Кентервiльський Привид (збiрник)
Оскар Уайльд
Істини
Усе життя aнгло-iрландського письменника, поета, драматурга, есеiста, великого майстра парадоксу Оскара Вайлда (1854–1900) пройшло мiж вигадкою й реальнiстю, навiть свое iм`я вiн був змушений змiнити пiсля звiльнення з тюрми. Роздуми про спiввiдношення добра, зла й краси притаманнi усiм його творам, не виключаючи казок, що увiйшли до цього видання. «Кентервiльський Привид» – смiшна i зворушлива розповiдь про невдаху-примару, якого чомусь зовсiм не бояться новi мешканцi замку. Ба бiльше – вони ще й знущаються: то подушками закидають, то виставлять проти нього свого привида, то водою холодною обiллють, то новiтнi хiмiчнi засоби випробують… Але виявилося, що i серед цих безпардонних американцiв е ангели: мила, вiдважна дiвчина, яка не позбавлена спiвчуття.
Оскар Вайлд
Кентервiльський Привид
Кентервiльський привид
Матерiалiстично-iдеалiстичний роман
Роздiл перший
Коли мiстер Хайрам б. Отiс, американський посол, купив замок Кентервiль, усi казали йому, що це страшенне глупство – адже немае сумнiву, що в замку водяться привиди. Та й сам лорд Кентервiль власною особою, людина вельми обачлива, вважав за свiй обов’язок попередити мiстера Отiса про цю обставину пiд час пiдписання угоди.
– Наша родина не жила в цьому замку, – сказав лорд Кентервiль, – вiдтодi, як моя двоюрiдна бабуся, удова-герцогиня Болтонська, зазнала тяжкого потрясiння, вiд якого так i не отямилася довiку. Вона перевдягалася до вечерi, i раптом на плечi iй лягли руки скелета. До того ж мушу вам сказати, шановний мiстере Отiс, що привида бачили декiлька членiв моеi сiм’i, живi й понинi, а також наш пастор, превелебний отець Огастес Демпiр, магiстр Кембриджського коледжу. Пiсля нещасного випадку з герцогинею всi молодшi слуги пiшли вiд нас, а ледi Кентервiль часто не могла заснути вночi, бо iй чувся таемничий шум у коридорi й бiблiотецi.
– Мiлорде, – мовив мiстер Отiс, – я купую привида разом iз меблями. Я прибув iз розвинутоi краiни, де е все, що можна купити за грошi; а наша спритна молодь начебто здатна впоратися з вашим Старим Свiтом, бо зманюе вiд вас найкращих акторiв i примадонн. Тож закладаюся, що якби в Європi з’явився хоч один справжнiй привид, ми б дуже скоро демонстрували його в одному з наших музеiв чи у виiзному шоу.
– Боюся, цей привид таки iснуе, – з посмiшкою мовив лорд Кентервiль, – хоча, можливо, вiн вiдмовився б вiд пропозицiй ваших дiловитих iмпресарiо. Про нього вiдомо вже три сторiччя, а точнiше, з року тисяча п’ятсот вiсiмдесят четвертого, i вiн завжди з’являеться перед смертю одного з членiв нашоi родини.
– Як на мене, у таких випадках доречнiше викликати лiкаря, лорде Кентервiль. Але ж, сер, привидiв насправдi не iснуе. Сподiваюся, англiйська аристократiя не пiддае сумнiву беззаперечнi закони природи?
– Так, ви, американцi, поводитеся вельми природно, – мовив лорд Кентервiль, певно, не зрозумiвши сутi зауваження мiстера Отiса. – Ну, якщо присутнiсть привида в домi вас не хвилюе, то все гаразд. Тiльки пам’ятайте, що я вас попереджав.
