– Нi, – вiдповiв К. – Я не погодився на допит.
– Чому? – запитав господар.
– Не знаю, – вiдповiв К. – А чому я мав би погодитися? Тiльки тому, що так забаглося якомусь чиновниковi? Може, вiн узагалi пожартував? Іншим разом, пiд настрiй, я, може, й погодився б, але не сьогоднi.
– Так, так, звичайно, – сказав господар, але це було сказано лише з увiчливостi, без справжнього переконання в голосi. – А тепер я мушу впустити панських слуг до шинку, iхня година давно настала, я просто не хотiв заважати допиту.
– Ви вважали це таким важливим? – запитав К.
– О так, – вiдповiв господар.
– Отже, я не мав права вiдмовлятися? – сказав К.
– Нi, – вiдповiв господар. – Не варто було цього робити.
А оскiльки К. мовчав, то вiн квапливо додав, можливо, щоб розрадити, або ж просто щоб швидше позбутися гостя:
– Але вiд цього не обов’язково вiдразу ж з неба по-ллеться сiрчаний дощ.
– Не обов’язково, – сказав К. – Погода не та.
І вони зi смiхом розiйшлися.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
К. вийшов на сходи, пiд холоднi пориви вiтру, i подивився в темряву. Дуже зла, непривiтна погода. Це чомусь нагадало йому спроби господинi примусити його вiдповiсти на запитання для протоколу i власну непокору. Хоча цi спроби не були надто вже вiдвертими, бо водночас вона намагалася вiдрадити його, а тому немае певностi, перемiг вiн чи пiддався. Вона iнтриганка за характером, i, здаеться, ii дii такi ж беззмiстовнi, як вiтер, ними керують якiсь далекi чужi закони, що iх неможливо збагнути.
Не встиг вiн зробити й кiлькох крокiв уздовж сiльськоi вулицi, як побачив удалинi непевне мерехтiння двох вогникiв. Його втiшили цi ознаки життя, i вiн заквапився до них, а вони, у свою чергу, йому назустрiч. Але коли вiн упiзнав своiх помiчникiв, то втiха чомусь змiнилася розчаруванням. Напевно, iх послала Фрiда, i вони вийшли йому назустрiч iз його ж власними лiхтарями, звiльнивши його вiд темряви, яка гула довкола. Але вiн усе одно був розчарований, бо сподiвався побачити когось чужого, а не цих старих знайомих, чия присутнiсть обтяжувала. Помiчники були не самi, разом iз ними з темряви вигулькнув Варнава.
– Варнаво! – вигукнув К. i простягнув йому руку. – Ти до мене?
Несподiвана зустрiч примусила К. на якийсь час забути про неприемнi спогади, пов’язанi з вiстовим.
– До тебе, – сказав Варнава як завжди привiтно. – З листом вiд Кламма.
– Лист вiд Кламма! – сказав К., вiдкинувши голову назад, i поспiхом забрав листа з рук Варнави. – Свiтла! – кинув вiн помiчникам, тi притиснулися до нього справа i злiва та пiдняли лiхтарi.
К. змушений був скласти аркуш до крихiтних розмiрiв, щоб захистити його вiд вiтру. Тодi прочитав:
«Пановi землемiру iз заiзду «Бiля мосту»!
Землевимiрювальнi роботи, якi ви здiйснили, заслуговують на мою похвалу. Не гiршою була й праця помiчникiв, ви змогли зробити iх ретельними. Не втрачайте старанностi! Закiнчiть справу гiдно. Якщо ви зупинитеся напiвдорозi, це викличе мое незадоволення. Що стосуеться всього iншого, не турбуйтеся, питання про винагороду незабаром вирiшиться. Я пам’ятаю про вас».
К. пiдняв очi над листом лише тодi, коли його помiчники, що читали значно повiльнiше, тричi вигукнули «Ура!», радiючи добрiй звiстцi, а лiхтарi вiд цього захиталися.
– Тихо будьте, – сказав iм К., а потiм звернувся до Варнави: – Це помилка.
Варнава його не зрозумiв.
– Це помилка, – повторив К., i пообiдня втома знову навалилася на нього. Шлях до школи видавався ще таким довгим, а за Варнавою стояла вся його сiм’я, i помiчники тиснулися до нього, аж вiн мусив вiдштовхнути iх лiктями. Як Фрiда могла послати iх сюди, вiн же наказав усiм залишатися в школi.
