Приятель небіжчика

1

Якби я палив, було б легше після кожного тихого, ззовні недоладного і невідчутного скандалу, випалювати по кілька сигарет, і дим, нікотин, що тим часом стає не те щоб змістом або запахом життя, але чимось відволікаючим, – ніби фіміам, що пахтіє на мою пошану: він допомагав мені в черговий раз побачити в подальшому моєму існуванні радість. Але я змалку не палив і вважав, що починати палити в тридцятирічному віці – або дитячість, або дурість.

Дощ ніяк не починався. Бралося на вечір. Дружина зачинилася у ванній, але це не було звичайним прийманням ванни. Я теж іноді зачиняюсь у ванній, хоча з якого дива мав би соромитися власної дружини. Оце й притичина, що все з’ясовує: ми давно вже далекі одне від одного. Увечері, лягаючи в постіль, ми роздягаємося в темряві, а при денному світлі, приймаючи ванну, соромимося власної оголеності. Оголеність тут – це ранимість. Вона те саме сказала б. Але мене також можна поранити, і найчастіше це робить вона. Ми вже й не говоримо про це, хоча раніш намагалися все з’ясувати й направити словами.

Здавалося б, осінь – пора тепла, що відходить, початок сезону збереження минулого тепла в ім’я прийдешньої зими, щоб не змерзнути. Час заклеювання вікон та балконних дверей. Коли ще сама природа так сприяє про віднову чи зміцнення затишку, фізичного й душевного. Але що вересень для нас? Нічого. Ми мовчимо, спілкуємося вигуками. Кожен сам собі варить каву і смажить яєчню.

Час покласти цьому край. Нема куди піти: однокімнатну квартиру навпіл не поділиш.

Любов до стрибків у воду з вишки пригадувалася щоразу при визиранні з вікна нашого восьмого поверху. Але не давала потрібного імпульсу для стрибка. Я зроду не самогубець. Життя поза межами мого побуту мені дуже подобалося. З якимось легким завмиранням у грудях я проходив іноді ввечері Хрещатиком, намагаючись роздивитися обличчя вечіркових дівчат, що чекають на клієнтів на лавках чи біля водограю під кінотеатром «Дружба». У сутінках, при штучному міському освітленні вони виглядали привабливо, як вишукані намальовані, багатообіцяючі силуети, що звичайно кидають якийсь олівцевий погляд з книжкових мелодраматичних форзаців і палітурок. Я легко уявляв себе їхнім клієнтом чи навіть наближеним, другом. Але уявляти себе – це ще далебі не бути. Мені багато чого бракувало: рішучості, грошей. волі. Але вони, як перша ластівка трибу життя з американського кіноекрану, дарували надію на те, що й інші солодкі американські малюнки оживуть і миготітимуть навколо мене, тут, у Києві. І мене порве це миготіння, що поступово перетворюється на життя і витісняє життя минуле, в усьому тимчасове й обридле кожною своєю деталлю, кожним складником, кожною газетною статтею, що докладно його ж описує.

