Листи до Мілени. Лист батькові

(Меран, 30 травня 1920 р.)

Як ідуть справи з Вашим знанням людей, Мілено?

Іноді я вже починаю в ньому сумніватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить і любов (і, може, тільки любов), але любов не зовсім розуміють; якщо, однак, забути про все, що собою являє Верфель як чоловік, і закидати йому огрядність (до речі, і цей докір я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнішає і милішає, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хіба не відомо Вам, що тільки товстуни і заслуговують на довіру? Тільки в цих грубезних посудинах усе доварюється до готовості, тільки ці капіталісти повітряного простору убезпечені від турбот і божевілля, наскільки це взагалі можливо для людини, вони можуть спокійно займатися своїм ділом, і лише від них одних, як хтось одного разу сказав, є пуття на землі як від її справжніх громадян, бо на півночі вони зігрівають, а на півдні дають тінь. (Можна, звичайно, сказати і навпаки, але тоді це буде неправда.) (слів із 40 написано нечітко)

Тепер про єврейство. Ви питаєте мене, чи не єврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дізнатися, чи не з тих я, бува, заляканих євреїв; але ж Ви пражанка і тому з цього погляду не можете бути такою ж наївною, як, скажімо, Матильда, дружина Гайне. До речі, чи знаєте Ви цю історію? Взагалі-то у мене знайшлося б що важливіше Вам розповісти, та ще я напевно собі ж якось і нашкоджу – не самою історією, а тим, що її розповідаю; але ж Вам цікаво буде почути від мене для різноманітності що-небудь веселе. Майснер,[17] німецький поет з Богемії, не єврей, розповідає цю історію у своїх спогадах. Матильда завжди дратувала його своїми вихватками проти німців: і єхидні вони, і зарозумілі, і самовпевнені, і дріб’язкові, і нав’язливі – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав і сказав: «Але ж ви зовсім не знаєте німців! Гайнріх спілкується тільки з німецькими журналістами, а вони тут у Парижі всі євреї». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираєте через край. Один-другий серед них, можливо, і знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Ні, – мовить Майснер, – він тут єдиний не єврей». – «Це ж як? – дивується Матильда. – Ось Ейтелес – він що, єврей?» (А це був могутній білявий здоровань.) – «Ще й який!» – відказує Майснер. «А Бамберґер?» – «Він теж». – «А Амштайн?» – «І він». Так вони перебрали всіх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась і сказала: «Ви просто мене морочите. Скажіть іще насамкінець, що Кон теж єврейське прізвище, але ж Кон – зять Гайнріха, а Гайнріх – лютеранин». На це вже Майснеру було нічого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боїтесь євреїв. Щодо нинішнього і попереднього покоління євреїв у наших містах це майже геройство, і – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створіння говорить своїм батькам: «Пустіть мене!» – і йде до єврея, це куди вагоміша подія, ніж вихід Орлеанської діви зі свого села.

У такому разі Ви, звичайно, має право картати євреїв за надмірну заляканість, хоча такий закид свідчить більше про теоретичне, ніж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як і раніше опису, анітрохи не зачіпає Вашого чоловіка; по-друге, він, судячи з мого досвіду, такий, що не зачіпає і більшість євреїв; по-третє, він зачіпає лише окремі екземпляри, але вже їх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижніше тут – що докір несправедливий щодо більшості. Здавалося б, загальне почуття невпевненості у євреїв (тут і невпевненість внутрішня, і невпевненість в оточенні, серед громадян) має робити більш ніж зрозумілою їхню звичку вважати своїм лише те, що схоплено руками або зубами; тільки міцна хватка дає їм право на життя, адже варто було б їм одного разу щось проґавити, і воно до них вже ніколи не повернеться, а тихо-мирно попливе від них. З найнесподіваніших боків євреям загрожує небезпека – чи, щоб бути точніше, залишимо небезпеки і скажемо: «їм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосується Вас, і лежить він на поверхні. Щоправда, я, здається, обіцяв свого часу мовчати (тоді я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорів сумління розповім Вам про це, бо нічого нового Ви не дізнаєтеся, зате оціните любов своїх рідних, а імен та деталей я не наводитиму, я їх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася заміж за чеха, християнина, він одного разу обмовився одній Вашій родичці про свій намір одружитися на єврейці, а та сказала: «Зв’язуватися з євреями? Хай Бог милує! Ось послухайте: наша Мілена…» і т. ін.

