Кар’єра Никодима Дизми

Той же, відповівши на уклін, довго вдивлявся в гостя примруженими короткозорими очима і лише тоді, коли Никодим був вже у хвіртці, полковник схопився і крикнув:

– Сервус! Боже мій, та це ж приборкувач Терковського! Вітаю, пане Никодиме, куди ви пропали? – полковник обома руками почав трясти руку Дизми.

– Моє шанування, пане полковнику, я сидів весь цей час у селі. Та вчора приїхав до Варшави, а дізнавшись, що можу вас тут знайти…

– Браво! Блискуча думка! Поснідаєте зі мною? Втім, ви, сільські жителі, встаєте з півнями.

Полковник щиро зрадів приїзду Дизми. Людина ця була йому на рідкість симпатична, до того ж – прекрасний автомобіль Дизми був гарантією того, що сьогодні у поїздці до Варшави можна буде відмовитися від набридлої Віляновської залізниці15 .

– Ми учора добряче випили, – заговорив Вареда, – думав, що довбешка тріщатиме, але, на щастя, почуваюся чудово.

І справді, Вареда був веселий і жвавий, тільки налиті кров’ю очі говорили про вчорашню пиятику.

– Я сказав «на щастя», тому що потрібно обмити ваш приїзд, – продовжував Вареда. Ви знаєте, ваш інцидент з Терковським став просто анекдотом. І уявіть собі: вам вдалося трохи підрізати крильця цій пташці.

– Ну, що ви!

– Присягаюся Богом! Падлюка, відколи його призначили начальником канцелярії прем’єра, цьому Терковському усе перевернулося в голові. Уявив собі, ідіот, що всі мають зі шкіри перед ним пнутися.

– А що поробляє міністр Яшунський?

– Як то що? – здивувався полковник. – Та ж він на з’їзді у Будапешті.

– Шкода.

– У вас до нього якась справа?

– Невелика, але є.

– Поживіть кілька днів у Варшаві. Принаймні повеселимося. Яшунський часто вас згадує…

Дизма глянув на полковника з неприхованим здивуванням. Той поспішив пояснити:

– Факт, присягаюся Богом. Як це він сказав про вас? Чекайте, чекайте… ага! «Цей пан Дизма знає, що таке життя: хапає його за загривок і в морду – торох!» Що? Яшунський має свої приповідки! Я навіть радив йому видати книгу афоризмів.

Далі Никодим дізнався, що становище Яшунського похитнулося, бо проти нього виступають і борються поміщики, різні сільськогосподарські об’єднання і спілки дрібних землевласників, та й Терковський разом зі своєю клікою копає під нього. У сільському господарстві тяжка криза, і немає на те ніякої ради. Шкода Яшунського, це людина тямуща, та й свій хлопець.

Розмова зайшла про справи Дизми, і полковник запитав:

– Ви, пане Никодиме, здається, чи то компаньйон, чи то сусід того Куницького?

– І те й те, – відповів Дизма, – та ще й довірена особа його дружини.

– Навіть так? Що ви кажете? Тої… графині Понімірської? Така гарненька блондинка, так?

– Так.

– Чув щось, що там вона не дуже з цим Куницьким.

– Навіть дуже не дуже, – засміявся Дизма.

– Між нами кажучи, не дивуюся, тому що він старий шкарбан та й людина, мабуть, нецікава. Втім, вам видніше.

– Що поробиш…

– Розумію, розумію, – погодився полковник, – справи є справи. Даруйте, пане Никодиме, я при вас буду одягатися.

– Прошу дуже!

Вони увійшли до кімнати, і полковникові спало на думку почастувати гостя коктейлем власного приготування. Тим часом ординарець приніс мундир, і через півгодини Вареда був готовий.

Підішли до автомобіля, і полковник із захопленням почав його розглядати. Він, мабуть, непогано розумівся на машинах, тому що завів бесіду з шофером, вживаючи геть незрозумілі Никодимові слова.