2

Ще студентом інституту іноземних мов я полюбляв приятелювати з іноземцями. У них я вчився і мовам, і якомусь іншому розумінню життя. Вони так відрізнялися від нас, як може відрізнятися білий гриб від їжачка. Внутрішня наша відмінність могла зрівнятися лише з якоюсь відверто зовнішньою, як-от у наведеному прикладі. У них було інше дитинство, інші ігри. Вони мені й розповіли про одну гру, що якоїсь миті заволодіває вже не першим і не десятим поколінням дітей, які не знали радянського дитинства. Гра проста: треба скласти ланцюжок із знайомих, що виведе тебе, приміром, до королеви Англії чи до Маргарет Тетчер; колись вона була більш актуальна. Виходило, що майже кожен граючий міг через троє-четверо пов’язаних між собою і з ним людей вийти на англійського прем’єр-міністра. Принцип до смішного простий: я знаю його, він знає її, вона знає ще когось, хто особисто знайомий з Ним чи з Нею. Я пробував тоді зробити те саме і вийти в такий спосіб на Брежнєва чи на Щербицького. Не виходило. Ланцюжок просто не починався. І оце тепер, раптом, либонь, через відчай мого життя і мого побуту, я зрозумів, як треба грати в цю гру тут, на нашій землі. Треба шукати вихід на убивць. Їх багато, вони серед нас; дехто з них особливо й не приховує, чим займається. Років десять тому я знав принаймні двох убивць, що відсиділи своє, – нормальні, товариські й навіть ладні допомогти. Щоправда, тоді вони, убивці, були інші – у них було більше романтики. Зараз відносини будуються на грошах, і убивство стало для декого добре оплачуваною професією. Навіть слово нове запозичили з англійської – кілер. Це схоже на продовження американської традиції поліпшення іміджу й називання некваліфікованих і непрестижних професій. Пам’ятаю, що прибиральника вулиць, власне – двірника, – в Америці перейменували на інженера з санітарного стану міського середовища. Але там причина для цього перейменування проста і зрозуміла: додати двірникам упевненості й самоповаги. А в нас вийшло по-іншому. Просто вийшло, що убивця вищої кваліфікації, який працює лише на замовлення, одержує звання кілера. Ну, а той, колишній тип убивці – побутовий, романтичний, через пиятику, ревнощі – так і залишається простим убивцею. Їх і ловлять, і садовлять, а кілер залишається птахом невловним і невидимим.

Ці роздуми вивели мене на тему, що намагалася вже багато років достукатися з моєї підсвідомості. Адже я вже кілька років шукав вихід із своєї життєвої безвиході. Але шукав здебільшого в уяві, у своїх фантазіях. А тепер вихід напрохувався сам: вихід не з ситуації, а з самого життя. Для самогубця я був занадто життєлюбний, але для жертви – те, що треба. Чудовий приклад несправедливості долі: розумний чоловік у розквіті сил і здібностей, та й ще убитий на чиєсь замовлення! Репутація жертви замовленого вбивства залоскотала мені нерви. Я уявив собі, як будуть здивовані мої численні знайомі, відразу вирішивши, що вони про мене, власне, нічого не знали, адже той я, що був їм знайомий, з яким вони пили вино і каву, не міг і не мав бути замішаний у справи, через які виникають порахунки чи замовні убивства. Я уявив собі, як усіх їх вираховуватиме карний розшук, допитувати, загадуючи десятки «крутих» питань. «У нього були вороги?», «Чим він займався?», «Хто міг бути зацікавлений у його смерті?» тощо. Залишалося знайти недорогого кілера, гроші на його гонорар; відтак сплановане мною ідеальне убивство стане черговою нерозв’язаною загадкою. Ефектний кінець безглуздого життя мене приваблював. А загадкові вбивства мають ще одну привабливу рису: про них часто згадують і в газетах, і в книжках, згадують з подробицями і з ім’ям жертви, тож я матиму реальний шанс залишитися в пам’яті людей якщо не на століття, то принаймні надовго.

3

Осінь забарилася. Або природі забракло грошей на червоні й жовті фарби: ніби вона копіювала прикрий фінансовий стан країни. Щоправда, стало прохолодніше, і ввечері трохи дощило. Але яскравої картини зав’ядання природи не виходило. Натомість люди в’янули на очах, а сам я – на власних очах у дзеркалі. Друзі дзвонили, щоб повідомити, як їм погано. Я у відповідь мовчав, виношуючи, але ховаючи від усіх, свою дорогоцінну ідею ідеального виходу з життєвої безвиході.

Дружина почала пізніше, ніж звичайно, повертатися додому, іноді за північ. Роздягалася вона в темряві і лягала на свій край канапи під свою ковдру. Кожен її прихід будив мене і дратував. А якщо й не будив, то ще дужче дратував. Від неї не було ніякого тепла, і сама думка про жінку, що не дає тепла, мене злостила, особливо коли я думав конкретно про неї, про ту жінку, що була поруч.

