Мальви

Відчинилася головна брама палацу, Ібрагім із почтом увійшли на подвір’я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником із церкви Святої Софії. Тут усі, крім султана, злізли з коней, яничар-аґа провів султанського коня до другої брами, куди Ібрагім зайшов сам-один. За цією брамою, на подвір’ї, стояли спаґії, вишикувані в два ряди. Між них повинен був пройти султан до дверей селямлика64. Він ступив уперед кілька кроків, та вчув, як починають тремтіти коліна, оглянувся – ескорту сановників не було, з обох боків дивилися на нього кам’яні обличчя озброєних воїнів, і серед них Ібрагім був сам. Страх зцупив м’язи, спазми стиснули горло. Адже його знову віддали стражникам, і ці двері, до яких він має пройти крізь лаву спаґіїв, не до султанських хоромів провадять, а… а до тюрми! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд воїнів, а вони поштиво згинали голови – трохи вщух переляк у душі Ібрагіма. Квапно пройшов між рядами, побіг східцями, двері розчинилися і зразу зачинилися за ним. Ібрагім наткнувся на жахливо бридкого чоловіка, що стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях.

Усе… Кінець!..

Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкій довгій шиї, обличчя без заросту сховалося в складках чорної шкіри, обвисла нижня губа відкривала провалля рота, закладене ґратами жовтих рідких зубів.

Кат…

Ще мить, і пронизливий зойк сполохав би тишу хоромів, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зігнулася у три погибелі.

– Вітаю, сонце сонць! Я слуга твій, ниций раб кизляраґа Замбул.

Ібрагім зітхнув, витер холодний піт із чола і, гидливо обійшовши того, хто назвав себе головним євнухом, ступив до зали.

Висока сувора жінка в чорному платті йшла йому назустріч. Упізнав – це була його мати. Валіде підійшла до сина і простягнула руки до його грудей на знак кровного єднання, та Ібрагім різко відштовхнув їх.

– Де ти була, коли я гнив у темниці? – скрикнув, аж тепер усвідомлюючи кривду, яку йому заподіяли.

Затремтіла Кьозем, опустила руки. Ібрагім знає, видно, що вона теж винна в його ув’язненні. І придумав уже для неї кару. А кара для султанської матері одна – в Ескі-сараї. І тоді закінчиться могутність валіде назавжди, їй доведеться до самої смерті жити в Старому палаці на форумі Тавра серед вигнаних султанських жінок, постарілих одалісок, султанських мамок – у бабських дріб’язкових інтри́ах, сварках, ненависті, приниженні. Молодші там ще живуть надією, що їх візьмуть заміж баші, їй же звідти ніколи не вийти. Помітивши злючий погляд свого суперника кизляр-аґи, валіде поквапилася заридати і впасти на коліна перед сином.

– О мій сину! Відомо тільки Богові, що я перестраждала. Жорстокий Амурат не знав меж у своїй заздрості. Він запроторив тебе до тюрми, боячись твого світлого розуму, твоєї сили. Не допомогли мої благання, материнські сльози…

Зм’як Ібрагім, звелів матері встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед султаном уже стояла не злякана жалюгідна жінка, а владна валіде – володарка двору.

Кланяючись і задкуючи, провів кизляр-аґа султана в потаємні двері, колір яких зливався з кольором стіни, вивів його по сходах до темної ґалереї, заґратованої мушарабіями.

Ібрагім глянув униз, упізнав шейхульіслама і Нур Алі. Яничар-аґа пильно спідлоба дивився на бородатого старого чоловіка в білому одязі. Позаду нього стояв німий слуга, тримаючи над головою великого візира бунчук із п’ятьма кінськими хвостами.

– Тут відбувається рада дивану, повелителю, – прошепотів Замбул. – Ти добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий візир Амурата – паша. Ти добре прислухайся…

– Аззем-паша? – Ібрагім прилип до ґраток. «Це та людина, якої я повинен слухатись, поки навчуся правити державою».

