Дiставшися своеi кiмнати, вiн зовсiм занепав духом, водночас шаленiючи вiд лютi. Грубiсть близнюкiв i примiтивний матерiалiзм мiсiс Отiс його надзвичайно вразили, та найсумнiше було те, що вiн не змiг одягти лицарський обладунок. Вiн-бо гадав, що навiть американцi збентежаться, побачивши Привида в латах, – принаймнi з поваги до свого нацiонального поета Лонгфелло, чиi вишуканi та звабливi рядки вiн перечитував годинами, коли Кентервiлi вiд’iздили до мiста. До того ж це був його власний обладунок. Вiн мав гучний успiх, з’явившись у ньому на турнiрi в Кенiлвортi, i не хто-небудь, а сама Цнотлива Королева зробила йому комплiмент. Але зараз важкий нагрудник i сталевий шолом виявилися для нього непосильним тягарем, i, впавши на кам’яну пiдлогу, вiн розбив собi колiна та пальцi на правiй руцi.
Кiлька днiв по тому вiн почувався недобре i сидiв у своiй кiмнатi, покидаючи ii лише для того, щоб належним чином потурбуватись про криваву пляму. Однак, старанно подбавши про себе, вiн врештi одужав i вирiшив, що таки вдасться до третьоi спроби налякати посла Сполучених Штатiв i його рiдних. Для цього вiн обрав п’ятницю, сiмнадцяте серпня, i напередоднi ретельно переглянув свiй гардероб. Зрештою вiн обрав великий крислатий капелюх з червоною пiр’iною, широкий саван з оборками на рукавах i комiрi та iржавий кинджал. Надвечiр почалася злива, i всi вiконницi та дверi старого будинку рипiли й трусилися пiд поривами вiтру. Таку погоду вiн просто обожнював. План його дiй полягав ось у чому. Вiн тихцем прослизне до кiмнати Вашингтона Отiса i, стоячи у нього в ногах, тричi проштрикне собi горло кинджалом пiд звуки моторошноi музики. Вашингтон був йому особливо неприемний, бо ж саме вiн узяв собi за звичку виводити знамениту Кентервiльську Криваву пляму Супер-очищувачем «Пiнкертона». Коли цей нерозумний та зухвалий юнак зовсiм очманiе з жаху, вiн перейде до спальнi подружжя Отiсiв i, поклавши холодну руку на чоло дружини посла, зашепоче на вухо ii чоловiковi жахливi таемницi склепу. Що ж до Вiрджинii, вiн так i не вигадав нiчого особливого. Вона нiколи його не кривдила, вона мила й розумна. Кiлька глухих стогонiв з шафи, та й по всьому, а якщо вона не прокинеться, можна смикнути за ковдру судомно тремтячими пальцями. Зате близнюкiв вiн провчить по-справжньому. Спершу, звичайно, сяде iм на груди, щоб iм примарилися нiчнi жахи, а потiм – оскiльки iхнi лiжка стоять поруч – зацiпенiе мiж ними у виглядi позеленiлого трупа. А коли вони перелякаються як слiд, вiн скине саван i пройдеться по кiмнатi, виблискуючи оголеними кiстками та витрiщивши едине око, як того вимагае роль Нiмого Даниiла, або Скелета-самогубцi. У цiй ролi вiн кiлька разiв досягав надзвичайного успiху, не меншого, нiж у ролi Одержимого Мартiна, або Таемницi у Машкарi.
