Манускрипт з минулого
– Та мені наплювати, яка ця стіна: суча чи не суча! – підвищила голос фурія. – Я маю намір повісити на цю стіну велике венеціанське дзеркало. Якщо ви не знаєте, це місто в Італії. А щоб його повісити, поверхня повинна бути не просто рівна, а ідеально рівна. І куди я його маю повісити? На кухню? Чи перед унітазом?
Павло з Василем стояли перед власницею квартири, неначе два учні, котрих упіймали за курінням у туалеті. А вчителька продовжувала:
– Слухайте мене уважно! Роботу ви не зробили, тому я не заплачу вам нічого. Якщо хочете отримати свої гроші, до понеділка ця стіна має бути рівна, як…
Вона запнулася, видно, шукаючи відповідне порівняння, але, судячи з усього, її знання з математики обмежувалися лише назвою предмета. Фурія нервово трусонула головою і повернулася, щоб піти. Уже на порозі повідомила ошелешеним майстрам:
– А втім, можете йти! Знайду інших робітників.
І зникла. А Павло з Василем залишилися стояти посеред «бракованої» кімнати вже не в робочому одязі, зі складеними інструментами і без грошей.
– Твою мать! – видавив із себе Василь Гутовий. – А щоб ти…
Він узагалі-то був неконфліктний, належав до якоїсь секти, не пив, не курив і навіть не лихословив, але у деякі моменти, от коли йому на ногу впав перфоратор чи як ось тепер, не витримував, але все ж зупинявся перед «найголовнішим».
– І що далі? – розгублено запитав Павло Загородній.
Замість відповіді Василь Гутовий підняв з підлоги свою чималеньку сумку.
– А гори це все синім вогнем! – випалив він.
– Ти куди? – не зрозумів Павло.
– Ти ще питаєш? Додому. І тобі раджу. Тут роботи на тиждень, і це за умови, що стіна, а з нею і будинок не розвалиться. А гроші я зароблю в іншому місці. Ти зі мною?
Павло скрушно похитав головою. Він згадав, що саме цих неотриманих грошей не вистачає йому і його сім’ї для погашення чергового кредиту, необачно взятого Павлом ще рік тому, і час чергового внеску спливає саме у понеділок.
– Я спробую виправити, – невпевнено сказав він.
– Що ж, щасти! Але пом’янеш мої слова: вона тебе розведе, як «юпі» у трилітровій банці, і ти втратиш не лише свої гроші, але і час.
– І все ж я спробую, – повторив Павло.
– Інструмент тобі залишити?
– Справлюся своїм.
Вони подали один одному руки; Василь покинув кімнату, а Павло почав переодягатися у робоче.
Перед тим, як приступити до роботи, Загородній зателефонував дружині. Вона зраділа його дзвінку, але одразу засмутилася, дізнавшись, що сьогодні він не приїде.
– Що сталося? – стривожено запитала Анастасія.
– Та нічого особливого, просто ми не встигли закінчити роботу, – заспокоїв її Павло.
Зрештою, він нічого і не вигадав.
– А завтра ти приїдеш?
– Напевне, в неділю. Я зателефоную тобі, коли чекати мене.
– У тебе все гаразд? – допитувалася дружина.
– Не хвилюйся.
– Просто у тебе якийсь стривожений голос.
– Не звертай на це увагу. Стомився.
– Може, я до тебе приїду. Привезу щось поїсти.
– Це даремно, – відповів Павло. Йому найменше хотілося втягувати Настю у свої справи. – Їсти я маю, де спати, також.
Вони попрощалися, пообіцявши завтра вранці здзвонитися знову.
Поклавши на поки що нецикльований паркет брезент, щоб не забруднити підлогу (а її ще мити прийдеться!), Павло позакривав двері і, узявши у руки молоток та зубило, підійшов до злощасної стіни. Насамперед він зняв уже накладену штукатурку, окресливши цим об’єм, чи то пак площу, майбутньої роботи. Розуміючи, що звичайне гупання молотом чи навіть відбійником по стіні призведе до виклику поліції чи, не дай боже, розвалу стіни, Павло став обережно видовбувати одну цеглу.
