Соловецький етап. Антологiя
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Великий науковий проект
Горезвiсна Соловецька каторга прийняла до себе майже всiх представникiв народiв СРСР i навiть Європи й Америки. Можна вважати, що советська табiрна система почалася, коли 13 жовтня 1923 року було створено Соловецький табiр особливого призначення з двома пересильно-розподiльчими пунктами у Архангельську та Кемi. Каторга проiснувала до 2 листопада 1939 р.
«Соловецькi табори – краiна мук i вiдчаю. Переважну бiльшiсть з тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У заплiснявiлих мурах монастиря, де колись ченцi кадили фiмiам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть i царство Боже на землi», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибiрськi табори.
Ця антологiя присвячуеться тому останньому етапу 1937-го року з Соловкiв до урочища Сандармох у Карелii, де було вистрiляно цвiт украiнськоi iнтелiгенцii, а серед них кiлька десяткiв науковцiв та бiля трьох десяткiв письменникiв – Валер’яна Пiдмогильного, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Мирослава Ірчана, Валер’яна i Клима Полiщукiв, Олексу Слiсаренка, Григорiя Епiка, Юлiана Шпола, Василя Штангея, Марка Вороного, Михайла Лозинського, Леся Курбаса та багатьох iнших… Протягом п’яти днiв – 27 жовтня i 1—4 листопада – було убито 1111 в’язнiв.
Минуло 80 рокiв вiд цiеi дати.
Соловецький етап
Антологiя
Соловецька трагедiя
Соловецька каторга прийняла до себе майже всiх представникiв народiв СССР, а навiть Європи й Америки. З Соловкiв починаеться советська табiрна система, коли 13 жовтня 1923 р. було створено Соловецький табiр особливого призначення з двома пересильно-розподiльчими пунктами в Архангельську та Кемi. Каторга проiснувала до 2 листопада 1939 р.
«Соловецькi табори – краiна мук i вiдчаю. Переважну бiльшiсть iз тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У заплiснявiлих мурах монастиря, де колись ченцi кадили фiмiам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть i царство Боже на землi», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибiрськi табори.
«Не було в СРСР такоi соцiальноi верстви, представники якоi б не опинялись на Соловках, – зазначають упорядники грунтовного збiрника соловецьких матерiалiв «Остання адреса» (Киiв, 2003). – Це було справжне еднання всiх трудящих – робiтникiв, селян i, зрозумiло, «прошарку» – iнтелiгенцii. Не забував режим i про релiгiйних дiячiв. За вiдомостями самих репресивних органiв, у 1923—1924 роках було заарештовано 2 469 священнослужителiв, а в 1931—1932-му – 19 8126. Чимало з них опинились саме на Соловках. До того ж на островi серед в’язнiв були люди рiзних нацiональностей. Значний вiдсоток серед них завжди становили украiнцi».
За спогадами Семена Пiдгайного, якому пощастило вижити, до середини 1937 р. на Соловках було зiбрано найкращих представникiв «украiнськоi пiдсоветськоi iнтелiгенцii та украiнських комунiстичних кiл».
У нас прийнято вважати Сталiна найбiльшим тираном, але насправдi ще Ленiн вдавався до терору i вважав, що стару iнтелiгенцiю, старi полiтичнi сили треба усунути або знищити. От тiльки вiн росiйських письменникiв та вчених випустив за кордон, а украiнцi такого щастя не мали. В одному з листiв до Сталiна Ленiн писав: «Арестовать несколько сот и без объявления мотивов – выезжайте, господа!.. Харьков обшарить, мы его не знаем, это для нас «заграница». Чистить надо быстро…»
Дуже шкода, що не було вислано за кордон ще й украiнських iнтелектуалiв, якi б таким чином могли вижити, як вижили росiйськi. Своiх вони тодi ще жалiли.