Куди я мав намір Вас з усім цим вивести? Я трішки заблукав, але це нічого, бо, сподіваюся, Ви йшли зі мною і ми заблукали разом. До речі, що найпрекрасніше в Вашому перекладі – це його вірність (лайте мене за цю «вірність» скільки завгодно, Ви все можете, але сваритися, напевно, вдається Вам найкраще, я хотів би бути Вашим учнем і весь час робити помилки, тільки щоб Ви весь час мене лаяли; сидиш за партою, ледь наважуєшся звести очі, а Ви нахиляєтеся над зошитом, і весь час миготить Ваш палець, тицяючи в помилки, – так же, так?), – отже, переклад «вірний», і у мене таке відчуття, що я вів Вас за руку похмурими, низькими, страшними, відразливими підземними ходами і переходами своєї історії, майже нескінченними (тому і речення нескінченні, хіба Ви це не зрозуміли?), майже нескінченно (Ви сказали, тільки два місяці?), а потім по виході, при світлі дня, як я сподіваюся, виявив у себе достатньо здорового глузду, щоб зникнути без сліду.

Це мені знак закінчити на сьогодні, відпустити на сьогодні благословенну руку. Завтра я напишу знову і поясню, чому я – скільки я можу за себе ручитися – не приїду до Відня, і я не заспокоюся, доки Ви не скажете: він має рацію.

Ваш Ф.

Будь ласка, пишіть адресу розбірніше; коли лист Ваш уже в конверті, він уже майже моя власність, і Вам треба поступувати з чужою власністю дбайливіше, з більшою відповідальністю. Tak.[18]

До речі, у мене теж таке враження, абсолютно несвідоме, що один із моїх листів загубився. Острах перед євреями! Іншого треба боятися – що листи безпечно дійдуть!

Зараз я скажу ще одну дурницю з цього ж приводу, вірніше, дурість полягає в тому, що я говорю те, що вважаю правильним, не беручи до уваги, що мені це шкодить. А на додачу ще й Мілена міркує про острах, штовхає мене в груди або запитує про те, що в чеській і за жестом, і за звучанням абсолютно однакове: jste žid?.[19] Хіба Ви не бачите, як у цьому «jste» кулак замахується, […одне слово нечітке…] збираючи мускульну силу? А потім у «žid» завдає радісного, безпомилкового, спрямованого вперед удару? Так нерідко чеська мова опосередковано впливає на німецьке вухо. Наприклад, Ви якось запитали, як це я примудряюся узалежнити своє перебування тут від письма, і негайно ж самі відповіли: «nechápu».[20] [Дивне слово в чеській, а понад те у Вашій мові, таке суворе, байдуже, холодне, економне, а головне – схоже на Лускунчик, тричі на цьому слові щелепи клацають, точніше сказати: перший склад намагається схопити горіх, другий склад відкриває рот ширше, тепер горіх цілком туди входить, і, нарешті, третій розколює шкаралупу, чуєте зуби? Особливо це рішуче стуляння губ у кінці заказує іншому будь-яке, протилежне пояснення, що часом дуже навіть непогано, наприклад, коли інший такий балакучий, як я зараз. На що базіка знову-таки, виправдовуючись, каже: «Язик як на ковороті гуляє тільки тоді, коли трішки радієш».]

До речі, листа від Вас нині не було. А що я, власне, хотів насамкінець сказати, досі так і не сказав. Іншим разом. Мені дуже, дуже хочеться почути завтра що-небудь від Вас, адже останні слова, які я почув від Вас, перш ніж зачинилися двері – усі зачинювані двері огидні, – були жахливі.

Ваш Ф.

Цілком можливо, що три склади означають також три рухи апостола на годиннику Праги.[21]

Прибуття, Поява, Сердите зникнення.

(Меран, 31 травня 1920 р.)

Отже, обіцяне вчора пояснення.

Я не хочу (Мілено, допоможіть мені! Постарайтеся зрозуміти більше, ніж я говорю!), не хочу (але не подумайте тут, що я заїкаюся), не хочу приїздити до Відня, бо мій слабкий дух не витримав би такої напруги. Я хворий духом, а захворювання легень – лише наслідок того, що духовна хвороба вийшла з берегів. Я хворий так ось уже років чотири-п’ять, з часу моїх двох заручин. (Усе ніяк не міг пояснити собі безтурботно веселий тон Вашого останнього листа, тільки потім зрозумів: я постійно забуваю, що Ви ще такі молоді, Вам, напевно, і двадцяти п’яти ще немає, а може, лише двадцять три.

