Вона встала з мiсця, злегка похитуючись вiд збудження, пiдiйшла до К., взяла його за руку i благально подивилася на нього.
– Панi господине, – сказав К. – Я не розумiю, чому ви принижуетесь i просите мене заради такоi дрiбницi. Якщо вашi слова – правда i менi дiйсно нiколи не вдасться порозмовляти з Кламмом, отже, цього не вiдбудеться незалежно вiд того, просять мене чи нi. Але якщо така можливiсть iснуе, то чому я повинен вiдмовлятися од неi, особливо якщо цим можна буде спростувати ваш основний закид, а вiдповiдно пiд великим питанням опиняться i вся решта. Те, що я невiглас, – правда, яку важко заперечити, i це дуже сумно для мене, але е в цьому й перевага, оскiльки невiглас завжди дiе смiливiше, а тому я волiю ще деякий час, поки вистачить моiх сил, перебувати в станi свого невiгластва i готовий змиритися з його, безумовно, поганими наслiдками. Цi наслiдки стосуються насамперед мене, тому я не розумiю, навiщо ви мене просите. Ви ж нiколи не покинете Фрiду, пiклуватиметеся про неi, i навiть якби я назавжди зник iз ii життя, у вашому розумiннi це було б щастям. Отже, чого ви боiтеся? Чи не боiтеся ви часом, – невiгласовi все дозволено, – з цими словами К. вiдчинив дверi, – чи не боiтеся ви часом за Кламма?
Господиня мовчки дивилася йому вслiд, коли вiн швидко спускався сходами, а за ним – помiчники.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
К. сам дивувався, що майбутня розмова зi старостою не надто його хвилюе. Вiн намагався пояснити це попереднiм досвiдом, бо досi спiлкування зi службами графа проходило вiдносно безболiсно. Однiею з причин, мабуть, було те, що в його справi iснувало якесь дуже чiтке й вигiдне для нього розпорядження, хоча, з iншого боку, вражала неймовiрна цiлiснiсть та стрункiсть структури всiх замкових служб. Ця еднiсть виглядала особливо досконалою там, де служби, на перший погляд, зовсiм не були взаемопов’язаними. Часом К. розмiрковував про все це i був недалекий вiд думки, що його становище цiлком задовiльне, але щоразу пiсля нападу такоi безтурботностi вiдразу ж нагадував собi, що саме в цьому й криеться найбiльша небезпека.
Прямий контакт iз владою був не надто утрудненим, оскiльки влада, хоч би як добре добре органiзована вона була, завжди мала дiяти вiд iменi далеких невидимих володарiв i залагоджувати далекi невидимi справи, тодi як К. боровся за щось живе i близьке, за себе самого. Принаймнi на початку, оскiльки вiн нападав. У цiй боротьбi йому, здаеться, допомагали ще й iншi, наразi невiдомi йому сили, про iснування яких вiн мiг запiдозрити з дiй влади. Та позаяк у всiх дрiбницях, а про важливi речi наразi ще не було мови, влада досi йшла К. назустрiч, у нього забирали можливiсть незначних i легких перемог, а разом iз цiею можливiстю й вiдповiдне задоволення собою, а також упевненiсть перемоги в подальших великих битвах. Замiсть цього вони дозволяли К. проникати всюди, куди вiн хотiв, хоча й лише в межах Села, розбещували i знесилювали його цим, позбавляли будь-якоi можливостi наступних сутичок та iзолювали вiд дiяльностi владних структур, примушуючи до нудного, незрозумiлого й чужого для нього способу iснування. Якщо так буде й далi, а К. утратить пильнiсть, то цiлком може статитися, що одного дня вiн, попри доброзичливiсть влади i свое старанне виконання всiх занадто вже легких бюрократичних обов’язкiв, дасть увести себе в оману нiбито сприятливiй атмосферi, яка його оточуе, i в подальшому життi поводитиметься настiльки необережно, що помилиться. І тодi влада, все ще м’яка i дружня, буде змушена прибрати його з дороги в iм’я якогось невiдомого йому, але загальнознаного закону. А як, зрештою, виглядатиме подальше життя в Селi? Ще нiде К. не бачив, щоб приватне й службове життя спiвiснували так тiсно, як тут. Вони настiльки переплелися, що часом здавалося, нiби просто помiнялися мiсцями. Наприклад, що означае влада, якою надiлений Кламм над службою К. i яка досi проявила себе лише достатньо формально, порiвняно з тою владою, яку Кламм реально мае в його спальнiй комiрчинi. Звiдси випливае, що трохи бiльшу легковажнiсть i розслабленiсть можна було проявити лише в ставленнi до офiцiйних установ, а всюди решта необхiдно бути страшенно обережним, озиратися на всi боки пiсля кожного кроку.
