це недбалий процес, але пропоную вам таке визначення задля самопiзнання.
К. замовк i подивився на залу. Його слова були гострi, гострiшi, нiж вiн сподiвався, але правдивi. Вiн, певне, заслужив бодай поодиноких схвальних вигукiв, але панувала тиша, люди вочевидь напружено чекали дальших слiв, серед мертвого супокою, певне, готувавсь якийсь вибух, що покладе всьому край. Прикро, що саме тiеi митi вiдчинилися дверi й зайшла молода праля, що, мабуть, скiнчила свою роботу; попри всю ii обережнiсть, до неi таки звернулось кiлька поглядiв. Тiльки слiдчий зрадiв, почувши слова К., вони, здаеться, неабияк вразили його. Досi вiн слухав стоячи, бо був приголомшений вiдповiддю К. саме тодi, як скочив на ноги, погрожуючи галереi. А тепер пiд час паузи вiн поволi сiв, немов прагнучи, щоб цього нiхто не побачив. Либонь, щоб заспокоiтись, вiн знов узяв до рук зошита.
– Не допоможе, – не вгавав К., – навiть ваш зошит, пане слiдчий, потвердить моi слова. – Задоволений, що серед цього чужого збориська лунае лише його тихий голос, К., не соромлячись, навiть зважився забрати зошит у слiдчого i, мов гидуючи ним, пiдняти його за один середнiй аркуш, тож по обидва боки звисали дрiбно списанi засмальцьованi, пожовклi на краях сторiнки. – Це акти слiдчого, – пояснив К. i пустив зошит на стiл. – Пане слiдчий, спокiйно читайте собi далi, я й справдi не боюся цiеi книги провин, хоча вона менi недоступна, я можу лише торкнутися ii двома пучками, але до рук не братиму.
Слiдчий схопив зошита, який упав на стiл, трохи опорядив його i знову заходився читати, i така поведiнка свiдчила про його крайне приниження, – принаймнi саме так ii можна було тлумачити.
Поприкипавши очима до К., люди в першому ряду мали такi напруженi обличчя, що вiн якусь мить приглядався до них. Там стояли самi лiтнi чоловiки, дехто навiть iз сивою бородою. Може, саме iм належить вирiшальне слово, може, вони спроможнi вплинути на всi збори, що, занiмiвши пiсля слiв К., навiть не ворухнулися, побачивши, як принижено слiдчого?
– Те, що зi мною сталося, – провадив К. далi вже трохи тихiшим голосом, знову придивляючись до облич першого ряду, трохи стривожених його попереднiми словами, – те, що зi мною сталося, – лише поодинокий, отже, цiлком незначущий випадок, i я ним не дуже й переймаюсь, але вiн засвiдчуе, що такi процеси порушено проти багатьох людей. Ось через те я й тут, а не тому, що скоiв щось лихе.
К. мимоволi пiдвищив голос. Десь у залi хтось пiдняв руки догори, заляскав i крикнув: «Браво! А чом би й нi? Браво! Іще раз браво!» У передньому ряду старi подекуди похапалися за бороди, але нiхто не обернувсь на той крик. Навiть К. не надавав йому ваги, дарма що трохи звеселився духом: тепер вiн уже не вважав за доконечне, щоб усi його схвалювали; його задовольняло, що спiльнота почала замислюватись над справою, а вiн сам уряди-годи спромагався когось переконати i обернути на свого прихильника.
