Гендерне тяжіння: виклики та рішення
Але остаточної відповіді не було.
І така колізія спонукала активніше зануритися в праці філософів, істориків, фахівців з історії права та історії філософії, у сучасні статті про права людини та правозахисної проблематики. І все для того, щоб зібрати цеглинки, з яких будується концепція «прав жінок».
То коли вперше було використано це поняття?
Ретельний пошук відповіді на просте запитання спричинив появу й інших запитань.
Коли і як проблеми прав жінок та ґендерної рівності потрапили під пильне око філософії права?
Як розгортався процес їх вивчення?
Які дискусійні проблеми з цього приводу постають у правознавстві, соціально-політичних дисциплінах сьогодні?
Які соціально-політичні та правові доктрини мали вплив на розвиток концепції жіночих прав та їх практичне втілення в життя?
Поглиблене вивчення теми показало, що в історико-правовому та філософсько-правовому дискурсі існують суттєві білі плями, пов’язані з ґендерною проблематикою. І можна загалом говорити про філософсько-правову й теоретико-правову неувагу до проблеми прав жінок.
В принципі, певну логіку тут можна зрозуміти. «Права жінок» як категорія та феномен не могли з’явитися раніше за концепцію «прав людини».
Звичайно, згадки про ідеї щодо вольностей (але не прав) людини можна знайти і в працях давньогрецьких істориків та мислителів, китайських філософів та ін. Але в їхніх поглядах нема головного, що характеризує «права людини» в їхньому нинішньому повному тлумаченні, – ідеї свободи та рівноправності3. Більше того, концепція «прав людини» загалом тривалий час розвивалася винятково як концепція «прав чоловіка», та ще й обтяжена майновим цензом та соціальним походженням.
Коли французька Декларація прав людини та громадянина від 26 серпня 1789 року проголошувала, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїх правах», то на увазі мала лише чоловіків.
У відповідь на це французька письменниця та політична діячка Олімпія де Гуж написала в 1791 році «Декларацію прав жінки та громадянки». Але рівності в правах з чоловіками досягла лише в тому, що була страчена поряд із ними на гільйотині. «Жінка може зійти на ешафот, відповідно, вона може зійти й на трибуну», – казала вона.
Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть поняття «права жінок» не мало сучасного змісту. Хоча роботи вже згаданої Олімпії де Гуж та англійської письменниці, філософа та феміністки Мері Уолстоункрафт можна вважати суттєвим підґрунтям сучасної концепції прав жінок.
Вагомий внесок в обґрунтування необхідності жіночого визволення зробив англійський мислитель та політичний діяч Джон Стюарт Мілль. Його погляди на питання жіночої рівноправності викладено в есе «Поневолення жінки» (1861 рік).
У ньому він піддав критиці принцип «споконвічного підпорядкування однієї статі іншій» як несправедливого у своєму підґрунті як «однієї з «основних перешкод на шляху людства до досконалості». Цей принцип він пропонував замінити на «ідеальну рівність», що не припускає ніякої влади або привілеїв для жодної зі сторін, так само як і визнання неспроможності якоїсь із них».
Водночас, Джон Стюарт Мілль зауважував, що влада «чоловіків над жінками не схожа на всі інші види влади, тому що… сприймається добровільно, жінки не виказують скарг»4.
Переважна більшість дослідників проблем жінок одностайні в тому, що саме ліберальна політико-правова думка сформувала методологічні й теоретичні засади ідей жіночого визволення та рівноправ’я, оскільки лібералізм мав і має на меті визволення суспільства від опіки держави, а особистості – від тиску авторитарної колективності. Хоча спочатку ці ідеї стосувалися винятково чоловіків та чоловічого визволення з-під монархічної влади.