О пiв на одинадцяту вiн почув, що родина вкладаеться спати. Якийсь час його ще дратував дикий регiт та галас близнюкiв, що з суто школярською безтурботнiстю веселилися на сон грядущий. Проте о чверть на дванадцяту в домi все стихло, i опiвночi вiн взявся до справи. За вiконницями шарудiли сови, крук каркав на старому тисi, i вiтер стогнав, блукаючи навколо будинку, мов пропаща душа. Але родина Отiсiв мирно спала, нi про що не пiдозрюючи, i навiть крiзь шум дощу та вiтру було чути розмiрене хропiння посла Сполучених Штатiв. Привид тихо вислизнув з панелi стiни, скрививши вуста у злостивiй посмiшцi. Мiсяць сховав свое лице за хмарою, коли вiн крався повз високе вiкно, на якому лазур’ю i золотом були намальованi його власний герб i герб убитоi ним дружини. Наче зловiсна тiнь, вiн прокрадався все далi, i сама темрява, здавалося, позирала на нього з огидою. Раптом вiн почув, нiби хтось кличе його, i зупинився; та це загавкав собака на Червонiй фермi. І вiн рушив далi, шепочучи химернi прокльони шiстнадцятого сторiччя i штрикаючи нiчне повiтря iржавим кинджалом. Врештi вiн опинився на розi коридора, що вiв до кiмнати бiдолашного Вашингтона Отiса. Якусь мить вiн зволiкав. Вiтер трiпав його сиве волосся i скручував у страхiтливi складки саван. Пробило чверть на першу, i вiн зрозумiв, що пора дiяти. Вiн усмiхнувся до себе i звернув за рiг; та наступноi митi з жалiсним криком сахнувся назад i затулив поблiдле обличчя довгими кощавими руками. Просто перед ним стояв жахливий привид, непорушний, мов статуя, страшний, наче марення божевiльного! Голова в нього була лиса, блискуча, обличчя – кругле, гладке та бiле – немовби навiк застигло в облуднiй посмiшцi. З очей струменiло жарке свiтло, рот був наче бездонна вогненна криниця, а страхiтливий саван, схожий на його власний, снiжним покривалом огортав кремезну постать.
На грудях висiла дошка з дивними письменами старовинного вигляду – мабуть, то була ганебна оповiдь його злодiянь, список нечуваних грiхiв, жахливий лiтопис пороку. А в правiй руцi привида блищав сталевий меч.
Досi ще не стикавшись з примарами, вiн, звiсно, неабияк перелякався i, ще раз крадькома кинувши погляд на цю страшну мару, кинувся навтьоки. Заплутавшись у своему саванi, вiн промчав по коридору i впустив iржавий кинджал у черевик посла, де його вранцi знайшов дворецький. Сховавшись у своiй кiмнатi, вiн безсило впав на жорстку постiль i накрився з головою. Однак трохи згодом у ньому ожив дух безстрашних Кентервiлiв, i вiн вирiшив, що на свiтанку пiде до привида i заговорить з ним. Тому, щойно ранкова зоря посрiблила пагорби, вiн повернувся на те мiсце, де побачив жахливу мару. Хай там як, а два привиди – краще, нiж один, i, можливо, новий приятель допоможе йому впоратися з близнюками. Та коли вiн прийшов на мiсце, перед його зором постала моторошна картина. Певно, з привидом скоiлося якесь лихо, бо в його порожнiх очницях згасло свiтло, сяючий меч випав з його рук, i вiн якось недоладно спирався на стiну. Кентервiльський Привид кинувся до нього, охопив його руками, i тут сталася жахлива рiч! Голова примари вiдлетiла геть i покотилася по пiдлозi, тiло розчахнулося навпiл, i вiн побачив, що стискае в руках бiле покривало, а бiля нiг у нього лежать вiник, кухонний нiж i порожнiй гарбуз. Не в змозi осягнути цього дивного перетворення, вiн гарячково схопив дошку з написом i при тьмяному ранковому свiтлi прочитав жахливi слова:
ПРИВИД ФІРМИ «ОТІС»,
единий справжнiй i оригiнальний привид
Стережiться пiдробок!
Усi iншi – фальшивi!
Тепер вiн усе зрозумiв. Його пiдманули, обдурили, з нього насмiялися! В очах Кентервiльського Привида спалахнув колишнiй вогонь; вiн зцiпив беззубi щелепи i, простерши до неба висохлi руки, поклявся в пишномовнiй старовиннiй манерi, що, ледве Шантеклер двiчi просурмить у свiй рiг, звершиться криваве дiяння i Вбивство нечутно ступить у цей дiм.
Щойно вiн вимовив останнi слова цiеi страшноi клятви, на червоному черепичному даху вiддаленоi ферми заспiвав пiвень. Привид засмiявся довгим, глухим i гiрким смiхом i став чекати. Вiн чекав багато годин, та пiвень, хтозна чому, бiльш не спiвав. Урештi-решт о пiв на восьму прийшли служницi, i, змушений покинути страшну варту, привид повернувся до своеi кiмнати, сповнений гiрких роздумiв про своi марнi надii та невдачу. Потiм вiн перегорнув кiлька своiх улюблених книг про старовинне лицарство i довiдався, що, коли так присягалися, Шантеклер завжди спiвав двiчi.
– Хай згине це оманливе створiння! – пробурмотiв вiн. – Настане день, коли кинджал кривавий встромлю я у твою лиху горлянку i слухатиму твiй останнiй спiв.
