Григорій Косинка
Милувався наснаженими сонцем кетягами палахкої калини, гронами жовтогарячої горобини. Дуже любив квіти. З нетерпінням чекав появи весняної квітки сон-цвіт. Не міг надивитися на струнку рожу, на білі троянди, оксамитові красолі. Найбільше ж любив барвисті ніжні польові квіти, а серед них білі ромашки і червоні косинці.
Квітка червоні косинці, як звуть її на Київщині, по-науковому це – плакун верболистий – Lythrumsalicaria. Вона має багато народних назв: залізняк червоний, болотний бурячок, откасник та інші. Від неї походить літературний псевдонім Григорія Михайловича – «Косинка».
Дехто з товаришів говорив йому: «У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий нецікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка…»
Григорій Михайлович відповідав: «Мені байдуже, що думають. Квітка ця маловідома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хороше. Псевдонім залишається, от і все…»
Пригадую, були ми якось у Сочінському будинку творчості і вперше побачили могутні магнолії у цвіту з п’янкими пахощами. Григорія приголомшила краса і цього дерева, і рослинності навколо. Сказав він тоді: «Я думав, що немає нічого красивішого за наші гаї, лани, за рослинність у степах і долинах моєї прекрасної рідної України. Бачу, що природа Кавказу має свою принадність. Проте сказати, що мені приємніший п’янкий дух магнолії за пахощі степу, полину, – це ще питання…»
І додав: «А давай, Тамарча, пошлемо твоїм подружкам привіт на листку магнолії». Я здивувалася й кажу: «Як це послати поштою листок? А марка?» – «А ти марку приший. Певен, що дійде. Уяви собі, яка то радість – одержати зелений привіт. Це зовсім не те, що паперова листівка, хоч би й з найкращим малюнком».
Такий лист дійшов до Києва. Олена К[онтребинська] була зворушена й здогадалася, що то придумав Григорій Михайлович.
Косинка у всьому і скрізь знаходив і бачив красу і хоч писав прозою, проте мав поетичну чутливість, був обдарований відчуттям прекрасного і передавав його людям. Змальовуючи природу, він створює такі емоційні образи, що надовго западають у серце. Ось наприклад:
«Хай простять мені смугляві берези!..
Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, розляглися і спустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками – сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками-гіллям краєчки своїх очей і от-от пирснуть зо сміху, – але на них суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокор, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами…
Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит…»
Якось товариші мої сказали:
– Хіба можна, прочитавши початок оповідання «Анархісти», що звучить як музика, не відчути естетичної насолоди?
Ось цей уривок:
«Це було літом, любий читачу…
Сонце золоту пряжу пряло на Дніпрі, а в степу білими, як молоко, гречками меди пахли… Ні, ні, я розкажу тобі про мед, але обмину красу… Добре?.. Ми слухали журливу сагу Дніпра, який полоскав наші ноги і плакав на білому піску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, і на камінцях бринять старечі сльози…
Дивувались: “Чудний Дніпро!”
А він засинів, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в синє небо якусь дивну молитву; видзвонював її на камінцях, пестив хвилями, а далі поцілувався з вітром, злився над далеким бором із клаптями білих хмар і – поплив залізний, як кована небесна дорога… На небі гасли світові зорі, кресала білий вогонь на сході зірниця, а поділки синьої ночі тремтіли, застелялись сизим туманом, і тільки над Дніпром била крилами ще ніч, як заспана птиця…»
Не можна обминути й такої риси Григорія Михайловича, як любов до тварин. Одного разу, ідучи пізненько додому, ми побачили руду пухнасту грудочку, що тихенько скавулила. Григорій якось по-дитячому попросив: «Тамара, давай заберемо, давай!» І подививсь на мене благаючими очима. У цуценяти була симпатична мордочка, а саме таке непосидюче, пронизливе: снувало туди-сюди, а ми все казали: «А зась, а зась!» Оце слово «зась» і стало йому ім’ям.
Григорій Михайлович дуже любив його і розмовляв з ним. Працюючи, Косинка читав написане вголос і звертався до Зася, ніби бачив у ньому друга. Підійдеш, бувало, стиха й заслухаєшся з того одноосібного діалогу. Я завжди з цікавістю слухала, як Косинка читав сам собі і прислухався до ритміки свого слова. Писав, можна сказати, з голосу.
