– Буду вчасно, – коротко пiдтвердив студент i на цьому розiйшлися.
Професор почалапав додому, мiркуючи про швидку видатну подiю, а парубок побiг наздоганяти свою молодечу компанiю, охоплений думками про блакитнооку Елiзу та про укладену з ii батьком угоду.
Професор не перебiльшував, коли казав про той iнтерес, який викликав його незвичайний психофiзiологiчний експеримент у наукових колах. Задовго до призначеного часу в лабораторii вже яблуку нiде було впасти вiд присутнiх учених. Крiм названих ним знаменитостей, прибув вiдомий професор Ларчер iз Лондона, котрий лише нещодавно прославився чудовим дослiдженням церебральних центрiв. Кiлька свiтил iз спiритичних кiл також пройшли довгий шлях, аби бути присутнiми пiд час проведення експерименту, як i кожен iз священикiв-сведенборгiанцiв, котрий вважав, що отриманi результати зможуть пролити певне свiтло на доктрини розенкрейцерiв.
Високi збори зустрiли появу професора фон Баумгартена та його помiчника гучними оплесками. Лектор, зiйшовши на кафедру, кiлькома ретельно пiдiбраними словами пояснив суть своеi теорii й iмовiрний спосiб ii перевiрки.
– Я дотримуюся думки, – сказав вiн, – що, коли людина перебувае пiд впливом месмеризму, його душа на якийсь час залишае тiло, й я готовий вислухати будь-якi заперечення тих, хто може якось iнакше пояснити факт ясновидiння. Таким чином сподiваюся, що пiсля того, як введу в транс мого юного приятеля i себе самого, нашi безтiлеснi сутностi зможуть увiйти в контакт, у той час як нашi тiла будуть залишатися нерухомими й iнертними. Через якийсь час природа вiзьме свое, душi повернуться в своi тiла, i все буде, як i ранiше. Тепер, iз вашого дозволу, ми починаемо експеримент.
Промова професора викликала нову хвилю оплескiв, пiсля чого аудиторiя принишкла в очiкуваннi. Кiлькома швидкими пасами професор ввiв у транс молодика, котрий сидiв на крiслi (той зблiд, вiдкинувся на спинку та завмер), потiм витягнув червону скляну кульку, спрямував на неi погляд i пiсля потужноi розумовоi напруги ввiв i себе в такий же стан. Дивно було бачити двох людей, старого та молодого, котрi завмерли поруч в однаково неприродних позах. Де ж перебували iхнi душi? Саме це запитання займало тiеi митi кожного з присутнiх.
Минуло п’ять хвилин. Потiм десять, потiм ще п’ятнадцять, а професор i його помiчник, все так само нерухомi, сидiли на кафедрi перед глядачами. За весь цей час вiд присутнiх учених не пролунало нi звуку. Всi погляди були спрямованi на два застиглих блiдих обличчя в очiкуваннi перших ознак повернення свiдомостi. Минула майже година, перш нiж терпiння глядачiв було нагороджене. Щоки професора фон Баумгартена легко порожевiли. Душа поверталася в земну оселю. Несподiвано вiн пiдняв довгi худi руки та солодко потягнувся. Потiм протер очi, пiднявся та здивовано озирнувся на всi боки, нiби не тямлячи, де опинився.
– Tausend Teufel![14 - Тисяча чортiв! (Нiм.)] – вигукнув вiн i додав перчену лайку на пiвденно-нiмецькому дiалектi, чим ошелешив аудиторiю та викликав обурення у сведенборгiанця. – Дiдько, де це я? І що сталося? А, так, пригадую. Один iз цих безглуздих месмеричних експериментiв. Але цього разу нiчого не вийшло, бо я втратив свiдомiсть i нi бiса не пам’ятаю. Отже, ви даремно згаяли свiй коштовний час, моi вченi друзi. Непоганий вийшов жарт! – з цими словами професор кафедри фiзiологii вибухнув гомеричним реготом i навiть вельми похабним жестом ляснув себе по стегну. Аудиторiю негiдна поведiнка iхнього професора настiльки обурила, що мiг вибухнути неймовiрний скандал, якби не вчасне втручання юного Фрiца фон Хартманна, котрий також очуняв вiд зацiпенiння. Вийшовши на край кафедри, молодий вибачився за поведiнку свого колеги.
– Даруйте, – сказав вiн, – але такий уже вiн нестриманий хлопець, хоча перед експериментом поводився цiлком пристойно. Вiн усе ще не вiдiйшов вiд месмеричного впливу i не вiдповiдае за своi слова. Що стосуеться самого експерименту, то я не вважаю його невдалим. Цiлком можливо, що нашi душi справдi взаемодiяли якимось чином упродовж цiеi години, але, на жаль, наша груба тiлесна пам’ять вiдрiзняеться вiд духовноi, тому не можемо згадати, що з нами вiдбувалося. Тепер усi моi зусилля будуть спрямованi на те, щоб вигадати спосiб, який дозволить душам запам’ятовувати те, що вiдбувалося з ними у вiльному станi, i сподiваюся, що, коли менi це вдасться, буду мати задоволення знову здибатися з вами в цiй залi та подати на ваш суд пiдсумки своеi працi.
