Приятель небiжчика
Андрiй Юрiйович Курков
До книги увiйшли два гостросюжетних романи Андрiя Куркова. У першому – «Приятель небiжчика» – головний герой шукае найманого вбивцю, щоб замовити… власне вбивство. Здавалося б, усе передбачено. Та наслiдки його рiшення виявилися драматичними i несподiваними (а iнакше у Куркова й не бувае). Другий роман – «Не приведи мене в Кенгаракс» – мiстичний трилер. Його герой, студент, наймаеться супроводжувати таемничий вантаж, за яким починаеться справжне полювання…
Андрiй Курков
Приятель небiжчика. Романи
Приятель небiжчика[1 - Переклад з росiйськоi Леся Герасимчука© Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2003]
1
Якби я палив, було б легше пiсля кожного тихого, ззовнi недоладного i невiдчутного скандалу, випалювати по кiлька сигарет, i дим, нiкотин, що тим часом стае не те щоб змiстом або запахом життя, але чимось вiдволiкаючим, – нiби фiмiам, що пахтiе на мою пошану: вiн допомагав менi в черговий раз побачити в подальшому моему iснуваннi радiсть. Але я змалку не палив i вважав, що починати палити в тридцятирiчному вiцi – або дитячiсть, або дурiсть.
Дощ нiяк не починався. Бралося на вечiр. Дружина зачинилася у ваннiй, але це не було звичайним прийманням ванни. Я теж iнодi зачиняюсь у ваннiй, хоча з якого дива мав би соромитися власноi дружини. Оце й притичина, що все з’ясовуе: ми давно вже далекi одне вiд одного. Увечерi, лягаючи в постiль, ми роздягаемося в темрявi, а при денному свiтлi, приймаючи ванну, соромимося власноi оголеностi. Оголенiсть тут – це ранимiсть. Вона те саме сказала б. Але мене також можна поранити, i найчастiше це робить вона. Ми вже й не говоримо про це, хоча ранiш намагалися все з’ясувати й направити словами.
Здавалося б, осiнь – пора тепла, що вiдходить, початок сезону збереження минулого тепла в iм’я прийдешньоi зими, щоб не змерзнути. Час заклеювання вiкон та балконних дверей. Коли ще сама природа так сприяе про вiднову чи змiцнення затишку, фiзичного й душевного. Але що вересень для нас? Нiчого. Ми мовчимо, спiлкуемося вигуками. Кожен сам собi варить каву i смажить яечню.
Час покласти цьому край. Нема куди пiти: однокiмнатну квартиру навпiл не подiлиш.
Любов до стрибкiв у воду з вишки пригадувалася щоразу при визираннi з вiкна нашого восьмого поверху. Але не давала потрiбного iмпульсу для стрибка. Я зроду не самогубець. Життя поза межами мого побуту менi дуже подобалося. З якимось легким завмиранням у грудях я проходив iнодi ввечерi Хрещатиком, намагаючись роздивитися обличчя вечiркових дiвчат, що чекають на клiентiв на лавках чи бiля водограю пiд кiнотеатром «Дружба». У сутiнках, при штучному мiському освiтленнi вони виглядали привабливо, як вишуканi намальованi, багатообiцяючi силуети, що звичайно кидають якийсь олiвцевий погляд з книжкових мелодраматичних форзацiв i палiтурок. Я легко уявляв себе iхнiм клiентом чи навiть наближеним, другом. Але уявляти себе – це ще далебi не бути. Менi багато чого бракувало: рiшучостi, грошей. волi. Але вони, як перша ластiвка трибу життя з американського кiноекрану, дарували надiю на те, що й iншi солодкi американськi малюнки оживуть i миготiтимуть навколо мене, тут, у Киевi. І мене порве це миготiння, що поступово перетворюеться на життя i витiсняе життя минуле, в усьому тимчасове й обридле кожною своею деталлю, кожним складником, кожною газетною статтею, що докладно його ж описуе.
