Хрещення Русі

Язичницькі вірування східних слов’ян

У цих віруваннях відбилося первісне уявлення людей про те, що в оточуючому світі діють злі і добрі духи. Ці духи перебували в стані безперервної боротьби один з одним. До злих духів слов’яни відносили упирів – мерців, що оживають, вампірів, які нападають на людей і ссуть їх кров і здатні перевтілитися у дорослу людину, в дитину, в тварину і спричинити тим, хто живе на землі, серйозної шкоди. Упирям протистояли добрі духи – берегині, які охороняли життя і спокій людини, плоди його діяльності.

Слов’яни поклонялися і приносили жертви криницям, озерам, річкам, гаям тощо.

Наші далекі предки божествами родючості вважали Рода і Рожаниць. Слов’яни шанували Рода як творця Всесвіту. Він давав людям життя, правив небом, розпоряджався дощем, посилав на землю блискавки, керував підземним царством. Разом з Родом зазвичай виступають Рожаниці – богині родючості. Їх день – 9 вересня – відзначався щороку після завершення сільськогосподарських робіт. Потім на зміну Родові прийшли інші боги. Небо опанував Сварог, якого почали вважати верховним володарем Всесвіту. Бог Ярило став уособлювати собою весну, природу, що пробуджується від зимової сплячки. Свято Ярила в деяких слов’янських народів відзначалося на початку весни, у інших – наприкінці весни, на початку літа.

Свято Купали припадало на 24 червня і було присвячено благодатній дії дощу. Святу передували «русалії» – урочистості, присвячені німфам полів і вод. За слов’янськими віруваннями, русалки викликали дощ, який напував землю. Слов’яни супроводжували свято Купали барвистими дійствами. Напередодні свята на висотах запалювали багаття, через які стрибали разом юнак і дівчина. Потім спускали з гір палаючі колеса, прагнучи, аби вони згасли тільки тоді, коли досягнуть води.

Не менше шанували слов’яни й бога Велеса (Волоса), покровителя худоби й скотарства. У X ст. ім’ям Велеса клялися руські князі, їх дружинники і посли при укладанні мирних договорів з візантійськими монархами. До свята Велеса, яке відзначали 2 і 6 січня, випікали особливе печиво у вигляді свійської худоби. Люди надівали звірині маски, зодягалися у вивернуті кожухи.

Володарем неба слов’яни вважали Сварога. Син Сварога – Сва-рожич – бог вогню, покровитель ковалів і ковальської справи. Слов’яни шанували вогонь, вважаючи, що він проганяє нечисту силу темряви, морок, холод. Вогню приписувалися очисні і цілющі властивості. Під 1114 роком у літописі Сварог названий батьком Дажбога (також бог сонця). У легенді, наведеній у «Повісті минулих літ», Дажбог охороняє закони, встановлені Сварогом, і розправляється з їх порушниками.

У «Слові о полку Ігоревім» йдеться про «дажбожих», «велесо-вих» і «стрибожих» онуків. Тут Дажбог, Велес і Стрибог виступають як творці, тобто всемогутні боги-творці, і в той же час як родоначальники, знамениті предки. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає й інших богів, що визначають долі людей: серед них злобного Дива й Образу (богиню смерті й нещасть).

Становлення давньоруської держави

Поступово східнослов’янські племена утворюють союзи племен, відбувається їх знайомство з західноєвропейськими та східними країнами. Про це досить докладно говорить автор «Повісті минулих літ»: У далекі часи, пише літописець, «поляни жили особ-но по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Царгорода, а від Царгорода прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хвалі-си, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів»7.

