Олмейрова примха

Розділ II

Коли, піддаючись раптовому бажанню Лінгардовому, Олмейр згодивсь одружитися з малайською дівчиною, ніхто й не знав, що цікава молода монастирська вихованка в той день, коли втратила всіх родичів та знайшла собі білого батька, затято билася нарівні з усіма на борту піратського прау й лише тому не кинулась у воду, як зробили це нечисленні недобитки їхні, що була тяжко поранена в ногу. І там на палубі, під купою мертвих тіл та тих, що конали, знайшов її старий Лінгард та переніс на борт «Блискавки», а тоді малайське судно запалили й пустили за течією. Вона була при пам’яті і в тиші тропічного вечора, тиші, що заступила гармидер бою, стежила очима, як, жахаючи вогнем та димом, упливало в сутінок єдине на світі, дороге її серцеві. Вона лежала нерухомо, й поки дбайливі руки перев’язували їй рану, мовчки дивилася на погребне багаття відважних людей, якими так захоплювалась і так добре їм допомагала в бійці з грізним Раджою Лаутом.

Легкий вечірній бриз посував бриг на південь, а величезна пливуча пожежа все меншала та меншала, поки стала мерехтливою плямою на обрії, немовби там зійшла зоря. Далі й ця пляма заховалася, лише густе накриття диму відбивало коротку мить невидиме полум’я, а тоді все зникло.

Дівчина розуміла, що разом з огорненим полум’ям кораблем зникло й старе її життя. Тепер вона буде невільницею десь у далекій країні, поміж чужих людей, у невідомому й, можливо, жахливому оточенні. Маючи чотирнадцять років віку, вона розуміла своє становище й зробила висновок, єдиний можливий для малайської дівчини, що рано доходить пори під тропічним сонцем та свідома своєї принади, бо не раз чула, як із захопленням розмовляли про неї молоді сміливі вояки з батькового екіпажу. Невідоме майбутнє лякало її, проте вона чекала його зі спокоєм, властивим її народові. Вважала навіть його природним. Хіба вона не дочка вояки, переможеного в бійці, і хіба не по праву належить тепер переможцеві-раджі? Навіть помітна дбайливість грізного старого раджі виникла, на її думку, від захоплення його полонянкою. Це викликало у неї пиху й полегшило на мить свідомість гіркого свого лиха. Можливо, якби вона знала про високі мури, спокійні садки та мовчазних черниць Самарангського монастиря, куди вела її доля, – вона краще воліла б смерть, бо ненавиділа насильство й боялась його. Вона бачила в уяві інше, звичайне для малайської дівчини життя – тяжка праця та палке кохання, інтриги, золоті прикраси, брудна домашня робота й отой величезний таємний вплив, що є одним з нечисленних привілеїв напівдикого жіноцтва. Та її доля, яку держав у твердих руках старий морський вовк, з якоїсь незрозумілої примхи його серця, уготувала їй дивне і, як на її думку, жахливе життя. Вона все перетерпіла – і примус, і вчення, й нову віру – зі спокійною покірністю, що приховувала її зненависть та огиду до нового життя. Вивчила дуже легко мову й зрозуміла трохи нову віру, якої добрі сестри навчали її, засвоївши з неї дуже легко лише забобони. Називала Лінгарда батьком і поводилася з ним ніжно й лагідно під час його коротких бурхливих одвідин, твердо переконана, що він – велика небезпечна сила, й дуже добре здобути його приязнь. А хіба він не був і тепер її господарем? І всі ці довгі чотири роки вона плекала в серці надію сподобатись йому й, кінець кінцем, стати йому за жінку, порадницю й керівницю.