Він, звичайно, знав про якість «австрійської» цегли, але з нею зіткнувся уперше. Свого часу її порівнювали з випаленою цеглою древньої Месопотамії. Чесно кажучи, Павло не знав, якою була вавилонська цегла, але твердість «австрійської» він зміг саме зараз оцінити. І оцінив її не з найкращого боку. Ні, звичайно, для будівництва вона була ідеальною, але не для руйнування. Зубило відскакувало від твердого, неначе метал, матеріалу, утворюючи численні іскри. Але часу залишилося мало, роботи багато, і Павло продовжував довбати.
Вирівнявши цеглу – а на це пішло двадцять хвилин, – Павло підрахував, що на всю площу він витратить шість годин. Годинник уже показував сьому годину вечора, і до часу тиші у нього залишалося ще три цегли.
Дивно, але саме перша цеглина виявилася глевким млинцем. Далі справа пішла швидше і легше, й коли годинник на недалекій ратуші відбив восьму годину вечора, вісім цеглин уже не заперечуватимуть, щоб їх заступило дороге венеційське дзеркало.
Павло вирішив на сьогодні закінчити роботу. Умившись у ванні зі шведської кераміки, він вийшов у місто, щоб розвіятись і закупити хоч якусь вечерю. Чоловік обмежився найближчою вулицею з продуктовим магазином. Хотілося якнайшвидше наїстися і заснути на не першої свіжості матраці, якого запрезентувала своїм робітникам власниця квартири.
На своє здивування, Павло Загородній спав добре, без сновидінь і ні разу не прокинувся, неначе не тяжів над ним дамоклів меч непробивної австрійської цегли. Суботнього ранку, нашвидкуруч перекусивши, він знову узявся до роботи. Робота спорилася, і Павло вже почав сподіватися, що навіть сьогодні встигне на останній вечірній автобус до села. Але «якщо якась неприємність може статися, вона обов’язково станеться». Цей принцип Мерфі спрацював на останній цеглині. Вона виявилася настільки твердою, що не піддавалася ударам зубила, а насамкінець просто розкололася на декілька частин. Це не засмутило Павла. Він вийняв осколки, щоб, приготувавши розчин, покласти назад, але тут із здивуванням помітив у стіні якусь нішу. Обережно придивившись, розгледів у темряві якийсь предмет. Здивований побаченим, Павло розчистив отвір і просунув у нішу руку. Пальці намацали якийсь прямокутний предмет, на дотик – невелику скриньку. На розчарування Павла отвір виявився занадто вузьким для того, щоб у нього пролізла скринька. Чоловік вийняв руку і задумався. Скринька, безумовно, належала першим власникам будинку і була покладена у нішу ще при будівництві. У таких місцях зазвичай ховали сімейні цінності, особливо у часи, коли над сім’єю нависала небезпека.
Павло роздумував. Як траплялося у його житті (хоч і не часто, але два-три випадки він міг пригадати), перед ним постав вибір. Можна, звичайно, плюнути на все, заліпити діру, сьогодні закінчити ремонт і вже увечері насолоджуватися теплом рідного дому.
«І все своє наступне життя картати себе за втрачену можливість дізнатися, що там лежить!»
Але тоді він не встигне закінчити все вчасно! Подумавши хвилину, Загородній так і не вирішив остаточно, що йому робити, але рука чомусь сама потяглася до зубила. Вирішивши, що це і є доля, Павло обережно продовжив відбивати цеглу, орудуючи по швах розчину. Він виявився ще твердіший, аніж цегла.
– Та що там додавали до тебе? – спересердя вигукнув Павло. – Яєчні жовтки чи яку біду?
