– Може, менi пiти до неi? – запитав К.
– Будь ласка, пiди, – сказав господар. – Я вже збирався покликати тебе вiд старости, послухав пiд дверима, але ви розмовляли, i я не хотiв заважати. Я дуже хвилювався за свою дружину, повернувся назад, та вона не пустила мене до себе, тож не залишалося нiчого iншого, як дочекатися тебе.
– Тодi ходiмо швидше, – сказав К. – Я швидко ii заспокою.
– Було б непогано, якби вдалося, – сказав господар.
Вони проминули свiтлу кухню, у якiй три чи чотири зайнятi роботою служницi, що були далеко одна вiд одноi, побачивши iх, застигли на мiсцi. Зiтхання господинi було чути ще з кухнi. Вона лежала в тiсному закутку без вiкон, вiддiленому вiд кухнi тонкою перегородкою. Там вистачало мiсця тiльки для великого подружнього лiжка i шафи. Лiжко поставили таким чином, щоб бачити з нього всю кухню i стежити за роботою. Але з кухнi лiжко було майже не видно. У закутку було доволi темно, трохи вирiзнялася тiльки бiло-червона постiль. Окремi деталi можна було розгледiти тiльки зблизька, коли очi трохи звикали до освiтлення.
– Нарештi ви прийшли, – сказала господиня слабким голосом.
Вона лежала на спинi. Здаеться, дихати iй було досить важко, тому вона вiдкинула перину. У лiжку жiнка виглядала набагато молодшою, нiж у сукнi, але нiчний чiпець iз тонкого мережива був на неi явно замалий i погано тримався на волоссi, тому викликав спiвчуття до ii постарiлого обличчя.
– Як же я мiг прийти? – м’яко запитав К. – Ви ж по мене не посилали.
– Ви не повиннi були примушувати мене чекати так довго, – сказала шинкарка з упертiстю хвороi людини.
– Сiдайте, – сказала вона й показала на край лiжка. – Усi решта йдiть геть!
Окрiм помiчникiв до закутку набилися ще й служницi.
– Я теж пiду геть, Гардена! – сказав господар.
Так К. уперше почув, як звати цю жiнку.
– Звичайно, – повiльно вiдповiла вона й додала неуважно, нiби голова ii була зайнята iншим: – Чому б саме ти мав залишитися?
Але коли всi вийшли до кухнi, – цього разу навiть помiчники послухалися без заперечень, бо саме залицялися до однiеi зi служниць, – Гардена була достатньо уважною, аби збагнути, що звiдти все чути, адже закуток не мав дверей. Тодi вона наказала усiм вийти з кухнi. Їi наказ миттю виконали.
– Пане землемiр, – сказала Гардена. – Будь ласка, вiзьмiть у шафi хустину i подайте менi, я хочу накритися нею. Не витримую пiд периною, не маю чим дихати.
І коли К. дав iй хустину, вона сказала:
– Подивiться, яка гарна хустина, хiба нi?
К. здалося, що це звичайнiсiнька вовняна хустина, з увiчливостi вiн доторкнувся до неi ще раз, але промовчав.
– Так, це гарна хустина, – сказала Гардена i закуталася.
Вона лежала цiлком спокiйно, здавалося, зник увесь ii бiль, i вона навiть звернула увагу на свое розтрiпане волосся. Сiла на лiжку й поправила пасма, що вибивалися з-пiд чепця. У неi було густе волосся.
К. нетерпляче сказав:
– Ви хотiли знати, панi господине, чи я вже пiдшукав собi iнше житло?
– Я хотiла знати? – здивувалася шинкарка. – Нi, це якась помилка.
– Ваш чоловiк щойно питав мене про це.
– Вiрю, вiрю, – сказала господиня. – Ми завжди сваримося. Коли я хотiла вигнати вас звiдси, вiн упирався, а тепер я щаслива, що ви в нас мешкаете, тому вiн намагаеться позбутися вас. Це звична iсторiя.
– Отже, – сказав К. – Ви так рiзко змiнили свою думку про мене? І все лише протягом однiеi-двох годин?
– Я не мiняла своеi думки, – вiдповiла господиня вже знову слабшим голосом. – Подайте менi вашу руку. Ось так. А тепер пообiцяйте менi повну вiдвертiсть, i я вам обiцяю те саме зi свого боку.
– Добре, – сказав К. – Хто починае?
– Я, – сказала господиня.
Здавалося, ii пропозицiя пояснювалася не так бажанням пiти К. назустрiч, як нетерплячкою заговорити першою.
Вона витягла з-пiд подушки фотографiю i дала К.
– Подивiться на це, – сказала з проханням у голосi.
Щоб краще роздивитися, К. вiдступив на кухню, але й там нелегко було розгледiти щось на фотографii, бо вона вицвiла вiд старостi, була пожмакана i заплямлена.
– Вона не в найкращому станi, – зауважив К.
– На жаль, на жаль, – погодилася господиня. – Якщо носити якусь рiч роками при собi, так воно й бувае. Але якщо ви уважно придивитеся, то все побачите, я переконана. Можу вам допомогти, розповiдайте, що ви бачите, бо мене дуже тiшить чути про цю фотографiю. Отже, що?
– Юнака, – сказав К.
– Правильно, – вiдповiла господиня. – І що вiн робить?
– Здаеться, вiн лежить на дошцi, потягуеться й позiхае.
Господиня засмiялася.
– Неправильно, – сказала вона.
– Але ось дошка, а ось вiн лежить, – наполягав К.
– Подивiться уважнiше, – розiзлилася господиня. – Хiба вiн справдi лежить?
– Нi, – погодився К. – Вiн не лежить, вiн летить, а це нiяка не дошка, а напевно, мотузка, i вiн скаче.
– Отже, – задоволено пiдсумувала господиня, – вiн скаче. Так тренуються кур’ери з канцелярii. Я знала, що ви побачите це. Видно вам його обличчя?
– Обличчя я майже не можу роздивитися, – сказав К. – Здаеться, вiн дуже напружений, рот вiдкритий, очi заплющенi, а волосся розтрiпане.
– Дуже добре, – похвалила господиня. – Бiльше неможливо розгледiти, якщо ви нiколи не бачили цю людину. Вiн був уродливим юнаком. Я бачила його одного разу дуже коротко, але нiколи не забуду.
– Ким вiн був? – запитав К.
– Вiн був, – вiдповiла господиня, – кур’ером, iз яким Кламм уперше викликав мене до себе.
К. не мiг слухати з належною увагою, його вiдволiкав брязкiт скла. Вiн миттю визначив джерело звуку. Помiчники стояли у дворi i переступали в снiгу з ноги на ногу. Вони намагалися показати, що дуже втiшенi знову бачити К. i захоплено показували йому один на одного, стукаючи до вiконноi шиби. К. насварився на них пальцем, i помiчники миттю припинили, кожен намагався вiдсунути iншого назад, а той тiкав, i за мить обидва знову опинилися бiля вiкна. К. поквапився зайти назад до закутка, де помiчники не могли бачити його з вулицi i вiн не мусив бачити iх. Але тихе благальне дзеленчання вiконних шиб ще довго його переслiдувало.