– Я не хочу переконати вас своею красномовнiстю, – озвався К. по цих роздумах, – бо я навряд чи й спроможусь на таке. Пан слiдчий i справдi говорить набагато краще за мене, ораторський хист – складова його фаху. Я прагну лише прилюдного обговорення того неладу, що з'явився серед нашого суспiльства. Ось послухайте: днiв десять тому мене заарештували, з того арешту я можу тiльки посмiятись, але тут iдеться не про це. Вранцi мене заскочили ще в лiжку, можливо, – а зi слiв слiдчого випливае, що це рiч iмовiрна, – й справдi був наказ заарештувати якогось маляра, такого ж невинного, як i я, але ж обрали мене. У сусiднiй кiмнатi сидiли два здоровила-вартовi. Якби я навiть був небезпечний грабiжник, годi було б ужити ще суворiших заходiв. До того ж тi вартовi були деморалiзована потолоч, вони протуркали менi вуха балачками, хотiли, аби я дав iм хабара, брехнею намагалися виманити в мене бiлизну та одяг, вимагали грошей, щоб нiбито принести менi снiданок, а мiй власний снiданок без усякого сорому з'iли перед моiми очима. Але це ще не все. Інспектор повiв мене до третьоi кiмнати. У тiй кiмнатi жила дама, яку я дуже шаную, i я мусив дивитись, як через мене, але не внаслiдок моеi провини та кiмната стала певною мiрою занечищена, бо туди вдерлися варта та iнспектор. Було важко зберегти спокiй у тiй ситуацii. Менi, проте, пощастило, i я абсолютно спокiйно запитав iнспектора, – якби вiн був тут, то потвердив би, – чому мене заарештовано. І що ж менi вiдповiв той iнспектор, – я й досi бачу, як оте втiлення найбезглуздiшоi чванькуватостi сидить на стiльцi тiеi дами? Панове, вiн, власне, нiчого не вiдповiв, може, нiчогiсiнько й не знав, а просто заарештував мене й задовольнився тим. Вiн навiть утнув iще одну дурницю, привiвши до кiмнати тiеi дами трьох дрiбних службовцiв мого банку, якi заходилися мацати й перевертати фотографii, власнiсть тiеi дами. Звiсно, присутнiсть тих службовцiв мала певну мету, вони, як i моя квартирна господиня та ii служниця, мали рознести чутки про мiй арешт, прилюдно спаплюжити мою особу, а надто – захитати мое становище в банку. Але нiчого з того не вийшло, вони не доскочили свого нi на дрiбку, навiть моя квартирна господиня, жiнка без усяких претензiй, – ii iм'я я тут вимовлятиму з пошаною, ii звати фрау Грубах, – навiть сама фрау Грубах спромоглася добачити, що такий арешт – не що iнше, як спроба вивести на вулицю молодь, за якою нема достатнього нагляду. Кажу вам iще раз, це все завдало менi тiльки прикрощiв, я лише на хвилину вiдчув гнiв, але хiба не могло тут бути ще тяжчих наслiдкiв?
Коли К. замовк i подивився на незворушного слiдчого, йому здалося, нiби той очима подав знак комусь серед натовпу. К. засмiявся i сказав:
– Тут бiля мене пан слiдчий подае комусь iз вас таемнi знаки. Отже, серед вас е людцi, якими можна керувати з цього помосту. Я не знаю, що мав означати цей знак – сигнал до шикання чи до оплескiв, – i тому, зразу викривши цю нечеснiсть, цiлком усвiдомлено зрiкаюся намiру дiзнатися його значення. Менi це все байдужiсiньке, i я прилюдно уповноважую пана слiдчого замiсть таемних знакiв уголос вiддавати накази своiм платним агентам, що стоять серед вас. Тож нехай вiн каже: «Шикайте!», а наступного разу: «Плещiть!»
Вiд збентеження або вiд нетерплячки слiдчий зайорзав на стiльцi. Чоловiк, який стояв позаду i з яким вiн розмовляв на початку, знову нахилився до нього, напевне, щоб покрiпити його дух або дати неоцiненну пораду. Мiж людьми в залi точилася тиха, проте жвава розмова. Обидвi партii, що попервах начебто дотримувались абсолютно протилежних поглядiв, збились докупи, дехто пальцем показував на К., дехто – на слiдчого. Випари людських тiл оберталися на гнiтючу, густу iмлу, що не давала змоги навiть роздивитися тих, хто стояв позаду. Надто дошкуляв той туман людям на галереi, вони були змушенi, проте боязко, скоса позираючи на слiдчого, ледве чутно розпитувати решту учасникiв зборiв, аби знати, що дiеться, iм вiдповiдали так само тихо, прикриваючи рота рукою.
