Місто

Василько відчув, що майне лише мить – і материн плач відбере в нього не тільки кашицю і верші з пстругами, а й цю стежку, якою він разом з учителем Страусом повинен вийти, минаючи Писаний Камінь, на битий шлях, щоб, тримаючись за руку вчителя, йти з ним так довго, поки не стане дорослим, поки не пізнає того, що знає він. І Довбуш, і опришки, і козаки, і поважні гетьмани, і люті царі, і пророки-поети, і чародії-малярі – всі ті казкові постаті, які виринули з розповідей Страуса, стануть ближчими і зрозумілими, бо Василько буде вчитися у великій міській школі, в якій не дві класні кімнати, як у Білій Березі, а багато, мов чарунок на бджолиному щільнику, і у кожній свій учитель, а в одній наймудріший і найрідніший – Страус.

Василько не хотів цього втрачати, а тому втік від розтривожених людей, проте дрібку їхньої тривоги таки забрав з собою, і перемінилася вона в образ, зовсім не пов’язаний з нинішнім днем, бо нинішнє лихо ще не мало свого образу. Була це згадка про батькову смерть.

Донині Василькові пам’яталася смерть тата як сумне, проте урочисте свято. Ґазда Василь спав, як і кожної неділі після обіду, – тільки не на постелі, а на столі посередині кімнати, одягнений у святкову вберю. В хаті набилося стільки людей, що від їх дихання і зітхань загусло повітря, вони притиснули малого до маминого подолка, і він не міг бачити її обличчя, тільки чув, як на тім’ячко скапували гарячі краплі – це були сльози, і від них ставало Василькові тепло, вони тепер єднали його з мамою, і він, як ніколи досі, щемно відчував, що вона є в нього. Люди були поважні й добрі, кожен хотів погладити Василька по голівці, співав сумної сільський дяк, а потім тата винесли, і син ніколи більше його не бачив, зате мати стала добріша і люди ласкавіші, і хлопчина довго втішався тим, що він сирота. Сирітство його було терпко-солодким: ніхто з ровесників не зазнавав стільки ласки, як він, ровесників карали суворі тати за псоти – його ж не карав ніхто ніколи. Тільки тугою озивалося дитяче серце, коли натикався у повітці на поржавілий велосипед, якого в селі ніхто не мав; Василько тоді пригадував, як тато випроваджував ровера на Лисинку, і сорочка на його спині була мокра від поту, зате як потім гонористо з’їжджав він з гори – і сорочка надувалася, як свинячий капшук… Тугазакрадалася до його грудей, мов лисиця до курника, все частіше: коли заводив грамофон, якого теж у селі ніхто не мав, коли розгортав старі книжки, над якими тато схилявся вечорами при каганці; але приходила до хлопця й утішна гордість, коли хтось говорив при ньому, що ґазда Василь був найрозумнішим чоловіком у селі, і якби не та лиха біда, коли під Турнасом, на закруті Черемошу, зламалося дараби кермо і налізла талба на талбу, то був би ґазда Василь сільським війтом.

Відсутність батька була для Василька завжди урочистою, бо в селі та в хаті жила добра пам’ять про нього, і хлопчик цим у глибині душі пишався, проте й печальною: не сидів батько на покуті за столом, як у інших родинах, не згинався з косою між косарями на сінокосах, не спав на ліжку біля матері, не було його поруч, аби подати Василькові руку, коли він сходив з крутого берега, і вболювалось йому те, чого його ровесникам вболітись не могло, – ущербленість. А тому тягнувся до Страуса, як до батька.

Сплакнула нині мама, і знову впекла в тім’я її сльоза; а тоді втік Василько від тривоги, та вона його наздогнала образом померлого батька, і звузився раптом світ біля нього, і віддалився за небокрай Писаний Камінь, за яким біжить гостинець, що має вивести його у світ широкий; змовкли бджолині рої над квітами, змерхнув погожий недільний день, і вже не уявлялася Василькові війна забавою з будяками – вона напевне така ж справжня, як батькова смерть, і батькова смерть перестала бути святковою, бо на його місці хлопчик уявив учителя Страуса.