– А потім зійдеш униз, я проведу тебе до тронної зали.

На гаптованих золотом подушках у залі дивану засідали чотири стовпи імперії: великий візир, дефтердар65, анатолійський кадіаскер і шейхульіслам. Бо на чотири частини ділиться АльКоран, чотири халіфи були в пророка, вітри віють із чотирьох сторін світу, і чотири стовпи підтримують балдахін над султанським троном. Та в залі дивану був присутній ще й п’ятий достойник – яничар-аґа. Не передбачений ні традиціями, ні Кораном. Наглядач священного порядку Блискучої Порти.

Аззем-паша підвівся з подушки і мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алі:

– Волею Аллаха відійшов у царство вічного блаженства султан Амурат IV, переможець персів. Мир його прахові. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов’язок – допомогти йому правити великою імперією. – Підвів голову і додав, дивлячись на Hyp Алі: – Допомогти імперії.

Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.

Ібрагім чекав нападників у тронному залі. Він стояв біля трону, не маючи сили відвести від нього жадібного погляду. Це золоте крісло, що було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить – і замість вогкої тюремної долівки – трон, устелений коштовними килимами, з леопардовою шкурою в підніжжі, із золотою короною над спинкою. І на ньому можна буде сидіти день, два, рік, вік! Ще хвилина… Ібрагім знає, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому і солодкому очікуванні.

Увійшли сановники. Усі, крім шейхульіслама, вклякли на коліна і поцілували султанські шати. Ібрагім дав рукою знак, щоб вийшли, а тоді впав обличчям на трон і цілував алмазне поруччя, як цілує ізгой поріг отчого дому. Він ще не знав, що дасть йому це коштовне крісло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитової леопардової шерсті, шепотів слова вдячності Богові і був, зрештою, в цю мить людиною.

В залі дивану державні діячі запивали пілав шербетом. Великий візир давав обід на честь нового султана. Тільки сам не діткнувся ні до їжі, ні до напоїв.

Тисячі людей стояли під сонцем на вулицях, чекаючи виїзду султана. Нарешті головна брама Біюк-сарая широко відчинилася, і заревів народ. Бостанджі-баша66 з півсотнею субашів розігнали людей з майдану, звільняючи дорогу для процесії.

Попереду довгої імператорської валки їхав на білому коні султан Ібрагім. На його жовтуватому обличчі з’явилися рум’янці, очі сіли спокійно в орбіти, тримався він прямо, виставивши вперед коротко стрижену рідку бороду. Подеколи махав для привітання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срібні монети.

Люди викрикували осанну султанові, билися за гроші, очманілі дервіші витанцьовували перед процесією, деякі в екстазі розтинали собі вени і падали під копита, щоб показати свою готовність пролити кров за падишаха.

Поруч із султаном їхав Аззем-паша, звісивши в задумі голову.

«Кілька днів тому ці самі люди вітали Амурата, – думав великий візир. – Вітали так само захоплено. Нині його ніхто не оплакує, нині мають нову цяцьку. Що це? Знецінення султанського престижу чи байдужість народу до державних справ, які завжди звершуються без його відома? А й справді, що залишається людям, крім політичних видовищ? Від того, що міняються імператори, не міняється людська доля, а є нагода порозважатися серед будня. Але чому ніхто не обурюється, що цього білого коня, на якому зараз їде Ібрагім, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на білій чалмі султана – емблема підкореного Багдада? Невже ніхто на помітив такого страшного блюзнірства?.. А я? Я теж їду поруч з Ібрагімом, схвалюючи своєю присутністю це блюзнірство. Але ж я один нічого не можу зробити – позаду мене Hyp Алі з полками яничарів. Ба, і за ними теж. Отой бідний ремісник, що он стоїть зі згортком паперу в простягнутій руці, певно, хоче подати прохання новому султанові, а бостанджі-баша штовхає його в груди, щоб не затьмарював урочистості всенародного свята. Отой бідний ремісник і я, найвищий державний сановник, обидва однаково розуміємо все, що діється нині, але ні він, ні я не можемо протестувати. Навпаки, на свої кошти й своїми силами влаштовуємо цей парад, а в душі сміємося. Всі сміємося, крім одного хіба Ібрагіма, що їде на білому коні. Як же вибратися з цього колеса? A хіба можна, коли воно, пущене нами самими, нас самих чавить, крутячись. І ми стали іграшкою власного творіння».