Спочатку К. побачив, що його теорiя стосовно дiяльностi тутешнiх органiзацiй пiдтверджуеться i в старости. Привiтний, товстий i поголений налисо чоловiк хворiв, його мучив особливо сильний напад подагри, тому вiн прийняв К. у лiжку.
– Отже, ви – наш землемiр, – сказав староста, хотiв випростатися для привiтання, але не змiг i знову вiдкинувся на подушки, безсило показуючи на ноги. Мовчазна жiнка, яка в напiвсутiнках заштореноi кiмнати з крихiтними вiкнами була схожа майже на тiнь, принесла крiсло й пiдсунула його до лiжка.
– Сiдайте, будь ласка, будь ласка, сiдайте, пане землемiр, – сказав староста. – І прошу менi сказати, у якiй ви справi.
К. прочитав листа Кламма i висловив своi зауваження. Тут у нього знову з’явилося вiдчуття надзвичайно легкого спiлкування з владою. Влада буквально брала на себе будь-якi труднощi, можна було все перекласти на ii плечi, а самому залишатися нiчим не зв’язаним i вiльним. Нiби вiдчувши це по-своему, староста неспокiйно засовгався в лiжку. Потiм сказав:
– Як ви помiтили, пане землемiр, я вже знав про всi цi справи. Причиною того, що я досi нiчого не зробив, е, по-перше, моя хвороба, а по-друге, те, що ви так довго не приходили. Я вже подумав, що ви вiд усього вiдмовилися. Але оскiльки ви так люб’язно знайшли мене самi, мушу, на жаль, сказати вам усю гiрку правду. Ви кажете, вас прийняли на роботу як землемiра, але, на жаль, нам не потрiбен землемiр. Для нього не знайшлося б нiякоi роботи, навiть зовсiм дрiбноi. Кордони наших скромних господарств чiтко визначенi, все акуратно розмежовано. Змiни власникiв майже не трапляються, а невеличкi територiальнi непорозумiння ми вирiшуемо самостiйно. Отже, навiщо нам землемiр?
Хоча К. попередньо й не думав про це, але в глибинi душi сподiвався почути щось подiбне. Саме тому змiг вiдразу вiдповiсти:
– Це для мене велика несподiванка, яка руйнуе всi моi плани. Я можу хiба сподiватися, що трапилася якась помилка.
– На жаль, нi, – сказав староста. – Усе виглядае саме так, як я описав.
– Але як таке можливо! – вигукнув К. – Я ж не для того так довго сюди iхав, щоб мене вiдразу ж вiдiслали назад!
– Це вже iнше питання, – сказав староста. – І не менi його вирiшувати, але як до цього дiйшло, я можу вам пояснити. У такiй величезнiй установi, як графська канцелярiя, може часом статися, що один вiддiл видае якийсь наказ, а водночас сусiднiй, нi про що не здогадуючись, готуе цiлком протилежний. І хоча вища контрольна iнстанцiя дiе безпомилково, але ii природа така, що вона завжди запiзнюеться, тому час вiд часу трапляються дрiбнi казуси. Помилки цi завжди дуже незначнi, як, наприклад, у вашому випадку. У важливих справах менi не доводилося чути про якiсь помилки, але за дрiбницi часто бувае дуже соромно. Що ж стосуеться вашоi ситуацii, то я не збираюся робити з цього бюрократичноi таемницi, насамперед тому, що не почуваю себе достатньою мiрою бюрократом, я селянин, i таким залишуся. Тому можу вiдверто розповiсти вам, як усе вiдбувалося. Досить давно, я тодi щойно кiлька мiсяцiв як став старостою, прийшов наказ, уже не пам’ятаю, з якого саме вiддiлу, в наказi з типовою для тамтешнiх канцеляристiв категоричнiстю було повiдомлення про необхiднiсть викликати землемiра, а громада повинна приготувати до його прибуття всi необхiднi для роботи плани й креслення. Цей наказ стосувався, ясна рiч, не вас, це було багато рокiв тому, i я б узагалi про це не згадав, якби не хвороба i надмiр вiльного часу, який я проводжу в лiжку, тож маю нагоду думати про рiзнi дрiбницi… Мiццi, – перебив вiн сам себе, звертаючись до жiнки, яка все ще тинялася по кiмнатi, зайнята незрозумiлою дiяльнiстю. – Будь ласка, подивися там у шафi, може, ти знайдеш наказ. – Розумiете, це було на самому початку моеi роботи, я тодi ще все зберiгав.