– Я вже закiнчив, – сказав К. i вгатив, оскiльки не було дзвоника, кулаком по столу. Перелякавшись, слiдчий та його дорадник миттю перезирнулись. – Менi ця справа чужа, отже, про неi я можу говорити спокiйно, а ви, якщо оце нiбито правосуддя щось та важить для вас, вислухавши мене, матимете велику користь. Але обговорення моiх слiв вiдкладiть, будь ласка, на потiм, бо тепер я не маю часу i скоро пiду звiдси.
Одразу залягла тиша, К. цiлковито пiдкорив собi збори. Люди вже не перегукувались, як на початку, не чулося й схвальних оплескiв, хоча, здаеться, публiка схилилась на його бiк або принаймнi от-от мала схилитись.
– Нема жодного сумнiву, – тихо заговорив К., бо його тiшило напружене чекання всiх зборiв, хоча серед тiеi тишi чувся якийсь шум, збудливий, наче радiсне схвалення, – нема жодного сумнiву, що за всiма словами цього слiдчого, а в моему випадку ще й за арештом та сьогоднiшнiм розслiдуванням, криеться якась широка органiзацiя. Органiзацiя, яка не тiльки наймае вартових, що iх можна пiдкупити, дурнуватих iнспекторiв та слiдчих, якi в найкращому разi скромнi, а ще й утримуе суддiв високого i найвищого рангу, залучаючи необхiдну iм численну юрбу слуг, писарiв, жандармiв та решту допомiжних сил, може, навiть, не побоюся вимовити слово, катiв. І, шановнi добродii, який же сенс мае ця широка органiзацiя? ii створено, щоб заарештовувати невинних i порушувати проти них безглузду, а здебiльшого, як i в моему випадку, безрезультатну судову справу. Тож як можна за отакоi безглуздостi всiх заходiв уникнути найтяжчоi корупцii службовцiв? Це неможлива рiч, навiть найправеднiший суддя не наведе тут ладу. Через те й прагнуть охоронцi здерти з заарештованих останню одежину, через те й удираеться iнспектор до чужих помешкань, через те й не вислуховують невинних, а принижують iх перед усiма зборами. Вартовi розводяться про якiсь комори, куди складають майно заарештованих, але я хотiв би подивитись на тi комори, де гние так тяжко зароблене добро заарештованих, якщо його ще не розiкрала злодiйкувата обслуга.
У кiнцi зали хтось зойкнув, К. замовк i прикрив очi рукою, аби роздивитися, що там, бо бiлуватий туманець, омитий каламутним свiтлом, що сiялося з вiкон, слiпуче полискував. Здаеться, там щось сталося з пралею, ii, як вона ще тiльки заходила до зали, К. одразу вважав за перешкоду. Годi було дiзнатися, винна вона чи невинна, К. тiльки бачив, що якийсь чоловiк затяг ii в куток за дверима й притис до себе. Проте зойкнула не вона, а чоловiк, що дивився на стелю, широко роззявивши рота. Навколо них утворилося невеличке коло, найближчi слухачi з галереi, здаеться, тiшилися, що ту поважну тишу, яка завдяки К. запанувала на зборах, порушено таким чином. Корячись першому враженню, К. хотiв пiдбiгти туди, гадаючи, нiби всi мають бути зацiкавленi, щоб вiдновити лад i принаймнi вивести оте двiйко з зали, проте першi ряди перед ним навiть не ворухнулись, нiхто не посунувся, нiхто не дав К. дороги. Навпаки, його затримали, старi вчепилися йому в руки, чиясь рука – К. не мав часу обернутись – схопила його ззаду за комiр. К., власне, вже й не думав про тих двох, – адже тепер обмежують його особисту свободу, справдi вiрять, що вiн заарештований, – i вiн, нi на кого не зважаючи, зiскочив з помосту. Тепер вiн вiч у вiч зiткнувся з натовпом. Невже вiн не роздивився тих людей? Невже вiн приписав своiм словам завелику силу? Невже вiн усе переплутав, поки виголошував промову, а тепер, як дiйшло до висновкiв, упиваеться тiею плутаниною? Що за обличчя навколо нього! Малi чорнi очицi перелякано бiгають, щоки пообвисали, мов у п'яниць, довгi бороди жорсткi та рiденьки, тож як схопити за них, волосся й нема – тiльки затиснутий кулак. А пiд бородами, – для К. то було справжне вiдкриття, – полискують на комiрцях рiзноманiтнi за формою та барвою нашивки. Скiльки око сягало, тi нашивки мав кожен. Усi належали до одного гурту, дiлячись про людське око на праву та лiву партii, а коли К. зненацька обернувся, то побачив такi самi нашивки на комiрi слiдчого, що, склавши руки, спокiйно приглядався до зали.