Сталiн, керуючись настановами Ленiна, знищив майже до решти стару ленiнську гвардiю, а окрiм неi i бiльшiсть полководцiв. Заможне селянство вважалося теж ворогом, як i iнтелiгенцiя, а особливо та, яка втекла з Заходу, шукаючи раю в бiльшовицькому пеклi.
Чекiсти шили липовi справи тисячами, вигадуючи неiснуючi контрреволюцiйнi органiзацii, а потiм у 1938-му перестрiляли й тих, хто слухняно шив тi справи. Знищено було не тiльки рядових чекiстiв, але й великих начальникiв, як Балицький, Єжов, Ягода. В своему останньому словi перед розстрiлом 3 лютого 1940 р. Єжов заявив: «Я почистив 14 000 чекiстiв. Але величезна моя провина в тому, що я мало iх почистив».
Цiкаво, що найбiльше терор зачепив чекiстiв-евреiв, яких у 1935 роцi в НКВД працювало 40%, а в 1940 роцi iх залишилося 4% вiд усього особового складу.
«Серйозноi i спецiальноi розробки потребують питання моральних критерiiв, за якими дiяли чекiстськi органи, – пишеться в збiрнику «Остання адреса». – Тут можна вказати на одну характерну рису: з року в рiк iнструкцii з добору кадрiв усе менше нагадували про вiдданiсть «справi пролетарiату». Керiвникiв ЧК, а згодом ГПУ—НКВД, хвилювало насамперед iнше – вмiння працiвникiв бути дисциплiнованими, виконувати всi доручення, зберiгати секретнiсть у будь-якiй справi».
Уявлення про тогочаснi умови роботи дае невеличкий уривок з листа групи комунiстiв-чекiстiв до ЦК РКП(б) вiд 18 березня 1921 р.: «Як це не сумно, але ми повиннi зiзнатися, що комунiст, потрапляючи до каральних органiв, перестае бути людиною, а перетворюеться на автомат, який вводиться в дiю механiчно. Навiть механiчно мислить, бо в нього вiдiбрали право не тiльки вiльно говорити, але й вiльно iндивiдуально мислити… Тепер, якщо ми подивимося на комунiстiв, якi знаходяться у пролетарських каральних органах, то ми побачимо, що вони стоять поза полiтичним життям Республiки, оскiльки завдяки довгому перебуванню в каральних органах, завдяки одноманiтнiй, черствiй, механiчнiй роботi, що полягае тiльки у розшукуваннi злочинцiв i в знищеннi, вони поступово проти власноi волi стають iндивiдами, якi живуть окремим життям. В них розвиваються поганi нахили, як пихатiсть, честолюбство, жорстокiсть, черствий егоiзм тощо, i вони поступово, для себе непомiтно, вiдколюються вiд нашоi партiйноi сiм’i, створюючи свою особливу касту, що страшенно нагадуе касту колишнiх жандармiв… Будучи броньованим кулаком партii, цей самий кулак б’е по головi партii».
Багато чого автори цього листа визначили дуже влучно. Тенденцii, що виявилися ще на початку 20-х рокiв, не тiльки не зникли, а навпаки, змiцнилися в наступнi роки. І бив «броньований кулак» у першу чергу не по головi партii, а по представниках iнтелiгенцii, насамперед – староi украiнськоi iнтелiгенцii. Всебiчне нагромадження «компромату» проти неi почалося досить рано, як i досить рано розпочалося розгортання полiтичних процесiв за наперед пiдготовленим сценарiем.
Першим з них в Украiнi був процес над членами колишнього найпотужнiшого конкурента бiльшовикiв – Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв (УПСР) у травнi 1921 р. Цей процес вiдомий ще пiд назвою «справа Голубовича» (за iменем колишнього прем’ер-мiнiстра УНР Всеволода Голубовича). Усi обвинувачення мали виключно полiтичний характер i були пiдпорядкованi задуму «затаврувати» уряд Украiнськоi Народноi Республiки (за укладення миру з нiмцями у 1918 роцi, органiзацiю повстанськоi дiяльностi, за Варшавську угоду 1920 р. тощо).