Жiнка тут же вiдчинила шафу, i К. разом зi старостою зазирнули всередину. Шафа була забита паперами. Коли вiдкрилися дверi, на пiдлогу випало двi великi пачки документiв, перемотаних так, як переважно зв’язують дрова, – жiнка злякано вiдскочила.
– Це мае бути десь унизу, – керував староста з лiжка. – Унизу, я сказав.
Жiнка обома руками слухняно витягла все з шафи, щоб дiстатися до нижнiх паперiв. Документи зайняли майже пiвкiмнати.
– Багато роботи зроблено, – покивав головою староста. – І це лише крихiтна частка. Основну масу я зберiгав у стодолi, але найбiльшу частину, на жаль, утрачено. Хто ж може все це втримати вкупi! Але в стодолi залишилося ще дуже багато. Ну що, ти зможеш знайти наказ? – вiн знову звернувся до своеi дружини. – Тобi потрiбна папка, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.
– Тут надто темно, – сказала жiнка. – Я принесу свiчку.
І вона вийшла з кiмнати, переступаючи через розкиданi на пiдлозi папери.
– Моя дружина для мене велика опора, – сказав староста, – у цiй важкiй канцелярськiй працi, яку, до того ж, потрiбно виконувати лише помiж iншим. Щоправда, для писання в мене е помiчник, учитель, але навiть i з ним ми не встигаемо завершити все, це просто неможливо, тому залишаеться багато невирiшених справ, я iх зберiгаю в тiй скринi. – І вiн показав на iншу шафу. – А тепер, коли я хворiю, нас просто завалило, – сказав вiн i втомлено, але гордо вiдкинувся на подушки.
– Може, я допомiг би вашiй дружинi в пошуках? – запропонував К., коли жiнка повернулася зi свiчкою i стала на колiна перед шухлядою, шукаючи наказ.
Староста з умiшкою похитав головою:
– Я вже сказав, що не маю перед вами жодних службових таемниць, але дозволити вам порпатися в документах – це все-таки занадто.
У кiмнатi стало тихо, було чути лише шарудiння паперу. Староста, можливо, навiть трохи задрiмав. Тихенький стукiт у дверi змусив К. озирнутися. Це були, ясна рiч, помiчники. Добре, що вiн iх змiг уже хоча б трохи виховати, i вони не ввалювалися вiдразу до кiмнати, а шепотiли спершу крiзь прочиненi дверi:
– Нам холодно на вулицi.
– Хто там? – злякано запитав староста.
– Це моi помiчники, – сказав К. – Я не знаю, де менi залишити iх чекати, на вулицi надто холодно, тут вони будуть заважати.
– Менi вони не перешкоджатимуть, – доброзичливо сказав староста. – Нехай зайдуть. Зрештою, я iх знаю. Давнi знайомi.
– Але менi вони заважають, – вiдверто сказав К., перевiв погляд iз помiчникiв на старосту i назад i побачив, що в усiх трьох абсолютно однаковi посмiшки. – Та якщо ви вже тут, то заходьте й допоможiть панi дружинi старости знайти папку, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.
