– Ну, як менi вас розчулити? – вигукнув чоловiк. – Може, ось так… – i вiн витягнув iз внутрiшньоi кишенi своеi вельветовоi куртки грецький хрестик. – Погляньте сюди. Нехай наша вiра вiдрiзняеться вiд вашоi своiми ритуалами, але коли ми дивимося на цю емблему, у нас мають виникати якiсь загальнi думки та почуття.
– Я не зовсiм у цьому впевнений, – завагався я.
Росiянин у задумi глипнув на мене.
– Ви дуже дивний чоловiк, – нарештi промовив вiн, – нiяк вас не збагну. Ви стоiте мiж мною та Софiею, а це небезпечна позицiя, сер. І поки ще не пiзно, затямте, що так не мае бути! Якби ви тiльки знали, яких зусиль менi вартувало вивезти цю жiнку, як я ризикував своiм життям, як занапастив свою душу! Ви – лише маленька завада на моему шляху порiвняно з тими, якi менi довелося здолати, адже я можу прибрати вас зi своеi дороги ударом ножа або каменюки. Але бережи мене, Боже, вiд цього, – дико заверещав вiн. – Як низько я впав… занадто низько… Все що завгодно, лише не це.
– Ви б краще повернулися на свою батькiвщину, – зауважив я, – нiж вештатися тут серед цих пiщаних пагорбiв i порушувати мiй спокiй. Коли пересвiдчуся, що ви звiдси поiхали, то передам цю дiвчину пiд захист росiйського консула в Единбурзi. Доти буду боронити ii сам, i нi ви, нi жоден московит не вiдiйме ii у мене.
– Чому ж ви хочете розлучити мене з Софiею? – спитав вiн. – Чи уявляете, що я можу образити ii? Та чи знаете ви, що я, не замислюючись, пожертвую життям, щоб уберегти ii вiд найменших неприемностей? Чому ж так чините?
– Бо менi так подобаеться, – вiдрубав я, – i нiкому не звiтую за своi вчинки.
– Послухайте! – вигукнув моряк, наступаючи на мене, причому кудлата кучма його волосся скуйовдилася, а засмаглi руки стиснулися в п’ястуки. – Якби я думав, що у вас е хоч одна нечесна думка щодо цiеi дiвчини, якби хоча б на хвилину повiрив, що ви утримуете ii у себе заради якихось мерзенних цiлей, присягаюся Всевишнiм, я без вагань задушив би вас власними руками.
Здавалося, думка про це змушувала його оскаженiти, обличчя чоловiка спотворилося, а руки судомно стиснулися. Я вирiшив, що вiн таки хоче вчепитися менi в горлянку.
– Не пiдходьте до мене, – заявив я, кладучи руку на револьвер. – Якщо зробите хоча б крок уперед, я вгачу вам кулю в лоба.
Жевжик засунув руку до кишенi, й я було подумав, що також хоче витягнути зброю, але замiсть цього вiн висмикнув цигарку i став курити, швидко та глибоко затягуючись. Без сумнiву, чоловiк iз досвiду знав, що це найкращий спосiб приборкати своi пристрастi.