Тим не менше його зусилля не минули даремно. Уже через годину отвір у стіні дозволив Павлові вийняти злощасну скриньку. Здувши з неї воїстину вікову пилюку, він уважно розгледів знахідку. Мовби звичайна коробка з-під взуття, але виготовлена з якогось важкого і твердого дерева. На одній стороні Павло зауважив отвір для ключа. Він потрусив скриньку. Всередині щось зашурхотіло.
Заінтригований Павло обережно обмацав нішу. Жодних ознак ключа. Це, зрештою, і не дивно. Навіщо тримати поруч із закритою скринькою ключ! Уже краще зовсім не закривати її!
Ще раз поглянувши на знахідку, Павло важко зітхнув, заховав знайдене на дно своєї сумки і повернувся до перерваної несподіваним чином роботи…
Він устиг до вечора закласти отвір, заштукатурити, почекав, поки штукатурка висохне, двічі покрити вапном «кольору морської хвилі» спочатку утворений круг, а затим, щоб не виникло жодних приводів для невдоволення, ще й всю стіну.
Коли Павло переконався, що стіна висохла і жоден навіть прискіпливий ревізор не знайде навіть натяку на брак, годинник показував першу годину ночі. Слушно припустивши, що у такий час турбувати фурію даремно, Павло повечеряв залишками того, що залишилося від учорашніх покупок і ліг спати. Заснув майже одразу, навіть не встигши поміркувати про загадкову знахідку.
Стомлений напруженим минулим днем, Павло Загородній проспав ранок. Була вже десята година, коли він набрав номер фурії.
– Роботу зроблено! – повідомив він.
– І що, по-твоєму, я маю одразу все так кинути і з’явитися перед вами, тому що ви нарешті спромоглися виконати свою роботу? – почувся невдоволений сонний голос жінки. – Чекайте. Коли зможу – приїду!
І вимкнула телефон. Павло розгублено дивився на згаслий екран. Ситуація намальовувалася неприємна. Чекати з моря погоди було просто дитячою забавкою порівняно з тим, коли розлючена жінка з’явиться у цьому будинку. Це може статися через декілька годин, а може і пізно увечері.
Але вже точно не упродовж найближчих півгодини. Павло просто не уявляв, щоб така ефектна жінка з’явилася на людях заспана і без макіяжу. Та вона плаття вибиратиме добру годину, не знайде, і відправиться у найближчий бутик за покупками. Тобто у Павла є трішки часу, щоб хоч чимось заморити черв’ячка. Але не розхолоджуватися. Продавці найближчого магазину продуктів його вже знають, тому і не варто в останній день шукати нових знайомств.
Як і розраховував Павло Загородній, він устиг поїсти, прибрати після себе, передумати про заховану у сумці скриньку (витягувати боявся), і лише тоді побачив на порозі жінку. Цього разу вона була у синьому брючному костюмі, одягненому на голе тіло. Принаймні саме так вирішив Павло.
– Зробили, кажеш? – без привітання поцікавилася вона. – А де другий?
– Немає. Поїхав додому, – відповів Павло.
– Ти це зробив сам? – здивувалася жінка.
Павло знизав плечима.
– Подай-но лінійку!
Вона взяла протягнуту Павлом довгу будівельну лінійку і приклала до проблемної стіни. Розгледіла місце дотику. Просвіту не було.
– Бачиш – а ти говорив: австрійська цегла, австрійська цегла! – мовила жінка.
Вона відкрила сумочку і дістала декілька стодоларових банкнот.
– Твоя плата за роботу. Можеш узяти собі все, захочеш – поділишся з напарником. Я вмію бути вдячною, – сказала фурія.
Павло подякував і підняв з підлоги сумку.
– Ваші ключі, – мовив він.
Залишивши власницю квартири наодинці, Загородній швидко спустився сходами на вулицю, вскочив у вчасно підоспілий трамвай і поїхав до потрібної йому автостанції.