Як бачимо, Дніпро був найважливішою сполучною ланкою чотирьох частин світу. Іноземні купці, як, можливо, і слов’яни, спілкувалися один з одним, передавали свою культуру, в тому числі й розповідали про своїх богів. Автор повісті вказує й на те, що в ті далекі часи береги Дніпра відвідав святий Андрій. Про його перебування на слов’янській землі літописець пише так: «Коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: “Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог” І зійшов він на гори сі, і благословив 'їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору. І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,– який 'їхній обичай, і як вони миються і хвощуться,– здивувався їм. І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: “Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев’яні. І розпалять вони 'їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб’ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною – і тоді оживуть. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж 'їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення”». З цієї розповіді ми дізнаємося, що вже на початку нової ери на території майбутньої держави, яка називатиметься Руссю, побував християнський проповідник. Він не тільки передбачив народження держави, а й описав деякі язичницькі обряди, які збереглися до теперішнього часу. Усі ці племена, продовжує літописець, «мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] 'їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,– з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі…»

Літописець, розповідаючи про характер і побут слов’ян, не забув згадати і про те, що «жили особно і володіли родами своїми». Тут же йде розповідь про виникнення на землях полян м. Києва: «Було три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом… Були ж вони мужами мудрими й тямущими…» Потім автор наводить і іншу легенду, можливо, поширену в його часи: «Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому казали: “На перевіз на Київ”». Проте цю версію він відкидає, кажучи: «Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря… Велику честь, як ото розказують, прийняв він од цесаря… при котрім він цесарі приходив». Помер Кий, як і його брати, і сестра, у Києві.

Після смерті Кия і його братів, за версією руського літописця, у житті східних слов’ян настає «чорна смуга». Повз Києва проходять то болгари, то обри, то угри (угорці). На княжіння східних слов’ян нападають кочівники – хазари. У Новгородській землі господарюють нормани – варяги (жителі північних країн). Літописець записує: «Варяги, приходячи із замор’я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів; брали вони по білій вивірці8 – стільки від диму». Східні слов’яни воюють і один з одним. Боротьба відбувається й усередині кожного княжіння. Особливо гостро вона розгорілася на північному заході, серед населення, яке мешкало поблизу озера Ільмень. Саме тоді новгородці й запросили до себе на княжіння, за свідченням літописця, князя Рюрика з племені Русь. Серед дружинників Рюрика перебували, за свідченням літописця, Аскольд і Дір. Під 862 р. її автор записує: «І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони до Царгорода з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: “Чий се город?” А вони, [тамтешні жителі], сказали: “Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам”. Отже, Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянсь-кою землею. А Рюрик княжив у Новгороді». Аскольд і Дір не сиділи в Києві склавши руки: вони збирали данину з підвладних земель.

За свідченням візантійських джерел, у 860 р. русичі здійснили похід на Царгород. (Літопис руський датує цей похід 866 р. і каже, що його очолювали Аскольд і Дір.) І тут виникає одна з загадок в історії Русі. Справа в тому, що низка сучасних російських і українських істориків стверджує, що ніякого Діра не існувало і похід очолив Аскольд. Вони посилаються на свідчення візантійських джерел, які твердять, що похід відбувся в 860 р., тоді, звісно, Ас-кольд не міг бути боярином Рюрика, оскільки останній прийшов в Новгород лише 862 року. Саме ці розбіжності в датах дозволяють деяким українським і російським історикам сумніватися в тому, що Аскольд був скандинавом. Але час повернутися до конкретної події, шо описується. Адже ще 839 р. до французького імператора Людовіка Благочестивого прибуло посольство від грецького імператора Феофіла. При посольстві перебувало кілька людей з народу Русь. Не пізніше 842 р. потужні загони варягів-русів, як розповідається в житії святого Георгія Амастридського, з’явилися на Чорному морі біля міста Амастриди9. Незабаром відбувся грандіозний похід на Царгород, про який свої свідчення залишили руські літописи і візантійські хроніки. Щоправда, вони розходяться між собою не тільки в датуванні походу, але й у характеристиці слов’ян – ру-сів. Літопис руський цей похід описує так: «Рушив Аскольд і Дір [866 р.] на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік Михайла-цесаря». Тут літописець дотримується хронології, оскільки раніше він згадував: «У рік 6360 [852], Індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля». Далі літопис оповідає: «А цесар був у поході на агарян… А ці [руси], в середину Суда [передмістя Царгорода] увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Царгород двомастами кораблів оточили… Була тиша, і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної Русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх [так], що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося».