– Я вже вам казав, – промовив вiн зi спокiйною iнтонацiею, – що мое прiзвище Органьов, Олексiй Органьов. За походженням я фiн, але мало не все свое життя провiв в iнших частинах свiту. Я невгамовний чоловiк i нiколи не мiг всидiти на одному мiсцi або оселитися десь i провадити спокiйний спосiб життя. Пiсля того, як я придбав власний корабель, мiж Архангельськом та Австралiею не залишилося жодного порту, куди б я не заходив. Я був свавiльний, неприборканий i волелюбний, а тим часом у мене на батькiвщинi жив один молодик – балакун, бiлоручка, майстер упадати за жiнками. Хитрiстю та брехнею вiн вiдбив у мене дiвчину, котру я завжди вважав своею i котра, як менi здавалося, до цього була схильна вiдповiсти менi взаемнiстю. Я виконував свiй черговий рейс до Гаммерфеста за мамонтовою кiсткою i, несподiвано повернувшись на батькiвщину, дiзнався, що мiй скарб, моя гордiсть виходить замiж за цього знiженого фертика i що весiльна процесiя вже вирушила до церкви. Розумiете, сер, у цю мить на мене щось напало й я навряд чи тямив, що роблю. Я висадився на берег зi своею командою, що складалася з людей, котрi плавали зi мною багато рокiв i були менi безмежно вiдданi. Ми попрямували до церкви. Молодята стояли, вiн i вона, перед священиком, але весiльна церемонiя ще не здiйснилася. Я кинувся помiж них i схопив кохану за талiю. Моi люди вiдтiснили переляканого нареченого та гостей. Ми доправили ii до порту, посадили на корабель i, пiднявши якiр, йшли по Бiлому морю доти, доки куполи церков Архангельська не зникли з поля зору. Я вiддав iй свою каюту i надав усi зручностi, а сам разом зi своею командою спав на баку. Сподiвався, що з часом ii огида до мене минеться i вона погодиться вийти за мене замiж десь в Англii або Францii. Ми пливли багато днiв. Бачили, як позаду нас за виднокраем зник Нордкап, ми пройшли повз похмурий норвезький берег, але, незважаючи на всю мою увагу, дiвчина не хотiла пробачити менi, що я вiдiрвав ii вiд бiлолицього коханого. Потiм налетiв цей клятий шторм, який знищив мiй корабель, розбив всi моi надii та викинув. Вiдiбрав навiть право бачити жiнку, заради котроi я стiльки багато ризикував. Можливо, вона ще покохае мене. Менi здаеться, сер, що у вас великий життевий досвiд. Як гадаете, вона зможе забути того чоловiка та покохати мене?
– Менi набридла ваша балаканина, – сказав я i вiдвернувся. – Сам я думаю, що ви найбiльший бовдур. Якщо вважаете, що вашi почуття минуться, то вам краще якось розважитися. Якщо ж вирiшили, що це невилiковно, то найкращим виходом для вас буде перерiзати собi горлянку. Я не можу бiльше гаяти час на цi дурницi.
З цими словами я обернувся та неквапливо пiшов, прямуючи до свого човна. І жодного разу не озирнувся, хоча вiдчував, що той iде за мною, позаяк чув хрускiт пiску пiд його ногами.
– Я розповiв вам початок своеi iсторii, – сказав чоловiк, – але колись ви дiзнаетеся i ii кiнець. Ви добре зробите, якщо вiдпустите дiвчину.
Я нiчого не вiдповiв i мовчки вiдштовхнув човен вiд берега. Вiдпливши на якусь вiдстань, я озирнувся та побачив на жовтому пiску його дебелу постать. Чоловiк стояв, у задумi споглядаючи у мiй бiк. За кiлька хвилин я знову озирнувся, але його вже не було.
Довгий час пiсля цього мое життя протiкало настiльки ж розмiрено та монотонно, як i до аварii корабля. Інодi менi починало здаватися, що чоловiк iз Архангельська зовсiм забрався звiдси. Однак слiди, якi помiчав на пiску, й особливо купка попелу вiд цигарок, якось виявлена мною за горбочком, з-за якого було видно мiй будинок, свiдчили, що вiн усе ще ховаеться десь поблизу. Моi стосунки з росiянкою залишалися такими ж, як i ранiше. Стара Медж спочатку дещо пiдозрiло ставилася до неi, мабуть, побоюючись втратити навiть ту невелику владу, яку вона мала в своему розпорядженнi. Але мало-помалу, бачачи мою повну байдужiсть до юнки, вона примирилася зi становищем i, як я вже сказав, користала з нього, оскiльки наша гостя виконувала вагому частину роботи по господарству.
Тепер пiдходжу до кiнця своеi оповiдки, яку я виклав швидше для власного задоволення, нiж iз метою розважити iнших. Закiнчення цього дивного епiзоду, в якому зiграли ролi двое росiян, було настiльки ж непередбачуваним i раптовим, як i його початок. Подii однiеi ночi позбавили мене всiх неприемностей i дали можливiсть знову залишитися наодинцi зi своiми книжками та дослiдженнями, як це було до раптовоi появи росiян. Дозвольте розповiсти, як усе це сталося.