2
Ще студентом iнституту iноземних мов я полюбляв приятелювати з iноземцями. У них я вчився i мовам, i якомусь iншому розумiнню життя. Вони так вiдрiзнялися вiд нас, як може вiдрiзнятися бiлий гриб вiд iжачка. Внутрiшня наша вiдмiннiсть могла зрiвнятися лише з якоюсь вiдверто зовнiшньою, як-от у наведеному прикладi. У них було iнше дитинство, iншi iгри. Вони менi й розповiли про одну гру, що якоiсь митi заволодiвае вже не першим i не десятим поколiнням дiтей, якi не знали радянського дитинства. Гра проста: треба скласти ланцюжок iз знайомих, що виведе тебе, примiром, до королеви Англii чи до Маргарет Тетчер; колись вона була бiльш актуальна. Виходило, що майже кожен граючий мiг через трое-четверо пов’язаних мiж собою i з ним людей вийти на англiйського прем’ер-мiнiстра. Принцип до смiшного простий: я знаю його, вiн знае ii, вона знае ще когось, хто особисто знайомий з Ним чи з Нею. Я пробував тодi зробити те саме i вийти в такий спосiб на Брежнева чи на Щербицького. Не виходило. Ланцюжок просто не починався. І оце тепер, раптом, либонь, через вiдчай мого життя i мого побуту, я зрозумiв, як треба грати в цю гру тут, на нашiй землi. Треба шукати вихiд на убивць. Їх багато, вони серед нас; дехто з них особливо й не приховуе, чим займаеться. Рокiв десять тому я знав принаймнi двох убивць, що вiдсидiли свое, – нормальнi, товариськi й навiть ладнi допомогти. Щоправда, тодi вони, убивцi, були iншi – у них було бiльше романтики. Зараз вiдносини будуються на грошах, i убивство стало для декого добре оплачуваною професiею. Навiть слово нове запозичили з англiйськоi – кiлер. Це схоже на продовження американськоi традицii полiпшення iмiджу й називання неквалiфiкованих i непрестижних професiй. Пам’ятаю, що прибиральника вулиць, власне – двiрника, – в Америцi перейменували на iнженера з санiтарного стану мiського середовища. Але там причина для цього перейменування проста i зрозумiла: додати двiрникам упевненостi й самоповаги. А в нас вийшло по-iншому. Просто вийшло, що убивця вищоi квалiфiкацii, який працюе лише на замовлення, одержуе звання кiлера. Ну, а той, колишнiй тип убивцi – побутовий, романтичний, через пиятику, ревнощi – так i залишаеться простим убивцею. Їх i ловлять, i садовлять, а кiлер залишаеться птахом невловним i невидимим.
Цi роздуми вивели мене на тему, що намагалася вже багато рокiв достукатися з моеi пiдсвiдомостi. Адже я вже кiлька рокiв шукав вихiд iз своеi життевоi безвиходi. Але шукав здебiльшого в уявi, у своiх фантазiях. А тепер вихiд напрохувався сам: вихiд не з ситуацii, а з самого життя. Для самогубця я був занадто життелюбний, але для жертви – те, що треба. Чудовий приклад несправедливостi долi: розумний чоловiк у розквiтi сил i здiбностей, та й ще убитий на чиесь замовлення! Репутацiя жертви замовленого вбивства залоскотала менi нерви. Я уявив собi, як будуть здивованi моi численнi знайомi, вiдразу вирiшивши, що вони про мене, власне, нiчого не знали, адже той я, що був iм знайомий, з яким вони пили вино i каву, не мiг i не мав бути замiшаний у справи, через якi виникають порахунки чи замовнi убивства. Я уявив собi, як усiх iх вираховуватиме карний розшук, допитувати, загадуючи десятки «крутих» питань. «У нього були вороги?», «Чим вiн займався?», «Хто мiг бути зацiкавлений у його смертi?» тощо. Залишалося знайти недорогого кiлера, грошi на його гонорар; вiдтак сплановане мною iдеальне убивство стане черговою нерозв’язаною загадкою. Ефектний кiнець безглуздого життя мене приваблював. А загадковi вбивства мають ще одну привабливу рису: про них часто згадують i в газетах, i в книжках, згадують з подробицями i з iм’ям жертви, тож я матиму реальний шанс залишитися в пам’ятi людей якщо не на столiття, то принаймнi надовго.