З будь-яким проханням Гриць звертався до мене з такою мімікою й словами, що не можна було відмовити. Проте іноді відмовляла: хотіла побачити, як воно буде далі. Тоді Гриць починав скаржитися собачаті на мене. Починали тоді кружляти вдвох. Зась гавкав і смикав мене, а Гриць промовляв власними римованими співаночками прохання. Я записувала ці співаночки, й так шкода, що вони загинули.
Не дивуйтеся всьому розказаному, адже ми були ще такі юні!
У творах Косинки зустрічаються розмови з живими й неживими предметами. Наприклад: «…Ну, ну… вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця…»; «Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце; лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: “Хочеш на коліна, до сонця?” – “Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держусь?..”»
Григорій Михайлович мав тонкий слух, а от голосу бракувало. Він дуже любив спів і глибоко відчував народну пісню. Казав, що пісня збагачує душу. Любив гру скрипки. Про музику казав, що це не розвага, а потреба, вона впливає на почуття й володіє чарівною силою. А пісня – це музика і людський голос разом. І жодний інструмент неспроможний передати мелодійність такого поєднання.
Любив музичні й вокальні твори ліричного й героїчного характеру. Назву кілька: «Думи мої, думи мої» (Т. Шевченка), «Чуєш, брате мій, товаришу мій…» (слова Б. Лепкого), «Лісовий цар» (балада Гете – Шуберта), «Де ти бродиш, моя доле» (дует, слова М. Кропивницького), «Вечірня пісня» (Кирила Стеценка), «Вічний революціонер» (І. Франка – М. Лисенка).
До речі, у Косинки немає твору, в який не впліталася б народна пісня, яка не була б органічно пов’язана з ним.
Концертів ми майже не пропускали, а особливо виступів прославленої тоді капели «Думка». До театру ходили часто, особливо на прем’єри нових п’єс у постановці Леся Курбаса: «Джіммі Хіггінс» за Сінклером з участю А. Бучми, «Гайдамаки», «Іван Гус» за Т. Шевченком… Або на вистави франківців під керівництвом Гната Юри. Пам’ятаю блискуче виконання Гнатом Юрою ролі Швейка в п’єсі Я. Гашека «Бравий солдат Швейк». Дивилися п’єси М. Ірчана, М. Куліша.
На дозвіллі Григорій Михайлович любив пограти у більярд. «Я круп не драв, дров не рубав, води не носив, діжу не місив, то хоч кулі покачаю, поганяю», – так говорив. Любив грати в шашки. Проте вільний час здебільшого належав книзі. Косинка читав багато. Літературу найрізноманітнішу. Назву кілька улюблених його письменників: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Гоголь, М. Горький, А. Чехов, О. Пушкін, В. Гюго, Г. Гейне… Маючи феноменальну пам’ять, Косинка блискуче цитував з прочитаного. Коло його інтересів було широке. Він безупинно поповнював свої знання. Мене умовляв, щоб я здобувала вищу освіту, й казав: «Вивчись ти, а тоді я поновлюся й закінчу університет». Через матеріальні нестатки Косинка тимчасово залишив навчання в університеті після третього курсу.
Я навчалась на курсах іноземних мов і мала намір вступити до фармацевтичного інституту. Григорій Михайлович не схвалював такого вибору, але й не заперечував. Вступила ж я на кіно-фотовідділ малярського факультету Київського художнього інституту. Згодом цей відділ реорганізувався в кіноінститут, я стала студенткою операторського факультету. Змінила я своє бажання тому, що захоплювалася мистецтвом, та ще й впливали на мене розмови на мистецькі теми між Косинкою і Василем Касіяном, який у 1927 році на запрошення Київського художнього інституту приїхав з Праги і оселився у нас.
В той час частенько заходили до нас молоді письменники, художники, скульптори. У нашому домі обговорювалися різноманітні події тогочасного культурного життя, яке в ті роки було надзвичайно строкате. Усе це й переконало мене, що справді цікавіше працювати в галузі мистецтва, ніж мати справу з порошками й мікстурами.
Саме тоді кіномистецтво бурхливо розвивалося. Скінчивши інститут, я стала однією з перших жінок-кінооператорів. Але доля склалася так, що працювати за фахом мені не довелося.