Притьмом вернувся до хати. Та на порозі тривога миттю зникла: мати винесла з кухні полумисок з гарячим пахучим банушем6, поставила його на стіл, сама ж була святковою і гарною. Василько побачив, як ожили квартиранти, вони квапно всідалися за стіл, бо година була обідня. Мамина усмішка змела з їх облич зажуру, і вони стали такими, якими були завжди, – добрими і звичайними.

Василина казала:

– Не їли ще нічого, а вже полуднє. Обідайте, бо що робити… Таж ніхто не винен… Ой, ніхто тому не винен…

До підвалу гончарної школи, де сиділи заручники, доносився крізь прозурку храп вахмана; вже й обидва вошебиї, яких ґестапо підселило в камеру, щоб підслуховувати, перестали рахувати свій улов – стомилися й поснули; стих стогін скатованого на допиті підпільника Гарматія, спали на цементній долівці в’язні, притиснувшись у тісноті один до одного; тільки Стефурак і Страус сиділи, спершись спинами об стіну, і спитав пошепки режисер, коли учитель обірвав свою розповідь:

– І ви, вволю насперечавшись, залишилися на своїй благословенній Лисинці, мов ховрашки в норі: а може, обмине?

– Воно потім справді так і сталося, – відказав Страус. – Ми не знали спочатку, що робити, коли Біла Береза, не зайнята окупантом, залишилася в його тилу… Але в понеділок, на другий день війни, сказав Мирон перед сніданком, і ми з Романом стетеріли з подиву, бо в неділю у нас склалася вельми погана думка про нього; ми здивувалися і обидва присоромилися, що не сказали цього першими: «Снідаймо і збираймося. Не маємо права чекати, поки нас знайдуть на Лисинці, наш обов’язок зголоситися в сільську раду». Ми з Романом мовчки переглянулися – мовляв, ніколи не варто робити поквапних висновків: Мирон, як і кожен з нас, має свої вади, але він людина чесна і до того ж рішуча. Після сніданку ми подалися до села. Голова сільської ради був розгублений, він нічого до пуття не міг нам сказати, жодних розпоряджень з райцентру не отримав, порадив прийти за два-три дні. Третього дня, коли ми прийшли знову, канцелярія сільради була зачинена, а сторож приголомшив нас повідомленням, що влади в Білій Березі вже нема, що по буковинському тракту пішли румунські війська, а по покутському – німецькі; сюди ж, на це бездоріжжя, хто має час нині заходити, та й для чого? Я відчув, як щось упало в моїх грудях, буквально впало, мов камінь, – аж хляснуло, і витиснуло приглушений стогін: що ж тепер робити? Втікати на схід через пекло фронту, йти зголошуватись до окупаційних властей? Глянув на Романа – він втиснув голову між плечі, ніби хотів заховатися сам у себе, мов равлик у мушлю, і після довгої мовчанки проказав: «Треба було ще в неділю… до Міста… Щось там робилося напевне. Мобілізація, евакуація… Пропало все, і ми пропали…» Тільки Мирон був спокійний, в його очах світилися рішучість і надія чи то цікавість: струс видобував з цього лінивця й скептика незвідану енергію. Він промовив: «Нам треба перечекати. Ходімо на Лисинку».

Вибравшись стежкою на Лисинку, друзі довго стояли на самому її вершечку з тильного боку Василининої хати. Покійний ґазда, видно, над усе любив простір і волю, бо ж скільки праці мусив прикласти, щоб винести будівельний матеріал на піднебесну вершину, звідки довкруж видно застигле море гір, і вищої в околиці нема, хіба десь аж там, за Устеріками, ближче до Жаб’я, де починається Чорногора.

– Сьоме небо, – сказав Мирон і розглянувся довкола, мов генерал, який оцінює стратегічний пункт. – Сьоме небо, – повторив, мабуть, для того, щоб нове ймення Лисинки, яке вмістило в собі не лише поняття висоти, а й неприступності, прийнялось нині серед них – для спокою і безпечності.