– Чудова машина, чудова – захоплено повторював Вареда, сідаючи поряд з Дизмою. – Напевно, добряче довелося потрусити кишені за цю лялечку. З вісім тисяч доларів, так?

Автівка рушила, і під гуркіт двигуна, що заглушав його слова, Никодим відповів:

– Хе-хе, з хвостиком.

Дорогою вони домовилися, що зустрінуться на вечері в «Оазисі».

– Там найкраще, буде багато знайомих. Уляницького знаєте?

Уляницького Дизма не знав, але, побоюючись, що це якась відома особа, відповів, що чув про нього від людей.

Доставивши полковника у штаб, Никодим повернувся в готель, наказавши водієві заїхати за ним о десятій вечора, сам пішов до кав’ярні. Не без зусиль відшукавши вільний столик, замовив чай з тістечками і замислився над тим, як провести час, проте на думку не спадало нічого путнього. У Варшаві він не знав нікого, принаймні нікого такого, кого б сьогодні, він, адміністратор маєтку, міг би відвідати. При згадці про Бартеків він аж внутрішньо здригнувся. Їхня закіптюжена кімната була для нього таким уособленням суворої дійсності, до якої рано чи пізно потрібно буде повернутися, як і заляпана чорнилом так звана зала поштової контори у Лискові. Никодим відчував, що його незвичайна красива пригода незабаром закінчиться, але намагався про це не думати.

Однак бездіяльність повертала його думки до дійсності, і, щоб відігнати їх, Дизма вирішив піднятися у свій номер. Тут він пригадав про лист Понімірського. Вийняв його і знову прочитав.

– Е, хай там як! – махнув рукою Никодим. – Піду, що зі мною зроблять?!

Пані Юзефина Пшеленська встала цього дня з лівої ноги. Це було одноголосно визнано на кухні о десятій ранку, а об одинадцятій в усьому помешканні панував такий рейвах і галас, неначе йшлося не про саму лише ліву ногу, а щонайменше про обидві.

О дванадцятій помешкання шановної пані Пшеленської видавалося сумним поєднанням хаосу і паніки, де антикварні меблі несамовито гарцювали, перекидалися з місця на місце, поки нарешті не гепались десь в пилюку, задерши догори свої рахітично-вишукані ніжки. Серед переляканої прислуги гасала господиня дому, як та валькірія на полі битви. Попереду тріщала кулеметна черга її лайок, позаду, мов крила бурнуса, майоріли поли халата.

У вітальні бурчав пилосос, надворі гримів грім від вибивання килимів, вікна то відчинялися, тому що в цій задусі не можна було висидіти ні хвилини, то з тріском зачинялися, бо ці протяги зносили голову.

На довершення всього безперервно тріщав телефон, і в слухавку з рота господині градом сипалась лайка, хльостка, немов удари батога.

У такий момент у передпокої і пролунав дзвінок. Чаша терпіння була переповнена, і пані Юзефина стрілою помчала особисто відімкнути двері. Нажахана прислуга завмерла, подумки доручивши Божій опіці особу злощасного гостя.

Двері різко відчинилися, і, подібно до гарматного пострілу, гримнуло гучне питання:

– Що треба?

Це нелюб’язне привітання не спантеличило Никодима. Навпаки, він раптом відчув у собі більше впевненості, тон і зовнішність цієї дами нагадали йому власних знайомих.

– Я до пані Пшеленської.

– Що вам треба, питаю?

– Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов колега її племінника.

– Якого ще племінника?

– Графа Понімірського, – не без задоволення вимовив Дизма. Ефект був несподіваний. Розпатлана дама витягнула руки вперед, ніби захищаючись від нападу, і оглушливо заверещала:

– Не заплачу! Ні копійки не заплачу за племінника! Не треба було йому позичати!

– Що? – здивувався Дизма.