Візантійське ж джерело повідомляє, що близько двохсот суден варварів, що вийшли з гирла Дніпра, припливли до Босфору: «Було навала варварів, росів – народу, як усім відомо, найвищою мірою дикого і грубого, який не носить в собі жодних ознак людинолюбства. Звірячі за звичаями, нелюдськими вчинками, виявляючи свою кровожерливість самим своїм виглядом, ні в чому іншому, що властиво людям, не знаходячи такого задоволення, як у смертовбивстві, вони – згубний і в справах, і по імені народ… порубав нещадно всяку стать і всякий вік, не жаліючи старців, не залишаючи поза увагою немовлят, але супроти всіх однаково озброюючи смертовбивчу руку і поспішаючи скрізь принести загибель, скільки на це в них було сили. Храми руйнють, святині оскверняють: на місці їх [нечестиві] вівтарі, беззаконні узливання й жертви, то стародавнє таврійське побиття іноземців, що в них зберігає силу. Убивство дівиць, чоловіків і жінок; і не було нікого, хто міг би допомогти, нікого, хто готовий був протистояти…»

Взяти Царгород тоді росам не вдалося, але вони страшенно спустошили околиці столиці Візантії і, уклавши мир, відправилися геть. Можливо, саме тоді Аскольд і частина його дружини прийняли в Візантії християнство. (Принаймні пізніше княгиня Ольга над могилою Аскольда поставила дерев’яну церкву на честь св. Ми-колая, тобто, князь був християнином.) Після цього Аскольд (і Дір?) продовжували княжити в Києві.

Тим часом у Новгороді події розвивалися таким чином: 879 р. «помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий». Олег і його військова дружина, ймовірно, на той час уже добре розуміли вигоди володіння Дніпром. Це дозволяло впливати на політичне життя всіх східних слов’ян: полян, древлян, кривичів, в’ятичів – і сусідніх неслов’янських земель. Крім того, по Дніпру вели активну торгівлю як руські, так і іноземні купці.

У 882 р., записує літописець, «вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого. І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать».

Літописець продовжує свою розповідь: «І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: “Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас” Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: “Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се – син Рюриків” І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи. А Дірова могила – за святою Ориною».

Олег, чиї руки були заплямовані кров’ю ні в чому не винних князів, увійшов в місто як переможець. Городяни, нажахані його злом і численним військом, визнали в ньому свого законного князя. «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”. І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися Руссю».

Для істориків стало традицією вважати захоплення Києва Олегом у 882 р. датою заснування держави Русь, оскільки в руках Олега виявилися землі новгородських слов’ян і дніпровських полян. Сам же Київ, «мати городам руським», розташовувався на судноплавному Дніпрі, у центрі східнослов’янських племен. Князь, володіючи Києвом, отримував можливість контролювати торгівлю півночі з півднем, заходу зі сходом і здійснювати військові, часто грабіжницькі походи на сусідні племена і віддалені країни. (Період в історії Русі з 882 р. до середини XII ст. історики називатимуть Давньоруською державою, або Київською Руссю.)

Літописець про правління Олега оповідає стисло, коротко повідомляючи, що він здійснив кілька походів на слов’янські племена й примусив їх, де силою, де погрозами, платити данину Києву.