Це звернення такого молодого студента викликало у присутнiх неабияке здивування, дехто навiть мало не вважав його зухвалим, вирiшивши, що цей юнак дозволяе собi занадто багато, надаючи своiй персонi такого великого значення. Втiм, бiльшiсть побачила в ньому перспективного молодого вченого, i за дверима зали було зроблено не одне порiвняння мiж гiдною поведiнкою студента та неймовiрною несерйознiстю професора, котрий весь цей час продовжував весело душитися вiд смiху в кутку, судячи з усього, зовсiм не засмучений провалом експерименту.
І все ж, хоч усi цi вченi розходилися з лекцiйноi зали, вважаючи, що не побачили нiчого вартого уваги, насправдi прямо на iхнiх очах сталася одна з найнеймовiрнiших i вражаючих подiй за всю iсторiю свiту. Теорiя професора фон Баумгартена виправдалася вповнi. І його душа, i душа юного Фрiца фон Хартманна справдi на якийсь час покинули своi тiла. Але сталося дивне та непередбачене ускладнення. Повертаючись, душа Фрiца увiйшла у тiло Алексиса фон Баумгартена, а душа Алексиса фон Баумгартена вселилася в тiло Фрiца фон Хартманна. Звiдси й нестриманiсть i сваволя серйозного професора, звiдси ж i настiльки вагомi та солiднi слова безтурботного студента. Подiя сталася небуденна, але нiхто про це не здогадувався, а найменше самi ii учасники.
Тiло професора, несподiвано вiдчувши сильну сухiсть у горлi, вирушило на вулицю, все ще смiючись над невдалим результатом експерименту. Свiдомiсть Фрiца, яка сидiла в ньому, була бiльше зайнята думками про наречену, котра дiсталася йому такою легкою цiною. Першим його бажанням було кинутися до неi додому та побачити кохану, проте, подумавши, чоловiк дiйшов висновку, що буде краще наразi не робити цього, а дочекатися, коли панi Баумгартен iз укладеною угодою ознайомить ii чоловiк. Тому вiн подався до «Зеленого чоловiчка», пивничку, де любили збиратися найвiдчайдушнiшi студенти, i, розмахуючи цiпком, вдерся до маленькоi зали, де сидiли Шпiгель, Мюллер i ще з пiвдюжини товаришiв по чарцi.
– Ха-ха! Друзi! – залементував вiн iз порога. – Я знав, що знайду вас тут. Сьогоднi п’ють усi! Замовляйте, що бажаете, бо я пригощаю!
Якби сам зелений чоловiчок, зображений на вивiсцi цього вiдомого закладу, увiйшов до зали та замовив пляшку вина, студенти i тодi не здивувалися б бiльше, нiж вони отетерiли при такiй несподiванiй появi iхнього поважного професора. Це iх вразило настiльки, що кiлька хвилин вони просто витрiщалися на нього вибалушеними очима, неспроможнi вiдповiсти на настiльки дружне привiтання.
– Donner und Blitzen![15 - Грiм i блискавка! (Нiм.)] – насупився професор. – Та що з вами таке? Якого дiдька розсiлися тут i вилупилися на мене, нiби вперше бачите? В чому рiч?
– Так несподiвано… Така честь… – пробурмотiв Шпiгель, котрий сидiв на чолi столу як ватажок компанii.
– Яка честь, що ти мелеш? – гарикнув професор. – Ти що думаеш, якщо я з’явився з цим експериментом на очi купцi старих пердунiв, то стану таким гордим, що забуду своiх друзiв? А ну, Шпiгеле, звiльняй мiсце, тепер я буду головним. Пива! Вина! Шнапсу! Хлопцi, пийте, хто що хоче! Я оплачую!
У «Зеленому чоловiчку» такого ще не бачили! Нiхто не рахував, скiльки було випито кухлiв пiнливого лагеру, скiльки було спустошено зелених пляшок рейнського. Поступово студенти перестали вiдчувати незручнiсть у компанii свого професора. А той верещав, спiвав пiсень, галасував, утримував на носi люльку з довгим чубуком та викликався випередити будь-якого з присутнiх на ста ярдах.
Кельнер та офiцiантка перешiптувалися за дверима, здивованi такою поведiнкою професора кафедри старовинного Унiверситету Кайнплятца, але згодом у них з’явилося ще бiльше причин шепотiтися, коли вчений чоловiк надавав стусанiв кельнеру та став чiплятися до офiцiантки за кухонними дверима.
– Панове, – гучно промовив професор, насилу пiдiймаючись iз високим келихом вина в худiй руцi. – Тепер хочу пояснити вам причину нашого свята.
– Слухаемо! Слухаемо! – закричали студенти i затарабанили пивними кухлями по столу. – Промова, промова! Тихо, слухаемо промову!
– Рiч у тiм, друзi, – заявив професор, i його очi засяяли за скельцями окулярiв. – Найближчим часом я маю намiр одружитися.