3
Осiнь забарилася. Або природi забракло грошей на червонi й жовтi фарби: нiби вона копiювала прикрий фiнансовий стан краiни. Щоправда, стало прохолоднiше, i ввечерi трохи дощило. Але яскравоi картини зав’ядання природи не виходило. Натомiсть люди в’янули на очах, а сам я – на власних очах у дзеркалi. Друзi дзвонили, щоб повiдомити, як iм погано. Я у вiдповiдь мовчав, виношуючи, але ховаючи вiд усiх, свою дорогоцiнну iдею iдеального виходу з життевоi безвиходi.
Дружина почала пiзнiше, нiж звичайно, повертатися додому, iнодi за пiвнiч. Роздягалася вона в темрявi i лягала на свiй край канапи пiд свою ковдру. Кожен ii прихiд будив мене i дратував. А якщо й не будив, то ще дужче дратував. Вiд неi не було нiякого тепла, i сама думка про жiнку, що не дае тепла, мене злостила, особливо коли я думав конкретно про неi, про ту жiнку, що була поруч.
Увечерi в середу я сам вирiшив затриматися в центрi. У мене було трохи грошей i конкретне рiшення, як iм дати раду. Простiше кажучи, кортiло випити. Але не соло, а принаймнi дуетом. Ідеальна свята цифра «3» ще бiльше потiшила б мене, якби, звичайно, усi трое були близькими знайомими. Випадкових попутникiв до станцii «випивка» я не любив. На сьому я приiхав на Контрактову площу, де в однiй комерцiйнiй крамничцi бачив пару разiв через скло свого колишнього однокласника Дмитра Самородина. Не бачилися ми з ним зi школи, та й тодi, коли я бачив його через вiтрину крамнички, мене вiн не бачив, обслуговуючи чергових покупцiв. Тому здавалося менi, що вiн зрадiе раптовiй зустрiчi, тим бiльше, що в школi ми ладнали, i нiщо так не еднае людей, як спiльне минуле, – чи то школа, чи в’язниця.
Моi мiркування пiдтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, вiн мене впiзнав i гукнув. Водночас, обслуговуючи покупцiв реальних, вiн загадував менi силу питань про наших колишнiх однокласникiв, цiкавлячись, кого й коли я бачив востанне, i хто що робить. Потiшити його я особливо не мiг. За всi роки я мав лишень п’ять-шiсть випадкових «транспортних» зустрiчей iз друзями дитинства, про що я йому й розповiв.
– Ти почекай пiвгодинки, – попросив вiн. – Шеф заiде по виторг, i тодi я закриюся, й зможемо тут посидiти…
Я з радiстю кивнув. Але чекати в крамничцi не хотiлося, i я вийшов прогулятися Подолом.
Яскравi вогнi, неоновi лiнii й лiтери безглуздих назв кав’ярень i ресторацiй розганяли вечiрню темiнь. Вийшовши зi свiтла зустрiчних реклам i вогнiв, я сiв на лавi бiля пам’ятника першому украiнському буддистовi Григорiю Сковородi. На сусiднiх лавах, користуючись неосвiтленiстю пам’ятника, цiлувалися щасливi силуети. Лише я нi з ким не цiлувався бiля пам’ятника i через це вiдчув свою ущербнiсть. Чим я гiрший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жiнка не пiдiйде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцiлувати?» Що зi мною? Адже ще рокiв п’ять тому я сам полюбляв ошелешити жiнок подiбними питаннями. А тепер?
Коли я повернувся до крамнички, покупцiв уже не було. – Гаразд, – сказав Дмитро. – Виторг забрали. Можемо закриватися.