Увечері в середу я сам вирішив затриматися в центрі. У мене було трохи грошей і конкретне рішення, як їм дати раду. Простіше кажучи, кортіло випити. Але не соло, а принаймні дуетом. Ідеальна свята цифра «3» ще більше потішила б мене, якби, звичайно, усі троє були близькими знайомими. Випадкових попутників до станції «випивка» я не любив. На сьому я приїхав на Контрактову площу, де в одній комерційній крамничці бачив пару разів через скло свого колишнього однокласника Дмитра Самородина. Не бачилися ми з ним зі школи, та й тоді, коли я бачив його через вітрину крамнички, мене він не бачив, обслуговуючи чергових покупців. Тому здавалося мені, що він зрадіє раптовій зустрічі, тим більше, що в школі ми ладнали, і ніщо так не єднає людей, як спільне минуле, – чи то школа, чи в’язниця.

Мої міркування підтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, він мене впізнав і гукнув. Водночас, обслуговуючи покупців реальних, він загадував мені силу питань про наших колишніх однокласників, цікавлячись, кого й коли я бачив востаннє, і хто що робить. Потішити його я особливо не міг. За всі роки я мав лишень п’ять-шість випадкових «транспортних» зустрічей із друзями дитинства, про що я йому й розповів.

– Ти почекай півгодинки, – попросив він. – Шеф заїде по виторг, і тоді я закриюся, й зможемо тут посидіти…

Я з радістю кивнув. Але чекати в крамничці не хотілося, і я вийшов прогулятися Подолом.

Яскраві вогні, неонові лінії й літери безглуздих назв кав’ярень і ресторацій розганяли вечірню темінь. Вийшовши зі світла зустрічних реклам і вогнів, я сів на лаві біля пам’ятника першому українському буддистові Григорію Сковороді. На сусідніх лавах, користуючись неосвітленістю пам’ятника, цілувалися щасливі силуети. Лише я ні з ким не цілувався біля пам’ятника і через це відчув свою ущербність. Чим я гірший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жінка не підійде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцілувати?» Що зі мною? Адже ще років п’ять тому я сам полюбляв ошелешити жінок подібними питаннями. А тепер?

Коли я повернувся до крамнички, покупців уже не було. – Гаразд, – сказав Дмитро. – Виторг забрали. Можемо закриватися.

Він запнув вікна-вітрини. Закрив важкі металеві двері, і нас немов відгородило в цьому магазинчику від навколишнього світу, ми ніби опинилися в кабіні космічного корабля, лишень – висновуючи за пляшками на поличках, консервними бляшанками тощо – це був принаймні західноєвропейський корабель.

Дмитро посадив мене за пластмасовий білий столик, а сам відійшов до поличок.

– Що п’ємо? – запитав він.

– «Навколо все народнеє, навколо все моє», – спало мені на думку.

– Ну-бо, не соромся! – підбадьорював мене Дмитро, стоячи біля шереги пляшок. – Я пригощаю. Мені тут дають дві пляшки на день як премію, а якщо більше, то плачу зі знижкою…

– Тоді віскі, – сказав я.

Віскі ми пили, як інші п’ють горілку: маленькими кришталевими чарочками й нахильці. Чарочки для цього тимчасово зняли з продажу.

– Женьку Довгого я востаннє бачив років три тому, – казав Дмитро. – Він працював м’ясником у гастрономі біля Оперового. А Чемерис виїхав до Волгограду. Він останнім часом страшенно полисів…

– А я Галю Колесниченко якось зустрів… – поділився я. – Тут-таки, на Подолі…

Допивши віскі, вирішили скуштувати джин.

– Його взагалі з тоніком п’ють, – казав, відкриваючи пляшку, Дмитро. – Але тонік сьогодні весь розкупили. Він і так нівроку смачний. Пам’ятаєш Мельничука з Б-класу?

– Пам’ятаю.

– Його два роки тому на горло засудили, але потім на п’ятнадцять років замінили.