Матерiали у цiй справi збирали чекiсти. Попередне слiдство здiйснював заступник начальника особливого вiддiлу ВУЧК С. Дукельський, а В. Балицький очолював спецiальну комiсiю. Згори з полiтбюро було «пiдказано», як готувати обвинувальний акт: «В обвинувальному актi вiдзначити зв’язок з бандитами та бiлогвардiйцями як на Украiнi, так i за кордоном… Процес використати, щоб дати характеристику поведiнки украiнськоi iнтелiгенцii».
До речi, свiдками на згаданому процесi були В. Затонський, колишнi члени УПСР П. Любченко, О. Шумський, І. Кулик, В. Еллан-Блакитний, Ю. Мазуренко. Лише В. Блакитний помре власною смертю, а решта дiячiв були знищенi.
Олександра Шумського, наркома освiти Украiни у 1924—1927 роках, було оголошено навiть лiдером «нацiонального ухилу» (разом з письменником Миколою Хвильовим та економiстом Михайлом Волобуевим). На початку 1927 р. його усунули з посади й вiдправили працювати в Росiю. У 1933 роцi його заарештовано, вiдправлено на Соловки, потiм – на заслання у Красноярський край. 1946 р., коли вiн повертався в Украiну, його було вбито за особистим розпорядженням Сталiна й Кагановича.
4 вересня 1926 р. заступник голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помiчник начальника секретного вiддiлу (СВ) Ошер Абугов i тимчасово виконуючий обов’язки начальника 1-го вiддiлення СВ Борис Козельський пiдписали службовий обiжник пiд назвою «Про украiнський сепаратизм». Стрижень цього важливого документа орiентував на збiр всебiчноi iнформацii про прихильникiв «украiнiзацii», насамперед з числа представникiв «правоi» украiнськоi iнтелiгенцii, тобто середовища украiнських iнтелектуалiв, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотiв повернутися) в Украiну пiд впливом декларованоi «украiнiзацii». Автори цього закритого листа вiдверто пояснюють, чому це слiд робити:
«Та обставина, що украiнськi нацiоналiсти припинили вiдкриту боротьбу з Радянською владою i формально визнали ii, не означае, що вони остаточно примирилися з теперiшнiм станом речей i щиро вiдмовились вiд ворожих задумiв.
Тут наявною е не змiна iдеологii, а змiна тактики…
Термiн «культурноi роботи» заступив гасло збройноi боротьби за незалежнiсть, що провалилося.
«Культурна боротьба» набула величезноi популярностi i втягнула до лав своiх прибiчникiв переважну бiльшiсть найвиднiших представникiв украiнськоi контрреволюцii».
У листi названо найбiльш небезпечнi, з точки зору ГПУ, осередки украiнства, якi використовують умови «украiнiзацii» у своiх розрахунках. У першу чергу це – Украiнська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), «могутнiй оплот нацiоналiзму i чудове агiтацiйне знаряддя», Всеукраiнська академiя наук (ВУАН), яка «зiбрала навколо себе компактну масу колишнiх примiтних дiячiв УНР».
Докладно було проаналiзовано ситуацiю на селi, умови початку iндустрiалiзацii, тенденцii в середовищi украiнськоi емiграцii. І все це заради того, щоб зробити висновок про те, що «на роботу по украiнськiй громадськостi необхiдно звернути найсерйознiшу увагу», та пiдкреслити зростання активностi «ворожих нам соцiальних i полiтичних прошаркiв».
Отже, паралельно з офiцiйними декларацiями партiйних керiвникiв, ГПУ задовго до вiдкритого наступу на «украiнiзацiю» розгортало власну контрукраiнiзацiю, готуючи в такий спосiб компромат проти всiх, кого чекiсти вважали «небезпечними» для комунiстичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозумiти, чому так блискавично точно ГПУ—НКВД пiзнiше, вже з кiнця 20-х рокiв, буде трощити украiнську iнтелiгенцiю.