Вiн запнув вiкна-вiтрини. Закрив важкi металевi дверi, i нас немов вiдгородило в цьому магазинчику вiд навколишнього свiту, ми нiби опинилися в кабiнi космiчного корабля, лишень – висновуючи за пляшками на поличках, консервними бляшанками тощо – це був принаймнi захiдноевропейський корабель.
Дмитро посадив мене за пластмасовий бiлий столик, а сам вiдiйшов до поличок.
– Що п’емо? – запитав вiн.
– «Навколо все народнее, навколо все мое», – спало менi на думку.
– Ну-бо, не соромся! – пiдбадьорював мене Дмитро, стоячи бiля шереги пляшок. – Я пригощаю. Менi тут дають двi пляшки на день як премiю, а якщо бiльше, то плачу зi знижкою…
– Тодi вiскi, – сказав я.
Вiскi ми пили, як iншi п’ють горiлку: маленькими кришталевими чарочками й нахильцi. Чарочки для цього тимчасово зняли з продажу.
– Женьку Довгого я востанне бачив рокiв три тому, – казав Дмитро. – Вiн працював м’ясником у гастрономi бiля Оперового. А Чемерис виiхав до Волгограду. Вiн останнiм часом страшенно полисiв…
– А я Галю Колесниченко якось зустрiв… – подiлився я. – Тут-таки, на Подолi…
Допивши вiскi, вирiшили скуштувати джин.
– Його взагалi з тонiком п’ють, – казав, вiдкриваючи пляшку, Дмитро. – Але тонiк сьогоднi весь розкупили. Вiн i так нiвроку смачний. Пам’ятаеш Мельничука з Б-класу?
– Пам’ятаю.
– Його два роки тому на горло засудили, але потiм на п’ятнадцять рокiв замiнили.
– За вiщо? – поцiкавився я.
– Злодюга. З якогось човника зiдрав п’ять тисяч баксiв i на острах метнув йому вдень у вiкно гранату, а там теща з малим була. Два трупи…
– Та-ак, – протягнув я. – Гидота.
Розмова перейшла на спiвзвучнi нинiшньому часу карнi iсторii й жахи. Ми вiдкрили кiпрськi маслини й бляшанку камчатських крабiв. Пiд таку бесiду чудово пилося й закусювалося. Кругловидий Дмитро розпашiв, очi палали. Гадаю, що i я виглядав не тверезiше. Якось непомiтно стали на мову про прибутки – слово «зарплатня» вже вийшло з ужитку. Дмитро напiкав триста баксiв плюс премiальний товар, який зазвичай випивав i з’iдав у дружньому колi. Я, на жаль, матерiальними досягненнями похвалитися не мiг.
– Мiй шеф тисяч п’ять-шiсть на мiсяць мае, у нього ще п’ять пунктiв на Подолi й один обмiнний кiоск, – розповiдав Дмитро. – Але я йому не заздрю…
– Слухай, а ти не знаеш, скiльки кiлер може напекти? – запитав я.
– А ти хiба «Вiстi» не читаеш? Залежно вiд ваги об’екта: i п’ять тисяч, i десять тисяч баксiв…
– А якщо об’ект не важливий?
– А кому треба прибирати такий об’ект?
Я стенув плечима.
– Чоловiк мiг би захотiти прибрати коханця своеi дружини… – припустив я.
Дмитро помовчав хвильку, потiм теж стенув плечима.
– Це дрiб’язок, – сказав вiн. – Коханцi ходять без охорони… Мае бути дешево. Може, баксiв п’ятсот… Але серйозний профi за такий дрiб’язок не вiзьметься… Принаймнi тi, кого я знаю…
Я важко зiтхнув i налив собi й Дмитровi джину. В пляшцi залишалося ще на пару чарочок. Алкоголь уже плинув уперемiш iз кров’ю по венах i артерiях, але в головi було ясно, як удень.