Наказ Раджі Лаута розвіяв ці дівочі мрії про майбутнє, давши до Олмейрових рук фортуну, якої юнак так палко сподівався. Одягнена в ненависне європейське вбрання, тоді як на ній зосереджувалась увага всього батавського громадянства, молода монастирська вихованка стояла перед вівтарем поруч з невідомим, незадоволеного вигляду білим чоловіком. Нелегко було й Олмейрові. Він відчував огиду й майже непереможне бажання втекти. Та тверезий розум і страх перед тестем, а також міркування про свій добробут удержали його від бешкету. Даючи присягу вірності перед вівтарем, він потай планував, як спекатись у, можливо, недалекому часі гарної малайки. А дівчина, досить затямивши з науки в монастирі, знала, що, згідно законів білих людей, вона буде не невільницею Олмейрові, а його дружиною, й дала собі обіцянку поводитись із гідністю в новому своєму становищі.

Отже, коли «Блискавка», навантаживши матеріал на нову будівлю, залишила батавський порт, везучи молодих до незнаного Борнео, не було поміж них того кохання й щастя, яким старий Лінгард звик вихвалятися перед своїми приятелями на верандах різних готелів. Сам старий морець безумовно був щасливий. Він виконав свій обов’язок щодо дівчини. «Знаєте, я осиротив її», – не раз сумно говорив він, розмовляючи про власні свої справи з портовими п’яницями, як звик це робити. І вигуки похвали підпилої авдиторії ущерть сповнювали його просту душу почуттям гордощів і захвату. «Я зробив усе як слід», – була друга його увага і, згідно зі своїми принципами, він з гарячковою хапливістю будував комори та будинок на березі Пантаї-річки. Будинок для молодят, комори на крам для величезної торгівлі, що мав розпочати Олмейр, тоді як Лінгард цілком хотів присвятити себе якійсь таємничій справі, про яку говорив лише натяками, але зрозуміло було, що мовиться про золото та діаманти десь у глибині острова. Олмейр теж нетерпеливився. Якби він знав, що чекає на нього, то, певне, не дивився б такими жадібними, повними сподіванки очима на Лінгардову експедицію. Він стояв, стежачи, поки останній човен зник за кривиною річки, а тоді повернувсь і глянув на гарненький, наче лялечка, будинок та на величезні комори, ретельно збудовані цілою армією китайських теслів, на новий причал, біля якого скупчилися торговельні човни, й відчув пиху, так ніби весь світ належав йому.

Та світ треба було ще здобувати і здобувати не так легко, як йому це здавалося. Незабаром він побачив, що не до вподоби йому цей западок, де старий Лінгард та власна його, Олмейрова, слаба воля оселили його поміж безчесних інтриг та лютого змагання за торгівлю. Річку опосіли араби, збудувавши торговельний пост у Самбірі й, торгуючи, були панами становища та не терпіли конкурентів. Лінгардові не пощастило в першій його експедиції, й він поїхав знов, витративши всі прибутки з Олмейрової торгівлі на таємничу свою мандрівку. Олмейр змагався з труднощами свого становища, не маючи ні приятеля, ні порадника, лише протекцію старого раджі, попередника Лакамбового, яку той дарував йому заради Лінгарда. Сам Лакамба жив тоді як приватна особа на рисовій плантації за сім миль униз понад річкою, вживаючи весь свій вплив, щоб допомогти ворогам білої людини, роблячи змови проти старого раджі й Олмейра, які завжди виразно показували, що йому відомі найбільші їхні таємниці. Він удавав з себе приятеля, і не раз можна було побачити на Олмейровій веранді ставну його постать у зеленому тюрбані та золотом гаптованім жакеті, що сяяв у перших лавах гурту родовитих малайців, які приходили привітати Лінгарда з щасливим поворотом із нетрів острова. Його «селям» завжди був привітний, а потиск руки щирий, коли він вітав старого торгівця. Та невеличкі його очі вбирали в себе кожну дрібничку, а вертаючись з цих одвідин, він хитро, задоволено посміхавсь і держав довгі наради з Саїдом Абдулою, своїм приятелем та спільником, головою арабської торговельної спільноти, людиною з великими статками та великим впливом на острові.