Рух за права жінок формувався під впливом цієї течії, починаючи з кінця XVIII століття. Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ століття жінки в багатьох країнах вибороли: право на освіту; право на рівну з чоловіками працю та заробітну плату; право голосу і право бути обраними до різних гілок влади, спочатку на місцевому рівні, а згодом – і до вищих ешелонів влади; право брати участь у діяльності професійних та громадських організацій, а також право на утворення власних жіночих організацій; право на розлучення і на рівні права у шлюбі; право на використання контрацептивів; право на державну допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами, на відпустку для догляду за дитиною тощо.
Більшість учених вважає, що поняття «прав людини» набуло універсальності лише після Другої світової війни. Так, американський правознавець Г. Бернс зазначає, що його почали вживати, коли 1945 року було засновано Організацію Об’єднаних Націй: «Цим новим терміном замінили інший – «природні права». Останній втратив популярність частково тому, що концепція «природного права», з якою він був тісно пов’язаний, стала предметом великих дебатів. Також новим терміном замінили пізніше вираз «права чоловіка» – вираз, який не враховував прав жінок».
Один із визначних документів ХХ століття – Загальна декларація прав людини, ухвалена 1948 року, містить положення, що гарантують рівність прав чоловіків та жінок. Ідеться про загальні, універсальні права людини, що притаманні кожній людській особистості та враховують принципи рівноправ’я і свободи.
Цей документ відіграв визначальну роль і у формуванні концепції «прав жінок», оскільки доводив рівність усіх людей незалежно від раси, статі, релігії тощо. І це невипадково! Бо біля його першоджерел стояла видатна жінка – Елеонора Рузвельт, яка була представницею США в ООН та очолювала Комісію з прав людини.
Низка прийнятих у 50-ті роки конвенцій ООН, Міжнародної організації праці та Ради Європи розвивали далі цей напрям. У 1952 році ООН схвалила Конвенцію про політичні права жінок. У Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права (1966 рік) проголошується рівність громадян у будь-якій сфері життя незалежно від віку, статі, кольору шкіри.
Ухвалення Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок, а згодом і Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, напрацювання документів Всесвітніх конференцій ООН зі становища жінок, які проходили в Мехіко (1975 рік), Копенгагені (1980 рік), Найробі (1985 рік), вимагало від міжнародного співтовариства визнання прав жінок як прав людини.
У 1993 році на Віденській конференції з прав людини було підтверджено принципи прав жінок. 171 держава погодилася з висновками конференції («Віденська декларація і програма дій»), в яких ідеться про те, що «права жінок є невід’ємною складовою і неподільною частиною загальних прав людини. Повна і рівна участь жінок у політичному, громадському, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному і міжнародному рівнях, а також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства»5.
Існувала та продовжує існувати точка зору, яка обмежує права людини лише громадською сферою. За такого підходу сімейні відносини, в тому числі сімейне насильство, розглядалися як проблеми, що перебувають за межами прав людини. Щоправда, переміг інший підхід: насильство у приватній сфері визнано порушенням прав людини, яких також треба дотримуватися, і держава має це контролювати.
На міжнародному рівні було визнано головну феміністську вимогу – «зруйнувати розмежування на громадське/приватне та поширити права людини на стосунки між окремими особами»6. Тож тепер акти насильства над жінками розглядаються як порушення прав людини, що знайшло підтвердження в документах і практиці Європейського суду з прав людини.
Дім має бути центром, але не кордоном життя жінок.
Маргарет ТетчерПроведені у вересні 1995 року в Пекіні Четверта Всесвітня конференція ООН зі становища жінок та Форум громадських організацій сконцентрували увагу на нових проблемах жінок, особливо на проблемах насильства, участі в політичній діяльності, становища знедолених. На конференції було прийнято «Платформу дій», що визначила дванадцять головних проблемних сфер становища жінок у світі та шляхи його поліпшення.
До цих головних проблемних сфер віднесено: боротьбу з жіночим зубожінням, рівний доступ до освіти та професійної підготовки, забезпечення рівних можливостей для участі жінок в управлінні та ухваленні рішень, забезпечення доступного та недорогого медичного обслуговування, боротьбу з насильством, проблеми жінок та військових конфліктів, жінок і навколишнього середовища, жінок і засобів масової інформації, жінок та економіки, проблеми дівчат, інституційні механізми поліпшення становища жінок, права людини і жінки.