Почав він 883 р. з древлян, наступного року пішов на сіверян, потім майже двадцять років пішло на підкорення дулібів, хорватів і тиверців, але кривичів підкорити не вдалося. Відвідування Олега говорять про те, що землі східних слов’ян в той час мали досить слабкі політичні та економічні зв’язки як з Києвом, так і між собою. Втім, у той період це характерно було і для багатьох країн Європи. Але до 1991 р. у жодного з істориків не з’являлося сумнівів, що у всіх слов’янських племен, які входили до складу Давньоруської держави, була одна мова, одні (язичницькі) вірування і що вони були одним народом. Що ж стосується варязького елемента в Київській державі, то більшість варягів асимілювалася, а решта, прослуживши кілька років у київського князя, відправлялася служити до Візантії, а в деяких випадках поверталася на історичну батьківщину. Але в варязькому походженні князівської династії мало хто сумнівався.

Зараз важко сказати, зайняв би язичник Олег гідне місце в творах руських християнських письменників, якби він не здійснив на початку X ст. свій славнозвісний похід на Візантію і не прибив «щит до воріт Царгорода», оскільки, можливо, коли писався руський літопис, відносини Русі з Візантією не були безхмарними. До того ж включення до літопису розповіді про звитяжний похід язичників на Візантію свідчило не лише про подвиги дружини й князя, але підкреслювало також міць Давньоруської держави. Літописець це описує так: «У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в Києві. Узяв же він множество варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і деревлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками. Ці всі називалися “Велика Скіфія”».

У похід вирушили, коли Дніпром зійшов лід. Ріка вкрилася двома тисячами легких суден, на кожному з яких знаходилося по сорок чоловік. Берегом просувалася кіннота. Ця армада досягла дніпровських порогів, найнебезпечнішого місця на ріці. З води виступали гострі скелі, які омивали бурхливі потоки води. Потрапляння в ці потоки не давало можливості утримати човен, і сміливців чекало зіткнення зі скелею, тобто смерть. Тому перед порогами найсміливіші кидалися в воду, шукали гладке дно і проводили судна між камінням. А в деяких місцях воїни витягали човна з річки, тягли по березі волоком або несли на руках. У той же час частина дружини готова була відбити напад кочівників. Успішно подолавши цю небезпечну перешкоду, дружина рухалася вниз по Дніпру (так само чинили й каравани купців). Досягнувши лиману, дружина зупинилася, щоб відпочити після тяжкого й небезпечного шляху, полагодити судна. Завершивши приготування, величезна армада під вітрилами вийшла в море і, тримаючись його західних берегів, незабаром досягла греції.

Там у цей час правив імператор Лев, прозваний Філософом, який, за висловом М. М. Карамзіна, більше «думав про обчислення астрології, аніж про безпеку держави». Коли руські судна досягли Босфору, греки лише перекрили ланцюгами і колодами вхід до затоки Золотий Ріг. Тоді, розповідає літопис, «вийшов Олег на берег і повелів воям виволокти кораблі на берег. І попустошив він довкола города, і вчинив убивство багатьох греків. і палат багато вони розбили, і церкви попалили. а котрих же брали як полоняників, [то] одних вони посікали, а других мучили, інших же розстрілювали, а [ще] інших у море кидали. І багато іншого зла творили руси грекам, як ото [звичайно] вороги творять». Далі, можливо для уславлення таланту полководця Олега, літописець розповідає легенду: «І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, [рушили] з поля, і пішов [Олег] до города. Побачивши ж, греки убоялися і сказали, виславши до Олега: “Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш”. І зупинив Олег воїв…» греки погодилися виплатити Олегу «на дві тисячі кораблів по дванадцять гривень на кочет» (одна гривня = 170 г срібла), крім того, дали данину для руських міст: Києва, Чернігова, Переяслава, Полоцька, Ростова, Любеча «і на інші городи, – бо по тих городах сиділи князі, під Олегом сущі… І повісив [Олег] щита свого на воротах, знаменуючи побіду, і пішов од Царгорода… І прибув Олег до Києва, несучи золото, і паволоки, і овочі, і вина, і всяке узороч-чя. І прозвали [кияни] Олега – “Віщий”..»