Мені тридцять сім, майже тридцять вісім, я майже на ціле юне покоління старший за Вас, майже сивий від старечих ночей і мігрені.) Не розгортатиму перед Вами всю цю довгу історію з її воістину густими нетрями подробиць, яких я і зараз боюся як дитина, тільки без дитячого дару забуття. Загальним для всіх трьох заручин було те, що в усьому був винен я, винен безперечно, обох дівчат я зробив нещасними, а саме (тут я говорю тільки про першу, про другу не можу говорити, вона дуже вразлива, кожне слово, навіть найдобріше, завдало б їй жахливої образи, і я її розумію) – а саме лише тому, що я всупереч усім її старанням (а вона, варто було мені побажати, принесла б, напевно, себе в жертву) не міг бути весь час веселим, спокійним, рішучим – у загальному, готовим до шлюбу, хоча я знову і знову, і з власної волі, обіцяв їй це, хоча я часом відчайдушно бував закоханий у неї, хоча нічого не було для мене бажанішим, ніж шлюб як такий. Майже п’ять років я безперервно її (або, якщо завгодно, себе) лупцював; на щастя, вона виявилася непохитною – суміш пруссацтва і єврейства, суміш сильна, переможна. Я не був такий міцний; правда, їй доводилося тільки страждати, а я одночасно і завдавав удари, і страждав.

– Усе, більше писати не можу, пояснювати – теж, хоча я щойно взявся описувати духовну хворобу і збирався навести інші причини, з яких не можу приїхати, – прийшла телеграма: «Відносно зустрічі Карлсбаді прошу письмового повідомлення». Зізнаюся, коли я її розкривав, вона зробила жахливе обличчя, хоча за нею стоїть найсамовідданіше, найтихіше, найскромніше створіння і хоча все, власне, бере початок у моїх власних намірах. Зараз мені цього не пояснити, адже не можу ж я посилатися на опис хвороби. Ясно поки одне: в понеділок я звідси їду; часом я дивлюся на телеграму і не здолаю до пуття її прочитати, в ній немов присутній тайнопис, який стирає верхні письмена і каже: їдь через Відень! – очевидний наказ, але без остраху наказів. Я цього не зроблю, навіть на найпозверховіший погляд безглуздо – їхати не короткою дорогою через Мюнхен, а вдвічі довшою через Лінц, та ще й роблячи гак через Відень. Роблю пробу: горобець на балконі чекає, що я кину йому хліб зі столу на балкон, натомість я кидаю хліб біля себе, в середині кімнати, на підлогу. Він лишається зовні і бачить у напівтемряві свою улюблену їжу, яка неймовірно його притягує, він стріпується, він уже скоріше тут, ніж там, але тут темрява, а з хлібом я, таємна сила. А проте він перескакує через поріг, робить іще стрибок інший, на більше не наважується, раптово лякається і летить геть. Але які сили ховаються в цій непоказній пташці – трохи згодом горобець знову тут, вивчає обстановку, я підсипаю ще крихт, щоб полегшити йому справу, і – якби я не злякав його навмисно-ненавмисно (так діє таємна міць) непримітним рухом – він доскочив би собі хліба.

Що ж, у кінці червня моя відпустка добігає кінця, і для переходу – до того ж тут уже стає занадто спекотно, що, втім, саме по собі мені б і не завадило, – я хочу пожити ще де-інде за містом. Вона теж збиралася приїхати, і ми там зустрінемося, я залишуся там на кілька днів і, можливо, проведу ще кілька днів із батьками в Константинсбаді,[22] а потім поїду в Прагу; розважаючи над цими поїздками і порівнюючи їх зі станом моєї голови, я відчуваю щось таке, як, напевно, Наполеон, якби він, накидаючи плани російської кампанії, заздалегідь точно знав її результат.

Під той час, коли від Вас прийшов перший лист, по-моєму, це було незадовго до запланованого весілля (плани якого, наприклад, були цілком і повністю справою моїх рук), я зрадів і показав його їй. Згодом – ні, досить, ні слова більше, і цей лист я не рватиму, звички в нас подібні, тільки у мене під рукою немає печі, і я, майже жахаючись, думаю, що цілком міг послати на зворотному боці такого розпочатого листа записку тій дівчині.

Але це несуттєво, я і без телеграми не зміг би приїхати до Відня, навпаки, телеграма – це швидше аргумент на користь поїздки. Я напевно не приїду, а якщо все-таки – цього не станеться – раптом, собі на жах, опинюся в Відні, мені знадобляться не сніданок і не вечеря, а скоріше ноші, щоб ненадовго на них прилягти.

