Американська трагедiя. Книга 1
Theodore Dreiser
«Американська трагедiя» – це вершина творчостi видатного американського письменника Теодора Драйзера. У романi зображена доля простого американського хлопця, захопленого, обманутого мiфом так званоi «американськоi мрii», тобто iдеi, що «усяк свого щастя коваль», а Америка, як нiяка iнша краiна в свiтi, надае для цього рiвнi можливостi. Письменнику вдалося так талановито зобразити трагедiю Клайда Грiфiтса, що його iсторiя не залишае байдужим i сучасного читача. Головний герой так жадае утвердитися у товариствi багатiiв, що знаходячись на порозi свого щастя, аби позбутися головноi перешкоди – своеi коханки, – зважуеться на ii вбивство, але так i не доводить справу до кiнця, однак все одно його засуджують на смертну кару.
Теодор Драйзер
Американська трагедiя Книга 1
Книга перша
Роздiл I
Лiтнiй вечiр, присмерк.
Торговий центр американського мiста, де не менш як чотириста тисяч жителiв, високi будинки, стiни… Коли-небудь, можливо, стане здаватися неймовiрним, що iснували такi мiста.
І на широкiй вулицi, тепер майже затихлiй, група, шестеро: чоловiк рокiв п’ятдесяти, куценький, товстий, з буйною гривою волосся, що вибиваеться з-пiд круглого чорного фетрового капелюха, – надто непоказна особа; на ременi, перекинутому через плече, невеличкий органчик, якими звичайно користуються вуличнi проповiдники й спiваки. З ним жiнка, рокiв на п’ять молодша за нього, не така огрядна, але кремезна, одягнена дуже просто, з невродливим, проте не потворним обличчям; вона веде за руку хлопчика рокiв семи i несе бiблiю та книжечки псалмiв. Слiдом за ними, трохи вiддалiк, iдуть дiвчинка рокiв п’ятнадцяти, хлопчик дванадцяти i ще дiвчинка, рокiв дев’яти; всi вони слухняно, але, здаеться, без особливого бажання йдуть за старшими.
Спека, але повiтря навiвае приемну знемогу.
Велику вулицю, якою вони йшли, пiд прямим кутом перетинала iнша, подiбна до ущелини; нею рухався в рiзнi боки натовп, машини й трамваi, якi безперервно дзвонили, прокладаючи собi дорогу в навальному потоцi вуличного руху. Маленька група здавалася, проте, байдужою до всього i тiльки намагалася втриматись серед зустрiчних потокiв машин i людей, щоб вони не заплеснули Тi.
Дiйшовши до рогу, де шлях iм перетинала друга вулиця, – вiрнiш, просто вузький прохiд мiж двома рядами високих будинкiв, що не мав у цей час жодних ознак життя, – чоловiк поста-вив органчик на землю, а жiнка негайно вiдкрила його, пiдняла пюпiтр i розгорнула широку тонку книгу псалмiв. Потiм, передавши бiблiю чоловiковi, стала поруч нього, а старший хлопчик поставив перед органчиком маленький складаний стiлець. Чоловiк – це був батько родини – оглянувся довкола з удаваною впевненiстю i проголосив, нiби зовсiм не турбуючись тим, чи е в нього слухачi:
– Спочатку ми проспiваемо хвалебний гiмн, i кожен, хто бажае прославити господа, може приеднатись до нас. Грай нам, будь ласка, Естер.
Старша дiвчинка, струнка, хоч i з рисами ще не зовсiм дорослоi, досi намагалася триматись якнайбiльш байдуже й окремо вiд iнших; тепер вона сiла на складаний стiлець i почала крутити ручку органчика та гортати книгу псалмiв, поки мати не сказала:
– Я думаю, ми почнемо з двадцять сьомого псалма: «Який солодкий бальзам любовi Христовоi».
Тимчасом люди рiзних професiй i рiзного стану, iдучи додому i помiтивши групу з органчиком, нерiшуче уповiльнювали крок i скоса оглядали ii, спинялися, щоб довiдатися, що тут робиться. З цiеi нерiшучостi, витлумаченоi як увага, чоловiк бiля органчика негайно скористався й проголосив, нiби публiка спецiально зiбралася тут послухати його:
– Проспiваймо ж усi разом: «Який солодкий бальзам любовi Христовоi».