За кiлька тижнiв угода продажу була пiдписана, i наприкiнцi сезону посол зi своею родиною переiхав до Кентервiльського замку. Мiсiс Отiс, що зажила слави найпершоi красунi Нью-Йорка, будучи мiс Лукрецiею Р. Теппен з П’ятдесят третьоi Вест-стрит, нинi була вродливою жiнкою середнього вiку, з гарними очима i немовби точеним профiлем. Бiльшiсть американських ледi, виiжджаючи за кордон, удають з себе хронiчно хворих – адже, на iхню думку, це ознака европейськоi витонченостi; проте мiсiс Отiс нiколи не припускалася такоi помилки. Вона мала чудову фiгуру i дивовижний запас енергii. Власне кажучи, вона була вельми схожа на англiйку, i це ще раз доводить, що нинi в нас з Америкою все однакове – звичайно, крiм мови. Старший син, якого батьки в поривi патрiотичних почуттiв охрестили Вашингтоном – на що вiн завжди ремствував, – був гарним бiлявим юнаком i обiцяв зробити блискучу дипломатичну кар’еру, бо вже три сезони танцював у першiй парi котильйону в казино Ньюпорта i встиг прославитись як вправний танцюрист навiть у Лондонi. Його единою слабкiстю були гарденii та аристократичнi титули, а взагалi йому аж нiяк не бракувало здорового глузду. Що ж до мiс Вiрджинii Е. Отiс, це була тендiтна шiстнадцятирiчна дiвчинка, струнка та жвава, мов оленятко, з мрiйливими голубими очима. Вона була чудовою вершницею i одного разу, двiчi об’iхавши парк на своему понi наввипередки зi старим лордом Бiлтоном, обiйшла його на пiвтора корпуса бiля самоi статуi Ахiллеса. Це привело юного герцога Чеширського у такий захват, що вiн тут-таки запропонував iй руку i серце – i того ж вечора, проливаючи потоки слiз, був вiдправлений назад до Ітона своiми опiкунами. Двое молодших дiтей, брати-близнюки, мали сiмейне прiзвисько «Зiрки та стрiчки», бо iх весь час лупцювали. Це були гарнi хлоп’ята – до того ж, за винятком шановного пана посла, единi щирi республiканцi в сiм’i.
Оскiльки замок Кентервiль лежить за сiм миль вiд найближчоi залiзничноi станцii Ескот, мiстер Отiс телеграфував, щоб по них прислали екiпаж, i родина вирушила в путь у чудовому гуморi. Був гарний липневий вечiр, iз соснового лiсу долинав густий аромат глицi. Тут i там чулося нiжне туркотiння диких голубiв, i часом у заростях чагарника мигтiло строкате пiр’я фазана. Маленькi бiлки визирали з верховiття придорожнiх букiв, а дикi кролi шарудiли в кущах або ж, задерши бiлi хвости, прудко стрибали геть через порослi мохом пагорки. Проте, коли екiпаж в’iхав на замкову алею, небо раптом нахмарилося, довкола запанувала дивна тиша, велика зграя крукiв безшумно пролетiла над головами прибульцiв, i не встигли вони увiйти до будинку, як згори впали першi важкi краплини дощу.
На сходах замку iх зустрiла лiтня жiнка в ошатнiй сукнi з чорного шовку, бiлому чепчику i фартушку. Це була мiсiс Амнi, економка, яку мiсiс Отiс на наполегливе прохання ледi Кентервiль лишила на службi. Вона низько вклонилася кожному по черзi i з трошки дивною старомодною гречнiстю мовила:
– Ласкаво прошу до замку Кентервiль!
Увiйшовши за нею слiдом, вони проминули розкiшний хол, умебльований у тюдорiанському стилi, i опинилися в бiблiотецi – довгiй низькiй кiмнатi з чорними дубовими панелями, в кiнцi якоi було велике вiкно, засклене кольоровими шибками. Стiл уже був накритий для чаювання, i, знявши своi дорожнi плащi, вони сiли пити чай i роздивлятися кiмнату, а мiсiс Амнi iм прислуговувала.
Раптом погляд мiсiс Отiс упав на тьмяну червону пляму на пiдлозi, бiля камiна, i, гадки не маючи про справжню природу цього знаку, вона зауважила мiсiс Амнi:
– Мабуть, тут щось пролилося.
– Так, мадам, – вiдповiла економка приглушеним голосом. – Тут пролилася кров.
– Який жах, – мовила мiсiс Отiс. – Менi не подобаються кривавi плями у вiтальнi. Треба це витерти.
Стара жiнка всмiхнулася i прошепотiла тим самим таемничим тоном:
– Це кров ледi Елеонори де Кентервiль, убитоi на цьому самому мiсцi своiм чоловiком, сером Симоном де Кентервiлем, року тисяча п’ятсот сiмдесят п’ятого. Сер Симон пережив ii на дев’ять рокiв, а потiм зник за вельми загадкових обставин. Його тiло так i не знайшли, але грiшний дух його блукае замком донинi. Ця кривава пляма завше привертае увагу туристiв. А змити ii неможливо!