Пiсля довгого дня, проведеного у важкiй роботi, я вирiшив пiти ввечерi на тривалу прогулянку. Вийшовши з будинку, я вiдразу ж звернув увагу на море. Воно було гладким, як дзеркало, жодна зморшка не борознила його поверхню. І все ж повiтря було наповнене тими непiдвладними опису звуками, про якi я вже згадував ранiше. Здавалося, що душi тих, хто лежав глибоко на днi, пiд цими зрадливими водами, посилали своiм побратимам на землi попередження про прийдешнi лиха. Дружини рибалок добре знали цi зловiснi звуки i стурбовано споглядали на море, сподiваючись побачити бурi вiтрила, що прямують до берега. Почувши цi звуки, я повернувся додому та поглянув на барометр. Стрiлка рiзко падала. Менi стало ясно, що очiкуеться тривожна нiч.
Бiля пiднiжжя пагорбiв, де я прогулювався цього вечора, було похмуро та холодно, але iхнi шпилi були залитi рожевим свiтлом, а морi освiтлене сонцем. Небо ще не було затягнуте хмарами, але глухi стогони моря ставали все гучнiшими та дужчими. Далеко на сходi я побачив бриг iз зарифленими марселями, який прямував до Вiку. Без сумнiву, його капiтан, так само, як i я, правильно збагнув ознаки погоди. За бригом, нависаючи над водою та заволiкаючи горизонт, виднiвся довгий i зловiсний серпанок. «Мабуть, менi варто поквапитися, – подумав я, – бо вiтер може пiднятися ранiше, нiж я дiстануся додому».
Перебуваючи, мабуть, на пiвдорозi до свого житла, я раптом зупинився i, затамувавши подих, став прислухатися. Я настiльки звик до шумiв природи, зiтхань бризу та сплескiв хвиль, що будь-який iнший звук мiг розчути на великiй вiдстанi. Я прислухався дуже уважно. Атож, ось звук почувся знову – протяжний, пронизливий зойк вiдчаю пронiсся над пiсками та луною вiдбився в пагорбах позад мене, жалiсний заклик про допомогу. Вiн долинув iз боку мого будинку. Я кинувся на цей лемент, грузнучи в пiску та перескакуючи через камiння. Подумки мiркував про те, що сталося.
Приблизно за чверть милi вiд мого будинку е високий пiщаний пагорб, iз якого видно всю околицю. Дiставшись до його вершини, я на мить зупинився. Ось мiй старий сiрий будинок, ось човен. Все виглядало так само, як i до мого вiдходу. Однак поки я вдивлявся, знову почувся пронизливий зойк, ще гучнiший, нiж ранiше, наступноi митi з дверей будинку вивалився росiйський моряк. На плечi тримав бiлу поставу дiвчини, й я помiтив, що навiть у такому поспiху вiн нiс ii дбайливо та шанобливо. Я чув ii дикi волання та бачив, як юнка чинить вiдчайдушний опiр, намагаючись вирватися з обiймiв захопника. Позаду них дрiботiла моя стара економка, вiрна й вiддана, як старий пес, який хоча i не може бiльше вкусити, але все ще скалить беззубу пащу на ворога. Вона ледве встигала за втiкачами, розмахуючи довгими руками та щедро обсипаючи зайду шотландськими прокльонами та лайками. Я одразу ж второпав, що вiн прямуе до човна. В моiй душi раптово спалахнула надiя, що дiстануся до човна ранiше за них. Щодуху я кинувся бiгти до берега i, зарядивши на ходу револьвер, вирiшив раз i назавжди покласти край цим вторгненням.
Але було запiзно. На той час, коли я добiг до берега, моряк уже встиг вiдплисти на добру сотню ярдiв, i я бачив, як при кожному потужному ударi весел човен високо пiдкидало вгору. У безсилiй лютi я видав дикий клич i, як загнаний звiр, став кидатися туди i сюди по берегу. Вiн обернувся та побачив мене. Пiднявшись iз лави, вiн витончено вклонився та махнув менi рукою. Це не був жест трiумфу чи глузування. Як я не був розлючений i засмучений, але второпав, що це – урочисте та ввiчливе прощання. Потiм вiн знову взявся за весла, i маленька шлюпка помчала по морю на вихiд iз бухти. Сонце вже зайшло, залишивши на водi лише похмуру багряну смугу, яка тягнулася далеко-далеко i зливалася на обрii з пурпуровим серпанком. Хутко перетнувши цю зловiсну смугу, шлюпка ставала все меншою i меншою, поки нiчнi тiнi не згустилися навколо неi i вона не перетворилася в маленьку цяточку в пустельному морi. Потiм розчинилася i ця неясна пляма, ii огорнула темрява, яка, здавалося, нiколи не розсiеться.