Дiвчинка почала награвати на органчику мелодiю, видобуваючи слабкi, але правильнi звуки, i заспiвала; ii високе сопрано злилося з сопрано матерi й дуже непевним баритоном батька. Менша дiвчинка й хлопчик, узявши по книжцi з купки на органi, тихенько попискували слiдом за старшими. Вони спiвали, а безликий i байдужий вуличний натовп дивився на них, приваблений дивним виглядом цiеi непоказноi родини, що пiднесла голос проти загального скептицизму й iндиферентностi. В декого прокидалось зацiкавлення i спiвчуття до невеличкоi покiрноi постатi дiвчинки бiля органа, в iнших – до непрактичного й жалюгiдного вигляду батька, чиi блiдо-голубi очi i млява постать у дешевому костюмi свiдчили про його безталання. З усiеi групи тiльки мати мала ту силу й рiшучiсть, що – якi б не були вони слiпi й хибно спрямованi – сприяють якщо не успiховi в життi, то самозбереженню. В нiй, бiльш нiж у будь-кому з iнших у групi, видно було переконанiсть, яка хоч i не походила вiд достатньоi культурностi, а проте викликала повагу. Коли б ви бачили, як вона стояла, опустивши руку з книгою псалмiв i спрямувавши погляд у простiр, ви сказали б: «Так, ось хто попри всi своi недолiки без сумнiву прагне робити тiльки те, в що вiрить».
Хлопчик, втупивши долi очi, неспокiйно переступав з ноги на ногу й пiдспiвував не дуже старанно. Високий, але ще незмiцнiлий, з виразним обличчям, бiлою шкiрою i темним волоссям, вiн здавався найбiльш спостережливим i, безперечно, найвраз-ливiшим у цiй родинi; було зрозумiло, що вiн невдоволений своiм становищем i навiть страждае вiд нього. Його бiльше вабило в життi язичеське, нiж релiгiйне, хоч вiн i не цiлком усвiдомлював це. Безпомилково про нього можна було сказати тепер тiльки одно: вiн не вiдчував покликання до того, що його примушували робити. Вiн був надто юний, душа його – надто чуйна до всякого прояву краси й радостi, таких чужих абстрактнiй i невиразнiй романтицi, що опанувала душi його батька та матерi.
І справдi, матерiальне й духовне життя родини, членом якоi вiн був, не переконувало його в силi i реальностi того, в що, мабуть, так гаряче вiрили i що проповiдували його мати та батько. Навпаки, iх постiйно непокоiли всiлякi турботи, i насамперед матерiальнi. Батько завжди читав бiблiю i виступав з проповiдями в рiзних мiсцях, i головним чином у «мiсii», недалеко звiдси, – вiн керував нею разом з матiр’ю. Одночасно, скiльки розумiв хлопчик, вони збирали грошi вiд рiзних дiлових людей, що цiкавились мiсiонерською роботою чи були схильнi до благодiйностi i, певно, схвалювали батькову дiяльнiсть. І все-таки родинi було скрутно: завжди вони поганенько одягненi, позбавленi багатьох вигод i втiх, доступних iншим людям. А батько i мати постiйно прославляли любов, милосердя й опiкування бога про них i про всiх людей. Тут явно щось не так. Хлопчик не мiг зрозумiти це до кiнця, але все-таки не мiг не поважати матiр; вiн вiдчував внутрiшню силу й серйознiсть цiеi жiнки, так само як i ii нiжнiсть. Незважаючи на важку роботу в мiсii i на пiклування про сiм’ю, вона вмiла бути веселою чи принаймнi не втрачала бадьоростi; вона часто вигукувала з глибоким переконанням: «Господь подбае про нас» або: «Господь покаже нам путь», – особливо в такий час, коли нестатки родини надто давалися взнаки. І проте, як могли добре бачити i вiн, i iншi дiти, бог не вказував iм жодного виходу, навiть тодi, коли його благодiйне втручання в справи родини було аж надто потрiбне.