ІІ
Дзвінок дав знати, що заняття на сьогодні закінчилися. Принаймні для третього курсу історичного факультету зі спеціальності «археологія». Валерій Пшеничний, молодий доктор історичних наук, закінчив лекцію, але замість того щоб попрощатися до наступної пари, застережливо підняв руку.
– Прошу хвилинку вашої дорогоцінної уваги, молоді люди! – зупинив він потік студентів, що саме народжувався. – Я розумію, що більшість із вас зараз зніматимуть стрес у найближчому кафе, але тамтешні власники не збідніють, коли ви замовите свої порції на п’ятнадцять хвилин пізніше. Увесь цей тиждень і, можливо, ще наступний я буду на міжнародній конференції у Ряшеві. Не забувайте, що наближається модульний тиждень.
– А хто його прийматиме? – озвалася вражена білява студентка, поставивши спільне для всієї аудиторії запитання.
– Мене тимчасово замінятиме Галина Василівна.
Аудиторією покотився шум. Галина Василівна Коломієць була найнебажанішим варіантом в усьому, а в модульний тиждень і поготів.
– Молоді люди, прошу врахувати, що найбільші винаходи та ідеї виникають саме у час змін, – заспокоїв їх доцент. – Китайці не дурні були.
– Але вони говорили, що «не дай вам бог жити у часи змін», – не вгавала настирна студентка.
Але Пшеничний знав, що відповісти.
– Усі чомусь зупиняються саме на цьому виразі, але мало хто знає його продовження: «…і не скористатися їхніми можливостями!» От я і побачу, як ви виконуєте східну мудрість. Ще запитання є?
– А можна з вами? – подав голос студент із задньої парти.
Студента звали Валентин Кузьма, і він узагалі був останнім, кого б Пшеничний узяв із собою на будь-яку конференцію, не лише закордонну.
– Ну, якщо ти знаєш польську мову… – невпевнено почав доцент.
– Я розумію, про що говоритимуть, – з готовністю відповів Кузьма.
– Це, звичайно, похвально, ale czy rozumiesz polski na tyle dobrze, żeby nie był potrzebny tłumacz?
Аудиторією прокотився сміх.
– Давай домовимося наступним чином: ти підтягнеш навчання, добре здаси модуль, підучиш польську мову, а заодно й англійську, дочекаєшся мене з конференції, і ми поговоримо про твою участь наступного разу.
– Так би одразу й сказали, що не хочете мене брати з собою, – ображено відказав Кузьма.
Це стало сигналом для того, щоб розходитися. Валерій Пшеничний не став більше затримуватися. Він зайшов у деканат, залишив у секретарки потрібні папери і покинув будинок університету. До відправлення автобуса залишалося три години, а ще треба було заїхати додому, а потім добиратися на автовокзал. Добре, що він приготував потрібні речі ще звечора, поскладав у велику дорожню сумку, котра за свій короткий вік побувала у доброму десятку країн. Документи і квитки на автобус також чекали на нього.
Участь у конференції, присвяченій середньовічній історії прикордонних земель Польщі та України (тема його кандидатської дисертації) стала можливою завдяки сприянню польського колеги Войцеха Віхури. Вони познайомилися на подібному заході у Словаччині. Їхні взаємини щораз натикалися на розбіжності у тому, кому має належати той чи інший регіон. Валерій Пшеничний був певен, що тепер ніхто перекроювати кордони не буде, але землі від Перемишля до Холма (причому він принципово вимовляв назви цих міст на український манер) є українськими. Натомість Віхура подарував Пшеничному товсту і важку книгу з претензійною назвою «Krecy» явно пропагандистського характеру, бо у ній, окрім звичних Львова з Кам’янцем-Подільським, до польських міст віднесли Київ і навіть Смоленськ.
Проте такі розбіжності у поглядах на спільну історію не завадили їм обом залишатися друзями, сім’ями їздити один до одного в гості – у Львув і в Ряшів.