Але чому ж я продовжував метушитися по безлюдному березi, розлючений, як вовчиця, позбавлена дитинчати? Можливо, тому, що я полюбив цю московитку? Нi, тисячу разiв нi! Я не з тих, хто заради бiлого личка або блакитних очей готовий забути все свое колишне життя, змiнити напрямок своiх думок i зректися багатьох чинникiв. Мое серце не було зворушене. Але моя гордiсть, о, як жорстоко я був ображений! Подумати тiльки, адже я не зумiв допомогти цьому слабкому створiнню, яке так благало мене про неi i так покладалося на мене! При цiй думцi мене охоплювала лють i кров вдаряла в голову.
Цiеi ночi з моря подув потужний вiтер. Хвилi скажено кидалися на берег, нiби прагнучи зруйнувати його та забрати з собою в море. Хаос i гуркiт гармонiювали з моiм збудженим станом. Всю нiч я швендяв туди i сюди берегом, мокрий вiд бризок i дощу, стежачи очима за бiлими гребенями валiв i прислухаючись до завивання шторму. В моему серцi кипiла злiсть на росiйського моряка. «О, якби ж вiн тiльки повернувся! – вигукував я, стискаючи п’ястуки. – Якби вiн тiльки повернувся!»
І вiн повернувся. Коли на сходi засiрiв свiтанок та освiтив величезну пустелю жовтих бурхливих хвиль, над якими низько пролiтали похмурi хмари, я знову побачив його. За кiлькасот ярдiв вiд мене лежав довгий чорний предмет, який пiдкидали сердитi вали. Це був мiй човен, понiвечений до невпiзнання. Трохи вiддалiк, на мiлинi, хиталося щось аморфне, вкрите галькою та водоростями. Я вiдразу ж збагнув, що це був мертвий росiянин, котрий лежав долiлиць. Я кинувся у воду та витягнув його на берег. І лише перевернувши знайду, я побачив, що росiйський моряк тримав в обiймах дiвчину, немов захищаючи ii своiм скалiченим тiлом вiд лютi шторму. Бурхливе море могло вiдiбрати його життя, але всiеi його злостi не вистачило, щоб вiдiрвати цього впертого чоловiка вiд коханоi дiвчини. Судячи з деяких ознак, я второпав, що впродовж цiеi жахливоi ночi навiть легковажна жiнка нарештi втямила, що означае вiрне серце та мiцнi руки, якi боролися за неi i так дбайливо ii боронили. Інакше чому б вона так нiжно тулилася голiвкою до його широких грудей, а ii золотисте волосся переплелося з його чорною бородою? І чому на його смаглявому обличчi застигла така свiтла посмiшка невимовного щастя та радощiв, що навiть сама смерть не змогла ii стерти? Здавалося, смерть була до нього милостивiшою, нiж життя.
Ми з Медж поховали iх на березi пустельного Пiвнiчного моря. Глибоко в жовтому пiску лежать вони у спiльнiй могилi. У свiтi навколо них вiдбуватимуться рiзнi подii. Імперii будуть створюватися та зникати, будуть спалахувати та закiнчуватися великi вiйни, валитися династii, але цi двое, байдужi до всього, вiчно обiймаючи одне одного, лежатимуть у своiй самотнiй могилi на березi гамiрного океану. Інколи менi здаеться, що iхнi душi, наче примарнi чайки, пролинають над бурхливими водами затоки. Над iхньою могилою немае хреста або якось iншого знаку, але iнодi стара Медж приносить сюди дикi квiти. І коли пiд час своiх щоденних прогулянок я проходжу повз могилу та бачу розсипанi на пiску свiжi квiти, то пригадую дивну пару, яка з’явилася сюди здалеку i на короткий час порушила нудну одноманiтнiсть мого безрадiсного життя.
Видатний експеримент у Кайнплятцi[6 - Кайнплятц – вiд нiмецького kein – нiякий, нiхто; Platz – площа, мiсце.]