Цього вечора, тиняючись великою вулицею разом з сестрами й братиком, хлопчик палко бажав, щоб усе це закiнчилося раз i назавжди чи принаймнi щоб йому самому не доводилось брати в цьому участь. Іншi хлопчики не займались такими речами, i до того ж у цьому було щось жалюгiдне i навiть принизливе. Не раз, ще до того, як його почали отак водити вулицями, iншi хлопчики дражнили його й смiялися з його батька за те, що той завжди привселюдно розпросторiкувався про свою вiру й переконання. Батько кожну розмову починав iз слiв: «Хвала господу», i всi хлопчаки з сусiднiх будинкiв, де вони жили, коли йому було сiм рокiв, вигукували, побачивши батька:
– А ось iде старий «хвала господу» Грiфiтс!
Або гукали вслiд хлопчиковi:
– Онде в того сестра грае на органчику! А ще на чому вона грае?
І нащо тiльки батько торочить скрiзь свое «хвала господу»! Іншi так не роблять.
В ньому, як i в тих дiтях, що дражнили його, промовляло споконвiчне людське прагнення до цiлковитоi подiбностi, до стандарту. Але його батько й мати не такi, як усi; вони завжди надто багато захоплювались релiгiею, а тепер, нарештi, зробили ii своiм ремеслом.
Цього вечора, на великiй вулицi з високими будинками, – гомiнливiй, люднiй, сповненiй руху, – вiн iз соромом вiдчував, що його вихопили з нормального життя i поставили на посмiховище. Розкiшнi автомобiлi мчали повз них, люди, гуляючи, поспiшали до своiх розваг чи занять, про якi вiн мiг лише невиразно догадуватися, веселi молодi пари проходили, смiючись i жартуючи, малята витрiщали очi на нього, – i все хвилювало його вiдчуттям чогось iншого, кращого, красивiшого, нiж його життя, чи, вiрнiше, життя його сiм’i.
В гулящому й хиткому вуличному натовпi, який безперервно переливався й змiнювався бiля них, дехто, здавалося, почував, що вiдносно цих дiтей припущена психологiчна помилка: деякi штовхали один одного лiктем, досвiдченiшi й байдужi пiдсмикували брову i зневажливо всмiхались, а бiльш чуйнi й навченi досвiдом говорили, що присутнiсть дiтей тут зайва.
– Я бачу тут цих людей майже щовечора – двiчi або тричi на тиждень щонайменше. – Це говорить молодий клерк. Вiн щойно зустрiвся з своею подругою i веде ii до ресторану. – Мабуть, якесь шарлатанство у виглядi релiгii, – додае вiн.
– Старшому хлопчаковi не до смаку це. Видно, вiн почувае себе не на своему мiсцi. Не гаразд такого хлопчиська виставляти на люди, коли вiн того не хоче. Адже вiн нiчого не тямить у цих справах, – каже гулящий бродяга рокiв пiд сорок, один з постiйних вiдвiдувачiв торгового центра, звертаючись до добродушного з обличчя чоловiка, що спинився поруч.
– Еге, я теж так думаю, – погоджуеться той, зацiкавлений оригiнальним обличчям хлопчика. Нiяковiсть i замiшання були помiтнi на цьому обличчi, коли хлопчик пiдводив голову; не важко було зрозумiти, що марно й жорстоко примушувати iстоту з ще неусталеною вдачею, нездатну збагнути психологiчний релiгiйний сенс того, що вiдбуваеться, до участi в подiбних прилюдних виступах, бiльш пiдхожих для людей дозрiлих i вдумливих.
І все ж таки йому доводилось пiдкорятися.
Двое молодших дiтей – дiвчинка й хлопчик – були надто малi, щоб по-справжньому розумiти те, що оточувало iх, i iм було байдуже. А старшiй дiвчинцi бiля органчика, мабуть, навiть подобалась увага глядачiв i iх слова про ii зовнiшнiсть i спiв, бо не тiльки стороннi люди, але навiть батько й мати не раз запевняли, що в неi чудовий, милий голосок, хоч це було не зовсiм вiрно. Голос був не такий уже хороший, але батьки дiвчинки погано розумiлися на музицi. Дiвчинка була слабенька, худенька, нiчим особливо не вiдзначалася, – в нiй не помiтно було й ознак духовноi сили чи глибини. Недивно, що спiв був для неi единою можливiстю хоч трохи визначитися i звернути на себе увагу.
