– Сподiваюся, моя сукня буде готова до Великого балу, – вiдповiла дiвчина. – Я наказала вигаптувати ii лiлеями; та цi швачки такi ледачi!
Стриж пролетiв над рiкою, де свiтили вогнi на щоглах кораблiв; потiм промайнув над гетто, де старi евреi торгувалися одне з одним та зважували монети на мiдних терезах. І от зрештою вiн опинився перед малим будиночком i зазирнув усере -дину.
Хлопчик метався в гарячцi на лiжку, а бiдолашна мати заснула з утоми. Стриж впурхнув до кiмнати i поклав рубiн на столик поруч iз наперстком. Потiм вiн описав коло над лiжком, овiявши крилами розпашiле чоло дитини.
– Як прохолодно, – мовив малий. – Певно, менi краще. – І вiн солодко задрiмав.
А Стриж повернувся до Щасливого Принца i розповiв йому про все.
– Дивна рiч, – зауважив вiн, – менi зараз тепло, хоч надворi така холоднеча.
– Це тому, що ти зробив добро, – вiдповiв Принц.
І маленький Стриж задумався, а потiм заснув. Вiд думок його завжди хилило на сон.
Коли розвиднилося, вiн полетiв на рiчку скупатись.
– Яке цiкаве природне явище, – сказав Професор орнiтологii, побачивши його з моста. – Стриж узимку! Неймовiрно!
І вiн написав про це довгого листа в мiську газету. Потiм цього листа цитували скрiзь та усюди – адже в ньому було так багато незрозумiлих слiв.
– Сьогоднi я будь-що полечу до Єгипту, – вирiшив Стриж i став радо чекати подорожi. Вiн вiдвiдав усi пам’ятники в мiстi й довго сидiв на церковному шпилi. Стрiчнi горобцi, побачивши його, цвiрiнчали: «Який незвичайний гiсть!» І це його неабияк тiшило.
Коли зiйшов мiсяць, вiн повернувся до Щасливого Принца.
– Може, у тебе е якiсь справи в Єгиптi? – гукнув вiн. – Я вiдлiтаю сьогоднi!
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – мовив Принц, – а чи не можеш ти лишитися ще на нiч?
– В Єгиптi на мене чекають, – вiдказав Стриж. – Завтра моi друзi полетять до Другого водоспаду. Там у болотних заростях нiжаться гiпопотами, а на великому гранiтному тронi сидить бог Мемнон. Всю нiч вiн дивиться на зорi, а коли зiйде вранiшня зiрка, вiн вiтае ii радiсним криком – i поринае в мовчання знову. А опiвднi до води приходять леви. Шкура в них жовта, очi – мов зеленi берили, а iхне ревiння заглушае навiть шум водоспаду.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – заговорив Принц, – далеко звiдси, у мiстi, на горищi одного з будинкiв, я бачу молодого хлопця. Вiн схилився над столом, заваленим паперами, а поруч з ним у бокалi – букетик зiв’ялих фiалок. Його каштанове волосся в’еться кучерями, його вуста червонiють, мов гранати, а очi в нього великi й замрiянi. Вiн намагаеться закiнчити п’есу для директора театру, але надто змерз, щоб написати бодай рядок. Йому холодно в нетопленiй кiмнатi, i вiд голоду па-морочиться в головi.
– Я залишуся ще на одну нiч, – сказав Стриж, бо серце мав справдi добре. – Вiднести йому рубiн?
– На жаль, у мене бiльше немае рубiнiв, – вiдповiв Принц. – Єдине, що я можу вiддати, – це моi очi. Вони зробленi з коштовних сапфiрiв, здобутих в Індii тисячi рокiв тому. Вийми один з них i вiднеси цьому юнаковi. Вiн продасть камiнь ювелiру, купить собi iжi та дров i закiнчить п’есу.
– Любий Принце, я не можу цього зробити, – мовив Стриж i заплакав.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – умовляв його Принц, – зроби, як я тобi кажу.
Тодi Стриж виклював у Принца одне око i полетiв на горище, де жив студент. Вiн легко пробрався до кiмнати крiзь шпарину в стелi. Юнак сидiв, затуливши лице долонями, i не чув, як поруч затрiпотiли пташинi крила. Коли ж вiн звiв погляд, то побачив прекрасний сапфiр, що лежав бiля букетика зiв’ялих квiтiв.
– У мене з’явилися шанувальники! – вигукнув вiн. – Певна рiч, це вiд якогось поважного добродiя. Тепер я можу закiнчити п’есу!
І вигляд у нього був цiлком щасливий.
Наступного дня Стриж вирушив до гаванi. Вiн сидiв на щоглi великого корабля i дивився на морякiв, що розвантажували трюми i щоразу, тягнучи на мотузках iще один величезний короб, кричали: «Нумо, руш!»
– Я лечу до Єгипту! – гукнув iм Стриж, проте нiхто не звернув на нього уваги. І коли зiйшов мiсяць, вiн знов повернувся до Щасливого Принца.