Усі в селищі знали, що одвідини Лакамбою Олмейрової оселі не обмежувалися лише самими офіційними відвідинами. Часто, в місячні ночі, запізнені рибалки із Самбіру бачили, як з вузенького рукава річки біля задвір’я оселі білої людини випливав маленький човен, і самотній весляр обережно їхав униз річкою, ховаючись у чорні тіні, що кидав берег. Подію цю, відповідно аргументувавши, аж до пізньої ночі обговорювали біля вечірніх багать з цинізмом малайського простолюдина до свого аристократа та зі злою радістю щодо родинного лиха оранґ-бленда – ненависного голландця. Олмейр усе ще змагався затято, але з певною лагідністю, і це позбавляло його успіху в боротьбі з упертими безпринципними людьми, якими були його супротивники араби. Торгівля у великих коморах занепала, та й самі комори розвалювалися на цурпалля. Банкір Лінгардів Гедіґ із Макассару збанкрутував, і весь капітал, що лежав у нього, пропав. Прибуток од торгівлі останніх років з’їли Лінгардові невдалі експедиції. Сам Лінгард був десь у глибу острова – можливо, вже й помер, бо не подавав звістки про себе. Олмейр залишився сам у безнадійно скрутному становищі, маючи єдину втіху – маленьку дочку, що народилася за два роки по одруженні, а тепер дійшла шести років віку. Дружина його почала ставитися до нього з презирством, яке виявляла злісною мовчанкою, часом вибухаючи потоком дикої лайки. Він відчував, що вона ненавидить його, і в ревнивому її погляді, яким вона стежила за ним, коли він був із дитиною, спостерігав цю зненависть. Вона ревнувала, бачачи, що дівчинка віддає перевагу батькові, і Олмейр не почувався безпечно в одній оселі з жінкою. А тим часом вона спалила меблі й подрала гарні запинала в незрозумілій зненависті до всіх ознак цивілізації. Зляканий цим вибухом дикої вдачі, Олмейр мовчки надумував, як спекатись жінки. Він зважував усе, навіть убивство, та, як усі кволі вдачею люди, нічого не насмілився зробити й лише щодня чекав Лінгардового повороту з новинами про успіх справи. Той, справді, вернувсь, але хворий, зістарівшись, тінь старого Лінгарда з гарячковим огнем у згаслих очах, майже єдиний живий з цілої численної експедиції. Та, нарешті, йому пощастило. В руках його були незчисленні скарби. Але він потребував грошей, щоб зробити правдою мрію про казкове щастя. А тут збанкротував Гедіґ! Олмейр нашкрябав усе, що міг, та старий чоловік хотів більше. Якщо Олмейр не має грошей, він поїде до Сінгапуру, навіть до Європи, хоч насамперед до Сінгапуру, і він візьме з собою маленьку Ніну. Дитину треба як слід виховувати. Він має приятелів у Сінгапурі, що дбатимуть про дівчинку й дадуть їй належну освіту. Все буде гаразд, і дівчинка, на яку старий морець, здавалося, переніс усю любов, що почував колись до її матері, буде найбагатшою жінкою на сході, навіть у цілому світі! Так вигукував старий Лангард, міряючи веранду широкими кроками та пахкаючи цигаркою, обідраний, з розкуйовдженим волоссям ентузіаст. А Олмейр сидів, зібгавшись, на матах та з жахом думав, що доведеться розлучитися з єдиною любою йому істотою. Та з ще більшим жахом уявляв сцену з жінкою, дикою тигрицею, що захищає своє тигреня. Вона отруїть мене, думав бідолаха, добре знаючи цей легкий спосіб, яким розв’язують кінець кінцем малайці соціальні, політичні й родинні проблеми в своєму житті.