Бувайте здорові, тутешній тиждень не буде легким.

Ваш Ф.

Якби Ви бодай раз черкнули мені слівце в Карлсбад, до зажадання… Ні, спершу краще в Прагу.

Що це за неймовірні школи, де Ви викладаєте, дві сотні учнів, п’ять десятків учнів. Хотілося б мені посидіти біля вікна в останньому ряду, цілий урок, тоді я відмовлюся від жодного побачення з Вами (яке, до речі, і без того не відбудеться), відмовлюся від усіх поїздок – досить, цей білий папір, якому кінця-краю немає, пече очі, тим-то і пишеш.

Це було після обіду, зараз без трошки одинадцята. Я влаштував усе так, як тієї миті було єдино можливо. Телеграфував до Праги, що не зможу приїхати в Карлсбад, поясню це нервовим розладом, що, з одного боку, дуже вірно, з іншого ж – не вельми послідовно, адже саме через ці розлади я раніше і збирався в Карлсбад. Ось так я граю з живою людиною. Але інакше я не можу, бо ж у Карлсбаді я б не зміг ні говорити, ні мовчати, точніше: я б говорив, навіть мовчки, адже я нині – одне-єдине слово. Поїду я тепер абсолютно не через Відень, а в понеділок через Мюнхен, куди – не знаю, в Карлсбад, у Марієнбад, у всякому разі один. Можливо, я Вам писатиму, листи ж від Вас отримаю тільки в Празі, тільки за три тижні.

(Меран, 1 червня 1920 р.)

Вважаю: написано в суботу і, незважаючи на неділю, отримано вже у вівторок опівдні, вихоплено у вівторок з рук листоноші, до чого ж чудовий поштовий зв’язок, а я в понеділок поїду і втрачу його.

Як мило з Вашого боку, що Ви турбуєтеся, Вам бракує листів, так, минулого тижня я кілька днів не писав, але, починаючи з суботи, пишу щодня, так що Ви отримаєте три листи, порівняно з якими безлистовний час здасться Вам щастям. Ви зрозумієте, що всі Ваші побоювання цілком виправдані, себто що я вельми сердитий на Вас узагалі і що особливо у Ваших листах багато мені зовсім не сподобалося, що фейлетони мене дратували і ін. Ні, Мілено, цього всього Вам боятися нема чого, але тремтіть перед протилежністю!

Як чудово, що я отримав Ваш лист і мушу відповідати Вам на безсонну голову. Не знаю, що написати, просто блукаю тут між рядків, під світлом Ваших очей, у диханні Ваших губ, немов прекрасного щасливого дня, який залишається прекрасним і щасливим, хоча голова болить від утоми, а в понеділок треба буде їхати звідси через Мюнхен.

Ваш Ф.

Через мене Ви бігом, щодуху тікали додому? Так, але хіба Ви не хворі і хіба я більше про Вас не тривожуся? Справді, я більше не турбуюся – ні, я знову перебільшую, як тоді, але тривожуся я так, ніби Ви перебуваєте тут під моїм наглядом, немов я п’ю молоко і одночасно співаю їм Вас, дихаю повітрям, яке ллється до мене із саду, і одночасно зміцнюю ним Вас, ні, цього обмаль, я куди більше зміцнюю ним Вас, аніж себе.

Ймовірно, з кількох причин поїду я не в понеділок, а трохи пізніше. Але в такому разі прямо в Прагу знедавна ходить прямий швидкий потяг Боцен-Мюнхен-Прага. Якщо Ви хочете писнути мені ще кілька слів, то цілком можете це зробити; якщо Ваш лист мене не застане, його перешлють мені в Прагу.

Залишайтеся добрі до мене!

Ф.

Усе ж таки людина – зразок дурості. Я читаю книгу про Тибет, доходжу до опису селища в горах на кордоні з Тибетом, і раптом на серці стає важко, таким невтішно сиротливим видається мені там це село, таке далеке від Відня. Причому дурістю я називаю те, що Тибет далеко від Відня. Хіба ж далеко?

(Меран, 2 червня 1920 р.)

Сьогодні в обід прийшли відразу два листи від Вас; їх би не читати, а розкласти на столі, заховати в них обличчя і втратити розум. Але тут-то і з’ясовується, як це добре, що ти його вже майже втратив, бо за залишок потім чіпляєшся щонайдовше. І тому мої 38 єврейських років говорять перед лицем Ваших 24 християнських.