Потiм вiн лiг спочити у зручну свинцеву труну i лишався там до вечора.
Роздiл четвертий
Уранцi привид почувався геть знеможеним. Постiйне хвилювання останнього мiсяця далося взнаки. Його нерви були остаточно розстроенi, i вiн здригався вiд найменшого шуму. П’ять днiв вiн не покидав своеi кiмнати i зрештою збайдужiв до кривавоi плями. Якщо вона не потрiбна родинi Отiсiв, значить, вони просто на неi не заслуговують. Певна рiч, вони приземленi, примiтивнi люди, нездатнi оцiнити символiчне значення незбагненних явищ. Питання про зоровi iлюзii чи iснування астрального тiла – це, звiсно, не його парафiя, i на цьому вiн не розумiеться. Але раз на тиждень з’являтись у коридорi, а першоi i третьоi середи кожного мiсяця визирати з високого вiкна, що виходить у парк, – це був його почесний обов’язок, i вiн не вбачае можливостi вiд цього вiдмовитись, не зганьбивши себе. За життя вiн був злочинцем, це правда, але до всього, що стосуеться iншого свiту, ставився дуже сумлiнно. І тому наступнi три суботи вiн, за своiм звичаем, походжав по коридору вiд пiвночi до третьоi, вживаючи усiх заходiв перестороги, щоб його не почули i не побачили. Вiн ходив без черевикiв, легенько ступав по поiдених шашелем дошках пiдлоги, вдягав широкий чорний оксамитовий плащ i старанно змащував своi кайдани мастилом «Зоря незалежноi демократичноi партii». Треба визнати, що цей останнiй засiб коштував йому неабиякого самозречення. Адже одного вечора, коли сiм’я пiшла вечеряти, вiн таки прослизнув до кiмнати мiстера Отiса i поцупив пляшечку з мастилом. Спершу вiн почувався трохи приниженим, але потiм, гаразд розмiркувавши, погодився, що цей винахiд мае своi переваги i певною мiрою може бути корисним для нього. І все ж таки, хоч як вiн старався, йому не давали спокою. Вiн нерiдко спотикався у темрявi об мотузки, натягнутi поперек коридора, а якось, вбраний для ролi Чорного Ісаака, або Мисливця з Хоглiйських лiсiв, упав i сильно забився, посковзнувшись на пiдлозi, яку близнюки намастили маслом вiд Гобеленовоi зали аж до верхнiх сходiв. Ця остання образа так його розлютила, що вiн вирiшив востанне спробувати захистити свою честь i гiднiсть i наступноi ночi навiдати безсоромних юних вихованцiв Ітонського коледжу в своiй прославленiй ролi Вiдчайдушного Руперта, або Графа без голови.
Вiн не виступав у цiй ролi бiльше сiмдесяти рокiв; власне, вiдтодi, як налякав чарiвну ледi Барбару Модiш так, що вона несподiвано вiдмовила своему нареченому, дiдовi нинiшнього лорда Кентервiля, i втекла до Гретна-Грiн з красенем Джеком Кастлтоном, оголосивши, що нiзащо в свiтi не порiдниться з сiм’ею, де такiй жахливiй марi дозволяють розгулювати в сутiнках по терасi. Бiдолашний Джек невдовзi був убитий на Вандсвортському пустирищi пiд час дуелi з лордом Кентервiлем, а ледi Барбара, не минуло й року, вмерла з горя в Танбридж-Велсi; тож ця роль так чи iнакше мала великий успiх. Проте вона потребувала, так би мовити, надзвичайно складного гриму – якщо я можу вжити театральний термiн щодо однiеi з найвеличнiших таемниць потойбiчного свiту, або, якщо вдатись до науковоi термiнологii, «свiту надприродних явищ», – i тому всi приготування забрали в нього щонайменше три години. Та зрештою вiн упорався чудово – i був дуже задоволений своiм виглядом. Високi шкiрянi чоботи для верховоi iзди, що личили до цього костюма, були йому, щоправда, трохи завеликi, i вiн не змiг знайти одного з сiдельних пiстолiв, та в цiлому все було як слiд, i о чверть на другу вiн вислизнув з панелi i прокрався коридором. Опинившись бiля кiмнати близнюкiв – треба сказати, ii називали Голубою спальнею, за кольором портьер, – вiн побачив, що дверi вiдхиленi. Бажаючи зробити свою появу якомога ефектнiшою, вiн розчахнув дверi навстiж, i тут-таки на нього звалився великий глек з водою, що намочив його до самих кiсток i пролетiв за якийсь дюйм вiд його лiвого плеча. Цiеi ж митi вiн почув здушене хихотiння з-пiд балдахiна широкого лiжка. Нервовий струс був таким сильним, що вiн прожогом кинувся до своеi кiмнати i наступного дня злiг з тяжкою застудою. Єдине, що його трохи втiшало, – це те, що вiн не захопив з собою голову, бо тодi наслiдки могли бути куди серйознiшi.