– Одружитися? – вигукнув найсмiливiший зi студентiв. – А що, фрау померла?
– Яка фрау?
– Як?! Фрау Баумгартен, певна рiч.
– Ха-ха-ха! – засмiявся професор. – А ви, бачу, всi знаете про моi колишнi труднощi. Нi, вона не померла, але тепер у мене е причини думати, що вона не стане заперечувати проти весiлля.
– Дуже люб’язно з ii боку, – зауважив хтось iз товариства.
– І бiльше того, – продовжив професор, – я навiть думаю, вона сама буде допомагати менi з дружиною. Щиро кажучи, ми з нею нiколи не ладнали, але тепер, сподiваюся, це залишиться в минулому, i пiсля весiлля вона переiде та буде жити у мене.
– Прямо родинна iдилiя! – вигукнув якийсь дотепник.
– Атож, i сподiваюся, що ви всi прийдете на мое весiлля. Не буду називати iмен, але за мою наречену!
Професор пiдняв над головою келиха.
– За його наречену! – гримнули хором пияки та зареготали. – За ii здоров’я. Sie soll leben… Hoch![16 - За ii здоров’я… Ура! (Нiм.)]
Кожен iз гультяiв наслiдував приклад професора i видудлив свiй келих до дна. Пiсля цього тосту забава продовжилася з новою силою.
Поки студенти в «Зеленому чоловiчку» веселилися, в iншому мiсцi вiдбувалися зовсiм iншi подii. Пiсля експерименту юний Фрiц фон Хартманн зi зосередженим обличчям звiрив покази певних приладiв, пiдправив деякi з них, пiсля чого, кинувши наказовим голосом кiлька слiв вахтерам, вийшов на вулицю та попрямував повiльним кроком до будинку професора. Надибавши дорогою фон Альтауса, професора анатомii, котрий iшов попереду, вiн додав кроку та наздогнав колегу.
– Послухайте, фон Альтаусе, – вигукнув учений, поплескавши його по плечу, – ви нещодавно просили мене знайти певну iнформацiю про внутрiшнi стiнки церебральних артерiй. Я тут розкопав…
– Donnerwetter![17 - Чорт забирай! (Нiм.)] – вигукнув фон Альтаус, котрий був доволi запальним стариганем. – Ви що собi дозволяете? Що за нахабство! Та я вас за це перед академiчною радою поставлю, – з цiею погрозою вчений розвернувся та квапливо пiшов геть.
Фон Хартманна така реакцiя дуже спантеличила.
– Це через невдачу експерименту, – пробурмотiв вiн i, понуривши голову, почвалав далi.
Однак попереду його чекали ще бiльшi несподiванки. За кiлька хвилин йому назустрiч вийшли двiйко студентiв. Молодики, замiсть того, щоб пiдняти капелюха або якимось iншим чином висловити свою повагу, тiльки-но зуздрiвши його, несподiвано радiсно зарепетували, кинулися до нього, схопили пiд руки i кудись потягнули.
– Gott in himmel![18 - Боже милий! (Нiм.)] – заревiв фон Хартманн. – Яке нахабство! Що це означае? Куди ви мене тягнете!
– Ходiмо-ходiмо! Нас чекае пляшечка вина, – залементували студенти. – Ти ж ранiше нiколи не вiдмовлявся.
– Це нечувано! – вигукнув фон Хартманн. – Негайно ж вiдпустiть мене! За таку поведiнку будете вiдрахованi. Вiдпустiть, кажу вам!
І вiн став люто вiдбиватися.
– Ну, не хочеш, то й не треба, – сплюнули студенти, вiдпускаючи руки заручника. – І без тебе дамо раду.
– Я вас знаю, ви за це вiдповiсте! – сердито погрожував фон Хартманн i подався далi у напрямку своеi оселi, яку вважав своею.
Обидвi подii, що сталися з ним по дорогою, добряче його збурили.
Але i це ще не все. Фрау Баумгартен, котра чергувала бiля вiкна, була дуже стурбована тим, що ii чоловiк спiзнюеться до обiду, i дуже здивувалася, побачивши на вулицi молодого студента. Як уже зазначалося, вона не надто його милувала. Ранiше, якщо жевжик i з’являвся тут, то лише з ii мовчазноi згоди та пiд захистом професора. Ще дужче здивувалася жiнка, коли молодик вiдчинив хвiртку i садовою дорiжкою попрямував до дверей iз таким виглядом, нiби перебував у себе вдома.
Молодиця не повiрила своiм очам. Охоплена материнським iнстинктом, вона кинулася до передпокою. За впевненими дiями свого коханого з горiшнiх вiкон спостерiгала й прекрасна Елiза. Змiшане почуття гордощiв i страху змусило ii серце забитися швидше.
– Доброго дня, пане! – фрау Баумгартен у величнiй позi перегородила шлях непроханому гостю.
– Авжеж, справдi, погода хороша, Марто, – вiдповiв той. – А що ти стоiш, як статуя? Нумо, ворушись, я обiдати хочу, з ранку ж нiчого не iв.