З усiх наук, якi займають голови представникiв людства, професора фон Баумгартена найбiльше вабили тi, що пов’язанi з психологiею та важкими для визначення питаннями взаемозв’язку розуму i тiла. Знаменитий анатом, видатний хiмiк, один iз найперших фiзiологiв Європи, професор вiдчув справжне полегшення, коли облишив роботу в цих галузях i кинув всi своi якнайширшi знання на вивчення внутрiшнього безтiлесного свiту людини та загадкових взаемин духовного стержня. Замолоду вiн захопився таемницями месмеризму[7 - Месмеризм – антинаукове вчення про випромiнювання планетами особливоi магнiтноi сили та про ii вплив на хвороби.], його розум немов блукав у незнайомому свiтi, який, як здавалося вченому, був занурений у хаос i пiтьму, i лише iнодi його погляду вiдкривалися розрiзненi факти, якi не пiддаються поясненню. Тим часом роки минали, запас знань професора збiльшувався, бо знання породжують новi знання, так само, як прибуток дають грошi, i те, що ранiше здавалося науковцю дивним i незбагненним, стало набувати в його свiдомостi iншого вигляду. Новi логiчнi ланцюжки стали складатися у нього в головi, i дослiдник бачив новi зв’язки в тому, що ранiше було незрозумiлим i вражаючим.
Досвiд, накопичений упродовж двадцяти рокiв найрозмаiтiших експериментiв, дав йому ту фактичну базу, на якiй намiрявся будувати нову точну науку, що мiстить у собi месмеризм, спiритизм i всi спорiдненi з ними галузi знань. Ученому значною мiрою допомагали його якнайширшi знання в таких тонких царинах фiзiологii тварин, якi мають стосунок до нервових потокiв i роботи головного мозку, оскiльки Алексис фон Баумгартен працював професором на кафедрi фiзiологii в Унiверситетi Кайнплятца i для своiх ретельних дослiджень мав усе необхiдне, що тiльки й могли надати його лабораторii.
Професор фон Баумгартен був високий i худий, на його довгастому обличчi з рiзкими рисами палали надзвичайно яскравi та проникливi очi сталевого кольору. Багаторiчна розумова дiяльнiсть зборознила його чоло глибокими зморшками та звела над перенiссям важкi брови, через що здавалося, що вiн весь час супиться. Часто це призводило до того, що люди неправильно оцiнювали його характер, оскiльки насправдi чоловiк був суворий, але серце мав добре та чуйне. Студенти любили професора. Пiсля лекцii вони часто оточували свого викладача i захоплено слухали його теорii. Інодi вiн викликав iз них добровольцiв для демонстрацii якогось експерименту, тому врештi-решт у класi не залишилося нiкого, хто хоча б раз не був занурений професором у месмеричний транс.
Серед усiх цих молодих адептiв науки не було жодного, хто мiг би зрiвнятися з Фрiцем фон Хартманном за ступенем захопленостi. Його друзi-студенти часто дивувалися, чому цей зухвалий i вiдчайдушний Фрiц, справжнiй красень i веселун, можна сказати, цвiт Рейнланду[8 - Рейланд – iсторична земля на заходi Нiмеччини, розташована по середнiй течii Рейну.], стiльки часу i сил витрачае на вивчення малозрозумiлоi вченоi працi та допомогу професору в його дивних експериментах. Насправдi все пояснювалося дуже просто: Фрiц був розумним i завбачливим хлопцем, i ось уже кiлька мiсяцiв його серце належало юнiй Елiзi, доньцi лектора, неземному створiнню з блакитними очима та пшеничним волоссям. Хоча юнак уже домiгся вiд неi пiдтвердження того, що його увага не залишае ii байдужою, сiм’i обраницi вiн ще не наважився оголосити про свiй статус шанувальника. Парубку було б досить складно зустрiчатися з юною ледi так часто, як йому хотiлося, якби вiн не збагнув, що для цього потрiбно лише стати корисною людиною для професора. В результатi його почали часто запрошувати до професорського будинку, де юнак iз радiстю дозволяв провадити над собою будь-якi дослiди, якщо це обiцяло йому зайвий раз побачити погляд небесних очей Елiзи або вiдчути дотик ii нiжноi руки.