А батьки вирiшили твердо сприяти, як тiльки можна, духовному очищенню суспiльства, i коли перший псалом був закiнчений, батько почав розводитись про ту радiсть, яка сходить на грiшникiв, що звiльняються вiд тяжких мук совiстi з волi господа, завдячуючи його милосердю й любовi Христовiй.
Клайд, старший хлопчик, i двое молодших дiтей дивилися в землю i лише iнколи поглядали на батька; може бути, спадало iм на думку, що все, про що вiн говорить, i правильно, i важливе, але все ж таки не таке значне й привабливе, як багато iнших речей у життi. Вони вже наслухалися всього цього, i iх юний i палкий розум чекав вiд життя бiльшого, анiж оцi проповiдi на вулицях i в мiсii.
Зрештою, пiсля другого псалма i пiсля невеликоi промови, яку м-с Грiфiтс використала, щоб згадати про керовану ними мiсiю, яка мiстилася на найближчiй вулицi, i про iх служiння Христовим заповiтам, публiка була вщасливлена третiм псалмом i надiлена брошурками про спасенну працю мiсii, а Ейса Грiфiтс, глава сiм’i, зiбрав деякi добровiльнi пожертвування. Органчик закрили, складаний стiлець склали i дали Клайдовi, бiблiю й книжечки псалмiв зiбрала м-с Грiфiтс, i коли органчик був перекинутий на ременi через плече Грiфiтса-старшого, сiм’я рушила в напрямi до мiсii.
Весь цей час Клайд говорив собi, що бiльше вiн не хоче займатися цим, що вiн i його рiднi смiшнi i не схожi на iнших людей; «вуличнi паяци», сказав би вiн, коли б мiг з усiею повнотою висловити свою досаду на вимушену участь у цих виступах; вiн докладе всiх зусиль, щоб не брати бiльше участi в них. Нащо вони тягають його за собою? Таке життя не для нього. Іншим хлопчикам не доводиться займатися подiбними речами. Бiльш рiшуче, нiж будь-коли, вiн думав про бунт, який допомiг би йому позбутися всього цього.
Нехай старша сестра ходить по вулицях з органом, – iй це подобаеться. Молодша сестричка й братик надто малi, iм однаково. Але вiн…
– Здаеться, сьогоднi ввечерi публiка була уважнiша, нiж завжди, – зауважив Грiфiтс, iдучи поряд з дружиною. Чарiвнiсть лiтнього вечора вплинула на нього заспокоююче i примусила витлумачити в хороший бiк звичайну байдужiсть людей.
– Справдi, в четвер тiльки вiсiмнадцять чоловiк узяли брошури, а сьогоднi двадцять сiм.
– Любов Христа зробить свою справу, – сказав батько, в такiй же мiрi намагаючись пiдбадьорити себе, як i дружину. – Мирськi турботи i втiхи володiють силою-силенною людей, та коли скорбота навiдае iх, декотрi з посiяних нинi зерен проростуть.
– Я певна цього. Думка ця завжди пiдтримуе мене. Скорбота й тягар грiха зрештою примусять декого зрозумiти, що iхнiй шлях хибний.
Вони завернули у вузьку бiчну вулицю, з якоi вийшли ранiше, i, поминувши кiлька будинкiв, увiйшли в одноповерховий дерев’яний дiм, широкi вхiднi дверi якого були пофарбованi в свiтло-сiрий колiр. Поперек обох вiкон i фiльонок подвiйних дверей було написано: «Врата уповання. Мiсiя дисидентiв. Молитовнi зiбрання по середах i суботах вiд 8 до 10 години вечора. По недiлях – об 11, 3 i 8 годинi. Дверi вiдкритi для всiх». Пiд цим написом на кожному вiкнi були начертанi слова: «Бог е любов», а ще нижче дрiбнiшими лiтерами: «Скiльки часу ти не писав матерi?».
Маленька група ввiйшла в жовтi непоказнi дверi i зникла.
Роздiл II
Цiлком можна припустити, що в сiм’i, яка так побiжно рекомендована читачевi, повинна бути своя, вiдмiнна вiд iнших, iсторiя; так насправдi й було. Родина ця являла собою одну з психiчних i соцiальних аномалiй, – в ii прагненнях i вчинках мiг би знайти логiку тiльки найвправнiший психолог, та й то тiльки з допомогою хiмiка й фiзiолога.