– Звертайтеся, пане, до його швагра! Я не дам ні копійки, ні копійки! Неподобство, всі до мене, кара небесна!..

То було вже занадто. Кров ударила Дизмі до обличчя.

– До дідька, чого ви верещите! – гаркнув він на все горло. Пані Пшеленська замовкла як громом ударена. Її очі широко розплющилися, зіщулившись, вона перелякано дивилася на непроханого гостя.

– Ніхто від вас грошей не вимагає, а якщо чого і хочуть, то це віддати, а не взяти гроші.

– Тобто як?

– Кажу ж бо: віддати.

– Хто хоче віддати? – запитала вона, дивуючись усе більше.

– А ви думаєте, пані, хто? Шах перський? Султан турецький?.. Ваш племінник і мій друг.

Пані Пшеленська обхопила голову двома руками.

– Ах, пробачте, у мене сьогодні жахлива мігрень, і прислуга довела мене до нестями, даруйте, пане!.. Будь ласка, увійдіть.

Дизма пройшов за Пшеленською у бічну кімнатку, в якій половина меблів була перевернута, а посередині стирчала щітка для натирання паркету. Господиня поставила гостю стільця біля вікна, а сама, вибачившись за свій вигляд, вийшла і зникла на добрих півгодини.

– Чортівня, – міркував Дизма, – кинулася на мене, як пес на волоцюгу. Дідько приніс мене сюди! Видно, тітонька не менш божевільна, ніж племінничок. Ніби велика пані, а виглядає як служниця!

Він довго не міг заспокоїтися, а коли нарешті опанував себе, став жалкувати, що відразу сказав цій бабі про намір Понімірського віддати борги.

«Вважає його божевільним, готова і мене записати туди ж».

Нарешті з’явилася господиня. Тепер на ній красувався шовковий пурпуровий халат, волосся було причесане, м’ясистий ніс і пухкі щоки вкривав товстий шар пудри, губи були яскраво нафарбовані.

– Прошу пробачення, пане, даруйте, – заговорила вона, – я страшенно втомилася і перенервувала. Я Пшеленська…

Вона простягнула до нього довгу худу руку, Никодим поцілував її, представився.

Пшеленська негайно засипала його градом запитань, і він, навіть маючи добрі наміри, рота не встиг відкрити для відповіді. Тоді він вийняв лист Понімірського і мовчки подав Пшеленській.

Та негайно почала кричати:

– Боже мій, я забула пенсне. Франю! Франю! Антонію! Франю! – надривалася вона.

Почулися квапливі кроки, і за хвилину покоївка принесла пенсне в золотій оправі. Пані Пшеленська заглибилася в листа, щоки у неї розчервонілися, кілька разів вона, перервавши читання, розсипалася перед Дизмою у вибаченнях.

Лист справив на неї сильне враження. Прочитавши його ще раз, вона оголосила, що це справа великої ваги, але зовсім не тому, що Жоржик збирається віддати їй борг, а так, в цілому.

Вона почала випитувати Никодима про те, що робиться в Коборові, про настрій «тієї нещасної Нінон», про стан господарства «того злодія Куника», і врешті-решт поцікавилася, що думає про усю цю історію шановний пан. Але співрозмовник не думав нічого і тому промимрив майже пошепки:

– Чи я знаю? Потрібно б порадитися з адвокатом.

– Мудра думка, мудра думка, – підхопила пані Пшеленська з подякою в голосі, – але, знаєте, пане, найкраще перед тим добре було б порадитися з паном Кшепицьким. Ви знайомі з паном Кшепицьким?

– Ні, не знайомий. А хто це?

– О, це дуже здібна людина і наш старий знайомий, хоч він і молодий. Пробачте, ви зупинилися в готелі?

– Так.

– Ви не відмовите, якщо я вас запрошу завтра на обід? Буде якраз пан Кшепицький, і ми обговоримо цю справу. Добре?