Нашвидкуруч пообідавши і попрощавшись із дружиною та малим сином, Валерій Пшеничний підхопив припасену сумку і попрямував до найближчої автобусної зупинки.
Закінчення дня проминуло якнайкраще, навіть потрібний автобус відправився з автостанції лише на десять хвилин пізніше визначеного терміну. Одразу ж, як тільки один із водіїв забрав у пасажирів квитки – а їхало до Польщі заледве п’ятнадцятеро людей, – Валерій Пшеничний вийняв свій ноутбук і написав Віхурі, щоб чекав на нього приблизно опівночі. Отримавши звичну відповідь «Ок!», Валерій заглибився у текст своєї доповіді на конференції. Той-таки Віхура повідомив його, що у заході братиме участь професор Варшавського університету Лех Особінський, поруч з котрим сам Войцех здавався переконаним прихильником української сторони. На жаль, відносини між двома державами нагадували коливання маятника: часи відносного потепління чергувалися з прохолодою, ба навіть ворожістю. Тепер настав саме такий час. Як завжди буває у таких випадках, жодна зі сторін не бажала помічати злочини зі свого боку, але не пропускала такого з іншого. Звичайно, ні до чого хорошого це привести не може. Зрештою, саме такі конференції й повинні були сприяти порозумінню, навіть якщо у них бере участь сам Лех Особінський.
Автобус прибув на митницю вже затемна. Валерій не любив перетинати кордон власним авто; надто багато часу тривав сам перетин. Автобусом було вигідніше, адже він мав окремий коридор і прикордонники все ж розуміли, що він обмежений часом.
Ось і зараз лише якась година була потрачена на всі формальності. Поцікавившись у Валерія метою поїздки, миловидна жінка у формі поставила у паспорті штамп і побажала щасливої дороги.
Відстань, що залишилася до Жешува, проїхали за дві години, тому коли Валерій Пшеничний зійшов на автовокзалі, Войцеха Віхури ще не було. Валерій, звичайно, знав, де живе його колега, можна було взяти таксі й без пригод дістатися на потрібну вулицю, але цей варіант вирішив залишити на крайній випадок. Наприклад, коли Войцех не з’явиться. Пшеничний почав уже непокоїтись, що доведеться викласти кругленьку суму одному з таксистів, котрі здалека з цікавістю спостерігали за потенційним клієнтом, як несподівано поруч пригальмував «опель» Віхури. Войцех залишив салон і підбіг до Валерія.
– Я не чекав тебе так швидко! – говорив він, обнімаючи українця. – Що сталося? Чи наші стражі граничні хтось поміняв?
– Сам розгублений, – признався Пшеничний. – Але нас у салоні було мало, в автобусі перед нами також. Щасливий збіг обставин, не більше.
– Шкода! – зізнався Віхура, забираючи у Валерія сумку. – Кася вже тебе зачекалася. Каже, що пан Валерій приїде голодний і що він любить гаряче.
Пшеничний засміявся. Йому було приємно, що дружина Войцеха пам’ятає такі дрібниці.
– Як почуває себе Роксолана? – смакуючи це ім’я, поцікавився поляк.
Він вирулив на головну вулицю і збільшив швидкість.
– Чудово! – відповів Валерій. – Просила кланятись.
Войцех Віхура жив на околиці Жешува у власному будинку, але наявність авта й чудові дороги дозволяли дістатися до будь-якої точки міста швидко, з комфортом і вчасно.
Як і говорив Войцех, Кася зустріла їх радісно, поцікавилася самопочуттям Валерія, здоров’ям родини і запросила на кухню. Розуміючи, що на сон гість багато їсти не буде, господиня обмежилася «гербатою» і легенькими канапками. Поговоривши ще з півгодини, Войцех відвів Валерія до спальні, котру той зазвичай займав при кожному візитові сюди.