– За віщо? – поцікавився я.

– Злодюга. З якогось човника зідрав п’ять тисяч баксів і на острах метнув йому вдень у вікно гранату, а там теща з малим була. Два трупи…

– Та-ак, – протягнув я. – Гидота.

Розмова перейшла на співзвучні нинішньому часу карні історії й жахи. Ми відкрили кіпрські маслини й бляшанку камчатських крабів. Під таку бесіду чудово пилося й закусювалося. Кругловидий Дмитро розпашів, очі палали. Гадаю, що і я виглядав не тверезіше. Якось непомітно стали на мову про прибутки – слово «зарплатня» вже вийшло з ужитку. Дмитро напікав триста баксів плюс преміальний товар, який зазвичай випивав і з’їдав у дружньому колі. Я, на жаль, матеріальними досягненнями похвалитися не міг.

– Мій шеф тисяч п’ять-шість на місяць має, у нього ще п’ять пунктів на Подолі й один обмінний кіоск, – розповідав Дмитро. – Але я йому не заздрю…

– Слухай, а ти не знаєш, скільки кілер може напекти? – запитав я.

– А ти хіба «Вісті» не читаєш? Залежно від ваги об’єкта: і п’ять тисяч, і десять тисяч баксів…

– А якщо об’єкт не важливий?

– А кому треба прибирати такий об’єкт?

Я стенув плечима.

– Чоловік міг би захотіти прибрати коханця своєї дружини… – припустив я.

Дмитро помовчав хвильку, потім теж стенув плечима.

– Це дріб’язок, – сказав він. – Коханці ходять без охорони… Має бути дешево. Може, баксів п’ятсот… Але серйозний профі за такий дріб’язок не візьметься… Принаймні ті, кого я знаю…

Я важко зітхнув і налив собі й Дмитрові джину. В пляшці залишалося ще на пару чарочок. Алкоголь уже плинув упереміш із кров’ю по венах і артеріях, але в голові було ясно, як удень.

– У твоєї хіба коханець є? – запитав раптом Дмитро. Я кивнув, радше автоматично, ніж на знак згоди з припущенням Дмитра. Але, загалом, сумніватися в наявності коханця в моєї дружини було б нерозумно.

– Звичайно, є, – підтвердив я свій кивок словами.

– У мене є один хлопець… Власне, профі… – Дмитро заговорив тихіше, і я збагнув, про що він каже. – Якщо хочеш, я з ним пораджуся… Він порядний, від близьких навіть авансу не бере… У тебе є копійчина?

Я знову зітхнув.

– Зараз кепсько з грошима…

– Я тобі можу позичити: справа серйозна… Питання сімейного життя… Тож поговорити з ним?

– Так, – поквапом видихнув я. І на підтвердження своєї рішучості ще раз кивнув.

4

За два дні ввечері я заникнув до Дмитра в магазинчик. Покупців не було. Мабуть, мряка, яка ще вдень зависла над Подолом і час від часу переходила в дощ, розігнала людей по будинках. Він сидів у яскраво освітленому акваріумі магазинчика за прилавком і читав книжку.

– Привіт! – гукнув я, заскочивши у відкриті настіж двері. – Що читаємо?

– А що читають у таку погоду? Звичайно, Чейза. Як ведеться? Зігрітися не хочеш?

Я кивнув.

Він витяг з-під прилавка почату пляшку цитринового «Кеглевича», поставив переді мною кришталеву чарочку і виповнив її. Налив і собі. Ми якось по-діловому гольгнули по дві. Горілка пішла напрочуд м’яко, немов у ній і ступнів не було.

– Для панночок! – вловивши мій вираз обличчя, пояснив Дмитро. – Почекай, я зачинюсь і тоді поговоримо.

Він зачинив двері, завісив вікна-вітрини.

– Все олрайт! – сівши на своє місце за прилавком, сповістив він мені. – У нього щойно дитина народилася… Він сам сказав, що наразі в серйозні справи лізти не хоче… Тож твій коханець саме до речі.