Староста не заперечував. Те, що заборонялося К., дозволялося помiчникам, i вони кинулися до паперiв, хоча бiльше перевертали iх, анiж шукали, i поки один читав напис, другий видирав йому з рук аркуш. А жiнка стояла на колiнах перед порожньою шухлядою i, здаеться, припинила пошуки. У всякому разi, свiчка стояла вiд неi досить далеко.
– Помiчники, – сказав староста iз задоволеною посмiшкою, так, нiби все вiдбувалося згiдно з його розпорядженнями, але нiхто про це не здогадувався. – Отже, вони вас обтяжують. Але ж це вашi власнi помiчники.
– Нi, – стримано вiдповiв К. – Вони пристали до мене вже тут.
– Як це «пристали»? – сказав староста. – Ви маете на увазi, що вам iх призначили?
– Саме так, призначили, – погодився К. – Але вони могли з тим же успiхом впасти з неба, таким безглуздим було це призначення.
– Безглуздо в нас тут нiчого не робиться, – заперечив староста i навiть сiв прямо, забувши, що в нього болять ноги.
– Нiчого? – запитав К. – А як же мiй виклик?
– Ваш виклик, очевидно, теж був обдуманим, – вiдповiв староста. – Але другоряднi обставини все заплутали, i я доведу вам це з документами в руках.
– Документи не знайдуться, – сказав К.
– Не знайдуться? – вигукнув староста. – Мiццi, поквапся, будь ласка! Але спочатку я можу розповiсти вам цю iсторiю й без документiв. У вiдповiдь на той наказ, про який я вам розповiдав, ми надiслали подяку й повiдомлення, що нам не потрiбен землемiр. Але, здаеться, ця вiдповiдь не потрапила до потрiбного вiддiлу, назвiмо його «А», а замiсть цього опинилася у вiддiлi «В». Таким чином, вiддiл «А» залишився без вiдповiдi, але й вiддiл «В» отримав, на жаль, не ввесь наш лист, невiдомо, чи лист залишився невiдправленим, чи загубився дорогою, – в усякому разi, це трапилося не в самому вiддiлi, в цьому я переконаний. У кожному разi, до вiддiлу «В» надiйшла тiльки порожня канцелярська папка з написом, що в документах, якi додаються, йдеться про виклик землемiра, хоча насправдi нiяких документiв не було. Вiддiл «А» в цей час чекав на нашу вiдповiдь, i в них були нотатки про цю справу, але, як це зi зрозумiлих причин часто трапляеться, i це виправдано навiть в установах, де справи провадяться на найвищому рiвнi, iхнiй референт сподiвався на те, що ми дамо вiдповiдь, i тодi залежно вiд потреби вiн або викличе землемiра, або ж листуватиметься з нами в цiй справi далi. У зв’язку з цим вiн не звернув належноi уваги на подальший хiд справи, i вона поступово забулася. У вiддiлi «В» частина нашого листа потрапила до рук вiдомого своею надзвичайною ретельнiстю референта, iталiйця на iм’я Сордiнi. Вiдверто кажучи, навiть менi, людинi втаемниченiй, важко збагнути, чому цей чоловiк iз його надзвичайними здiбностями досi перебувае на такiй не надто високiй посадi. Отже, Сордiнi надiслав нам порожню папку вiд документiв назад, для доповнення. Вiд часу надсилання першого листа з вiддiлу «А» на ту мить минуло вже багато мiсяцiв, якщо не рокiв. Зрозумiло, що, коли документ вiдправлено належним чином, вiн потрапить до потрiбного вiддiлу не пiзнiше як наступного дня i того ж дня опиниться в роботi, якщо ж трапиться, що документ пiде не тим шляхом, а враховуючи досконалiсть органiзацii працi в нашiй установi, цей шлях потрiбно шукати мало не навмисно, то все це може тривати досить довго. Коли ми отримали вiдповiдь Сордiнi, то лише досить туманно змогли пригадати, про що ж, властиво, йдеться. Тодi ми працювали лише вдвох, я i Мiццi, вчителя нам на допомогу ще не призначили, копii листiв зберiгалися лише у важливих справах, коротше кажучи, ми змогли тiльки досить туманно вiдповiсти, що нам про подiбний виклик нiчого не вiдомо, а потреби в роботi землемiра немае… Але, – перервав сам себе староста, так, нiби азарт оповiдача завiв його надто далеко чи, щонайменше, iснувала iмовiрнiсть того, що вiн мiг би аж так далеко зайти, – вам не нудно все це слухати?
