«Ґлорія Cкотт»

– Ні, це його приятель. Той джентльмен попросив, щоб ми залишили його самого. Він захотів пройтися доріжкою, що веде до стайні.

– До стайні? – Її темні брови здивовано піднялися. – Що він хоче там знайти? А ось, вочевидь, і він сам. Сподіваюся, сер, що вам вдасться довести непричетність мого кузена до цього злочину. Я переконана в цьому.

– Я повністю поділяю вашу думку, – вклонився Голмс, струшуючи на килимку сніг із черевиків. – Гадаю, я маю честь познайомитися з міс Голдер? Дозволите задати вам кілька запитань?

– Заради бога, сер! Якщо б тільки мої відповіді допомогли розплутати цю жахливу справу!

– Ви нічого не чули сьогодні вночі?

– Нічого, поки до мене не долинув гучний голос дядька, тоді я спустилася вниз.

– Напередодні ввечері ви замикали вікна та двері. Міцно їх зачинили?

– Звісно.

– І вони були замкнені сьогодні вранці?

– Так.

– У вашої камеристки є шанувальник. Вчора ввечері ви казали дядькові, що вона виходила до нього?

– Атож, вона подавала нам учора каву. І могла почути, як дядько розповідав про діадему.

– Розумію. Тому ви робите висновок, що вона могла щось повідомити своєму шанувальнику, і вони разом задумали крадіжку.

– Ну, яка користь від всіх цих туманних припущень? – нетерпляче вигукнув містер Голдер. – Адже я сказав, що застав Артура з діадемою в руках.

– Не треба поспішати, містере Голдер. До цього ми ще повернемося. Тепер щодо вашої служниці. Міс Голдер, вона увійшла в будинок через кухню?

– Так. Я спустилася подивитися, чи замкнені двері, і побачила Люсі на порозі. Помітила в темряві її шанувальника також.

– Ви його знаєте?

– Авжеж, він продає овочі, приносить їх нам. Його ім’я Френсіс Проспер.

– І він стояв трохи осторонь, не біля самих дверей?

– Атож.

– І має дерев’яну ногу?

Щось на кшталт переляку промайнуло у виразних чорних очах дівчини.

– Ви чарівник, – сказала вона. – Як це дізналися?

Дівчина всміхнулася, але на худорлявому енергійному обличчі Голмса усмішка не з’явилася.

– Я хотів би піднятися нагору, – попросив він. – Утім, спочатку подивлюся вікна.

Він хутко обійшов перший поверх, переходячи від одного вікна до іншого, потім зупинився біля великого вікна, що виходило на доріжку, яка веде до стайні. Він відчинив вікно й ретельно, за допомогою потужної лупи оглянув підвіконня.

– Що ж, тепер ходімо нагору, – сказав він нарешті.

Кімната, розташована поруч із спальнею банкіра, виглядала дуже скромно: сірий килим, великий секретер і високе дзеркало. Голмс насамперед підійшов до секретера й ретельно оглянув щілину замка.

– Яким ключем його відімкнули? – поцікавився він.

– Тим самим, про який казав мій син, – від буфета в комірчині.

– Де ж ключ?

– Он він, на туалетному столику.

Голмс узяв ключа та відімкнув секретер.

– Замок добре змащений, – сказав він. – Не дивно, що ви не прокинулися. У цьому футлярі, мабуть, і лежить діадема? Погляньмо…

Він розкрив футляр, витягнув прикрасу та поклав її на стіл. Це був чудовий витвір ювелірного мистецтва. Такого дивовижного каміння я ще ніколи не бачив. Один зубець діадеми був відламаний.

– Ось цей зубець тотожний відламаному, – зауважив Голмс. – Будьте ласкаві, містере Голдер, спробуйте його відламати.

– Боже мене борони! – вигукнув банкір, перелякано відсахнувшись від Голмса.

– Ну, тоді я спробую. – Голмс напружив усі сили, але спроба виявилася безуспішною. – Трохи піддається, але мені, мабуть, довелося б довго попітніти, щоб відламати зубець, хоча руки в мене дуже сильні. Людині з пересічним фізичним розвитком це взагалі не до снаги. Але припустімо, що я все ж зламав діадему. Пролунав би тріск, як постріл із револьвера. Невже ви вважаєте, містере Голдер, що це сталося мало не біля вашого вуха, а ви нічого не почули?

– Вже й не знаю, що думати. Зовсім нічого не розумію.

– Хтозна, може, все й з’ясується. А що ви думаєте, міс Голдер?

– Зізнаюся, я поділяю здивування мого дядька.

– Скажіть, містере Голдер, чи були в ту мить на ногах вашого сина черевики або капці?

– Ні, він був босий, на ньому були лише штани та сорочка.

– Дякую. Ну що ж, нам просто щастить, і якщо ми не розкриємо таємницю, то тільки з власної провини. З вашого дозволу, містере Голдер, я ще раз обійду навколо будинку.

Голмс вийшов сам: зайві сліди, за його словами, лише ускладнюють роботу.

Він був відсутній близько години, а коли повернувся, ноги мав запорошені снігом, а обличчя непроникне, як і зазвичай.

– Мені здається, я оглянув усе, що потрібно, – заявив він, – і можу вирушати додому.

– Ну, а як же камінці, містере Голмс, де вони? – вигукнув банкір.

– Цього я ще не можу сказати.

Банкір у розпачі заламав руки.

– Невже вони безнадійно зникли? – застогнав він. – А як же Артур? Дайте мені хоч найменшу надію!

– Моя думка про вашого сина не змінилася.

– Заради всього святого, що ж тут сталося?

– Якщо прибудете до мене завтра вранці між дев’ятою та десятою на Бейкер-стрит, то гадаю, я зможу дати докладніші пояснення. Сподіваюся, ви не обмежуватимете мене за умови, звісно, що камінці повернуть, і не будете скупими?

– Я віддав би все своє майно!

– Чудово. Я поміркую над цією історією. До побачення. Можливо, ще зазирну сьогодні сюди.

Не залишилося сумнівів, що Голмс уже щось надумав, але я навіть приблизно не міг уявити собі, які висновки він зробив. Дорогою до Лондона я кілька разів намагався поговорити на цю тему, але Голмс щоразу уникав відповіді. Нарешті, зневірившись, я припинив свої спроби. Не було ще й третьої, коли ми повернулися додому. Голмс поспішно пішов до своєї кімнати й з’явився знову за кілька хвилин. Він уже встиг переодягнутися. Пошарпаний плащ із піднятим коміром, недбало зав’язаний червоний шалик і стоптані черевики надавали йому вигляду типового волоцюги.

– Ну, що ж, гадаю, згодиться, – сказав він, поглянувши в дзеркало над каміном. – Хотілося б узяти з собою й вас, Ватсоне, але це неможливо. На правильній я стежці, чи ні, незабаром дізнаємося. Сподіваюся повернутися за кілька годин.

Він відчинив буфет, відрізав шматок яловичини, поклав його між двома куснями хлібу і, засунувши згорток у кишеню, зник.

Я тільки-но допив чай, як Голмс повернувся в чудовому гуморі, розмахуючи якимось старим черевиком. Він жбурнув його в куток і налив собі чаю.

– Я зайшов на хвильку, зараз піду далі.

– І куди?

– На інший кінець Вест-Енда. Повернуся, можливо, не скоро. Не чекайте мене, якщо спізнюся.

– Як успіхи?

– Нічогенько, поскаржитися не можу. Я був у Стритемі, але в будинок не заходив. Цікава справа, не хотілося б втратити її. Однак годі базікати, треба скинути це лахміття й знову стати пристойним чоловіком.

За поведінкою мого приятеля я визначив, що він задоволений результатами. Очі в нього виблискували, на блідих щоках навіть з’явився слабенький рум’янець. Детектив піднявся до себе в кімнату й за кілька хвилин я почув, як хряснули вхідні двері. Голмс знову подався на «лови».

Я чекав до опівночі, але він усе не повертався, тож я подався спати. Шерлок мав звичай зникати на довгий час, коли натрапляв на слід, тому мене нітрохи не здивувало його запізнення. Не знаю, о котрій годині він повернувся, однак коли наступного ранку я вийшов до сніданку, Голмс сидів за столом із горнятком кави в одній руці та газетою у другій. Як завжди, він був бадьорий і підтягнутий.

– Даруйте, Ватсоне, що почав снідати без вас, – сказав він. – Ось-ось має з’явитися наш клієнт.

– Авжеж, уже десята година, – підтвердив я. – Здається, дзвонять? Мабуть, це він.

Це справді був містер Голдер. Мене вразила зміна, що в ньому сталася. Його раніше масивне й енергійне обличчя змарніло та якось зморщилося, волосся, здавалося, побіліло ще більше. Гість увійшов втомленою ходою, млявий, змучений, що становило ще гірше видовище, ніж його бурхливий відчай учорашнього ранку. Важко опустившись у присунуте мною крісло, він промовив:

– Не знаю, за що мені така кара! Два дні тому я був щасливим, успішним чоловіком, а тепер зганьблений і приречений на самотню старість. Біда не приходить сама. Зникла Мері.

– Зникла?

– Ага. Постіль її не рухали, кімната порожня, а на столі лежала ось ця записка. Вчора я сказав їй, що, якби вона вийшла заміж за Артура, з ним нічого не сталося б. Я говорив без тіні гніву, просто був убитий горем. Ймовірно, так не можна було дорікати. У записці вона натякає на ці слова.

«Любий дядечку!

Знаю, що я заподіяла вам чимало горя і якби вчинила інакше, не сталося б це жахливе нещастя. З цією думкою не зможу бути щасливою під вашою стріхою, тож покидаю вас назавжди. Не турбуйтеся про моє майбутнє і, найголовніше, не шукайте мене, бо це без сенсу й може лише нашкодити мені.

Все життя до самої смерті любитиму вас,

– Що означає ця записка, містере Голмс? Чи не хоче вона накласти на себе руки?

– О, ні, нічого такого. Можливо, це якнайкраще вирішує всі проблеми. Я впевнений, містере Голдер, що ваші випробування наближаються до кінця.

– Ви так думаєте? Дізналися щось нове, містере Голмс? Знаєте, де берили?

– Тисячу фунтів за кожен камінь ви не вважаєте занадто високою ціною?

– Я заплатив би й десять!

– У цьому немає потреби. Трьох тисяч цілком достатньо, якщо не брати до уваги певну винагороду для мене. Чекову книжку маєте? Ось перо. Випишіть чек на чотири тисячі фунтів.

Здивований банкір підписав чек. Голмс підійшов до письмового столу, дістав маленький трикутний шматок золота з трьома берилами й поклав на стіл. Містер Голдер із радісним вигуком схопив свій скарб.

– Я врятований, врятований! – повторював він, задихаючись. – Ви знайшли їх!

Радість його була настільки ж бурхливою, як і вчорашній відчай. Він міцно притискав до грудей знайдений скарб.

– За вами ще один борг, містере Голдер, – сказав Голмс суворо.

– Борг? – Банкір схопив перо. – Назвіть суму, і я виплачу вам її негайно ж.

– Ні, не мені. Маєте попросити вибачення у вашого сина. Він поводився мужньо та шляхетно. Якби я мав такого сина, то пишався б ним.

– Отже, це не Артур узяв камінці?

– Певно, що не він. Я ж сказав вам це вчора й повторю сьогодні.

– У такому разі поспішімо до нього й повідомимо, що правда перемогла.

– Він усе знає. Я спілкувався з ним, коли розплутав справу. Збагнувши, що він не захоче говорити, я сам виклав йому всю історію, і він визнав, що я маю рацію, своєю чергою прояснивши деякі подробиці, які були незрозумілі мені. Новина, яку ви нам щойно повідомили, можливо, змусить його до відвертості.

– То розкрийте ж, заради Всевишнього, цю неймовірну таємницю!

– Зараз розповім, яким чином мені вдалося докопатися до істини. Але спочатку дозвольте повідомити вам важку звістку: ваша небога Мері змовилася із сером Джорджем Бернвеллом. Зараз вони обоє накивали п’ятами.

– Мері? Це неможливо!

– На жаль, це факт! Приймаючи в своєму будинку сера Джорджа Бернвелла, ні ви, ні ваш син не знали його як слід. А він, однак, один із найнебезпечніших індивідів, гравець, запеклий негідник, людина без серця та совісті. Ваша небога й гадки не мала, що бувають такі люди. Слухаючи його зізнання та обіцянки, вона думала, що завоювала його кохання. А він говорив таке й багатьом до неї. Хіба біс знає, як він зумів поневолити Мері, але вона таки стала слухняним знаряддям у його руках. Вони бачилися майже щовечора.

– Я не вірю, не можу в це повірити! – видихнув банкір. Його обличчя стало попелясто-сірим.

– А тепер я розповім, що сталося у вашому будинку вчора вночі. Коли ваша племінниця переконалася, що ви пішли до себе, вона спустилася вниз, відчинила вікно над доріжкою, що веде в стайню, повідомила своєму коханому про діадему. Сліди сера Джорджа чітко відбилися на снігу під вікном. Жага наживи охопила сера Джорджа, і він буквально підкорив Мері своїй волі. Не сумніваюся, що Мері любить вас, але існує категорія жінок, у котрих любов до коханого затьмарює всі інші почуття. Мері належить до них. Заледве вона встигла змовитися з ним про викрадення прикраси, як почула, що ви спускаєтеся сходами. Тоді миттю зачинила вікно й повідомила вам, що до покоївки приходив її продавець овочів. І він справді приходив…

Тієї ночі Артуру не спалося: він турбувався через клубні борги. Раптом він почув, як повз його кімнату шурхотять обережні кроки. Він піднявся, визирнув за двері й з подивом побачив двоюрідну сестру – та крадькома пробиралася коридором і зникла у вашій кімнаті. Приголомшений Артур нашвидкуруч одягнувся й вирішив зачекати, що буде далі. Скоро Мері вийшла; при світлі лампи в коридорі ваш син помітив у неї в руках коштовну діадему. Мері спустилася вниз сходами. Тремтячи від жаху, Артур прослизнув за фіранку біля ваших дверей: звідти видно все, що відбувається у вітальні. Мері нишком відчинила вікно, передала комусь у темряві діадему, а потім замкнула вікно та поквапилася в свою кімнату, пройшовши зовсім поряд із Артуром, котрий застиг за портьєрою.

Остерігаючись викрити кохану дівчину, Артур нічого не міг вдіяти, хоча й розумів, яким ударом буде для вас зникнення діадеми й наскільки важливо повернути коштовність. Тому тільки-но Мері зникла за дверима своєї кімнати, він кинувся вниз напіводягнений і босий, відчинив вікно, вистрибнув у сад і помчав доріжкою. Там на певній відстані при світлі місяця виднівся чийсь темний силует.

Сер Джордж Бернвелл спробував утікати, але Артур його наздогнав. Вони почали вовтузитись. Ваш син тягнув діадему до себе, його супротивник – до себе. Ваш син ударив сера Джорджа та розсік йому брову. Потім щось несподівано хруснуло, й Артур відчув, що діадема в його руках. Він кинувся назад, зачинив вікно та піднявся у вашу кімнату. Тільки тут Артур зауважив, що діадема погнута, і спробував її розпрямити. У цю мить увійшли ви.

– Боже милий! – задихаючись, повторював банкір.

– Артур був вражений вашим несправедливим звинуваченням. Адже навпаки – ви мали б йому дякувати. Він не міг розповісти правду, не зрадивши Мері, хоча вона й не заслуговувала на поблажливість. Він поводився, як лицар і зберіг таємницю.

– То он чому вона втратила свідомість, коли побачила діадему! – вигукнув містер Голдер. – Ісусе Христе, я був сліпим глупцем! Адже Артур просив відпустити його хоча б на п’ять хвилин! Бідний хлопчик сподівався знайти відламаний шматок діадеми на місці сутички. Як я помилявся!

– Приїхавши до вас, – правив далі Голмс, – я насамперед уважно оглянув ділянку біля будинку, намагаючись хоч щось знайти. Сніг із учорашнього вечора не падав, а сильний мороз мав добре зберегти сліди на ґрунті. Я пройшов доріжкою, якою підвозять продукти, але вона була втоптана. Та неподалік від дверей до кухні я помітив сліди жіночих черевичків; поруч із жінкою стояв чоловік. Круглі відбитки показували, що одна нога в нього дерев’яна. Мабуть, хтось завадив їхній бесіді, оскільки жінка побігла до дверей: носаки жіночих черевиків відбилися глибше, ніж підбори. Чоловік із дерев’яною ногою трохи почекав, а потім пішов. Я відразу подумав, що це, мабуть, камеристка та її шанувальник, про котрих ви згадували. Це справді було так. Я обійшов сад, але більше нічого не помітив, крім безладних слідів, що розбігалися вусібіч. Це були полісмени. Але коли я дійшов до доріжки, що вела до стайні, вся складна історія цієї ночі відкрилася мені, наче написана на снігу.

Я побачив дві лінії слідів: одна з них належала чоловікові в черевиках, друга, як я помітив із задоволенням, – чоловікові, котрий бігав босоніж. Я був упевнений, що ця друга лінія – сліди вашого сина. Згодом ваші слова підтвердили правильність моєї гіпотези.

Перший чоловік спокійно крокував то туди, то сюди, другий утік. Сліди босоногого теж були помітні там, де походжав чоловік у черевиках. З цього можна було зробити висновок, що другий чоловік переслідував першого. Я пішов слідами чоловіка в черевиках. Вони привели мене до вікна вашої вітальні; тут увесь сніг був потоптаний, вочевидь, той чоловік на когось довго чекав. Тоді я попрямував його слідами в протилежний бік. Вони тягнулися доріжкою приблизно на сотню ярдів. Потім чоловік у черевиках обернувся – у цьому місці сніг дуже потоптали, немов відбувалася боротьба. Краплі крові на снігу засвідчили, що так і було. Потім чоловік у черевиках кинувся навтьоки. Трохи віддалік я знову помітив кров – отже, поранений був саме він. Я пішов стежкою до самої дороги – там сніг був зчищений і сліди обривалися.

Пригадуєте, що, увійшовши в будинок, я оглянув крізь лупу підвіконня та раму вікна вітальні й виявив, що хтось вилазив звідти. Я помітив також обрис сліду мокрого піску, тобто хтось залазив і назад. Після цього я вже був у змозі уявити собі все, що сталося. Один стояв під вікном, й другий подав йому діадему. Ваш син бачив це, кинувся переслідувати невідомого, затіяв із ним боротьбу. Кожен тягнув скарб до себе. Тоді й відламався шматок діадеми. Артур поспішив із діадемою додому, не помітивши, що в супротивника залишився уламок. Поки що все зрозуміло. Але виникало запитання: хто цей чоловік, котрий боровся з вашим сином, і хто подав йому діадему?

Мій старий принцип розслідування полягає в тому, щоб виключити всі явно неможливі припущення. Тоді те, що залишається, і є істиною, якою б неправдоподібною вона не видавалася.

Міркував я приблизно так: зрозуміло, діадему віддали не ви. Отже, залишалися лише ваша небога або камеристка. Але якщо до викрадення причетні слуги, то чому ваш син погодився взяти провину на себе? Для такого припущення бракує підстав. Ви казали, що Артур закоханий у свою двоюрідну сестру. І мені стала зрозуміла причина його мовчання: він не хотів видавати Мері. Тоді я згадав, що ви застали її біля вікна й що вона втратила свідомість, побачивши діадему в руках Артура. Мої припущення перетворилися на впевненість.

Але хто ж її спільник? Певна річ, це міг бути лише її коханий. Лише під його впливом вона могла так легко забути, чим зобов’язана вам. Я знав, що ви не любите бувати в товаристві, а коло ваших знайомих обмежене. Але в їхньому числі є сер Джордж Бернвелл. Я й раніше чув про нього, як про особу вкрай легковажну щодо жінок. Либонь, це він стояв під вікном і лише в нього могли знайтися зниклі берили. Артур впізнав його, однак сер Джордж вважав, що він у безпеці, бо був упевнений, що ваш син і слова не скаже, щоб не скомпрометувати свою власну сім’ю.

Ну, а тепер елементарна логіка підкаже вам, що я зробив. Переодягнувшись волоцюгою, я подався до сера Джорджа. Мені вдалося заприятелювати з його лакеєм, котрий повідомив, що його господар напередодні десь розбив голову до крові. За шість шилінгів мені вдалося роздобути в нього старі черевики сера Джорджа, з якими я вирушив у Стритем і переконався, що черевики точно відповідають слідам на снігу.

– Учора ввечері я бачив якогось волоцюгу на стежці, – згадав містер Голдер.

– Саме так, це був я. Я збагнув, що сер Джордж у моїх руках. Довелося проявити всю тактовність, аби успішно завершити справу й уникнути розголосу. Цей хитрий негідник розумів, наскільки зв’язані в нас руки.

Повернувшись додому, я переодягнувся й навідав сера Джорджа. Спочатку він, звісно, все заперечував, але коли я розповів у подробицях, що сталося тієї ночі, він почав погрожувати мені й навіть схопив ціпок, що висів на стіні. Я знав, із ким маю справу, тому миттю притулив револьвер до його скроні. Аж тоді він схаменувся. Я оголосив йому, що ми згодні викупити камінці по тисячі фунтів за кожен. Тоді він уперше виявив ознаки смутку.

– Чорт забирай! Я вже віддав всі три камені за шістсот фунтів! – вигукнув він.

Пообіцявши серу Джорджу, що проти нього не порушать судове розслідування, я дізнався адресу скупника, поїхав туди й після довгого торгу викупив у нього камінці по тисячі фунтів кожен. Потім я вирушив до вашого сина, пояснив йому, що все гаразд, і до другої години ночі дістався додому після важкого робочого дня.

– Завдяки вам в Англії не вибухнув величезний скандал, – заявив банкір, підіймаючись із крісла. – Сер, мені бракує слів, аби висловити свою вдячність. Але ви переконаєтеся, що я не забуду того, що ви зробили для мене. Ваше мистецтво перевершує будь-яку фантазію. А зараз я поспішу до мого любого хлопчика й проситиму в нього вибачення за те, що так із ним повівся. Що ж стосується бідолахи Мері, то її вчинок глибоко вразив мене. Боюся, що навіть ви з вашим багатим досвідом не зможете знайти її.

– Можна з упевненістю сказати, – заперечив Голмс, – що вона зараз там, де й сер Джордж Бернвелл. Не сумніваюся також і в тому, що, яким би не був вчинок вашої племінниці, її дуже скоро покарають.