– Якi дурницi! – вигукнув Вашингтон Отiс. – Першокласний Плямовивiдник та Супер-очищувач фiрми «Пiнкертон» знищить ii в одну мить!
І перш нiж перелякана економка встигла втрутитись, вiн кинувся до плями, став на колiна i почав завзято терти пiдлогу маленькою чорною паличкою, схожою на косметичний олiвець. Якась мить – i вiд плями не лишилося й слiду.
– Я знав, «Пiнкертон» i з цим упораеться! – трiумфально вигукнув вiн, озирнувшись до родичiв, що захоплено спостерiгали за його дiями. Та щойно вiн вимовив цi слова, слiпуча блискавка осяяла напiвтемну кiмнату, страшний удар грому змусив усiх скочити з мiсця, а мiсiс Амнi знепритомнiла.
– Який жахливий клiмат! – незворушно мовив американський посол, запалюючи довгу сигару. – Певно, ця краiна так перенаселена, що гарноi погоди бракуе на кожного. Я завжди вважав, що единий вихiд для Англii – емiграцiя.
– Хайраме, любий, – сказала мiсiс Отiс, – а як нам бути з цiею особою, якщо вона мае звичку непритомнiти?
– Зменшимо iй платню, як за збитки, – вiдповiв посол, – i вона перестане.
За хвилю мiсiс Амнi справдi очуняла. Проте вигляд у неi був украй пригнiчений, i вона суворо застерегла мiстера Отiса, що над його домом нависла страшна загроза.
– Сер, я на власнi очi таке бачила, – мовила вона, – вiд чого у добрих християн волосся стане дибки. Багато, багато ночей я не могла склепити повiк, бо в цьому домi дiються страшнi речi.
Проте мiстер Отiс i його дружина щиро запевнили добру жiнку, що не бояться привидiв, i, закликаючи всемогутне Провидiння бути милосердим до ii нових хазяiв, а також натякнувши на пiдвищення платнi, стара економка подрiботiла до своеi кiмнати.
Роздiл другий
Буря лютувала всю нiч, та нiчого особливого не сталося. Проте вранцi, спустившись до снiданку, всi знов побачили на пiдлозi жахливу криваву пляму.
– Не думаю, що Супер-очищувач схибив, – сказав Вашингтон. – Я його де тiльки не випробовував. Ясна рiч, це привид.
Вiн витер пляму знов, але наступного дня вона була на своему мiсцi – i на третiй ранок також, хоч звечора мiстер Отiс власноруч замкнув бiблiотеку i забрав ключа нагору. Тепер в усiеi родини з’явилося цiкаве заняття. Мiстер Отiс почав думати, що виявив надмiрний догматизм, заперечивши iснування привидiв; мiсiс Отiс виказала намiр вступити до спiритичного товариства, а Вашингтон написав до панiв Майерс i Помор довгого листа на тему «Стiйкiсть кривавих плям злочинного походження». А одноi ночi iхнi останнi сумнiви в iснуваннi потойбiчних сил розвiялися назавжди.
День був жаркий i сонячний, i по вечiрнiй прохолодi родина вирушила на прогулянку. Повернулися вони близько дев’ятоi i сiли до легкоi вечерi. Про привидiв не було й мови, тому нiхто не перебував у тому надчутливому настроi, що здебiльшого передуе появi духiв. Як згодом розповiдав менi мiстер Отiс, вони говорили на звичайнi теми, як заведено в товариствi освiчених американцiв з вищого класу: про те, що мiс Фаннi Дейвенпорт як актриса перевершуе Сару Бернар; що навiть у кращих англiйських оселях не подають до столу молодоi кукурудзи, гречаникiв та кукурудзяноi кашi; що Бостон мае вирiшальне значення для розвитку свiтовоi духовностi; що квиткова система багажних перевезень на залiзницi мае безлiч переваг; що нью-йоркська вимова звучить куди мелодiйнiше, нiж протяжна лондонська говiрка. Про жоднi надприроднi явища, як i про сера Симона де Кентервiля, нiхто не обмовився й словом. Об одинадцятiй усi побажали одне одному доброi ночi й пiшли спати, а через пiвгодини в усьому домi погасили свiтло. Проте невдовзi мiстер Отiс прокинувся вiд дивного шуму в коридорi, за дверима його кiмнати. Звук був схожий на брязкiт металу i щомить наближався. Мiстер Отiс устав, запалив сiрника i поглянув на годинник. Була рiвно перша. Мiстер Отiс лишився цiлком спокiйним i помацав свiй пульс, що аж нiяк не був прискореним. Тим часом дивний шум лунав уже зовсiм близько, i мiстер Отiс ясно почув кроки. Вiн взув капцi, вийняв зi своеi дорожньоi валiзи невелику пляшечку i вiдчинив дверi. Просто перед ним у блiдому мiсячному сяйвi стояв страховидний стариган. Його очi палали червоним вогнем, мов жарини; розпатлане сиве волосся спадало на плечi; вбрання старовинного крою було брудне та пошарпане, а з рук i нiг звисали важкi iржавi кайдани.