Дервіші бігли юрмами попереду процесії, несамовито верещали, від їх вереску чманів народ, бився в конвульсіях, дехто вибігав на дорогу, падав і цілував сліди копит султанського коня.

«Чи не єдине, на чому тримається імперія, – з жахом подумав великий візир, – це груба сила і фанатизм, розбурханий такими видовищами?»

Імператорський почет прямував до мечеті Еюба, названої ім’ям Магометового прапороносця, який у 48-му році хижри пішов завойовувати Константинополь і загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Візантії, спорудив біля гробу Еюба мечеть, в якій зберігалася одна з чотирьох шабель халіфів пророка – шабля Османа. Нею нині мали оперезати нового султана Туреччини.

Процесія зійшла з широкої вулиці Шахзаде в тісні провулки, видовжилася, народ не вміщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустріли дерев’яні й саманні халупи. В далині, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч – мармурова усипальниця прапороносця Еюба.

– Це тут криниця з водою безсмертя? – нахилившись до великого візира, наївно спитав Ібрагім. Він чув цю леґенду ще в дитинстві, тепер цікаво було дізнатися, скільки в ній правди.

Аззем-паша прокинувся від задуми, глянув на Ібрагіма насмішливо і відповів, забуваючи про титулування:

– Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи на безсмертних людей, і нема надії, щоб бризнуло джерело.

Ібрагім не зреаґував, та й не було коли. Розступилися кипариси, відчинилися ворота, на порозі мечеті стояв шейхульіслам. Султан зліз із коня, яничар-аґа роззув його, обмив йому ноги. Верховний духівник сім разів благословив Ібрагіма, потім підійшов до нього і, прив’язуючи до пояса меч, промовив:

– Царю наш, хай вітає тебе Аллах і Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго.

Ібрагім випростався і продекламував у відповідь слова, яких навчив його шейхульіслам:

– Присягаю, що зелений прапор пророка розвіється від Багдада до Відня, від Каїра до Корсики. Я завоюю німецьку землю, а на вівтарі Святого Петра в Римі звелю годувати свого коня.

Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно:

– О султане, хай сповняться ці слова великого Баязета.

Ібрагім знітився, збентежено забігали очі, шейхульіслам, звівши до неба очі, шептав слова молитви.

Ювелір Хюсам з дружиною Нафісою сиділи на бруку навпроти яничарських казарм, біля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись із мечеті Еюба. Нафіса ще сподівалася побачити свого вихованця Аліма.

Довжелезні казарми стояли тут, у центрі міста, ще з часів Урхана, творця султанської піхотної гвардії «йені-чері». Ні один султан не наважувався поминути ці казарми, повертаючись до Біюк-сарая з мечем Османа при боці. Чи міг передбачити Урхан, що його ідея оновлення турецького війська так жорстоко обернеться проти спадкоємців османського престолу? Чи міг угадати, що воїни, які мали стати слугами трону, самі заволодіють ним і саджатимуть на нього собі вигідних султанів?

Але тоді таке військо було необхідне. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного війська. Урхан зібрав потурчених полоняників – босняків, греків, вірмен, озброїв їх і взяв на своє утримання, щоб були слухняними. Засновник дервішського ордену Хаджі Бекташ благословив нове військо. Опустивши довгого чернечого рукава на голову першого яничара, мовив: «Називайтеся “йєні-чері”. Хай буде ваше обличчя грізним, рука переможною, мечі гострими, а хоробрість нехай стане вашим щастям».