Вiн i без них знайшов би дорогу додому, i це було б навiть легше, нiж у такiй компанii. Один iз помiчникiв обмотав довкола шиi шалик, обидва кiнцi якого вiялися на вiтрi i кiлька разiв ударили К. по обличчю; iнший помiчник марно намагався забрати шалик з обличчя К. своiм довгим, гострим i дуже рухливим пальцем, цим обидва добряче дошкуляли К., але iм, здаеться, подобалася забава, а також вiтер та нiчний неспокiй.
– Уперед! – вигукнув К. – Якщо ви вже вийшли менi назустрiч, то чому не принесли мою палицю? Чим я повинен загнати вас додому?
Помiчники сховалися за спиною Варнави, але, здаеться, не сильно злякалися, бо поставили лiхтарi злiва i справа на плечi своему господарю, який вiдразу ж струсив iх на землю.
– Варнаво, – сказав К., i йому стало важко на серцi вiд того, що Варнава не розумiв його. Куртка посланця привiтно блищала, але в серйозних справах вiд нього не було нiякоi допомоги, тiльки тупий опiр. Опiр, який неможливо було подолати, бо й сам хлопець був безборонний, тiльки посмiшка його свiтилася, та це допомагало так само мало, як зорi там, нагорi, вiд вiтру тут, унизу. – Подивися, що менi пишуть, – сказав К. i пiднiс Варнавi листа до обличчя. – Його неправильно поiнформували. Я ж не виконую нiяких вимiрювальних робiт, а чого вартi моi помiчники, ти сам бачиш. А роботу, якоi я не роблю, я не можу перервати, отже, не можу викликати навiть незадоволення начальства, тож як менi сподiватися завоювати його прихильнiсть! І залишатися спокiйним я також не можу.
– Я передам це, – сказав Варнава, який навiть не намагався прочитати листа, та вiн i не змiг би цього зробити, бо К. пiднiс папiр надто близько до його обличчя.
– Ох, – сказав К. – Ти обiцяеш, що передаси, але чи можу я тобi довiряти? Менi так потрiбен вiстоноша, на якого я мiг би покладатися, а зараз як нiколи потрiбен.
К. нетерпляче кусав губи.
– Пане, – сказав Варнава, м’яко нахиливши голову. – К. знову майже дав себе спокусити до довiри цим жестом. – Я все передам. І те, що ви менi казали минулого разу, також передам.
– Як! – вигукнув К. – Ти ще нiчого не переказав? Хiба ти не ходив наступного дня до Замку?
– Нi, – сказав Варнава. – Мiй добрий батько уже старий, i саме було багато роботи, я мусив йому допомогти, але незабаром знову пiду до Замку.
– Але що ж ти робиш, ти, незбагненний чоловiче! – вигукнув К. i стукнув себе по чолi. – Хiба справи Кламма не важливiшi за всi iншi? Ти маеш високу честь бути вiстовим канцелярii i так легковажиш цим. Кого хвилюе робота твого батька? Кламм чекае на новини, а ти замiсть того, щоб бiгти чимдуж, вигрiбаеш гнiй зi стайнi.
– Мiй батько – швець, – незворушно сказав Варна-ва. – Вiн мав замовлення вiд Брунсвiка. А я шевчук.
– Швець – замовлення – Брунсвiк! – розлючено вигукнув К., так, нiби назавжди вiдмовлявся вживати кожне з цих слiв. – Кому на цих вiчно порожнiх дорогах потрiбнi чоботи? Мене не обходить усе це шевство. Я довiрив тобi важливе доручення не для того, щоб ти забув i переплутав його, займаючись ремонтом чобiт, а для того, щоб ти миттю побiг до пана i все передав.
К. трохи заспокоiвся, коли згадав, що весь цей час Кламм, напевно, був не в Замку, а в «Панському дворi», але Варнава знову розiзлив його, коли, намагаючись довести, що добре пам’ятае перше доручення, почав повторювати слова К.
– Досить, я не хочу бiльше нiчого чути, – сказав К.