Тепер вiн облишив будь-яку надiю налякати цю родину нечем-американцiв i вдовольнявся тим, що тихенько походжав коридором у м’яких капцях, з грубим червоним шарфом на шиi, щоб уберегтися вiд застуди, i з маленьким аркебузом у руках на той випадок, якщо раптом стрiне близнюкiв. Останнього удару йому завдали дев’ятнадцятого вересня. Вiн спустився у великий хол, певний, що там його нiхто не потурбуе, i подумки зробив кiлька сатиричних зауважень щодо знятих у Саронi великих фотографiй посла Сполучених Штатiв i його дружини, якi замiнили сiмейнi портрети Кентервiлiв. Вiн був одягнений просто, але охайно, у довгий саван, деiнде заплямований могильною плiснявою; нижню щелепу вiн пiдв’язав жовтою хустиною, а в руцi тримав маленький лiхтар i лопату гробара. Власне, це був костюм для ролi Йони Непохованого, або Викрадача трупiв з Чертсiйського току, однiеi з його найкращих ролей, яку недаремно пам’ятали всi Кентервiлi, бо саме вона стала причиною iхньоi сварки з сусiдом, лордом Раффордом. Було чверть на третю, i, скiльки вiн мiг почути, в домi все було спокiйно. Та коли вiн тихцем рушив до бiблiотеки, щоб побачити, чи лишилося бодай щось вiд кривавоi плями, з темного кутка раптом вискочили двi малi постатi, шалено замахали руками над головою i закричали йому просто у вухо: «Гу-у-у!»
Охоплений панiчним страхом – що було, зважаючи на обставини, цiлком природно, – вiн метнувся до сходiв, але там його вже чекав Вашингтон Отiс з великим садовим обприскувачем; i так, зусiбiч зацькований ворогами, загнаний у тiсний кут, вiн прошмигнув у велику залiзну грубу, яка, на щастя, не була затоплена, а потiм крiзь димохiд сяк-так дiстався до своеi кiмнати, страшенно брудний, змучений, зневiрений в усьому.
Пiсля того вiн уже не вибирався на нiчнi прогулянки. Близнюки кiлька разiв улаштовували засiдку i щовечора посипали пiдлогу в коридорi горiховим лушпинням, на превелике невдоволення батькiв i слуг. Та все було марно. Привид вочевидь почувався таким скривдженим, що перестав з’являтись. І тому мiстер Отiс повернувся до написання своеi великоi працi з iсторii демократичноi партii, якiй присвятив уже багато рокiв; мiсiс Отiс влаштувала чудовий обiд з морських страв, що вразив усе графство; хлопцi захопилися лакросом, юкром, покером та iншими нацiональними американськими iграми; а Вiрджинiя каталася на понi по алеях парку з юним герцогом Чеширським, що проводив у Кентервiльському замку останнiй тиждень своiх вакацiй. Урештi-решт було вирiшено, що привид подався геть, i мiстер Отiс написав про це лорду Кентервiлю, який у вiдповiдь висловив щиру радiсть з цього приводу i передав сердечнi вiтання вельмишановнiй дружинi посла.