Конференція, присвячена історії навколишніх земель і співіснуванню поляків та українців у чотирнадцятому столітті, проходила у приміщенні одного з готелів Жешува. На велике здивування Валерія Пшеничного (та й не лише його одного), столичне світило професор Лех Особінський цього разу навіть не підняв звичне для нього питання, що було першопричиною державотворення на цій території. Українець зробив висновок, що для професора це запитання вирішене вже давно і не варто зайвий раз давати привід опоненту, тобто Пшеничному, для спроб заперечити це.
Зіткнувшись із таким ходом конференції, Валерій Пшеничний також змінив тон свого виступу, не наполягаючи на історії Жешува до чотирнадцятого століття. Тобто сама конференція проходила загалом спокійно, якщо не рахувати того неприємного для українця факту, що інакше як «Малопольска всхудна» ці землі професор Особінський не називав.
Перед тим як почати дебати, оголосили каву-брейк. Саме тут, у неофіційній обстановці, зазвичай відбувалися справжні, не показові, суперечки, домовленості та просто знайомства. Як правило, під час перерви на каву учасники подібних конференцій, семінарів та форумів групувалися за інтересами, тому яким же було здивування Валерія Пшеничного, коли його разом з Войцехом Віхурою запросили до столика, де зібралися прихильники професора Особінського на чолі з ним самим. Захопивши з собою каву, вони попрямували до столика біля вікна. Печива брати не стали, слушно припустивши, що, якою б гострою не була розмова з професором, десертом усе ж пригостять.
Валерій привітався.
– А де ваше звичне «Слава Україні!»? – розчаровано запитав професор.
Валерій внутрішньо напружився. Він відчув, що саме тут криється небезпека.
– Я привітався так, як загально прийнято, – відповів він. – Саме так вітаєтесь і ви, пане професоре, чи не так?
– Звичайно, у нас вітаються саме так, але цей вираз офіційно встановлено у вас удома, – пояснив Особінський.
– У вас неправильні відомості, пане професоре! – заперечив Пшеничний. – Вираз «Слава Україні!», до речі, як обов’язковий введено тільки у військових формуваннях. Я так розумію, що ви проти цього.
– Звичайно, проти!
– Можна поцікавитись причиною вашого протесту?
– Ми не можемо прийняти вираз організації, оголошеної злочинною у Польщі.
– Тобто ОУН?
– Саме так.
– Хоч я можу заперечити й прочитати вам довгу і нудну лекцію про походження неприйнятного вам виразу, я цього не робитиму. Боюся, що вас не переконаю. Але, пане Особінський, мушу вказати вам на один факт, котрий ні ви, ні ваші прихильники не бажаєте помічати.
– Що ж, просвітіть нас, – запросив професор. – До речі, пригощайтесь!
– Ви дуже люб’язні! – подякував Валерій і взяв зі столу пухке печиво. – От ви, пане професоре, не бажаєте слухати, щоб мільйони українців, котрі живуть нині у Польщі, віталися гаслом «Слава Україні!». Але ви забули врахувати той факт, що Польща входить у Євросоюз.
– На відміну від вас!
– На відміну від нас, тому нам легше.
– Чому?
– А нам не обов’язково виконувати всі закони Євросоюзу, хоч ми і намагаємося це робити.
– Що ви маєте на увазі? – поцікавився Особінський. – До чого ви хилите? І до чого тут ваш улюблений вираз?
– Пане професоре, ви ніколи не задумувалися, чому у сусідній з вами Німеччині, котра також, як ви, є членом Євросоюзу, так багато іммігрантів з Близького Сходу, а тут їх немає? – запитав Пшеничний.
– А нам вас вистачає!
– Саме! – зрадів Валерій.
І професор Особінський зрозумів, що програв суперечку.