– І скільки? – запитав я.

– Хотів сімсот, але я з ним поторгувався… ну й обіцяв, що ти сам докладно усе підготуєш.

– Що підготую? – злякався я.

– Ну, відомості різні. Коли і де він буває. Може, фотку зробиш…

Я замислився про фото і раптом зміркував, що наразі дійсно думав про якогось абстрактного, ніколи не баченого коханця моєї дружини. «Господи! – подумки вигукнув я. – Адже йдеться про мене, про моє фото, про ті місця, де я буваю!..» Трохи заспокоївшись і списавши неквапність своєї думки на погану погоду і «дамського Кеглевича», я знову підключився до вигаданої мною самим гри.

– То як? – по павзі знову запитав Дмитро.

– Щодо відомостей?

– Так.

– Добре. І фото буде. То скільки разом вийшло?

– Чотириста п’ятдесят баксів. Ми спочатку на п’ятсот пристали, але я відчув, що можу ще трохи зігнати. Тож з тебе пляшка!

– А коли я з ним зустрінуся?

– Отакої! Нащо тобі з ним зустрічатися? Він тобі подзвонить завтра ввечері, а все необхідне якось перешлеш йому.

Після ділової розмови інша розмова вже якось не йшла, і ми, заповнюючи павзи між чарками, анекдотами, просиділи ще з півгодини, перш ніж розійтися.

Коли я повернувся додому, дружини ще не було. Я запарив собі чаю. Глянув на годинник: початок на першу. У будинку навпроти світилося лише кілька вікон. На вулиці панувала вогкість. У жовтих плямах вуличних ліхтарів блищав асфальт. Мені чомусь здалося спекотно на кухні, і я відкрив вікно. Висунув голову і дивився вниз. На пустельну вулицю. Дивився хвилин п’ять, поки перед нашим парадним не зупинилася старенька червона іномарка, з якої вийшла моя дружина і якийсь чолов’яга. Я вже перелякався, що вони зараз обоє зайдуть у парадне, але цього не сталося. Вони поцілувалися під ліхтарем, що освітлював вхід до парадного, і вона зайшла, а чолов’яга знову сів до іномарки й поїхав.

– Оце, – подумав я, усе ще дивлячись на знову спустілу вуличку. – Либонь, про нього я думав на початку сьогоднішньої розмови з Дмитром. Про його фото. Може, взяти й дійсно перекинути все це на нього? Але тоді в цьому не буде нічого оригінального. Банальні ревнощі. Та ще й невиправдані, бо я віддавна не люблю дружину, – до речі, з повною взаємністю. Ні, нехай живе, чи радше – нехай живуть і тішаться. Хоча, гадаю, моє замовне убивство і на них подіє, і ще невідомо, як.

Скреготнув ключ у дверях.

– Ти ще не спиш? – байдуже, але ніби з подивом, зауважила дружина.

– Чай пив і у вікно дивився, – відповів я.

На це вона вже не відповіла. Пройшла в кімнату. Я почекав, поки вона вимкнула там світло, і теж пішов спати.

5

Знайомий Дмитра потелефонував наступного дня ввечері. Відрекомендувався як Костя. Дав мені два дні на фото і на «підготовку порад». Обіцяв потелефонувати за два дні й повідомити, як усе це йому передати.

Уранці я дістав коробку з-під югославських черевиків, давно вже зношених і викинутих. У цій коробці зберігалися мої фото, починаючи з традиційних голих немовлят, і далі, без усякого хронологічного ладу, впереміш. Але навіть найпізніші з них були зроблені років п’ятнадцять тому, в теплій тинейджерівській компанії. Відтак, очевидно, нікому я не був надто потрібний, або просто інтерес до фотографування в моїх друзів пропав. Я відклав два фото, де я був зображений великим планом. На одному – у Пущі-Водицькому парку, з пляшкою білого портвейну, на другому – на пікніку десь у Святошині, біля ватри, що палала чорно-білим вогнем. Підійшовши до дзеркала і порівнявши себе сьогоднішнього з собою на світлині, я зрозумів, що передавати таке можна тільки в тому випадку, якщо я не хочу бути впізнаним і знайденим. Що ж робити? Десь ще лежали вісім фото «три на чотири», котрі я зробив років три тому в несправдженій надії піти на курси водіїв і одержати права.