Варто зазначити, що український уряд підписав «Платформу дій», чим узяв на себе певні зобов’язання як перед міжнародною спільнотою, так і перед українськими громадянами щодо її реалізації.
До загальновизнаних порушень прав жінок належать проблеми насильства над жінками та проблеми приниження жінок. Але права жінок не можна звести лише до боротьби з цими ганебними явищами.
Щоб зробити жінок більш захищеними, голова Центру глобального жіночого лідерства (США) Шарлотта Банч запропонувала «розширити підхід до прав людини, щоб це поняття поширювалося і на власне жіночий досвід»7.
Вона також виділяє чотири основні підходи до поєднання прав жінок із правами чоловіків. Розглянемо їх, оскільки вони мають реальну перспективу бути врахованими в практичній діяльності щодо захисту прав жінок.
1. Права жінок як політичні і громадянські права – «врахування особливих потреб жінок як уже визнаних політичних і громадянських свобод «першого покоління». Такий підхід передбачає більшу увагу до жінок, які потерпають через порушення загальних прав людини, а також до особливих видів зловживань, що їх жінки зазнають через свою належність до жіночої статі».
2. Права жінок як соціально-економічні права. При такому підході розглядається становище жінок щодо загальнолюдських прав «другого покоління», зокрема право на харчування, охорону здоров’я, притулок та роботу. В такому контексті посилюється увага до прав жінок на працю, свободу від насильства на робочому місці, право на об’єднання в організації, запобігання бідності жінок. Бідність не є винятково жіночим явищем, але переважну більшість бідних становлять саме жінки, зазначає Шарлотта Банч.
3. Права жінок і закон. Третій підхід до прав жінок як прав людини характеризує створення нових юридичних механізмів протидії ґендерній дискримінації. Наявні політичні та юридичні інститути мають працювати в інтересах обох статей. Розробка та прийняття антидискримінаційного законодавства, законів проти домашнього насильства, торгівлі людьми є прикладами реалізації такого підходу. Міжнародне правове підґрунтя для інкорпорації такого підходу надає насамперед, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
4. Феміністична трансформація прав людини – «трансформація концепції прав людини на користь феміністичних позицій, з найповнішим урахуванням реалій життя жінок». Цей «трансформаційний» підхід поєднує права жінок із правами людини, а далі змінює концепцію прав людини з урахуванням інтересів жінок. Як зазначає Ш. Банч, його можна застосувати до будь-якого питання. Його прихильники переконані, що реальне включення прав жінок до системи прав людини вимагає перебудови всієї цієї системи, що зближує їх з тими, хто відстоює соціально-економічні та колективні права.
Згадані підходи є певними теоретичними конструкціями і не застосовуються на практиці відокремлено один від одного. Але знання про них є дуже корисним для формування найефективніших стратегій просування й захисту прав жінок як на міжнародному, так і національному рівнях, для визнання прав жінок як загальнолюдських прав, про що й було заявлено на Віденській конференції з прав людини 1993 року. Хоча й досі принцип «жіночі права – загальнолюдські права» не став універсальним.
Концепція прав жінок здолала непростий шлях розвитку. Але він пролягає далі, тому не можна стверджувати, що зараз концепція вже набула довершеного вигляду. І на це треба зважати на рівні правової та політичної практики, а також під час ухвалення та реалізації політичних рішень.
Незважаючи на невігластво та упередження, ми не можемо дозволити собі недостатньо використовувати таланти і потенціал половини наших громадян тільки тому, що вони жінки.
Том Мбоя«Ла Страда» рулить!