Григорій Михайлович цікавився моїм студентським життям і був у курсі всіх наших справ. Кажу «наших», бо в ті роки в інститутах були так звані «бригадні заняття». Наша бригада складалася з кількох хлопців і двох дівчат – мене і Олени Контребинської. Найчастіше бригада виконувала свої завдання у нас. Григорій Михайлович уважно придивлявся до моїх друзів. Цікавився поглядами тих, з ким товаришую, їхніми смаками. Вболівав за наші справи.
Найближчий мій друг – Олена Контребинська. Григорій Михайлович казав про неї: «Вона ставить мені такі запитання, що я з інтересом обдумую відповідь». Любив поговорити з нею, посперечатися, а іноді й покартати. А покартати нас було за що! І як часто були ми вдячні йому за те, що картав… Все йшло на користь у навчанні, розумінні життя, взаємовідносинах з людьми. Хоч сам Косинка й не був вже такий «умудреними опитом», проте мав внутрішнє відчуття до всього у житті.
В роки нашого навчання у мистецтві існували різноманітні течії: футуризм, кубізм та інші «ізми». Цілком природно, ми з інтересом спостерігали за появою цих напрямів. Після відвідування виставок, перегляду фільмів, вистав з новітнім оформленням відбувався обмін думками. Сперечалися інколи аж до півночі.
Коли Григорій Михайлович був дома, він завжди брав участь у наших розмовах. І все, що казав, було цікавим, своєрідним, переконливим. Казав, наприклад, так:
– Всі оці нові течії, формалістичні збочення абсолютно не потрібні для формування радянського мистецтва, бо вони не допомагають його розвиткові, а затримують. Заплутують і шляхи, і творців… Я був на виставках. Бачив роботи таких художників. Спостерігав і за відвідувачами. У них ці твори викликали здивування, знизуючи плечами, вони відходили. І справді, це не творчість, а жахливе безглуздя і марна витрата фарб. І я не можу не запитати вас: «Скажіть, куди б оце подати петицію, щоб таким “художникам” не продавали фарби?» Ні, кажу це серйозно. Коли б щось подібне здійснити у житті, то тоді б…
І в цей момент хтось з моїх товаришів вигукнув:
– Наша стежка червона!..
Всі засміялися. Косинка зніяковів і примовк. Це була цитата з його твору «Сходка». Трохи помовчавши, Григорій Михайлович вів далі:
– Є й у літературі подібні виверти, формалістичне штукарство. Послухайте такий автопортрет поета Михайля Семенка:
Хайль семе нкомиЙхайль кохайль альсе комихЙхай месен михсе охайМх йль кмс мнк мих мих.Або ще такий вірш поета Г. Шкурупія:
Димн домнГом дамбЖах в томі тем днівГонг лунв тінь баньжени тіл втому.Ми зустріли ці вірші сміхом. А Григорій Михайлович звернувся до нас:
– Ну, скажіть мені, Що може дати така поезія? Та й чи можна назвати поезією набір літер, складів? Чи збудить вона думку? Чи вплине на почуття? Чи дасть естетичну насолоду? Адже справжнє мистецтво западає у серце і будить думку. Нам потрібне правдиве відображення дійсності. Треба, щоб твори мистецтва були зрозумілими не лише однодумцям автора, та й то з поясненнями, а якнайширшому людському колу і тепер, і наступним поколінням. Сказано ж бо: Ars longa, vita brevis[11].
В одній із своїх статей на мистецькі теми про таку поезію Косинка писав «Ще раз повторюю: маса, дійсний творець життя, ніколи не зрозуміє індивідуальних викрутасів “панича з примхами”, а таке мистецтво – полова для пролетаріату».
Ми погоджувалися з Григорієм Михайловичем. Проте нам кортіло зробити щось «модне», та й завдання давали нам іноді такого ж характеру.
Однією з творчих дисциплін нашого факультету була фотографія. Завдання з цієї дисципліни були різноманітні: на композицію лінійну, обсягову, світлову гаму тощо. Ми іноді робили фотограми.
Якось Григорій Михайлович побачив наші фотограми й спитав:
– А це що за новина?
Ми пояснили йому. Він кинув на стіл гребінець і з іронією сказав:
– Може, вам і оце підійде для такого твору?
Я схопила той гребінець. На другий день зробила з нього фотограму. Вийшли розмазані чорно-сірі смуги, неначе велетенські зуби.