Випивши розчиненої кави і запхнувши фото назад у коробку, я рушив до найближчої фотомайстерні.

Старий-фотограф замучив мене претензіями до мого підборіддя.

– Ви хочете бути красивим чи для чого ви фотографуєтеся? – нарешті вирвалося в нього, коли я пробурчав щось невдоволене.

Нарешті, клацнувши апаратом на тринозі, він попросив прийти по знімки за три дні.

– Даруйте! – взявся я благати. – Мені вони потрібні завтра. Конче завтра.

Він стенув плечима.

– Дуже потрібні?

– Так.

– Ну, приходьте завтра по обіді. Але що-небудь принесіть за терміновість. Я ж грішми не прошу – кому вони зараз треба?!

Не повертаючи додому, я пішов на трамвайну зупинку. Вирішив поїхати в центр і потинятися. Саме потинятися, як я, власне, тинявся все життя. Без особливої мети, не поспішаючи, заходячи до кав’ярень і розшукуючи в черзі знайомих.

Допіру на Хрещатику я зрозумів підсвідому мету сьогоднішнього тиняння: треба «підготувати поради» для Кості. Тобто повідомити йому, в яких місцях і в яку годину дня його майбутній клієнт буває. Отже, слід вирішити, у яких кав’ярнях найчастіше буваю я. Але водночас визначити ці кав’ярні й потім ходити по них, очікуючи пострілу в спину чи в потилицю, було заняттям не з приємних. Психомазохістом я не був. Треба було придумати для себе щось гуманніше.

Я піднявся на Велику Житомирську й опустився в підвальну кав’яреньку біля хлібного. Там було похмуро і безлюдно. Взяв каву і почав думати.

Після третьої філіжанки думки вишикувалися до бою і штурмом узяли поставлене завдання. Я й сам запишався ними, ніби вони жодного стосунку до моєї голови не мали. Усе геніальне просте, – це ще раз доведено. Я знав, що треба було робити, і полегшення від цього навіть послабило дію кофеїну на організм. Я розпружився.

Залишалося тепер лише вибрати кав’ярню, в якій я хочу бути вбитим, і час для цієї ефектної події. Звичайно, вбивати в громадському місці – нелегко. І зникнути потім, піти непоміченим – теж складне завдання, але то вже не мої проблеми. Він професіонал – нехай це доведе. Хоча, якщо таки схоплять і з’ясують, що він просто убив коханця чиєїсь дружини, – моя посмертна репутація дуже постраждає, і смерть моя стане більш анекдотичною, ніж трагічною. Ні, треба створити йому всі умови, щоб він пішов непоміченим.

Щоб ніколи не знайшли мого вбивцю й ніколи не розкрили причину злочину. Але як? – потрібна ще одна чашка кави.

І знову я підійшов до стійки.

– Знову подвійну? – запитала «кавниця» Валя.

– Ні, просту.

Я знову пив каву, тільки тепер поклав туди дві грудки цукру замість звичайної однієї. І знову думав, власне, перебирав у думках усі знайомі мені кав’ярні, вибираючи ту, у якій увечері перед закриттям буває поменше відвідувачів. У цьому підвальчику, власне, надвечір рідко буває більше двох-трьох кавоманів, але тут такі круті сходинки, що, тікаючи, можна собі в’язи скрутити.

Я піймав себе на думці, що, крім усього іншого, ще і про здоров’я цього Кості піклуюся, хоч і не бачив його жодного разу і не впевнений, що в останню мить устигну його побачити.

6

Старий фотограф мене не підвів. І фото вийшло нівроку, просто портрет улюбленого актора. З ледь відчутною і через це трохи загадковою ухмілкою та розумним прищулом, у якому було щось ленінське.