Понад двадцять років мого життя (тобто половина свідомого) пов’язані із громадською організацією «Ла Страда-Україна». Тож уявити власне зростання без розвитку організації, яка завжди відповідала на гострі соціальні виклики, неможливо. Через призму роботи «Ла Страда-Україна» можна вивчати новітню історію нашої держави, бо організація завжди була у вирі подій. «Ла Страда» відома і в нашій країні, і за кордоном, бо є частиною міжнародної мережі громадських організацій.
Що ж таке «Ла Страда»?
З чого вона почалася?
Про що мріяли і чого сподівались ті, хто створював організацію 20 років тому?
Якими є цінності та погляди людей, що згуртувалися навколо «Ла Стради»? Чому права жінок і ґендерна рівність такі важливі для нас?
Що нам вдалося за 20-річний термін спільної роботи?
Що зуміли змінити на краще в житті країни, суспільства, окремих громадян і у своєму власному, розвиваючи та втілюючи місію та візію «Ла Стради»?
Чим «Ла Страда-Україна» живе сьогодні?
Хто наші партнери та друзі, кому ми вдячні за підтримку?
«Ла Страда-Україна» – громадська правозахисна організація, яка працює для забезпечення ґендерної рівності, миробудування, запобігання всім видам ґендерного насильства, зокрема насильству в сім’ї, протидії торгівлі людьми та забезпечення прав дітей, сприяючи впровадженню стандартів прав людини в усіх сферах життя суспільства та держави.
Це масштабна місія, я б сказала, головний напрям нашого руху. Виконати її в повному обсязі й за короткий час фактично неможливо, бо суспільство постійно змінюється, постають нові виклики. Але така місія мотивує організацію та її прихильників не обмежуватися одним напрямом роботи чи однією галуззю. Ми розвиваємося, підхоплюємо вітер нашими вітрилами і прямуємо до здійснення наступних цілей.
Громадську організацію «Ла Страда-Україна» (до лютого 2016 року – Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна») було зареєстровано Міністерством юстиції України 31 березня 1998 року (свідоцтво № 1010). Ця дата офіційно вважається її днем народження. Хоча ще в 1995 році з’явилася програма громадських організацій «Ла Страда» – «Запобігання торгівлі жінками в країнах Центральної та Східної Європи», партнером якої у 1997 році стала й Україна.
Ми були першими і певний час єдиними в нашій країні, хто зосередився на проблемі запобігання торгівлі жінками та дітьми. На той час це було дуже гостре питання, а ми ще не мали поряд потужної допомоги від програм міжнародних організацій, зокрема, таких, як Міжнародна організація з міграції (МОМ) та Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Вони розгорнуть активну роботу в нашій країні лише за півроку-рік. Вже потому, як улітку 1997 року у Відні відбудеться зустріч представниць «Ла Страда» з Першою леді США Гіларі Клінтон, Амбасадоркою США в Австрії Свані Хант і керівницею офісу Першої леді Мелан Вервієр, і ми переконаємо їх у важливості надання Україні широкої підтримки у протидії торгівлі людьми.
До речі, діяльність на міжнародній арені та членство в міжнародних мережах було і є не випадковим для «Ла Страда-Україна». Це дало організації можливість бути частиною глобальних ініціатив, вивчати новий досвід та ділитися власним, виносити важливі для України питання на міжнародний рівень8.
Розпочавши свою діяльність із протидії торгівлі людьми, ми дуже швидко зрозуміли, що вона є частиною глобальної проблеми прав жінок, що серед її чинників чи не найперше місце посідають ґендерна дискримінація й насильство, в тому числі домашнє. Тож розширювалося коло проблем, які потребували вирішення, викликів, на які реагувала організація, а разом з цим ставали масштабнішими наші програми. Ми набували відповідного досвіду, зростала кількість наших однодумців, партнерів та друзів.
Хочу згадати тих людей, з ким розпочинали нашу правозахисну роботу в «Ла Страді».