– Я прилетiв попрощатись, – крикнув вiн здалеку.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – мовив Принц, – може, побудеш зi мною ще одну нiч?
– Надворi зима, – вiдповiв Стриж, – скоро пiде холодний снiг. А в Єгиптi свiтить тепле сонечко, i зеленiють пальми, i крокодили лежать у мулi та лiниво позирають довкола. Моi друзi в’ють гнiзда у храмi Баальбека, а рожевi i бiлi голуби дивляться на них i нiжно туркочуть. Любий Принце, я мушу тебе покинути, але навеснi повернуся – i принесу тобi два чудових самоцвiти замiсть тих, що ти втратив. Рубiн буде червонiшим вiд троянди, а сапфiр – голубим, наче морська блакить.
– На площi пiд нами, – заговорив Щасливий Принц, – стоiть мала дiвчинка. Вона винесла продавати сiрники i впустила iх у калюжу, i тепер, якщо вона повернеться додому без грошей, батько ii поб’е. Вона стоiть i плаче. У неi немае нi черевикiв, нi панчiх, голова непокрита. Виклюй у мене друге око, вiддай цiй крихiтцi, i тодi батько ii не битиме.
– Я краще лишуся з тобою ще на одну нiч, – вiдповiв Стриж, – але не зроблю того, що ти просиш. Як менi виклювати тобi друге око? Ти ж тодi ослiпнеш!
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, зроби так, як я кажу, – мовив Принц.
Тодi Стриж виклював у Принца друге око i спустився до мiста. Вiн промайнув бiля дiвчинки i впустив камiнь просто iй у долоню.
– Яке гарне скельце! – вигукнула мала i, смiючись, побiгла додому.
А Стриж повернувся до Принца.
– Тепер ти слiпий, – сказав вiн, – i я лишуся з тобою назавжди.
– Нi, Стрижику, ти ж маеш летiти до Єгипту, – вiдповiв бiдолашний Принц.
– Я лишуся з тобою назавжди, – повторив Стриж, засинаючи бiля його нiг.
А вранцi вiн сiв на плече Принца i почав розповiдати про рiзнi дива, що йому довелося бачити пiд час мандрiв. Вiн говорив про червоних iбiсiв, якi годинами стоять на берегах Нiлу i ловлять золотих рибок своiми дзьобами; про древнього, мов свiт, старого Сфiнкса, що живе в пустелi i знае все на свiтi; про купцiв, що неквапно простують за своiми верблюдами, перебираючи бурштиновi чотки; про чорного, мов смола, Царя Мiсячних Гiр, який вклоняеться великому кристалу; про велетенського зеленого змiя, що спить серед пальмових вiт, i про двадцятьох жерцiв, що годують його медовими коржиками; про пiгмеiв, що перепливають озера на великих пласких листках замiсть човнiв i вiчно воюють з метеликами.
– Любий Стрижику, – мовив Принц, – ти розповiдаеш про дивовижнi речi, та найбiльше диво у свiтi – це людськi страждання. Немае бiльшоi Таемницi, нiж Горе. Полiтай мiстом, Стрижику, i потiм розкажи менi, що ти бачив.
І Стриж облетiв усе велике мiсто кругом i по -бачив, як багатii веселяться у своiх розкiшних будинках, а бiля iхнiх ворiт сидять жебраки i просять милостинi. Вiн пролiтав по темних завулках мiських околиць i бачив блiдi личка голодних дiтлахiв, що безпорадно дивилися на вулицю. Пiд мостом двое малих хлоп’ят тулилися одне до одного, аби хоч трохи зiгрiтись.
– Як хочеться iсти! – повторювали вони без упину.
– Ану геть звiдси! – закричав Сторож i вигнав iх пiд дощ.
Повернувшись, Стриж розповiв Принцевi про все, що бачив.
– Я весь укритий золотом, – мовив Принц. – Вiзьми його, листок за листком, i роздай бiдним;
люди звикли думати, що золото робить iх щасливими.
І Стриж знiмав його золоте вбрання, листок за листком, поки Принц не лишився стояти сiрий i непоказний. Золотi листки Стриж вiдносив бiдним, i на дитячих щiчках рожевiв рум’янець, дiти смiялися з радощiв i, вибiгаючи гратись надвiр, гукали:
– Тепер у нас е хлiб!
А потiм пiшов снiг i вдарив мороз. Вулицi засяяли, наче вкритi срiблом; довгi бурульки, мов кришталевi кинджали, виблискували з-пiд стрiх будинкiв, перехожi куталися в тепле хутро, а на ковзанцi було повно малечi в червоних капелюшках.
Бiдолашний маленький Стриж замерзав усе дужче, та вiн не мiг покинути Принца, бо надто його полюбив. Вiн крадькома збирав крихти бiля дверей пекарнi й намагався зiгрiтись, хутко махаючи крилами.