Був у нас викладач Е., який захоплювався фотограмами. Показала я йому цей «твір». Йому дуже сподобалось. Дивлячись на неї, він прочитав нам цілу лекцію. Мовляв, подивіться, яка оригінальна неречова композиція. Як тут тіні й півтіні урівноважили композицію і т. д., і т. п. Рекомендую користуватися такими засобами.
Увечері того ж дня ми, сміючись, розповідали Григорію Михайловичу про фотограму з його гребінця і реакцію викладача. Косинка мовчки, пильно-пильно подивився на нас, а далі з хвилюванням сказав:
– Дорогі мої, раджу вам не витрачати часу на таку «творчість» і на відвідування виставок подібних творів. Ви ж майбутні митці! Вам треба розвивати смаки. Це само собою не прийде. А чого ви навчитесь у таких художників? Вивчайте творчість художників-передвижників. Готуйте себе відчувати нове і цікаве у житті, а не ставити дійсне шкереберть і називати це «новим». Придивляйтесь до явищ і подій і знайдете справді нове. Недаремно ж кажуть: «Всі люди дивляться, а художник бачить». Фотографуйте все, але таким, як воно є. Не спотворюйте природу, вона така прекрасна, і красу її ні з чим не зрівняти… – Потім він додав: – Ось, наприклад, твоє фото «У сонячний день» одержало на конкурсі першу премію… Або «Купання коней»… Прекрасні фото! Отак і працюйте. Фотограми – це не мистецтво. Ще раджу вам брати участь у тематичних конкурсах – це один із засобів удосконалення. І я беру участь у конкурсах. Хіба ж не приємно, коли твій твір відзначають премію, як оце було з моїм оповіданням «Товариш Гавриш».
Коли заходила мова про мистецтво, літературу, Косинка говорив з запалом, хвилюванням. Ми іноді дивувались з його обізнаності й говорили йому про це. Одного разу він відповів нам:
– Письменник повинен знати про все, що діється навколо, а у літературі і мистецтві й поготів! І немає у світі такого явища, яке не цікавило б мене…
Значна частина дисциплін була у нас технічного характеру, але й це не минало його уваги. Почували ми себе у його присутності вільно. Він же любив, бувало, незлобливо, але ущипливо пожартувати чи розіграти когось з нас. Ми теж не були у боргу. Хоч зрідка, але перепадало і йому від нас. Про це згадує у своїх спогадах Олена Контребинська.
Товариші нашої бригади знали й любили твори Косинки. Частенько цитували їх. Бувало, казали: «Читаєш твір, і автор розтлумачить усе до кінця – все просто, як у протоколі: ото він сказав, а ото вона, а оце від автора. Читачеві лишається спокійно перегортати сторінки. А Косинку спокійно не вчитаєш! Бо стаєш учасником дії, переживаєш разом з героями твору. Твір примушує поміркувати, бо в ньому є щось недомовлене… Але в цьому і принадність, і краса Косинчиного почерку…»
Звертались товариші до мене з різних питань. Я їм іноді відповідала: «Чого ви питаєте у мене? Запитайте в автора».
Коли я розповіла Григорію Михайловичу про наші розмови, він мовив:
– Коли твір викликає активне сприймання, примушує міркувати, то це найбільша нагорода авторові. Мені приємно, що мої твори знають, цитують… Це мрія кожного митця…
Слово його живе. Твори його цитують. Письменник Микола Ятко розповідав мені, як у розмові секретар райкому процитував напам’ять уривки з Косинчиної «Політики» і ще з якогось твору. Ятко мав написати спогади про Косинку й детально описати цей епізод, але, на превеликий жаль, він так несподівано пішов з життя…
Мені довелося чути, як люди користувалися лаконічними діалогами з Косинчиних творів. Ці вирази увійшли у розмовну мову людей.
Твори Косинки дають наснагу сучасним художникам. Так, у 1965 році студент Київського художнього інституту Юрій Логвин темою своєї дипломної роботи обрав оповідання Григорія Косинки «Гармонія». Студент художнього інституту Юрій Рубашов працює над ілюстраціями до творів Григорія Косинки.
Косинка любив бувати серед людей. Наприкінці 20-х років у Києві на Подолі відбувалися традиційні так звані «Київські контрактові ярмарки». Відвідували ці, як їх скорочено звали, «контракти» різні люди. І Григорій Михайлович ходив на ці ярмарки. Тут добре спостерігати за виром життя, за людиною, за її поведінкою, казав Косинка. Тут можна почути виразні діалоги, побачити цікаві сценки.