– Нi, – вiдповiв К. – Мене це дуже розважае.
На що староста вiдповiв:
– Я розповiдаю вам не для розваги.
– Це розважае мене тiльки тому, – сказав К., – що я маю можливiсть зазирнути в глибину тiеi смiховинноi плутанини, яка за певних обставин вирiшуе людську долю.
– Ви ще нiкуди не зазирнули, – серйозно заперечив староста. – А тим часом я розповiдатиму далi. Сордiнi, ясна рiч, не задовольнився нашою вiдповiддю. Я схиляюся перед цим чоловiком, хоча вiн i створюе менi чимало проблем. Вiн нiкому не вiрить. Навiть якщо вiн сто разiв переконався в тому, що на людину можна покладатися, при кожнiй наступнiй нагодi вiн поводить себе так, нiби зовсiм цю людину не знае або, ще гiрше, знае як пройдисвiта. Я вважаю, що це абсолютно правильно. Чиновник повинен так поводитися, на жаль, я не можу похвалитися цiею рисою у власному характерi, ви ж бачите, як вiдверто я вам, чужинцю, все розповiдаю, а iнакше я не вмiю. У Сордiнi натомiсть наша вiдповiдь вiдразу викликала пiдозру. І так почалося тривале листування. Сордiнi запитав, чому менi раптом спало на думку, що не треба викликати нiякого землемiра. Я викрутився за допомогою чудовоi пам’ятi Мiццi, що така пропозицiя була скерована до нас iз установи (про те, що йдеться зовсiм про iнший вiддiл, ми на той час, ясна рiч, давно забули). Сордiнi на це: чому я пишу про цю службову записку лише тепер. Я знову: бо лише тепер я про неi згадав. Сордiнi: це дуже дивно. Я: зовсiм не дивно, коли йдеться про справу, яка затягуеться так надовго. Сордiнi: це таки дивно, бо вказiвки, про яку я згадав, не iснуе. Я: звичайно, що не iснуе, коли загубилася цiла папка з документами. Сордiнi: хоча б якась нотатка стосовно цiеi першоi вказiвки мала б залишитися, але ii немае. На цьому я затнувся, бо те, що у вiддiлi Сордiнi може трапитися помилка, я не мiг не те що стверджувати, а навiть запiдозрити. Напевно, ви, пане землемiр, подумки дорiкаете Сордiнi за те, що моя вiдповiдь не наштовхнула його на думку запитати про цю справу в iнших вiддiлах. Але не маете рацii, i я не хочу, щоб навiть у ваших думках цей чоловiк мав бодай найменшу пляму на репутацii. Основна засада роботи установи полягае в тому, що ймовiрнiсть помилки не береться до уваги. Така засада цiлком виправдана, по-перше, через iдеальну органiзованiсть усiеi роботи, по-друге, це дае можливiсть якнайшвидше залагоджувати всi справи. Отже, Сордiнi не мав права питати в iнших вiддiлiв, зрештою, вони б йому й не вiдповiли, бо вiдразу б зауважили, що йдеться про пошук помилки.
– Дозвольте менi, пане старосто, – попросив К., – запитати вас про щось. Хiба ви не казали ранiше про контрольну iнстанцiю? Уся ця дiяльнiсть виглядае з вашоi розповiдi так, що лякае сама думка про ймовiрну вiдсутнiсть контролю.
– Ви надто вимогливий, – сказав староста. – Але навiть якщо б ви були в тисячу разiв суворiшим, це все одно виглядало б смiховинно порiвняно зi суворiстю, яку застосовуе до себе сама канцелярiя. Тiльки чужинець може поставити таке питання. Чи iснують контрольнi органи? Контрольнi органи iснують. Ясна рiч, iхнiм завданням не е в прямому сенсi вишукування помилок, бо помилок не бувае. А навiть якщо вони трапляються, як у вашому випадку, то хто може з певнiстю стверджувати, що це була саме помилка.
– Це щось цiлком нове! – вигукнув К.
