Пампушка = Boule de Suif

Жінка, одна з тих, яких називають зальотницями, славилася своєю передчасною пухлявістю, і за це її прозвано Пампушкою.Маленька, кругленька, гладка та товста, з пухлими, наче перев’язаними в суглобах пальцями, подібними до низок з коротких сосисок, з лискучою пружною шкірою, з величезними грудьми, які випиналися під одежею, вона все ж таки була сласна й приваблива своєю, такою приємною для ока, свіжістю. Лице її було мов яблуко червоне, наче пуп’янок півонії, готовий розцвісти; на ньому вирізнялись двійко чорних чудових очей, відтінених довгими густими віями, і чарівний маленький, вогкенький, ніби зумисне для поцілунків, ротик з дрібними блискучими зубками.

Крім цього, казали, було в неї чимало й інших неоціненних зваб.

Зараз же, як тільки-но впізнали її, шепіт пробіг серед добродійних жінок, і слова «повія», «публічна ганьба» було вимовлено так голосно, що вона підвела голову. Потім вона обвела своїх сусідів таким задьористим та сміливим поглядом, що враз запанувала цілковита тиша і всі поопускали очі, крім Люазо, який стежив за нею веселим поглядом.

Але скоро розмова поміж трьох дам відновилася, і присутність цієї особи зблизила, майже здружила їх. Вони мусили, здавалося їм, утворити ніби спілку доброчесності заміжніх жінок перед цією продажною безсоромницею; бо законна любов завжди гордовито несеться перед своєю вільною посестрою.

Троє чоловіків, яких у присутності Корнюде також зближував інстинкт консерваторів, говорили про гроші, і в тоні їхньому чулося презирство до бідних. Граф Гюбер розповів про руїну, вчинену йому пруссаками, про збитки через крадіжку худоби та втрачений урожай, – говорив він із самовпевненням великого магната-мільйонера, який цю шкоду може відчувати хіба якийсь рік. Пан Каре-Ламадон, неабияк досвідчений в бавовняній промисловості, подбав уже про те, щоб переслати до Англії шістсот тисяч франків – заощадження, надбане ним на сутужну годину. Щодо Люазо, то він устиг продати французькому інтендантству всі дешеві вина, що залишалися в його льохах; отож держава винна була йому величезну суму, яку він і плекав надію одержати у Гаврі.

І всі троє кидали один на одного швидкі й дружні погляди. І хоча вони були люди різних станів, почувалися братами через гроші, членами великого франкмасонського товариства, товариства власників, усіх, у кого побрязкує в кишенях золото.

Карета сунула так поволі, що до десятої ранку не проїхали навіть і чотирьох миль. Тричі чоловікам доводилося злазити й пішки йти нагору. Подорожани почали турбуватися, бо снідати збиралися в Тоті, а зараз втратили надію дістатися туди до ночі. Кожен визирав у віконце, чи не зустрінеться де корчомка при дорозі; аж от диліжанс угруз у такій кучугурі снігу, що спливло дві години, поки його звідти вирятували.

Голод усе напосідав і викликав тривогу серед пасажирів; та ніякої корчми, ніякого шинку не було видно: прихід пруссаків та відступ голодних французьких солдатів порозполохували всіх торгівців.

Чоловіки забігали по харчі на придорожні ферми, але там вони не знайшли навіть і хліба, бо недовірливі селяни поприховували свої запаси з остраху перед солдатами, які, зголоднівши, брали силою все, що запопадали.

О першій годині дня Люазо заявив, що живіт йому геть запався. Всі вони давно потерпали, як і він, і жорстокий голод, наростаючи, викликав нехіть до балачки.

Коли-не-коли хтось із мандрівників позіхав; інший зараз же наслідував його; і, відповідно до свого характеру, до свого уміння поводитись, до свого соціального стану кожен – хто голосно, а хто безгучно – розтулював рота, швидко заслоняючи рукою роззявлену пащу, з якої йшла пара.

Пампушка кілька разів нахилялася, ніби шукала щось у себе під ногами. Але, хвилину повагавшись, оглядала своїх сусідів і спокійно випростувалася. У всіх були бліді й перекривлені обличчя. Люазо запевняв, що ладен заплатити за маленького копченого окоста тисячу франків. Дружина його зробила якийсь рух, ніби для протесту; потім заспокоїлась. Вона щоразу зазнавала страждань, коли чула, як протринькують гроші, і навіть не розуміла жартів на таку тему.

– Справді, якось кепсько почуваєш себе, – промовив граф, – і як це я не надумався взяти харчу?

Кожен так само докоряв собі.

Як на те, Корнюде мав пляшку з ромом; він запропонував його; всі холодно відмовлялись. Лише Люазо випив два ковтки й, повертаючи пляшку, подякував:

– А це все ж таки смачно, воно гріє й голод гамує.

Він повеселішав і запропонував зробити так, як у тій пісні про маленький корабель: з’їсти найситішого з пасажирів. Цей натяк на Пампушку якось неприємно вразив вихованих людей. На жарт ніхто не озвався, тільки Корнюде усміхнувся. Побожні сестри перестали шепотіти молитви та перебирати чотки і, засунувши руки в свої широкі рукава, сиділи нерухомо, вперто не підводячи очей, і, певно, офірували небові ті страждання, які воно їм посилало.