Юний Фрiц фон Хартманн був вродливий. До того ж зi смертю батечка йому мали перейти великi маетки. Багато хто був би радий бачити в своiй оселi такого нареченого, але матiр Елiзи його частi вiзити дратували, i вона не раз вичитувала старого професора за те, що той дозволяе такому вовку витися навколо iхньоi овечки. Правду кажучи, Фрiц у Кайнплятцi мав недобру славу. Якщо ставалася якась колотнеча, дуель чи iнша неприемнiсть, незмiнно призвiдником виявлявся молодий рейнландець. Нiхто не лихословив бiльше за нього, нiхто не пив бiльше i не грав у карти частiше, нiж цей фертик, нiхто не вдавався до бiльших лiнощiв у всьому, крiм одного-единого заняття.
Тому зовсiм не дивно, що добра панi професорова сховала юну панну пiд свое крильце та вiдкидала будь-якi спроби цього mauvais sujet[9 - Пiдозрiлий суб’ект, розбiйник (франц.).] зблизитися з донькою. Щодо поважного викладача, то вiн був занадто захоплений своiми дивними дослiдами, щоб мати якусь думку з цього приводу.
Ось уже багато рокiв йому не давало спокою одне i те саме питання. Всi його експерименти та теорii врештi-решт завертали в один бiк. По сто разiв на день професор питав себе, чи може душа людини якийсь час проiснувати за межами тiла, а потiм повернутися в нього? Коли таке вперше спало йому на гадку, вчений розум повстав проти крамольноi думки, адже це повнiстю суперечило всiм усталеним теорiям i непорушним принципам, якi втовкмачували йому ще з того часу, коли вiн сам лише осягав ази свого фаху. Однак поступово, поки продовжував дослiджувати цю царину, допитливий розум скинув iз себе цi пута i став вiдкритим для будь-яких висновкiв, якi могли б виникнути на основi фактiв. Занадто багато вказувало на те, що розум людини таки може iснувати поза тiлом. Нарештi вченому стало ясно, що лише смiливий та оригiнальний експеримент остаточно розвiе це питання.
«Можна не сумнiватися, – зазначав науковець у своiй знаменитiй статтi про невидимi сутностi, яка приблизно в цей час була опублiкована в «Медичному тижневику Кайнплятца» i здивувала весь науковий свiт, – що за певних умов душа та розум справдi вiддiляються вiд тiла. У людини, зануреноi в месмеричний транс, тiло перебувае в станi зацiпенiння, але душа виходить за його межi. Можливо, ви заперечите, що душа залишаеться всерединi, але переходить в так би мовити сонний стан. На це вiдповiм: це не так, бо як iнакше пояснити явище ясновидiння, яке отримало лиху славу в результатi шахрайства та прямого одурення з боку декотрих шарлатанiв, але яке дуже легко довести? Менi особисто вдавалося вводити чутливого пiддослiдного в транс та отримувати вiд нього точний опис того, що тiеi митi вiдбувалося в сусiднiй кiмнатi i навiть в iншому будинку. Чи можна пояснити це чимось, крiм такоi гiпотези: душа суб’екта здатна вiдокремлюватися вiд тiла та перемiщатися в просторi? На якийсь час вона повертаеться на заклик оператора, розповiдае, що бачила, пiсля чого продовжуе мандрiвку. Оскiльки дух за своею природою невидимий, ми не маемо можливостi бачити, як вiн виходить iз тiла або повертаеться в нього, але бачимо, який вплив це справляе на самого суб’екта. То вiн нерухомий та iнертний, то явно через силу намагаеться розповiсти про те, що жодним природним чином дiзнатися не мiг. Бачу лише один спосiб довести справедливiсть цього факту. Хоча цi безтiлеснi субстанцii залишаються невидимими для наших очей, нашi власнi душi, вiдокремленi вiд тiл, змогли б вiдчути присутнiсть iнших. Тому незабаром я маю намiр ввести в месмеричний транс одного зi своiх учнiв, пiсля чого занурити в месмеричний транс самого себе (спосiб добитися цього знаю давно, це зовсiм не важко). Пiсля цього, якщо моя теорiя правильна, моiй душi буде нескладно зустрiтися i вступити в контакт iз душею мого учня, коли вони обое опиняться за межами своiх тiл. Сподiваюся, що зможу опублiкувати результати цього цiкавого експерименту в одному з найближчих номерiв «Медичного тижневика Кайнплятца».