Проте Отiси помилялися, бо насправдi привид лишився в будинку i, хоча тепер став майже iнвалiдом, нi в якому разi не збирався дати iм спокiй – особливо пiсля того, як дiзнався, що серед гостей перебувае юний герцог Чеширський, чий двоюрiдний прадiд, лорд Френсiс Стiлтон, колись закладався на сто гiней з полковником Керберi, що зiграе в костi з привидом Кентервiля, а вранцi був знайдений на пiдлозi ломберноi, розбитий паралiчем, i хоча дожив до глибокоi старостi, вiдтодi мiг вимовити лише два слова: «Шiстка дубль». Ця iсторiя свого часу наробила багато галасу, хоча, звiсно, з поваги до обох шляхетних родин ii всiляко замовчували. Докладний ii переказ можна знайти у третьому томi мемуарiв лорда Тетла «Спогади про принца-регента i його друзiв». Звичайно, привидовi не терпiлося показати, що вiн не втратив впливу на Стiлтонiв, з якими, до того ж, мав далекi родиннi зв’язки: його кузина у перших взяла другий шлюб з сером де Балклi, вiд якого, усiм вiдомо, почався рiд герцогiв Чеширських. Тому привид почав готуватись до появи перед юним залицяльником Вiрджинii у славетнiй ролi Ченця-вампiра, або Безкровного бенедиктинця. У цiй подобi вiн виглядав так страхiтливо, що коли в горезвiсний Свят-вечiр року 1764-го його побачила стара ледi Стартап, з нею спочатку сталася iстерика, а потiм побив родимець, i за три днi вона вмерла, залишивши своiх найближчих родичiв – Кентервiлiв без спадку i заповiвши все своему лондонському аптекаревi. Проте в останню мить страх перед близнюками утримав привида в його кiмнатi, i юний герцог мирно спав до ранку пiд великим балдахiном у Королiвськiй спальнi, а ввi снi бачив Вiрджинiю.
Роздiл п’ятий
За кiлька днiв по тому Вiрджинiя i ii кучерявий кавалер поiхали кататись на Броклiйськi луки, i вона так пошарпала свою амазонку об живоплiт, що, повернувшись додому, вирiшила непомiтно пройти до своеi кiмнати чорними сходами. Коли вона пробiгала повз Гобеленову залу, дверi якоi були ледь вiдхиленi, iй здалося, що там хтось е, i, подумавши, що то служниця ii матерi, яка iнколи сидiла тут за шиттям, Вiрджинiя хотiла попросити ii зашити амазонку. Вона зазирнула до кiмнати i, на свiй превеликий подив, побачила самого Кентервiльського Привида власною персоною! Той сидiв бiля вiкна, дивлячись, як поволi облiтае позолота з пожовклих дерев i як шалено кружляе над алеями червоне листя. Голову вiн зронив на руки, i в усiй його поставi вчувався глибокий вiдчай. Справдi, вiн виглядав таким самотнiм, таким знеможеним, що юна Вiрджинiя, хоча й думала спершу втекти i замкнутись у своiй кiмнатi, вiд душi пожалiла його i захотiла втiшити. Їi кроки були такi легкi, а його журба така глибока, що вiн не помiтив ii появи, поки вона не озвалася до нього.
– Менi вас так шкода, – мовила вона. – Але завтра моi брати повертаються до Ітона, i тодi, якщо ви будете добре поводитись, нiхто вас не скривдить.
– Це просто глупство – просити мене, щоб я добре поводився, – вiдповiв вiн, з подивом озирнувшись на чарiвне дiвча, що насмiлилося заговорити до нього. – Глупство та й годi! Я мушу бряжчати кайданами, стогнати в замкову щiлину i блукати вночi – якщо ти це маеш на увазi. У цьому сенс мого iснування.
– Зовсiм це не сенс iснування, i ви самi знаете, що були недобрим. Мiсiс Амнi ще першого дня розповiла нам, що ви вбили свою дружину.
– Ну, а коли так, то й що, – бундючно вiдповiв привид. – Це сiмейна справа i нiкого бiльш не стосуеться.
– Вбивати – це дуже негарно, – сказала Вiрджинiя, якiй була часом властива мила пуританська серйознiсть, успадкована вiд якогось давнього предка з Новоi Англii.
– Ох, як мене бiсить ця дешева принциповiсть, цi абстрактнi етичнi викрутаси! Моя дружина була бридка з виду, нiколи не могла як слiд накрохмалити менi комiр i геть не вмiла куховарити. От, примiром, якось я пiдстрелив прекрасного оленя в Хоглiйському лiсi, а бачила б ти, що вона з нього наготувала! Втiм, зараз це байдуже, бо все давно в минулому. Але не думаю, що ii брати вчинили дуже гарно, заморивши мене голодом за те, що я ii вбив.
– Заморити вас голодом? О, мiстере Привид, чи то я хотiла сказати, сер Симон, ви, мабуть, голоднi? У мене в сумочцi е бутерброд. Ось, прошу!
– Нi, дякую, я тепер нiколи не iм. Та все одно це дуже мило з твого боку, i взагалi ти куди краща, нiж усi твоi гидкi, грубi, вульгарнi, безчеснi родичi.