Почнемо з Ейси Грiфiтса – глави сiм’i. Це був не занадто обдарований i неврiвноважений чоловiк – типовий продукт свого середовища i релiгiйних iдей, нездатний мислити самостiйно, але сприйнятливий, а тому й дуже вразливий, до того ж позбавлений будь-якоi проникливостi й практичного чуття. По сутi, важко було зрозумiти, якi його бажання i що, власне, приваблюе його в життi. З другого боку, як уже було сказано, його дружина мала твердiшу вдачу i була енергiйнiша, та навряд чи властивi iй уявлення про життя були правильнiшi й практичнiшi.
Історiя цього подружжя цiкава для нас лише тiею мiрою, якою вона стосуеться iх сина, дванадцятирiчного Клайда Грiфiтса. Окрiм деякоi вразливостi й романтичностi, успадкованих швидше вiд батька, нiж вiд матерi, цей пiдлiток мав палку уяву i прагнув розiбратися в життi i постiйно мрiяв про те, як би вiн вийшов у люди, коли б йому пощастило, про те, куди б вiн поiхав, що побачив би i як по-iншому мiг би жити, коли б було не так, а отак. До п’ятнадцяти рокiв Клайдовi було особливо боляче (i йому ще довго потiм було боляче згадувати про це), що покликання чи професiя його батькiв була на думку iнших людей чимось мiзерним i жалюгiдним. Батьки проповiдували на вулицях i керували дисидентською мiсiею в рiзних мiстах – в Гренд-Ре-пiдсi, Детройтi, Мiлуокi, Чiкаго, а останнiм часом у Канзас-Сiтi, i скрiзь усi – принаймнi хлопчики й дiвчатка, яких вiн зустрiчав, – з неприхованим презирством дивились на нього i на його брата й сестер – дiтей таких батькiв! Не раз, завдаючи прикростi батькам, якi нiколи не схвалювали подiбних проявiв характеру, вiн починав битися з яким-небудь хлопчаком. Але завжди, переможеному чи переможцевi, йому давали зрозумiти, що iншi не поважають працю його батькiв, вважають 'ii жалюгiдною й нiкчемною. І вiн безперервно думав про те, що робитиме, коли дiстане змогу жити самостiйно.
Клайдовi батьки були зовсiм нездатнi потурбуватися про майбутне своiх дiтей. Вони не розумiли, що кожному з дiтей конче потрiбно дати якiсь практичнi чи професiйнi знання; навпаки, iм, захопленим единою iдеею – нести людям свiтло евангельськоi iстини, навiть не спало й на думку влаштувати дiтей вчитися в якiй-небудь однiй школi. Вони переiздили з мiсця на мiсце, не раз посеред навчального року, шукаючи ширшого поля для своеi релiгiйноi дiяльностi. Інодi ця дiяльнiсть зовсiм не давала прибутку, а тому що Ейса не мiг заробити багато, працюючи садiвником чи агентом по продажу новинок, – едине, на чому вiн трохи розумiвся, – то в такий час сiм’я жила надголодь, одягалася в дрантя, i дiти не могли ходити до школи. Та що б не думали про таке становище дiти, Ейса i його дружина й за цих обставин зберiгали незмiнний оптимiзм; принаймнi вони переконували себе, що зберiгають його, i продовжували непохитно вiрити в бога i його заступництво.
Сiм’я Грiфiтсiв мешкала в тому ж домi, де мiстилася мiсiя. І iх помешкання i мiсiя були досить похмурi, щоб викликати нудьгу в будь-якоi юноi iстоти. Вони займали весь нижнiй поверх старого й непоказного дерев’яного будинку в тiй частинi Кан-зас-Сiтi, що лежить на пiвнiч вiд Бульвару Незалежностi i на захiд вiд Труст-авеню; будинок стояв у короткому проiздi пiд назвою Бiкел, що вiв до Мiссурi-авеню – довшоi вулицi, але не менш непоказноi. І все поблизу зовсiм трохи, але все-таки мало приемно вiдгонило духом дiлового комерцiйного життя, центр якого давно пересунувся на пiвденний захiд вiд цих мiсць. Мiсiя Грi-фiтсiв була кварталiв за п’ять вiд того мiсця, де двiчi на тиждень цi релiгiйнi ентузiасти виступали пiд вiдкритим небом зi своiми проповiдями.