Всюди панував синій спокій, що повис тремтливим мевом над ізворами – глибокими й недосяжними навіть для ока; стрімка з усіх боків Лисинка, вкрита руном стиглої трави, в самому низу оперезалася низьким смерековим лісом, мов частоколом, за яким біля східного пруга підніжжя голубів згин Черемошу, позначений тонкою рискою ледве видної звідси кашиці. На правому боці ріки звивалася жовта стрічка дороги з Путили на Чернівці, вона була безлюдною, і Страусові знову хотілося сказати «не може цього бути», та знав уже, що заклинати даремно, сталося невідворотне, а тому, шукаючи виходу з безнадійної ситуації бодай на сьогодні, окинув довкола гірську пустку, непрохідну й первісну, і, вимірявши оком глибину схилу Лисинки, повторив за Мироном, ніби погодився з його запевненням цілковитої для них безпеки:

– Справді, сьоме небо…

Тільки Роман мовчав, а конче потрібно було й від нього почути слово запоруки; товариші чекали, і він нарешті вимовив – зовсім недоречне, що могло означати його примирення з дійсністю або ж просто вдоволення гарною погодою:

– Приємно…

Але й цього стало досить, щоб друзі заспокоїлися й повірили, що їм зараз ніхто не загрожує в глухій гірській закутині, на стрімкій, мов твердиня, горі; а для повнішого спокою усім трьом додавалося ще й усвідомлення того, що їм – удівцеві Романові і нежонатим Богданові й Миронові – легше, ніж іншим. Можна тут перечекати. Треба перечекати…

Зайшли до хати. Василина зустріла їх допитливим поглядом, та ніхто нічого не сказав, і вона зрозуміла, що люди стали безсилі.

– Ми залишимось у вас, Василино, – сказав Мирон.

– Та залишайтеся, бо що робити, – відказала покірно Василина і глянула на Романа, який в цю мить не зводив з неї погляду. – Залишайтеся, – підтвердила впевненіше.

– Залишайтеся! – скрикнув радісно Василько, визираючи з-за маминої спини.

Страус підвів тремтячий кулак до підборіддя, другою рукою поправив окуляри і тихо проказав, стримуючи віддих:

– Але що будемо тут робити? Що?

– Грати у преферанс, – гірко відказав Роман.

– А в які гроші? – примружив очі Мирон, виклично дивлячись на товаришів. – Чи, може, в ґудзики?

– Як – у які гроші? – смикнулася голова в Романа, і він проймаючим поглядом простріляв зніяковілого вмить Мирона. – В наші.

…Засумувала Лисинка на негоду. Спочатку зависла над нею вогка хмаринка, що звідкись заблукала на чисте небо й мусила опуститися долу від власного тягаря, вона повинна була перемінитися в росу і щезнути в гущі достиглих трав, та необачно зачепилася за Василинин оборіг і вже вивільнитися з його рогатки не могла, впала на подвір’я й несподівано почала набухати, клубочитись, куритися, мов злежане сіно, що затлілося від власного тепла; дими окутали вершок гори і її схили, а потім сповзли на Білу Березу, вкрили її безнадійною мокротою, відокремивши від великого світу і село, і гору, на якій, мов на безлюдному острові після корабельної катастрофи, залишилося троє товаришів – загублених, розгублених, неприкаяних.

Непогодь створила для них ще більшу безпеку: Василинина хата, яка досі виднілася всьому світові неприступним бастіоном, та все ж виднілася, заховалась тепер від злого ока, втонула в тумані; гарматний гул, що почав було долунювати із східних долів, не пробивався більше крізь повсть мряки, – а може, віддалився фронт. З ілюзорного почуття безпеки зроджувалося зовсім інше почуття – непроглядної безвиході.

Карти лежали колодою на підвіконні, до них ніхто не торкався, ніби та коротка й багатозначна суперечка між Мироном і Романом – в які гроші грати – наклала на преферанс табу; канікули скінчилися, почалося перебування в добровільній облозі, і до друзів добиралася підступна сварливиця – нудьга.

Сльота була тепла, аж парна, і Роман перебрався разом із своїми паперами на оборіг; Мирон дістав із-за сволока Біблію; Василько розібрав батьків велосипед, чистив і змазував оливою деталі: він постановив навчитися на ньому їздити, як тільки розпогодиться; Василина, слава Богу, мала що робити – треба ж доглядати корову і порося, годувати трьох «люфтників», які не знати коли виберуться; вона, боронь Боже, і в думці не мала позбуватися їх у цю тяжку годину, лише іноді, заглянувши трохи вперед, терпла від думки: що вони усі тут їстимуть, коли затягнеться війна, та втішала себе гадкою, що тривати вона довго не буде, все повернеться на круги своя – до осені далеко.