Цiкаво, що украiнцiв не тiльки не випускали на Захiд, хiба що на короткий час, а навпаки, ще й заманювали в Украiну. Таке враження, що украiнiзацiя була задумана саме з тiею метою, аби заманити якомога бiльше украiнських емiгрантiв та втiкачiв. А потiм iх усiх знищили.
У 1935 роцi в Украiнi було заарештовано 24 934 осiб, у 1936-му – 15 717, у 1937-му – 159 573, у 1938-му – 108 006, у 1939-му – 12 000, у 1940-му – близько 50 тисяч.
Та повернiмося до соловецькоi трагедii. Як пишуть дослiдники, «на осiнь 1937 р. у багатьох соловчан термiни ув’язнення закiнчувались». Треба було вирiшувати, що з ними робити, оскiльки вихiд на волю цих людей, засуджених у бiльшостi за полiтичними статтями, був небажаний для режиму.
Збереглося чимало документiв про те, як в’язнi-украiнцi реагували на посилення режиму щодо них, зокрема, на вiдправку з iнших таборiв СРСР до Соловецького вiддiлення НКВД. Ось один з таких документiв – агентурна записка вiд 1 квiтня 1936 р.: «Арешт i вiдправка з Караганди подiяли приголомшуюче. Всi були обуренi раптовим вилученням з роботи i термiновою вiдправкою пiд конвоем у доволi важких умовах перевозки.
Чутно було багато нарiкань на адмiнiстрацiю Карлагу, на ГУЛАГ у цiлому…
У той же час давали поради… мовчати, потрiбно бути обережним, бо всi розмови будуть у кiнцевому рахунку вiдомi органам НКВД.
Тодi почали спiвати… Органiзатором спiву був Гоца. Першим помiчником його – Миколаенко. Спiвали все народнi пiснi, всi галицькi пiснi, релiгiйнi, австрiйськi, польськi, нiмецькi, чеськi, угорськi… Всi, крiм росiйських. І крiм революцiйних. Вийшло це випадково чи не випадково, але це факт».
З особливою увагою соловецькi в’язнi слiдкували за подiями в Украiнi. Наприклад, у груднi 1935 р. Ю. Самборський зауважив, що «останнiм часом почали звозити у Соловки украiнцiв з усiх таборiв, це засвiдчуе, що з украiнцями ще не закiнчили». У березнi 1936 р. М. Ірчан-Баб’юк говорив: «Переслiдування всього украiнського здiйснюеться з математичною планомiрнiстю, i, допоки живий Сталiн, Украiна не перестане бути об’ектом чистки, що не припиняеться».
До речi, жорстоким було ставлення не тiльки до украiнських, а й до iнших «нацiоналiстiв». У цьому зв’язку не можна не згадати цiлком слушне зауваження Жака Россi, автора унiкального «Довiдника по ГУЛАГу», про те, що пiсля жовтня 1917 р. було багато засуджених за «буржуазний нацiоналiзм». Спочатку серед них траплялись i росiяни, але на початок 20-х рокiв вони зникають: «Авторовi, який з 1937 до 1958 р. побував у десятках пенiтенцiарних закладiв, не довелось зустрiти жодного росiянина з цим обвинуваченням. Водночас чисельнiсть всiх неросiйських «буржуазних нацiоналiстiв» систематично зростае».
М. Ірчан-Баб’юк у груднi 1936 р., коментуючи виступ Сталiна на з’iздi рад, сказав: «У мене розвiялись всiлякi iлюзii щодо пом’якшення моеi долi, а також щодо амнiстii. Всi, хто мае 58-му статтю, тепер засудженi на фiзичне знищення».