Коли поважний професор виконав свою обiцянку й оприлюднив повний звiт про те, що сталося, його розповiдь виявилася настiльки вражаючою, що ii зустрiли iз загальною недовiрою. Деякi видання дозволили собi прокоментувати його заяву настiльки образливим тоном, що оскаженiлий savant[10 - Учений, фахiвець (франц.).] заявив, що бiльше нiколи не розтулить рота на цю тему… Свою обiцянку вiн виконав. Проте подана тут розповiдь складена на пiдставi фактiв, узятих iз найдостовiрнiших джерел, i в тому, що подii, якi згадуються в нiй, вiдбулися насправдi, можна нiскiлечки не сумнiватися.
Сталося так, що незабаром пiсля того, як у вченiй головi професора фон Баумгартена зародилася думка про згаданий уже експеримент, вiн у задумi йшов додому пiсля довгого дня, проведеного в лабораторii, i дорогою йому зустрiлася весела компанiя студентiв, котрi щойно вийшли iз шинку. На чолi гучноi ватаги, розпалений хмiльним чадом i лементуючи гучнiше за всiх, крокував молодий Фрiц фон Хартманн. Професор обiйшов би iх стороною, але його учень кинувся навперейми вчителю.
– Еге! Вельмишановний наставнику! – вигукнув вiн, беручи за лiкоть старого. – Хочу вам дещо сказати, i зараз, поки хмiльне пиво ще гуде у моiй головi, менi це буде легше зробити, нiж в iнший час.
– Слухаю вас, Фрiце, – дещо здивувався фiзiолог.
– Я чув, mein herr, що ви намiряетесь провести чудовий експеримент: витягнути з людини душу, а потiм вставити ii назад. Правильно?
– Авжеж, це справдi так, Фрiце.
– А ви не думали, любий професоре, що, у вас можуть виникнути труднощi з пошуком того, хто погодиться в цьому брати участь? Potztausend![11 - Дiдько би його вхопив! (Нiм.)] А якщо душа вийде з тiла, а повернутися не зможе? Кепсько вийде. Хто ж пiде на такий ризик?
– Але як же, Фрiце? – вигукнув професор, цiлком спантеличений таким несподiваним поглядом на цю проблему. – Я сподiвався на вашу допомогу. Ви ж не залишите мене. Подумайте, яка нас очiкуе честь i слава.
– Та яка там слава! – обурився студент. – Менi що, все життя так жити? Хiба я не простояв двi години в скляному щитi, поки ви вливали в мене електрику? Хiба ви не дратували моi дiафрагмальнi нерви[12 - Дiафрагмальнi нерви беруть свiй початок вiд третього, четвертого i п’ятого корiнцiв шийного вiддiлу спинного мозку з кожного боку, проходять униз спереду вiд переднього сходового м’яза та входять у грудну клiтку.] пiсля того, як оточили шлунок гальванiчним плином, вiд чого у мене виникли проблеми з травленням? Тридцять чотири рази ви вводили мене в месмеричний транс, i що я за це отримав? Нiчого. А тепер ви хочете ще й душу з мене витрусити, як якусь шестерiнку з годинника. Людське тiло цього просто не витримае!
– Боже милий! – стурбовано плеснув у долонi професор. – І справдi, Фрiце. Ранiше менi це нiколи не спадало на гадку. Якщо ви скажете, яким чином зможу вiддячити вам, повiрте, я буду радий це зробити.
– Тодi слухайте, – з багатозначним виглядом промовив Фрiц. – Якщо дасте слово гонору, що пiсля цього експерименту я отримаю руку вашоi доньки, то погоджуся вам допомогти. Якщо ж нi, вiдмовляюся в цьому брати участь. Це моя едина умова.
– Але що на це скаже моя донька? – впоравшись iз подивом, спитав професор.
– Елiза буде рада, – запевнив жевжик. – Ми давно кохаемо один одного.
– У такому разi вона буде ваша, – рiшуче пообiцяв фiзiолог. – Ви добрий молодик i один iз кращих пiддослiдних iз усiх, кого знаю… Коли не перебуваете пiд впливом алкоголю. Мiй експеримент призначений на четверте число наступного мiсяця. О дванадцятiй годинi вам доведеться прибути у фiзiологiчну лабораторiю. Це буде великий день, Фрiце. Приiдуть фон Грубен iз Єни[13 - Єна – старовинне унiверситетське мiсто на сходi Нiмеччини.] та Хiнтерштайн iз Базеля. Зберуться всi свiтила науки з пiвденноi Нiмеччини.