Для підтримання престижу нового війська Урхан сам записався до першої орти67, а всьому корпусові дав герба – ложку, щоб нагадувала воїнам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили на вирізці високої шапки над чолом. Ложка – символ наживи – сподобалася яничарам. Небавом вони самі почали створювати такі емблеми. Казан, у якому варилася їжа, став священним символом орти і дорівнював прапорові. Залишити казана в руках ворога вважалося найбільшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Військові ранґи теж запозичили з кухонного лексикону. Полковника орти називали чорбаджієм – майстром великої супниці, лейтенанти називалися сакка-башами – водоносами. Апетити яничарів зростали і згодом почали виявлятися не тільки в емблемах і ранґах. Яничари вимагали підвищення плати за службу, домоглися визнати їх кастою, рівною улемам68; щоб мати за-поруку серед духовенства, закріпили дев’яносто дев’яту орту за орденом Хаджі Бекташа. Врешті почали диктувати свою волю султанам.

З казарм почали виходити яничари – сини Греції, Болгарії, Грузії й українські мальви. В коротких шароварах і кунтушах, у високих з білого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувалися в ряд для зустрічі султана.

Попереду першої орти, до якої повинен був підійти Ібрагім, стояв молодий чорбаджі-баша.

Нафіса підвелася з бруку.

– Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Аліма.

– Сиди, сиди, – смикнув Хюсам дружину за фередже, – це командир орти, Алім же зовсім молодий.

Заметушилися люди на вулиці, загомоніли, закричали – до яничарських казарм наближалася султанська процесія.

Ібрагім зупинив коня біля вишикуваної першої орти. Hyp Алі під’їхав до чорбаджі-баші. Молодий полковник із коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед аґою яничарів, чекаючи на його команду. Hyp Алі вдоволено усміхнувся. Він не жалкуватиме, що під Багдадом призначив цього гордопоставного ґяура башею першої орти. Тільки такі, рівні силою і завзяттям, можуть бути справжніми супротивниками своїх хоробрих співвітчизників. Нині ж молодому чорбаджієві випало особливе щастя: вітати від яничарів нового султана і записувати його до свого полку.

Hyp Алі кивнув головою.

Чорбаджієві подали чашу, наповнену шербетом, і він, карбуючи крок, підійшов до султана.

– Великий із великих, султане над султанами! – промовив голосно. – Раби твої, непереможне військо яничарів, хочуть зустрітися з тобою в країні золотого яблука – на Дону, Дніпрі і Віслі!

Ібрагім взяв чашу з рук чорбаджія, вихилив до дна, наповнив її вщерть золотими монетами і вигукнув до яничарів:

– Воїни! Згадайте славу римлян, колишніх повелителів світу. Продовжуйте їхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невірних карою небесною!

Великий візир, шанобливо схиливши голову, мовив:

– Хай кануть у серця воїнам слова великого Магомета Завойовника.

Ібрагім блимнув очима на Аззема-пашу. Він аж тепер зрозумів, що візир глузує з нього.

Яничари вигукнули дружно:

– Кизил ельмада герюшюрюз!69

А коли затихла луна і над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жіночий лемент:

– Аліме, сину мій!

Стара жінка проривалася через ланцюг субашів, простягала руки, повторюючи:

– Ти живий, Аліме, синочку мій!

Чорбаджі повернув голову на голос жінки. Він упізнав Нафісу, густо почервонів, погляд його зустрівся з Hyp Алієвим. Бачив, як субаші волочать жінку через вулицю, б’ючи й штовхаючи її, і не моргнув оком.

На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Біюк-сарая, минаючи двір Айя-Софії, де поруч із тюрбе70 султанів виросла нова могила. Старий тюрбедар71 читав уголос фатиху72 за упокій душі Амурата IV. У головах лежала біла чалма, на шовкових шалях, що вкривали гріб, золотів напис: «Тільки Бог вічний».