– Годi! – крикнула Вiрджинiя, тупнувши ногою. – Це ви грубий, гидкий i вульгарний, а щодо честi, ви самi знаете, хто поцупив з моеi шухляди фарби, щоб малювати цю дурну пляму в бiблiотецi. Спочатку ви взяли всi червонi фарби, навiть кiновар, i я бiльш не могла малювати захiд сонця, потiм узяли смарагдово-зелену i хромово-жовту, i зрештою в мене лишилися тiльки iндиго та китайськi бiлила, i я можу малювати хiба що мiсячнi пейзажi, а на них завжди сумно дивитись, та й малювати нелегко! А я нiкому про вас не сказала, хоч i дуже засмутилася, i взагалi все це просто смiхота. Чи хто колись бачив смарагдово-зелену кров?
– А що я мав робити? – вiдказав привид уже набагато сумирнiше. – Нинi дiстати справжню кров не так просто, i до того ж твiй брат сам почав цю iсторiю з Супер-очищувачем. От я й подумав – а чому б не скористатись твоiми фарбами? А щодо кольору, це просто питання смаку. Наприклад, у Кентервiлiв кров блакитна, найблакитнiша у всiй Англii; та я знаю: ви, американцi, байдужi до таких речей.
– Нiчого ви не знаете. Вам слiд було б поiхати до Америки, може, там вас навернуть на добрий розум! Тато залюбки влаштуе вам безкоштовний проiзд. І хоч на спиртне – а мабуть, що й на спiритичне – дуже високе мито, у вас на митницi не буде нiяких клопотiв. Там усi службовцi – демократи. А в Нью-Йорку вас чекае шалений успiх, будьте певнi! Я знаю безлiч людей, якi дали б сто тисяч доларiв за звичайного дiдуся, не те що за родинного привида!
– Не думаю, що менi сподобаеться Америка.
– Це тому, що в нас немае нi руiн, нi всяких дивовиж, – ущипливо мовила Вiрджинiя.
– Нi руiн, нi дивовиж? А ваш флот, а вашi звичаi?
– На все добре! Пiду попрошу тата, нехай залишить близнюкiв удома ще на тиждень.
– Будь ласка, не йдiть, мiс Вiрджинiе! – скрикнув привид. – Я такий самотнiй, такий нещасний, i я справдi не знаю, як бути далi. Я хотiв би заснути, але не можу.
– Якi дурницi! Треба просто лягти в лiжко i задмухнути свiчку. От не спати часом бувае тяжко, особливо в церквi. А заснути – це ж зовсiм легко. Навiть малi дiти це вмiють, а вони ж не надто розумнi.
– Я не спав уже триста рокiв, – тужливо мовив привид, i прекраснi голубi очi Вiрджинii широко розплющилися з подиву. – Триста рокiв я не спав, я так утомився!
Вiрджинiя дуже засмутилася, i вуста ii затремтiли, мов рожевi пелюстки. Вона пiдiйшла до нього, стала поруч навколiшки i зазирнула в його старече зморщене лице.
– Бiдний, бiдний Привид, – прошепотiла вона. – І немае мiсця, де ви могли б спочити?
– Далеко-далеко звiдси, за сосновим лiсом, – вiдповiв вiн тихо й замрiяно, – е маленький сад. Трава там висока, густа, i в нiй свiтяться бiлi зорi квiток цикути, i соловей спiвае там усю нiч. Вiн спiвае всю нiч, i холодний кришталевий мiсяць дивиться згори, i велике тисове дерево простирае руки над сплячими.
Очi Вiрджинii затуманилися слiзьми, i вона сховала лице в долонi.
– Ви маете на увазi сад Смертi, – прошепотiла вона.
– Так, Смертi. Смерть, мабуть, прекрасна. Лежиш у м’якiй темнiй землi, трави коливаються над головою, i слухаеш тишу… Немае нi завтра, нi вчора… Забути час, пробачити життя, спочити з миром… Ти можеш менi допомогти. Ти зможеш вiдкрити для мене ворота Смертi, бо з тобою завжди Любов, а Любов сильнiша, нiж Смерть.
Вiрджинiя здригнулася, наче вiд холоду, i кiлька хвилин панувала мовчанка. Їй здавалося, що все це дiеться у страшному снi.
Привид заговорив знову, i його голос бринiв, мов зiтхання вiтру.
– Ти читала давне пророцтво на вiкнi бiблiотеки?
– Так, багато разiв! – вигукнула дiвчина, звiвши погляд. – Я добре його пам’ятаю. Воно написане такими чудними чорними лiтерами, що спершу й прочитати важко. Там усього шiсть рядкiв:
