Упродовж усiеi розмови Голмс просидiв майже мовчки, не пропустивши жодного сказаного слова й лише зрiдка уважно оглядаючись навсiбiч.
– Потрiбно зiбрати бiльше фактiв, аби зробити остаточнi висновки, мiстере Мак, – нарештi сказав вiн, опускаючись на колiна перед трупом. – Можна викликати дворецького на хвильку?.. Так… Емсе, кажете, що ви часто бачили цей дивний знак на руцi мiстера Дугласа: випалений трикутник посерединi кола?
– Звiсно, сер.
– Ви нiколи не чули якихось пояснень iз цього приводу?
– Нiколи.
– Це, без сумнiву, тавро. Так… Емсе, а ось маленький шматочок пластиру в кутку рота мiстера Дугласа. Ви його помiтили?
– Авжеж, сер. Учора вранцi вiн порiзався, коли голився.
– А траплялося йому ранiше порiзатися при голiннi?
– Не так давно, сер…
– Так-так! Це може бути випадковим збiгом або проявом певноi нервовостi, що свiдчить про те, що вiн мав пiдстави чогось остерiгатися. Ви не помiтили вчора чогось незвичайного в його поведiнцi, Емсе?
– Менi здалося, сер, що вiн був дещо неуважний i стурбований.
– Отже, напад був не зовсiм несподiваний. Потроху просуваемося вперед. Але, можливо, ви прагнете продовжити розслiдування, мiстере Мак?
– Нi, мiстере Голмс, воно зараз у кращих руках.
– Гаразд, тодi перейдiмо до картки «Д. В. 341»… Вона з нерiвним обрiзом. У вас удома немае паперу такого гатунку?
– Нi, сер.
Голмс пiдiйшов до письмового столу й накрапав чорнила з кожноi чорнильницi на прес-пап’е.
– Напис зробили не тут, це чорнило чорне, а на картцi – червоне. Та й написано товстим пером, а тут усе пiр’я тонке. Нi, це написали в iншому мiсцi. Вам про щось повiдомляе цей напис, Емсе?
– Нi, сер.
– А що ви думаете, мiстере Мак?
– Менi спало на думку якесь таемне товариство. Це пiдтверджуе й знак на руцi.
– І я так вважаю, – додав Мейсон.
– Що ж, вiзьмiмо за основу цю гiпотезу та поглянемо, наскiльки проясниться ситуацiя. Член такого товариства залазить у будинок, чекае мiстера Дугласа, майже повнiстю розвалюе йому голову з рушницi й утiкае через рiв, залишивши бiля вбитого картку. Навiщо? Та для того, щоб про неi згодом згадали в пресi й iншi члени товариства дiзналися, що помста не забарилася. Ось тiльки чому з усiх видiв зброi вибрали саме рушницю?
– Справдi дивно.
– І куди зникла обручка?
– Також незрозумiло.
– І чому досi нiкого не заарештували? Минуло вже бiльше двох годин. Сподiваюся, потрiбнi накази вiддали й iз самого ранку кожен констебль на вiдстанi сорока миль розшукуе пiдозрiлих чоловiкiв, змоклих до нитки?
– Звiсно, мiстере Голмс.
– Вiн мiг зникнути, лише зачаiвшись у якiйсь норi або перевдягнувшись.
Голмс пiдiйшов до столу й узявся вивчати кривавий слiд на пiдвiконнi за допомогою лупи.
– Немае сумнiвiв, слiд чобота. Але який величезний! Судячи зi слiдiв у кутку, можна припустити, що в нього меншi ноги… А що це пiд столом?
– Гiмнастичнi гирi мiстера Дугласа, – пояснив Емс.
– Гiмнастична гиря тут одна. А де друга?
– Не знаю, мiстере Голмс. Може, i була всього одна. Я не звертав на це уваги.
– Одна гiмнастична гиря… – повторив Голмс у задумi. У цю мить пролунав наполегливий стукiт у дверi. До кiмнати увiйшов високий засмаглий джентльмен. Було неважко здогадатися, що це – Сесiл Беркер. Його очi допитливо блищали, коли вiн переводив погляд iз одного присутнього на iншого.
– Даруйте, що завадив, – вибачився вiн, – але менi треба повiдомити вам новину. Щойно знайшли велосипед. Хтось його покинув. Це за сто крокiв вiд вхiдних дверей.
Ми пiшли за Беркером i побачили кiлькох роззяв бiля велосипеда, якого витягнули з кущiв, де той i був захований. Велосипед поширеноi марки був увесь заляпаний грязюкою, наче пiсля довгоi подорожi. У сiдельнiй торбi лежали гайковий ключ i маслянка, i нiчого, що допомогло б упiзнати власника.
– Для полiцii може знадобитися, – зауважив iнспектор, – цi речi занесуть до списку. Якщо ми не дiзналися наразi, куди зник злочинець, то принаймнi спробуемо з’ясувати, звiдки вiн з’явився. Але чому зловмисник покинув велосипед тут? І як вiн без нього дiстанеться туди, куди плануе? Мiстере Голмс, ми, здаеться, нiколи не доберемося до просвiту в цiй пiтьмi.
Роздiл 5
Учасники драми
– Ви оглянули в кiмнатi все, що вас цiкавило? – спитав Вайт Мейсон, коли ми повернулися.
– Наразi все, – вiдказав iнспектор.
Голмс обмежився кивком на знак згоди.
– Тодi, можливо, ви захочете вислухати свiдчення мешканцiв будинку? Перейдiмо для цього в iдальню. Будь ласка, Емсе, ви першим розкажете нам усе, що знаете.
Розповiдь дворецького була проста й справила враження безумовноi щиростi. П’ять рокiв тому вiн влаштувався на службу до мiстера Дугласа. Вiд нього Емс отримав наказ пiдiймати мiст щовечора, як у старосвiтськi часи. Господар любив старовиннi звичаi. Вiн виiжджав до Лондона, та й узагалi з дому, вкрай рiдко, але за день до вбивства iздив до Танбридж-Вельса на закупи. Того дня Емс зауважив у мiстеровi Дугласi якийсь неспокiй. Вiн був нетерплячий i дратувався, що було на нього не схоже. Фатальноi ночi дворецький перебував у коморi та чистив столове срiбло пiсля гостей. Раптом вiн почув рiзкий дзвiнок. Пострiлу не чув, що цiлком природно, бо комора та кухня розташованi в самому кiнцi будинку та вiдокремленi вiд загальних кiмнат безлiччю щiльно зачинених дверей i довгим коридором. Покоiвка також вибiгла зi своеi кiмнати, стривожена дзвiнком. Вони разом подалися на загальну половину будинку. Коли вони дiйшли до пiднiжжя сходiв, Емс побачив мiсiс Дуглас, котра спускалася донизу. Вона не виглядала переляканою чи схвильованою. Як тiльки жiнка дiйшла до кiнця сходiв, до неi пiдбiг мiстер Беркер. Вiн зупинив мiсiс Дуглас i почав переконувати ii повернутися: «Заради Бога, повернiться в свою кiмнату! Бiдний Джек мертвий! Ви нiчим не можете йому допомогти. Ідiть до себе!» Мiсiс Дуглас покiрно подалася назад. Економка Еллен допомогла iй пiднятися сходами та пiшла з господинею в ii спальню. Емс i мiстер Беркер попрямували до кiмнати убитого, де знайшли все так, як виявила полiцiя. Вони визирнули у вiкно, проте нiч була темною, i нiчого не було видно. Пiсля цього Емс кинувся опускати мiст, аби мiстер Беркер змiг покликати полiцiю.
Розповiдь економки Еллен загалом пiдтвердила слова Емса й нiчого до них не додала.
Потiм як свiдка допитали мiстера Беркера. Вiн був упевнений, що вбивця втiк через вiкно, про що свiдчив кривавий слiд. Мiстер Беркер висунув свою версiю причини злочину. Дуглас вирiзнявся потаемнiстю, i в книзi його життя були сторiнки, про якi вiн нiколи нiкому не розповiдав. Уперше Беркер зустрiв його в Калiфорнii, де вони стали компаньйонами в розробцi багатоi рудноi жили в мiстечку Бенiтоканьйон. Вони там уже остаточно облаштувалися, але раптом Дуглас завершив усi своi справи й несподiвано переiхав до Англii. Через якийсь час i Беркер продав свою частку й оселився в Лондонi. Там вони поновили свою дружбу. Дуглас справляв враження людини, яку всюди пiдстерiгала якась небезпека. Такий висновок Беркер зробив i з його раптового вiд’iзду з Калiфорнii, i з того, що вiн орендував будинок в одному з найтихiших закуткiв Англii. Беркер вважав, що якась таемна органiзацiя стежила за Дугласом. Таемнича картка, вочевидь, мала стосунок до неi.
– Як довго ви жили з Дугласом у Калiфорнii? – поцiкавився Мак-Дональд.
– Цiлих п’ять рокiв.
– Вiн не був одружений?
– Удiвець.