Наступного дня в годину прийому великий візир Азземпаша зайшов до тронної зали повідомити падишаха про стан державної скарбниці. Ібрагім сидів на троні й насторожено дивився на величного старця, що гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою зали. Знав молодий султан, що ця людина є нині господарем імперії, і довго ще Аззем-паша вирішуватиме державні справи, не радячись, а доповідаючи про них султанові. Так сказав шейхульіслам. Ібрагім вдоволений був із цього, адже він ні з чим не обізнаний, але згадалися єхидні слова візира під час параду, і в душі несвідомо наростав протест проти будь-якої його пропозиції.

– Я повинен, – сказав Аззем-паша, – ознайомити тебе, о султане, зі станом державної скарбниці, що тримає цей трон. Довгорічна війна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило їх. Крім цих мішків із грішми, що стоять напоказ біля дверей залу дивану, в особистій султанській скарбниці небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату…

Ібрагім підвів руку, зупиняючи великого візира. Дотепер він був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонія вже почала лягати тягарем відповідальності на плечі.

Йому ще хотілося похлоп’ячому скрикнути: «Дайте мені спокій, я хочу відпочити», та розумів, що мусить щось робити в цій державі, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиїми руками, чиїм розумом? Радили слухатися великого візира, але Ібрагім не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайної валіде, гидкого кизляр-аґи Замбула, і зупинилася стрічка пам’яті на постаті Hyp Алі, який, мов ангел Монкір, що веде людину понад пеклом до раю, з’явився кілька днів тому у дверях двірцевої тюрми.

– Накажи покликати Hyp Алі, – сказав. – Він воював з Амуратом у Багдаді, йому ж і краще знати про воєнні витрати.

– Ліва рука, султане, не знає, що робить права. Hyp Алі воював у Багдаді, я ж залишався у столиці. Яничари билися, щоправда, хоробро, проте надто великої плати вимагають за кров. Про це добре знає дефтердар і я – великий візир.

Замбул, що стояв за портьєрою, підслуховуючи, миттю вибіг, і за хвилину перед султаном стояв зігнутий у пояс яничар-аґа.

– Я слухаю тебе, султане.

Ібрагім придушив у собі здивування: як швидко все робиться! Тільки-но задумав покликати Hyp Алі, а він уже тут, наче прочув бажання султана.

– Що можеш ти сказати про витрати на війні з персами, Hyp Алі? – запитав султан.

– Багато крові пролилося, султане. Чи зуміють навіть найбільші мудреці світу назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарів? А ще коли згадати, що вона лилася невинно, не в боях, – у зачинених казармах на Скутарі від меча жорстокого Амурата. І ні одного акче не заплачено ні за багдадську, ні за султанську кров. Твої воїни чекають на плату, султане, – закінчив виклично яничар-аґа.

Ібрагім зрозумів: Hyp Алі не просить, а ставить ультиматум. Він знає, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може їх дати. Султана Мустафу вперше в історії Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив їм платню. Та цього хоч залишили живим. Жорстокішою була доля його сина Османа II. Після поразки під Хотином яничари зажадали такої ж, як і нині, плати за кров – золотом. Не знайшовши ні алтина в порожній скарбниці, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберігався у фортеці Едікуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофічно впав. Тоді шістдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувалися. Яничари поперевертали на кухнях казани з пілавом, забарабанили по них ложками, покидали тарілки і вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому візирю і виставити її на золотій таці перед брамою – ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничарів, вони вдерлися до тронної зали і зажадали плати справжнім золотом. Осман показав на дефтердара – то він розтратив скарб, але і це не допомогло. Яничари накинули султанові шнура на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли містом на пострах Османовим нащадкам.

Не уник підступної смерті, зрештою, владний приборкувач яничарів Амурат IV. А він, Ібрагім, їх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть і скинути. Не як повелитель, а як невільник, що ладен дати за себе будь-який викуп, проказав квапливо:

– По п’ятсот піастрів на орту… По п’ятсот!

Обличчя Hyp Алі проясніло – щедра була плата, і жахнувся Аззем-паша. Яничар-аґа, кинувши переможний погляд на візира, миттю зник за дверима.