Ганна Голубовська-Онісімова. Світлана Купряшкіна. Оксана Горбунова. Ольга Швед. Ліля Савич. Інна Шваб. Марія Лавриненко. Галина Лавриненко. Катерина Черепаха. Ольга Калашник. Тренча Кутстра. Стана Буховська. Барбель Уль. Ірена Девід. Сюзанна Хофф. Марина Легенька. Маріана Євсюкова. Валя Мудрик. Оля Дунебабіна. Тетяна Матюхіна. Альона Баннікова. Тетяна Татуревич. Наталка Бочкор. Ірина Мидловець. Вероніка Андрієнкова. Віктор Кирильчук. Анатолій Макагон. Вікторія Мазуренко. Інна Сотніченко. Альона Кривуляк. І багато інших. Вибачте, кого не назвала!
Після кожного прізвища я ставлю не кому, а крапку. І це не випадково. Бо йдеться не про список осіб, а про особистостей, кожна з яких заслуговує на окрему розповідь і відзнаку.
Хтось і досі працює в «Ла Страді» разом з іншими відданими фахівцями. Інші обрали власний шлях. Але тоді зірки звели цих людей, щоб дати подих структурі, яка сьогодні є однією з найпотужніших жіночих громадських організацій України!
«Ла Страда» зростала і розвивалася разом з українським суспільством. З вірою у справедливість ми були активними учасницями Майданів і у 2004—2005, і у 2013—2014 роках. Відкрита до всього нового, прагнучи поліпшити життя суспільства, організація виступала проти дискримінації та несправедливості у різних їх проявах, набувала досвіду та знань.
Активну громадянську позицію відстоювали і у 2010—2013 роках, хоча в той час чимало громадських організацій згортали свою роботу. Я і мої колежанки подавали судові позови проти тодішніх керманичів держави. Судилися з Кабміном та МВС. За підтримку заарештованого Юрія Луценка пережили прокурорську перевірку. А потім й інші «перевірки».
Вистояли. Зміцніли. Здобули авторитет.
Нині основні сфери діяльності «Ла Страда» – це протидія торгівлі людьми; запобігання ґендерно зумовленому насильству, зокрема домашньому; сприяння дотриманню прав жінок та ґендерної рівності, протидія дискримінації; захист прав дітей.
Напрями роботи формуємо такі: вдосконалення законодавства і нормативно-правової бази; впровадження міжнародних стандартів прав людини в національну практику; розвиток громадянського суспільства; проведення досліджень, моніторингу та експертизи державної політики; підготовка та підвищення кваліфікації фахівців; надання соціальної, правової та психологічної допомоги постраждалим від різних форм насильства; здійснення освітньої, просвітницької та інформаційної роботи; підготовка освітніх та методичних матеріалів; впровадження медіації в навчальних закладах і громадах; підвищення обізнаності громадян із питань, які належать до компетенції організації; міжнародна діяльність.
Ну, і ще трохи «офіційної» інформації про «Ла Страда-Україна». Вона забезпечує діяльність Національної «гарячої» лінії з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації (з 1997 року); Національної дитячої «гарячої» лінії (з 2006 року); Національної тренерської мережі (з 2000 року); Національної медіаторської мережі (з 2014 року); Тренінгового центру (з 2014 року); Ґендерного дискусійного клубу (з 2015 року); Моніторингової групи з протидії торгівлі людьми (з 2011 року).
Чимало!
І можна довго перераховувати все, що було зроблено, чого досягли за роки нашої роботи. Але обсяг книги обмежує, а хочеться ще багато про що поговорити. Назву лише ті речі, які вважаю нашими найголовнішими здобутками.
Визнання проблеми торгівлі людьми на національному рівні та формування політики протидії – криміналізація торгівлі людьми.
Розвиток законодавства та ухвалення окремого Закону «Про протидію торгівлі людьми».
Прийняття державних програм, формування інституцій, підготовка кадрів.
Визнання проблеми домашнього насильства не приватною справою особи чи сім’ї, а порушенням прав людини, насамперед жінок та дітей. Розвиток законодавства з протидії насильству.