На велике диво Олмейрове, вона поставилася до новини досить спокійно, лише крадькома скинула очима на нього й на Лінгарда, не промовивши й слова. Проте це не завадило їй другого дня стрибнути в річку й поплисти за човном, яким Лінгард увозив дитину, що плакала на руках у няньки. Олмейр поїхав вельботом слідом за жінкою й витяг її за волосся з води, а вона плакала й так кляла, що мало небо не завалилося. Проплакавши два дні, знов вернулася до свого звичайного життя: жувати бетель та висиджувати байдикуючи цілісінький день поміж жінок. Дуже швидко зістарілась після того й виходила зі своєї апатії, лише щоб зробити якусь образливу заувагу, коли випадково траплялося побачити чоловіка. Олмейр збудував їй хату на березі, де вона й оселилася самотньою. Лакамба припинив свої відвідини, бо згідно з волею Провидіння та завдяки маленькій ученій маніпуляції старий владар Самбіру віддав Богові душу. Замість його почав тепер царювати Лакамба, якому в пригоді стали його араби, що приятелювали з голландською владою. Саїд Абдула зробився відомою людиною та купцем на Пантаї. Олмейр, ущент зруйнований, задихавсь у тенетах їхніх інтриг, живучи лише думкою про Лінгардові таємні скарби. Лінгард десь зник. Написав раз із Сінгапуру, що дитина почувається добре й опікується нею місіс Вінк, а сам він збирається їхати до Європи роздобувати гроші на величезне підприємство. «Але незабаром буду назад, – писав він. – Грошей здобути не важко, бо люди не знають, куди їх вкласти, і так і кинуться з ними». Та вийшло воно не так, бо він прислав ще одного листа, в якому писав, що хворий, не знайшов родичів і взагалі мало чого досяг. А після того не було вже жодної звістки від нього. Європа, очевидячки, поглинула Раджу Лаута, і даремно поглядав Олмейр на захід, чи не блисне йому промінь світла у темному мороці його розбитих надій. Минали роки. Зрідка приходили листи від місіс Вінк, пізніше від самої дівчини, й це єдине давало йому сили жити поміж переможної дикості річки. Олмейр жив тепер сам, одмовившись навіть одвідувати тих, що винні були йому гроші, бо певні, що Лакамба захистить їх, вони не хотіли платити. Вірний його суматрієць Алі варив йому рис та каву, бо ні на кого іншого Олмейр не звірявся, а найменш на свою жінку. Марнував час сумно, блукаючи травою, зарослими стежками навколо будинку, заходячи до зруйнованих комор, де кілька прозеленню вкритих мідяних рушниць та кілька порозбиваних скриньок, колись повних манчестерської мануфактури, нагадували йому про минулі добрі часи, коли тут усе клекотіло життям, а в коморах повнісінько було краму. Олмейр згадував, як ходив він берегом річки разом з маленькою дочкою. Тепер човни з селищ, що лежали вище понад річкою, минали маленький зруйнований причал «Лінгард з Т-вом», та повертали в рукав Пантаї й причалювали біля новенької пристані, що належала Абдулі. Вони не любили Абдули, але не наважувалися торгувати з людиною, щаслива зірка якої вже зайшла. Бо якби наважилися, то не було б їм милосердя від арабів та раджі, й вони знали це. Ніхто не дав би їм і жмені рису в скрутні часи, а Олмейр не в силі був чим допомогти їм, сам переживаючи тяжку скруту. У своїй занедбаності та відчаю не раз Олмейр заздрив сусіді китайцеві Джіму Енг, бачачи його розпростертим на купі холодних мат з дерев’яною підпорою під головами та люлькою опію в нечутливих пальцях. Сам Олмейр не шукав забуття в опію, може, тому, що це коштувало занадто дорого, а може, його гордість білої людини повставала проти такого приниження. Хоч найбільше, певно, його спиняла думка про дочку. Він чув тепер частіше про неї з того часу, як Абдула купив пароплав, який рейсував поміж Пантаї і Сінгапуром, що три місяці. Олмейр почував себе ніби ближче до дочки. Він палко бажав побачити її і мріяв про подорож до Сінгапуру та з року в рік одкладав, усе сподіваючись якоїсь щасливої переміни в становищі. Не хотів зустрічатися з дочкою з порожніми руками, не маючи й слова надії на вустах. Не хотів також брати її сюди, в дике це оточення, до якого сам себе приневолив. А також трохи боявся її. Що вона подумає про нього? Він порахував роки. Доросла вже дівчина. Цивілізована дівчина, молода й повна надій. А він почував себе старим, зневіреним і надто скидався на дике навколишнє оточення. Питав себе, яке буде її майбутнє? Не зміг одповісти на питання і не насмілювався побачити її. Але сумував за нею. Так минали роки, а він вагався.