Коли їхали поїздом, Григорій шукав місця коло гурту людей, а коли пароплавом, він завжди був на палубі. Непомітно встрявав у розмову. Косинка умів привертати до себе людей – відвертим поглядом, доброзичливою усмішкою. Уміло й у той же час делікатно він скеровував розповідь співрозмовників у потрібне йому русло. І люди розкривалися перед ним. Він же казав:
– Хто людей питає, той розум має…
Часто, гуляючи у саду чи парку, ми сідали на лавці так, щоб повз нас проходили люди. Григорій Михайлович характеризував перехожих, визначав професію, робив порівняння. Виходило вдало й кумедно. Такі порівняння зустрічаються і в його творах. Наприклад: «Вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподівано спустився замість болота на сиві жита…»; «Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку…»; «Стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа із своїми золотими сережками в ушах циганка…».
Природно, невимушено міг скопіювати будь-кого. Був неабияким фізіономістом. З нього, мабуть, вийшов би добрий актор, усі дані були: надзвичайна пам’ять, прекрасна дикція, промовисте обличчя, здатність перевтілюватися.
Свої оповідання Косинка читав напам’ять, та й не тільки свої, а й інших авторів. Бувало, прочитає сторінку й звертається до нас:
– Ви стежте за текстом, а я читатиму напам’ять.
– Мабуть, раніш не раз читав і текст уже добре знайомий, – казали йому і загадували читати з іншої книжки. Результат був той самий.
Косинка мав феноменальну пам’ять. Записних книжок з собою не носив. Свої спостереження, побачене, почуте записував дома, та й то не завжди одразу.
У Григорія Михайловича було чимало зошитів і блокнотів з записами власних думок, цікавих висловлювань видатних людей, народних пісень, приказок, примовок. Фольклорного матеріалу мав багато.
– Без такого матеріалу, – відзначав, – творити не можна. Фольклор – це скарби. Це безсмертна творчість народу, в якій так правдиво, як ніде, відбивається дихання епохи. Це криниця мудрості народної, якої ніколи не вибереш.
Були в нього зошити з так званим сирим матеріалом, до якого входили записи епізодів, діалогів, фактів… Зошит з літературними портретами персонажів майбутніх творів. Сторінки творів ще без назв… Був у Косинки ще найцінніший, «головний», так він його називав, блокнот. У ньому – вже розгорнуті сюжети майбутніх творів. Зберігався «головний» у середній шухляді столу. Письмовий стіл, а точніше – столик, був у нас один на двох. Ліва сторона Косинчина, права тумба – моя. Стіл стояв перед вікном (ширше вікно у будинку Софійського заповідника, де тепер між вікнами нашої квартири встановлено Косинці меморіал). З вулиці було видно лампу під зеленим абажуром. Увечері, йдучи додому й побачивши «зелений вогник», я раділа, що Гриць уже вдома. Так само й Гриць казав:
– «Зелений вогник» – неначе Тамарча мене виглядає.
Окрім «зеленого вогника», на столі тільки його речі: скляна чорнильниця, маленький прес, глечик з олівцями і ножиком для розрізання паперу, попільниця – морська мушля. Любив, щоб усе було на своєму місці – і нічого зайвого. Ці речі я зберегла.
Користувався Косинка частіше олівцем. Почерк – дрібний, чіткий. Коли писав чорнилом – завжди однією улюбленою саморобною ручкою з галузки вишневого дерева. Про неї казав: «Ця ручка запашна, як рідна земля, як садок весною. Вона з’єднує мене з природою. Надає мені наснагу й допомагає творити…» Ручка ця також збережена мною. Писав здебільшого на аркушах великих блокнотів, бо любив перекидати сторінки вгору.
Творив легко, можна сказати, одразу набіло, майже без виправлень. Перед тим як викласти думки на папір, довго і ретельно обробляв, відшліфовував у думці кожне слово, речення, знак.
Якось на початку нашого спільного життя я запитала:
– Чого ти не працюєш над отим оповіданням? Такий цікавий сюжет.
А він відповів:
– Той сюжет ще тільки зійшов. Нехай підросте, а бур’яну коло нього – полоть мені та полоть у думці, щоб зацвів яскраво…
Пригадую, коли Григорій прочитав мені новелу «В житах», я вигукнула:
– Ой! Яке тут кожне речення і кожне слово колоритне та соковито-дзвінке!