– Вам не подобаються вигуки «Слава Україні!» під своїми вікнами, хоч цей вислів за увесь сьогоднішній день уперше я почув саме від вас? Що ж, цілком поділяю вашу стурбованість! Але якщо ви не хочете чути «Слава Україні!», то вам доведеться змиритися з іншим висловом «Аллах акбар!». І повірте мені, на відміну від українців, тоді рота їм ви не закриєте.
На здивування присутніх, професор Лех Особінський не відповів нічого. Мало того, він навіть не прийняв участі у дебатах, які вважав своїм коником. Словом, перший день конференції пройшов спокійно… і нецікаво.
Повернувшись увечері до будинку Віхури, сам господар, а ще більше українець був здивований метаморфозою, що сталася із запеклим опонентом Пшеничного. Уже вечеряючи на кухні, Войцех припустив, що вся справа у політиці.
– На носі вибори, – говорив він. – Навряд чи продовжиться теперішня політика щодо нашої спільної історії.
– Якщо політика визначає наше спільне минуле, нічим хорошим це не закінчиться, – підсумував Валерій Пшеничний. – З обох боків.
Наступний день повинен бути завершальним, але Валерій вирішив затриматися у Польщі. Віхура вже декілька разів запрошував його відвідати замок Марієнбурґ. Хоч тевтонці, яким колись належав замок і був їхньою столицею, не входили до теми, над якою працював Пшеничний, він усе ж погодився скласти компанію поляку. Марієнбурґ лежав далеко на півночі, й до нього вела довга дорога.
Зрештою, їхати доведеться не пустелею, тому максимум, на що згодилися чоловіки, відступивши перед натиском Касі, так це взяти з собою їжу на один день. Уже виїжджаючи з Жешува, Пшеничний почув смартфон. Він подивився на цифри. Номер був польський.
– Хто б це міг бути? – здивувався Валерій і натиснув «виклик».
– Пане Пшеничний?
– Я вас слухаю! – відповів той і, прикривши рукою смартфон, повідомив: – Особінський!
Почувши таке, Войцех Віхура широко розплющив очі.
– Пане Пшеничний, я хочу поцікавитися вашим часом перебування у Польщі.
– Зараз ми з моїм другом саме виїжджаємо з Ряшева до Марієнбурґа, плануємо прибути туди увечері. Ми пробудемо там завтрашній день і в суботу з Ґданська літаком я повертаюся додому.
– Пане Пшеничний, я запрошую вас до Хелма, – сказав Особінський. – У понеділок разом з відомими істориками ми організовуємо своєрідний форум, обговоримо останні знахідки археологів у базиліці Народження Пресвятої Діви. Гадаю, вас зацікавить ця тема. Запрошую вас і пана Віхуру до себе.
Валерій Пшеничний здивовано подивився на Войцеха. Той, не відводячи погляду від дороги, лише кивнув головою.
– Дякуємо за запрошення, пане Особінський! – відповів Валерій. – Ми приїдемо.
– Чекаю вас у неділю. За проживання прошу не турбуватися, – заспокоїв професор.
Вражений Пшеничний заховав смартфон у кишеню.
– Буде цікаво! – зробив висновок Войцех Віхура і переключив передачу.
ІІІ
Павло Загородній навіть і не підозрював, що у нього вистачить терпіння не заглядати у закриту скриньку так довго. У понеділок він зміг повністю розрахуватися з кредитом, що протягом двох років душив його сім’ю; для цього вистачило лише половини отриманих за роботу грошей. Він устиг навіть посваритися з жінкою, котра переконувала його не робити того, що він збирався робити. Павло мав твердий намір віддати своєму напарнику Василеві Гутовому його частку. Анастасія так і не змогла зрозуміти, навіщо ділитися грошима з людиною, що залишила його самого перероблювати спільну роботу.
Кожен так і залишився при своїй думці. Павло відрахував частку заробленого Василем – при цьому врахував останній день роботи – і, дочекавшись рейсового автобуса, відправився в інший район, до села, де жив його тимчасовий напарник.