Агенти ЧК старанно записували все, що було мовлено в таборах. Таким чином було зафiксовано багато цiкавих думок. Зокрема iсторик М. Яворський говорив 4 лютого 1936 р.: «Самогубство Скрипника було наслiдком його розчарування у Сталiнi, який змiнив свое ставлення до украiнських справ у 1932—1933 роках i пiдтримав Постишева у його боротьбi проти украiнського народу. Така змiна у настроях Сталiна особливо тяжко вiдбилася саме на Скрипниковi, оскiльки 1929 р. ЦК ВКП(б) санкцiонував не лiнiю Постишева, а лiнiю Скрипника. Спрямованiсть Постишева – довести Украiну до повного розчинення ii в «единой неделимой». Пiсля виконання цього завдання Постишев пiде на вiдпочинок, оскiльки, безсумнiвно, буде усунений Сталiним. Поки що боротьба проти украiнського нацiоналiзму не скоро вщухне. «Врятований» за Кагановича у 1936 роцi, обов’язково буде викритий Гринько як голова нацiоналiстичноi органiзацii. Тут, до речi, йому пригадають складання боротьбистського меморандуму проти ЦК КП(б)У у 1919 роцi».
Вiн мав рацiю. Постишев справдi пiшов на вiдпочинок, але… вiчний.
11 листопада 1936 р. Яворський каже: «Украiна – це тепер лише одна назва, оскiльки украiнського там нiчого немае… На Соловках за 150 рокiв iхнього iснування як царськоi в’язницi пробули лише 102 чоловiки ув’язнених, а скiльки ж тисяч прибуло на Соловки, рахуючи з 1923 р.?» У груднi 1936 р., говорячи про свое визволення, Яворський зауважив, що його, напевно, кудись вишлють, а там «удавлять, як кошеня, оскiльки вiн сам особисто вважае себе вiдкритим ворогом Радянськоi влади… Допоки мiй народ, тобто Украiна, бiдуе, я повинен або боротися, або сидiти у в’язницi, що також е боротьбою».
Такi необережнi, але смiливi слова, звiсно, лише пiдштовхували чекiстiв до повного знищення ворога, який не каеться.
Як вибивали зiзнання у нафантазованих злочинах, демонструе свiдчення одного з в’язнiв: «Менi пропонували написати заяву ще до арешту, що я член УВО. Потiм я все-таки пiддався провокацii, повiрив наполегливим запевненням слiдчого у те, що писати потрiбно, оскiльки цього вимагають iнтереси партii i Радвлади. Нинi я цiлком усвiдомив увесь розмах цiеi справи, ненавиджу себе за малодушнiсть i наiвнiсть… Вважаю, що Павло Постишев як головний махер цiеi уявноi справи УВО увiйде в iсторiю украiнського народу як найбiльш вiдразливий, жадiбно-кривавий погромник украiнсько-нацiональноi культурноi сили, народноi душi – iнтелiгенцii. Історiя не знае такого погрому на Украiнi. Усi iншi арешти, зокрема, так званих троцькiстiв та iнших, – це маскування поголовного погрому украiнських кадрiв… Пiд гаслом едино недiлимого Союзу… захищаеться едино недiлима Росiя».
Ось ще один уривок з доносу в квiтнi 1937 р.: «Гуцуляк розповiдав, як Балицький i Постишев покликали до себе Чичкевича i запропонували йому писати про дii УВО у блоцi з троцькiстами. Чичкевич пiшов додому i купив собi кiлька пляшок горiлки, випив, прийшов своечасно, але нiчого не написав. Тодi Балицький з Постишевим наказали його заарештувати i через деякий час викликали до себе в кабiнет заарештованого Чичкевича, пригостили цигаркою. «Ну як, – запитують, – усвiдомили? Будете говорити правду? Ви ж хотiли вбити…» Балицький показуе на себе i Постишева. Чичкевич кивнув головою, склали протокол i далi вже вiн писав на замовлення слiдчого».