– Отже, – закричав К., здiймаючи руку догори, бо несподiване вiдкриття потребувало розголосу, – ви всi, як я бачу, службовцi, ви та скорумпована зграя, яку я критикував, вас зiгнано сюди як слухачiв та шпигунiв, подiлено начебто на партii, щоб одна плескала, аби випробувати мене, ви прагнули подивитись, як спокушають невинного! Нi, ви прийшли сюди не даремно, сподiваюсь, ви або плекали думку, що комусь iз вас доручать стати на захист невинного, або, – пусти, бо вдарю! – крикнув К. котромусь стариганевi, що трусився всiм тiлом i надто близько пiдступив до нього, – або таки справдi чогось навчилися. Отже, бажаю вам щастя у вашiй кар'ерi! – К. притьмом схопив капелюха скраю на столi й серед загальноi тишi, що, хай там як, свiдчила про цiлковиту несподiванку, став тиснутись до виходу. Однак слiдчий виявився ще проворнiшим, бо вже чекав його пiд дверима.
– Хвилиночку! – мовив вiн. К. зупинився, проте дививсь не на слiдчого, а на дверi, якi вже тримав за ручку. – Я хочу звернути вашу увагу, – провадив далi слiдчий, – що сьогоднi – ви, певне, ще й не усвiдомили цього – ви позбавили себе тiеi переваги, яку майже завжди надае заарештованому допит.
К., не повертаючи голови, засмiявся.
– Ганчiрко! – гукнув вiн. – Я дарую вам усi допити! – Вiдчинив дверi i збiг сходами вниз. Позаду загомонiло, неначе розкуте, зборисько, певне, обговорюючи, мов студенти, все бачене й чуте.
Роздiл З
У порожнiй залi засiдань. Студент. Канцелярiя суду
Увесь наступний тиждень К. щодня чекав нового повiдомлення, вiн не йняв вiри, що його вiдмову ставати на допит сприйняли так буквально, i коли у суботу ввечерi йому так i не принесли сподiваноi звiстки, К. подумав, нiби його, припускаючи, що вiн здогадаеться, запрошено до того самого будинку на ту саму годину. В недiлю К. знову пiшов туди, цього разу вже не плутаючись на сходах та в коридорах, дехто з пожильцiв, упiзнавши його, привiтався з ним бiля своiх дверей, але К. не мав потреби розпитувати й хутко пiднявся до потрiбних дверей. На його стукiт дверi одразу вiдчинили, i К., не дуже придивляючись до знайомоi жiнки, що зупинилась коло дверей, хотiв iти до сусiдньоi кiмнати.
– Сьогоднi нема засiдання, – сказала жiнка.
– Як це нема засiдання? – запитав К., не ймучи вiри. Проте жiнка переконала його, широко розчахнувши дверi. Зала справдi була порожня i через те здавалась iще злиденнiша, нiж минулоi недiлi. На столi, що й тепер стояв на помостi, лежало кiлька книжок.
– Можна подивитися книжки? – запитав К., i не тому, що зацiкавився, а тому, що прагнув бодай трохи виправдати свiй недоречний прихiд.
– Нi, – не дозволила жiнка i знову зачинила дверi. – Не можна, книжки належать слiдчому.
– Ага, – кивнув головою К., – напевне, то кодекси законiв, а природа цього правосуддя така, що судять не просто невинну людину, а ще й необiзнану.
– Так i треба, – вiдказала жiнка, не зрозумiвши його як слiд.