Нарешті настав край його ваганню, бо Ніна несподівано приїхала до Самбіру пароплавом під опікою капітановою. Олмейр дивився на неї зчудовано і з подивом. За ці десять років дитина стала жінкою чорноволосою, смуглявою, високою та вродливою, з величезними сумними очима, в яких властивий малайським жінкам зляканий вираз пом’якшувався відтінком задуми, що вона одержала в спадщину від предків-європейців. Олмейр з жахом чекав зустрічі дочки з матір’ю. Що подумає оця пишна дівчина в європейському вбранні про свою матір, яка ненастанно жує бетель, сидить карачки в темній халупі, нечепурна, напівгола, сердита? Він боявся також якогось вибуху з боку цієї потвори в жіночій подобі, хоч до цього часу йому пощастило зберегти більш-менш спокійний настрій у неї, врятувавши навіть решту незнищених меблів. Стоячи під сліпучим сонячним світлом біля зачинених дверей жінчиної халупи та прислухаючися до гомону розмови, вів думав, що робиться там усередині. Всіх служниць одразу вислано з хати, й вони стояли біля паркану, наполовину закривши обличчя з цікавістю базікаючи. На мить забув про все, намагаючись учути уривки розмови, що линули крізь бамбукову стінку, аж капітан пароплава, що йшов з дівчиною, боячись сонячного удару, взяв Олмейра під руку й повів його в холодок до веранди, де вже стояла скриня Ніни, принесена сюди з пароплава носіями. Коли капітан Форд узяв до рук шклянку вина та запалив цигарку, Олмейр попросив його розповісти про причини несподіваного прибуття доччиного. Форд спочатку сказав щось невиразне, але кріпкими словами, про глупоту всього жіноцтва взагалі, а місіс Вінк зокрема.

– Бачите, Каспаре, – промовив він під кінець свого оповідання схвильованому Олмейрові, – страшенно незручно мати в оселі дівчину мішаного походження. Люди такі дурні. А отой юнак із банку взяв за звичку їздити до Вінкового бунгало й ранком, і ввечері. Ну, стара думала, що то задля її Еми. Коли ж дізналася, в чому справа, там був такий рейвах, мушу сказати. Вона не захотіла й на хвилину залишити у себе Ніну. Почувши про цю справу, я взяв дівчину до себе і здав під опіку своїй дружині. Моя дружина – добра жінка, і, присягаюся, ми б держали Ніну в себе, та вона не захотіла лишитись. А тепер… не хвилюйтеся, Каспаре, сидіть спокійно. Що можна було вдіяти? Найкраще для неї – це жити з вами. Бо в інших умовах вона не почуватиме себе щасливою. Обидві Вінкові дочки – не кращі від одягнених мавп, та вони зневажали Ніну. Не можна зробити її білою. Вона дуже хороша дівчина, але моїй жінці не сказала нічого. Коли хочете дізнатися, спитайте її самі, хоч, вами бувши, я б облишив це. Можете не турбуватися з платнею за її проїзд, старий друже, якщо у вас скрута. – І шкіпер, одкинувши цигарку, пішов «розбудити їх там, на борту», як він висловився.