– Слово – це діамант: яка оправа, так і сяє, – сказав тоді Косинка.
Працював Косинка одночасно над кількома сюжетами. Якось я спитала:
– Чого ти не кінчаєш цього оповідання, а одкладаєш і берешся за інше?
Григорій Михайлович пояснив, що, працюючи над образами одного твору, він не може водночас створювати протилежні типи й тому відкладає твір, бо мусить мати проміжок часу.
З сюжетами й задумами не таївся. Розповідав усім. Коли була написана частина твору, кортіло йому почитати й почути враження. В процесі писання читав мені, знайомим, сусідам. Спершу сусіди ніяковіли й слухали з напруженням, згодом звикли до отих «хатніх літературних вечорів». Збиралися у нас охоче. Вислювались відверто, щиро. Запитували по все, не соромлячись. Так просив Григорій Михайлович.
– Джерелом моєї творчості, – казав він, – є народ й пишу я для нього. Я хочу бачити читача. Хочу спостерігати, яке враження справляє моє слово. Побачивши обличчя, очі, навіть те, як людина сидить, хоч і дивитимусь краєчком ока, я відчую й зрозумію, що так, а що треба переробити.
Сусіди так звикли до цих «літературних вечорів», що частенько самі зверталися: «Чого це ви, Григорію Михайловичу, уже давненько нас не запрошуєте? Як нема свого, то просимо почитати щось інше. Коли ви читаєте, твір краще западає в душу…»
Григорій Михайлович любив читати новели М. Черемшини, А. Чехова, А. Тесленка, В. Стефаника, а також поетичні твори. Пригадую, як він працював над оповіданням, яке мало орієнтовну назву «Софійські підвали». Персонажами цього твору були люди, що жили у підвалі нашого будинку: вдова диякона, старенька баба Ганна, яка ходила по людях прати білизну, молода пара робітників, жінка-шофер і інші. Косинка читав їм уривки й казав: «Хочу знати думку прототипів мого твору».
Найчастіше розмовляв з бабою Ганною. Дуже цікаво було спостерігати за нею під час такої розмови. Майже неписьменна жінка, вона неначе перероджувалася: оповідь її була змістовною, доладу. Присутні казали: «Ми не пізнаємо бабу Ганну, коли вона розмовляє з Григорієм Михайловичем. І як ото він уміє вести розмову, що співбесідник розкриває перед ним усю природну мудрість, про яку і сам, мабуть, не відав раніш».
Коли Григорій Михайлович вважав, що річ закінчена, чи майже закінчена, читав її у колі товаришів літературної групи «Ланка», яка згодом перетворилася у «МАРС» (Майстерню революційного слова). Або на так званих «суботниках» у музичному товаристві ім. Леонтовича, на літературних вечорах в аудиторії Академії наук та в інших місцях.
У 20-х роках такі вечори відбувалися часто. Письменники виносили на суд читача свої недруковані твори. Косинка виступав залюбки. Зали були переповнені. Автори одержували безліч записок і запитань. Бували й такі, що не стосувалися прочитаного. Косинка відповідав то приказкою, то влучним словом. А іноді ще й покепкує з автора записки, якщо він того вартий. Цікаво було на цих вечорах…
З великою охотою Косинка відвідував Степана Васильченка. Одному з перших читав йому свої твори. Видатного письменника любив, поважав і цінував як людину. Васильченко відповідав взаємністю.
Серед перших слухачів його творів були Євген Кротевич, Дмитро Загул. Поезії Дмитра Юрійовича Григорій знав і був про них високої думки, так само як і про його праці з літератури, мистецтва. Ми частенько відвідували Загулів: жили вони недалеко від нас, на вулиці Гершуні, тепер Чкалова. Пригадую, як на ювілейному вечорі з нагоди 20-річчя літературної діяльності Дмитра Загула, у 1926 році, Косинка виступав з привітанням від групи «Ланка» і прочитав кілька поезій Загула. Дмитро Юрійович подякував і жартома кинув: «Диви, а я не думав, що у мене є такі виразні твори!»
Дружні стосунки склалися між Косинкою і Рильським. Максим Тадейович відгукнувся на вихід першої збірки Косинки «На золотих богів». Схвальною була його думка й про подальші твори молодого прозаїка.