– Дорогий сер, – мовив мiстер Отiс, – я змушений уклiнно просити вас змащувати вашi кайдани. З цiею метою я б хотiв запропонувати вам оцю пляшечку машинного мастила «Зоря незалежноi демократичноi партii». Цей засiб е дуже ефективним уже при першому використаннi, що засвiдчують деякi з наших вiдомих релiгiйних дiячiв. Бачите, це написано на етикетцi. Я залишу його отут, пiд канделябром, i з радiстю надаватиму вам цю послугу в разi потреби.
З цими словами посол Сполучених Штатiв поставив пляшечку на мармуровий столик i, зачинивши дверi, пiшов спочивати.
На якусь мить Кентервiльський Привид закляк вiд цiлком природного обурення. Потiм вiн з люттю жбурнув пляшечку на пiдлогу i помчав коридором, глухо стогнучи й випромiнюючи примарне зеленкувате свiтло. Та щойно вiн злетiв на самий верх широких дубових сходiв, дверi навпроти нього розчинилися, на порозi майнули двi маленькi постатi в бiлих нiчних сорочках, i велика подушка просвистiла в нього над головою! Привид збагнув, що зволiкати не варто, i, поспiхом скориставшись для втечi четвертим вимiром, зник у панелi стiни. Пiсля цього в домi все було спокiйно.
Опинившись у маленькiй потаемнiй кiмнатi в лiвому крилi замку, вiн сперся на мiсячний промiнь, щоб трошки вiддихатись, i замислився про свое становище. Нiколи за всi часи своеi блискучоi трьохсотрiчноi кар’ери вiн не зазнавав такоi страшноi образи. Вiн згадав удову-герцогиню, яку перелякав до нестями, коли вона стояла перед дзеркалом, уся в мереживi та дiамантах; i чотирьох служниць, що забилися в iстерицi, коли вiн просто всмiхнувся до них з-за портьери порожньоi спальнi; i пастора, якому вiн загасив свiчку, коли той пiзно ввечерi виходив з бiблiотеки, i який досi лiкуеться вiд нервового розладу в сера Вiльяма Галла; i стару мадам де Тремуйяк, котра, прокинувшись якось уранцi й побачивши, що в крiслi перед камiном сидить скелет i гортае ii щоденник, шiсть тижнiв пролежала в лiжку з мозковим запаленням, а пiсля одужання навернулася в лоно церкви i обiрвала стосунки iз славнозвiсним скептиком мосье де Вольтером. Вiн згадав ту жахливу нiч, коли капосного лорда Кентервiля знайшли в гардеробнiй помираючим вiд задухи, з бубновим валетом у горлi; перед смертю вiн зiзнався, що в клубi Крокфорда за допомогою цiеi карти виграв у Чарлза-Джеймса Фокса п’ятдесят тисяч фунтiв i що привид примусив його проковтнути цю карту. Усi його великi досягнення постали в пам’ятi – вiд дворецького, що застрелився, побачивши зелену руку, яка стукае у вiкно, i до прекрасноi ледi Статфiлд, що була змушена завжди носити на шиi чорну оксамитову пов’язку, аби приховати слiди п’яти пальцiв, що навiк лишилися на ii нiжнiй шкiрi, i зрештою втопилася у ставку для коропiв, у кiнцi Королiвськоi алеi. Із самозамилуванням справжнього митця вiн думав про всi своi прославленi ролi й гiрко всмiхався, згадуючи свiй останнiй вихiд у личинi Червоного Ройбена, або Задушеного немовляти, свiй дебют у ролi Джiбеона-пустельника, або Кровопивцi з Бекслiйськоi тванi, i незабутне враження, яке справила на глядачiв його простенька забавка на тенiсному майданчику – одного червневого вечора вiн пограв там у кеглi своiми кiстками. І пiсля цього до замку припхалися цi бридкi сучаснi американцi, що пропонують йому машинне мастило демократичноi партii i кидають у нього подушками! Нi, це просто нестерпно! До речi, в iсторii ще не було випадкiв, щоб iз привидом так нечемно поводилися. Тому вiн твердо вирiшив помститись i до самого свiтанку лишався у глибокiй задумi.