Олмейр даремно сподівався з уст самої дочки почути про причини її повернення. Ні того дня, ні в який інший день не згадувала вона про своє життя в Сінгапурі. Він не намагався питати, зляканий виразом застиглого спокою на її обличчі та сумними її очима, які дивилися повз нього на величезний тихий ліс, що дрімав у величному спокої під гомін широкої річки. Він мирився зі становищем, щасливий з тієї лагідної, трохи опікунчої любові, що дівчина виявила до нього, хоч виявляла якось нерівно, бо в неї бували, як вона сама їх називала, «погані дні», і тоді вона звичайно йшла до материної халупи на березі річки й довго лишалася там, а виходила стримана, як і завжди, але з якимсь гордим виглядом, з готовими короткими відповідями на всі батькові запитання. Олмейр звик і до цього й поводився спокійно і в такі дні, хоч його дуже турбував вплив жінчин на Ніну. З другого боку, дівчина дивно пристосовувалася до напівдикого злиденного життя. Не подаючи жодних ознак незадоволення та нічого не питаючи, мирилася вона з неохайністю, занедбаністю та бідністю батькової оселі, з відсутністю меблів та перевагою рисової дієти біля родинного столу. Жила разом з батьком у маленькому будинку, тепер майже зруйнованому, якого збудував колись Лінгард для молодят Олмейрів. Малайці жваво обговорювали прибуття дівчини. Спочатку малайські жінки разом з дітьми товпились на березі, прагнучи дістати від молодої мем Путай – «убат» од усіх недуг тіла. А в прохолоді вечорів поважні араби в довгих білих сорочках та жовтих безрукавках повільно йшли порохом укритою береговою стежкою, простуючи до Олмейрової огорожі, й, вигадавши якусь незначну приключку, урочисто заходили до «невірного», аби хоч раз оком скинути на дівчину. Навіть Лакамба вирушив у військових човнах із своєї оселі з величезним почетом та з червоними парасолями й причалив до трухлявої маленької пристані «Лінгард з Т-вом». Він ніби приїхав купити дві мідяні рушниці, потрібні йому для подарунку його приятелеві, ватажкові самбірських даяків. І поки Олмейр, хоч і почуваючи щось непевне, але чемний, порпавсь у коморі, шукаючи рушницю, раджа, оточений своїм почетом, сидів у кріслі на веранді, даремно сподіваючись побачити Ніну. У дівчини був один з її поганих днів, і вона засіла в материній хаті, стежачи разом з нею за лицедійством на веранді. Раджа від’їхав, обманутий у сподіванках, але привітний, і незабаром Олмейр почав збирати жнива від поліпшення відносин з владарем. Деякі його винуватці, що з них він уже втратив найменшу надію одержати щось, сплатили свої борги, вітаючи його низеньким «селям» та прохаючи вибачення за затримку. І бачачи ці ознаки поліпшення становища, Олмейр ожив трохи душею. Можливо, не все ще втрачено. Араби та малайці переконалися нарешті, що він – людина з деякими здібностями, думав він. І своїм звичаєм почав планувати величезні торговельні комбінації, мріючи про великі прибутки для себе й для Ніни. Надто для Ніни. Під впливом цих почуттів попрохав капітана Форда написати до своїх приятелів у Англію, щоб довідатись про Лінгарда. Живий він чи вмер? Коли вмер, то чи не залишив яких паперів, документів, якихось вказівок або натяків про великий свій скарб? А тимчасом почав нишпорити поміж мотлохом у одній із порожніх кімнат і знайшов записну книжку старого авантурника. Уважно перечитував незрозумілі нотатки й часто замислювався, читаючи. Дещо інше теж вивело його з апатії. Гармидер, що зчинився на цілім острові з приводу заснування «Товариства Британського Борнео», вплинув навіть на сонне животіння Пантаї. Сподівалися великих перемін, говорили про анексію. Араби стали чемніші. Олмейр почав будувати новий будинок для майбутніх інженерів, аґентів та службовців нового товариства. З легким серцем витрачав на це кожний вільний гульден. Лише одне турбувало його спокій: дружина його вийшла із свого добровільного вигнання, принісши свій зелений жакет, вузький саронґ, пронизуватий голос та відьомську подобу в його спокійне життя в маленькім бунгало. Але дочка, здавалося, байдуже поставилася і до цих одмін у їхньому житті. Олмейрові було це не до вподоби, та він не насмілився нічого сказати.