За вікном падав вечірній дощ. Я сидів на кухні і насолоджувався самотою. Пив гербату з шипшини. Думав про сюрприз, що я готую для своєї дружини. І зовсім не думав про те, що наші відносини чи їхня відсутність перейшли на новий щабель: вона не ночувала вдома минулої ночі й лише вранці забігла, щоб узяти щось чи переодягтися. Це було рано-вранці – я ще спав і радше чув її прихід, ніж бачив.

У її відсутності зараз було щось райське, щось гуманне стосовно мене. І цей вечірній дощ не був би таким сентиментальним, якби вона була поруч або в кімнаті. Отож є люди, чия відсутність викликає радість чи навіть провокує відчуття щастя. Погано, коли такою людиною виявляється дружина.

Телефонний дзвоник не злякав затишну атмосферу вечора. Дзвонив Костя.

Довідавшись, що все готове, попросив наступного ранку покласти конверт із фото і «відомостями» в абонентську скриньку номер триста тридцять один у двадцять п’ятому відділенні зв’язку, що знаходилося на самому початку Володимирської, майже біля Андріївської церкви.

Після телефонної розмови я відчув сильну втому, що звалилася на мене раптово й несподівано. Кортіло спати. Звучання вечірнього дощу присипляло. Але перед тим, як покластися спати, я все-таки змусив себе взяти календарик і аркушик паперу. За календариком я вибрав день свого майбутнього вбивства: наступний четвер. До цього дня тижня я мав особливі почуття. Колись у четвер я познайомився з однією дівчиною і відразу запросив її до кав’ярні. Діялося це на Подолі; відтоді протягом щасливого року або й довше ми з нею називали цю кав’ярню «четверговою». Вона розташувалася за три хвилини ходи від Контрактової площі. Саме по трамвайній колії, що веде до річкового порту. Кав’ярня, що не мала й досі не має назви, похмура, з поганим освітленням і двома невеличкими залами. Звичайно, можна було б вибрати «місце злочину» і посимпатичніше, та й пристойніше. Але я зупинив свій вибір на цій кав’ярні.

На аркушику паперу я написав: «четвер 12 жовтня 18:00 кав’ярня по вул. Братській біля зупинки тридцять першого трамваю в бік Поштової площі». Поклавши фото й записку в конверт, я з почуттям виконаного обов’язку ліг спати.

7. Вівторок

Вранці я знайшов на потрібній пошті кімнату з абонентськими скриньками і вкинув конверт у триста тридцять першу з них.

Жити мені залишалося два з половиною дні, і треба було вирішити, як їх прожити, бо час життя, що залишився, був уже настільки обмежений, що при незначному зусиллі обчислювався з точністю до секунд, не кажучи вже про хвилини й години.

Після пошти повертатися додому не хотілося. Погода випала гарна: настала, либонь, ненадовго, «золота осіння пора», жовте й червоне листя, стійка бадьорлива прохолода і відсутність вітру при зовсім блакитному небі. Якби до раю приходила осінь, вона була б саме такою.

Андріївським узвозом я поволі пішов на Поділ. Галереї й крамнички тільки-но відчинялися. Найгучніше на узвозі лунали цієї миті мої туфлі, гупаючи по бруківці дешевими пластиковими підборами.

Не думаючи особливо про конкретний свій шлях, я опинився, зрештою, на Братській, у тій самій «четверговій» кав’ярні. Добре, що вона вже працювала, і якийсь парубок, схожий на студента, забгався в куток і пив свою першу, мабуть, на сьогодні каву. Я теж узяв половинку і сів до столика в іншому кутку. І допіру тепер замислився про хвилини й години життя, що залишилися мені. Захотілося взяти аркуш паперу й ручку і скласти точний графік чи план справ і зустрічей. І щоб не так, як звичайно, аби хоча б половину з цього плану викреслити на ознаку виконання. Але паперу в мене із собою не було. Правда, у кишені піджака лежала ручка.