Роздiл третiй
Вранцi за столом тiльки й було розмов, що про привида. Посол Сполучених Штатiв трохи образився на те, що його дарунок не прийняли.
– Я нi в якому разi не хочу засмутити привида, – сказав вiн, – i в зв’язку з цим мушу зауважити, що, з огляду на його багаторiчне перебування в цьому домi, дуже нечемно кидати у нього подушками. – Це вельми слушне зауваження, на жаль, викликало у близнюкiв напад смiху. – З iншого боку, – вiв далi посол, – якщо привид рiшуче вiдмовиться використати машинне мастило «Зоря незалежноi демократичноi партii», нам доведеться зняти з нього цi кайдани. Просто неможливо заснути, коли в коридорi такий шум.
Проте до кiнця тижня iх бiльше не тривожили, i единим, що привертало увагу сiм’i, була кривава пляма на пiдлозi бiблiотеки, бо вона щоранку з’являлася знов. Це справдi було дуже дивно, оскiльки дверi звечора замикав сам мiстер Отiс, а вiкна були щiльно зачиненi. Хамелеоноподiбний характер плями також лишався незбагненним. Подеколи вона була тьмяна, майже коричнева, часом яскраво-червона, iнодi набувала пурпурового кольору, а одного разу, коли сiм’я зiбралася внизу до молитви за спрощеним ритуалом Вiльноi Американськоi реформаторськоi церкви, виявилася смарагдово-зеленою. Цi калейдоскопiчнi змiни, звичайно, тiшили всiх, i з цього приводу щовечора укладалося парi. Тiльки Вiрджинiя не брала участi в цих розвагах, бо вигляд кривавоi плями чомусь дуже бентежив ii. Того ранку, коли пляма стала смарагдовою, вона ледь не заплакала вголос.
Друга поява привида вiдбулася в недiлю вночi. Невдовзi пiсля того, як усi лягли спати, з передпокою почувся жахливий грюкiт. Збiгши вниз, Отiси побачили на кахлях пiдлоги лицарськi лати, зiрванi з пiдставки, а в крiслi з високою спинкою – Кентервiльського Привида, який, скривившись вiд болю, потирав колiна. Близнюки, що завжди мали напоготовi рогатки, вмить поцiлили в нього з тiею влучнiстю, яка досягаеться лише тривалим i наполегливим тренуванням на вчителi письма, а посол Сполучених Штатiв навiв на привида револьвер i, за калiфорнiйським етикетом, гукнув: «Руки вгору!» Привид з диким криком зiрвався з мiсця i промчав повз них, мов туманний вихор, загасивши свiчку в руцi Вашингтона, так що всi опинилися в цiлковитiй темрявi. На верхнiй сходинцi вiн зупинився перепочити i вибухнув своiм славетним демонiчним смiхом. Це був перевiрений засiб. Казали, що вiд цього смiху парик лорда Рейкера посивiв за одну нiч, а три французькi покоiвки ледi Кентервiль звiльнилися, не пробувши в домi й мiсяця. Тому зараз вiн розреготався на славу, аж луна пiшла замком. Та щойно змовкло останне вiдлуння моторошного смiху, дверi розчинилися, i на сходи вийшла мiсiс Отiс у ясно-голубому халатi.
– Боюся, вам справдi зле, – сказала вона. – Ось, я принесла вам мiкстуру Добелла. Якщо у вас розлад шлунка, це якраз те, що вам потрiбно.
Привид люто зиркнув на неi i вже хотiв обернутись на великого чорного собаку – вмiння, яким вiн славився по праву i яке, на думку домашнього лiкаря, було причиною невилiковного iдiотизму дядька лорда Кентервiля, вельмишановного Томаса Хортона. Проте кроки, що наближалися, змусили його облишити цей намiр, i вiн вдовольнився тим, що блiдо засяяв у темрявi, а коли близнюки вже були поруч, з тяжким замогильним стогоном зник.