– Не ображайся на мене, володарю, – попросив Варнава i, нiби несвiдомо хотiв покарати К., вiдвiв погляд та опустив очi. Хоча, можливо, просто налякався, що на нього так кричать.
– Я не ображаюся на тебе, – сказав К., вже картаючи себе за нестриманiсть. – Але це дуже погано для мене – мати такого посланця у важливих питаннях.
– Послухай, – сказав Варнава. Здавалося, нiби вiн говорить бiльше, нiж йому дозволено, намагаючись захистити професiйну честь. – Кламм не чекае на новини, вiн навiть дратуеться, коли я приходжу. «Знову якiсь повiдомлення!» – сказав вiн одного разу. А коли бачить мене здалеку, переважно встае та йде до сусiдньоi кiмнати i не приймае мене. Та й узагалi нiде не написано, що я повинен вiдразу прибiгати з кожною новиною. Якби таке правило iснувало, я б, ясна рiч, приходив. Але його не iснуе, i якщо я не прийду нiколи, мене за це не покарають. Коли я передаю якесь доручення, то роблю це добровiльно.
– Добре, – сказав К., уважно спостерiгаючи за Вар-навою i намагаючись не дивитися на своiх помiчникiв, якi за плечима Варнави придумали нову гру, – повiльно пiднiмалися, нiби виринали звiдкись, а потiм швидко зникали знову з неголосним свистом, що наслiдував звук вiтру. Щоразу вони вдавали, нiби злякалися К. Так вони розважалися досить довго. – Як воно там насправдi з Кламмом, я не знаю, i сумнiваюся, що ти все правильно розумiеш. А навiть якщо ти маеш рацiю, не в нашiй силi це покращити. Але передати повiдомлення ти можеш, i я прошу тебе про це. Дуже коротке повiдомлення. Чи мiг би ти зробити це завтра ж уранцi, а потiм переказати менi вiдповiдь, або принаймнi розповiсти, як тебе приймали? Чи можеш ти зробити це й чи хочеш? Це було б дуже важливо для мене. І я хотiв би при нагодi вiддячитися тобi. Ти маеш побажання, яке я мiг би виконати?
– Звичайно, я виконаю доручення, – сказав Варнава.
– А чи мiг би ти постаратися i виконати це якомога краще, сказати все особисто Кламму, потiм передати менi вiдповiдь Кламма, i зробити все завтра вранцi, ти зможеш?
– Зроблю все, що вiд мене залежить, – сказав Варна-ва. – Але я завжди так роблю.
– Не будемо бiльше через це сваритися, – сказав К. – Ось тобi доручення: землемiр К. просить у пана начальника дозволу з’явитися до нього особисто i наперед погоджуеться на всi умови, якi можуть бути пов’язанi з отриманням такого дозволу. К. змушений звернутися з цим проханням, бо всi посередники, послугами яких вiн досi користувався, виявилися некомпетентними. Як доказ вiн наводить те, що досi не провiв жодних землевимiрювальних робiт, а згiдно з повiдомленням сiльського старости, нiколи й не проведе. У зв’язку з цим вiн читав останнього листа пана начальника з вiдчуттям глибокого сорому i вважае, що допомогти у цiй справi може тiльки особиста розмова з паном начальником. Землемiр усвiдомлюе, як багато вiн просить, але обiцяе докласти всiх зусиль, щоб якомога менше потурбувати пана начальника, обiцяе вкластися у вiдведений промiжок часу, згоден обмежитися в розмовi наперед визначеною кiлькiстю слiв, навiть якщо дозволять використати не бiльше десяти, йому вистачить i цього. З глибокою повагою i сильним нетерпiнням вiн очiкуе рiшення. – К. говорив, забувши про все, так, нiби вже стояв перед дверима Кламма i розмовляв iз охоронцем. – Вийшло набагато довше, нiж я сподiвався, – сказав вiн. – Але ти мусиш переповiсти це дослiвно, я не хочу писати листа, бо вiн усе одно пiде нескiнченним бюрократичним шляхом.
К. надряпав текст для Варнави на аркушi паперу, використовуючи замiсть стола спину одного з помiчникiв. Хоча судячи з пiдказок вiстового, який диктував К., той усе запам’ятав i по-школярському точно повторив, незважаючи на неправильнi пiдказки помiчникiв.