Як же воно так? Куди дивилися світові закони і вся небесна поліція? Тобі 38 років, і ти так утомився, як, напевно, від віку взагалі не втомлюються. Вірніше сказати, ти зовсім не втомився, а став неспокійним, ти зайвого кроку боїшся ступити на цій землі, що рясніє пастками, і тому у тебе фактично весь час обидві ноги в повітрі; ти не втомився, а тільки боїшся страшної втоми, яка змінить цей страшний неспокій і яку (адже ти єврей і знаєш, що таке страх) можна уявити собі – в кращому випадку – як тваринне животіння, з тупим ідіотським поглядом, у садку божевільні позаду Карлової площі.

Добре, ось ти такий. Не в один бій примудрився ти вплутатися, зробив при цьому нещасним і друга, і ворога (а навколо ж були навіть суцільно друзі, милі, добрі люди, не вороги), ставши при цьому вже інвалідом, з тих, кого кидає в тремтіння один вид іграшкового пістолета, і ось раптом, раптом ти ніби покликаний звести великий бій в ім’я звільнення світу. Чи не дивно все це?

Згадай також, що, напевно, найкращою порою у твоєму житті, про яку ти, власне, нікому ще по-справжньому не розповідав, були ті вісім місяців у селі два роки тому, коли ти, вважаючи, що вже підбив усьому підсумок, зосередився тільки на самому в тобі безсумнівному і почувався вільним – без листів, без цього затяжного п’ятирічного листування з Берліном, під крилом твоєї хвороби – і при цьому тобі зовсім не багато треба було в собі міняти, просто твердішою рисою обвести колишні тонкі контури твого єства (адже лице твоє під сивим волоссям майже не змінилося, відколи тобі було шість років).

Що це був не кінець, ти, на жаль, зрозумів за останні півтора року, і тут ти падаєш так, що нижче майже нікуди (я не беру до уваги останню осінь, коли я чесно вів боротьбу за шлюб), і потягнув за собою іншу людину, милу і добру дівчину, зразок жертовного самозречення, – о, нижче впасти нікуди, жодного виходу, і в безодні теж.

Добре, і ось тебе кличе Мілена, і голос її з рівною силою проникає в розум і серце. Мілена, звичайно, тебе не знає, наскільки кілька твоїх оповідань і листів засліпили її; вона як море – в ній та ж сила, що і в морі з його водною громадою, але в невіданні своєму ця стихія спадає на тебе всією своєю міццю, підкоряючись волі мертвого, а головне, далекого місяця. Вона тебе не знає, але, можливо, передчуває істину, коли кличе тебе. Адже в тому, що твоя реальна присутність уже не засліпить її, ти можеш бути впевнений. Чи не тому, ніжна душе, ти не хочеш прийти на поклик, що саме цього і боїшся?

Але якщо навіть визнати, що у тебе є сотня інших внутрішніх причин для відмови (а вони справді є) і, крім того, одна зовнішня: ти ж не зможеш говорити з Міленою або бачити її, коли чоловіка при цьому не буде, – навіть якщо визнати все це, залишаються ще два міркування.

По-перше, варто тобі пообіцяти приїхати, як Мілені, можливо, вже і відхочеться, щоб ти приїздив, – причина тут буде не в нерішучості, ні, а в природній втомі, – і вона з задоволенням і полегшенням відпустить тебе на всі чотири сторони.

А по-друге – ну що ж, їдь до Відня! Мілена ж думає тільки про те, як відчиняться двері. Вони, звичайно, відчиняться, а далі що? У дверях стоятиме худий здоровань із привітною усмішкою на обличчі (усміхатиметься він безупинно, це у нього від старої тітоньки, вона теж постійно усміхалась, і в обох випадках це не навмисно, а просто від збентеження) – і сяде потім, куди вкажуть. Тут, власне, і буде кінець всієї урочистості і святковості, бо говорити він навряд чи зможе, для цього в ньому замало життєвих сил (мій тутешній новий сусід по столу сказав учора з приводу вегетаріанської дієти свого німого побратима: «Як на мене, для розумової роботи м’ясна їжа просто необхідна») – і він навіть щасливий не буде, йому і для цього бракує життєвих сил.

Бачите, Мілено, я говорю відверто. Але Ви розумні, Ви відразу помітили, що хоч я і говорю правду (всю – безумовно і як на сповіді), але говорю занадто відверто. Я міг би приїхати без цього попередження і за дві секунди Вас розчарувати. Якщо я так не вчинив, то це зайвий доказ моєї правдивості – моєї слабкості.