Досягнення відчутного прогресу в розумінні важливості дотримання прав жінок та формування засад для забезпечення ґендерної рівності в українському суспільстві, розвитку законодавства та політики в цій сфері, зміцнення інституцій.
Формування команди однодумців та однодумиць, пулу експерток, мережі тренерів, медіаторів та волонтерів, журналістів та фахівців у різних сферах.
Формування дискурсу прав жінок та ґендерної рівності, який розвивався та втілювався в навчальних посібниках, тренінгових курсах, книжках, статтях та інтерв’ю, що допомагає нам в отриманні та поширенні знань, інформації та ідеології прав жінок.
Створення міцних національних сервісів допомоги та консультування – Національної «гарячої» лінії з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації та Національної дитячої «гарячої» лінії.
Забезпечення й надання різних видів соціальної та правової допомоги понад 2500 особам, які постраждали від торгівлі людьми, різних форм насильства та експлуатації, а також допомоги в пошуках зниклих за кордоном рідних чи близьких.
Ми досягли взаємної довіри у стосунках з нашими партнерами – державними організаціями та установами, громадськими та міжнародними структурами, донорами та благодійниками.
І головне – ми маємо довіру наших громадян!
Напередодні 20-ти річчя «Ла Страда-Україна» – у лютому 2018 року за сприяння соціологічної служби Центру Разумкова було проведено дослідження з приводу того, наскільки організація є відомою в країні і як наші громадяни ставляться до її діяльності. Опитування відбулися в усіх регіонах України, за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей.
З’ясувалося, що про діяльність «Ла Страда-Україна» знають 12,9% дорослого населення, при цьому чоловіки трохи краще, ніж жінки, а жителі сходу та заходу держави – краще за мешканців півдня.
Про роботу Національної «гарячої» лінії з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації знають 37% жінок та 33% чоловіків! За потреби до її послуг звернулися б 37,4% громадян. 25,8% знають про роботу Національної дитячої «гарячої» лінії.
Організацію краще знають люди молоді, а до послуг готові звернутися особи незалежно від їхнього віку.
«Ла Страда-Україна» має цікаве минуле. І вибудовує важливі плани на майбутнє. Як писав Ласло Бок у книжці «Робота рулить», «найпотужніші рухи в історії мали моральну мотивацію, незалежно від того, боролися люди за незалежність чи за рівні права».
От і добре – «Ла Страда» рулить!
Жіночий рух: активний, але чи помітний?
Мене називають феміністкою щоразу, коли я говорю щось таке, що не відповідає ролі домашнього килимка чи повії.
Ребека ВестЯкі особливості має сучасний жіночий рух в Україні?
Нещодавно мені поставили таке запитання і попросили відповісти стисло.
Якщо стисло, то можна зупинитися на головному: жіночий рух в Україні є!
Але говорячи про його характерні риси, не варто апелювати до кількості членів жіночих організацій, виданих посвідчень (Боже, невже такі підходи ще десь залишилися?), до статусу чи кількості зареєстрованих осередків.
Питання – в їхній активності.
У впливі на процеси ухвалення рішень.
У спроможності визначати і розв’язувати актуальні проблеми.
У формуванні жіночого лідерства.
У розробці та реалізації державної політики.
Часи масових формалізованих соціальних рухів залишаються в минулому. Комунікація через соціальні мережі, узгодження дій завдяки Інтернету – сьогодні це не риса «диванної сотні», а, навпаки, ефективне використання науково-технічного прогресу для суспільного розвитку.
Сучасний жіночий рух – це не просто сукупність жіночих неурядових організацій України, які мають свідоцтво про реєстрацію, – міжнародних, національних, обласних, міських, районних.
Жіночий рух – це організації та окремі фізичні особи, згуртовані спільними ідеями, і насамперед – ґендерної рівності, відстоюванням прав жінок. Як і в інших рухах, є різні крила – різні групи, і різні цілі. Але об’єднання навколо концепту ґендерної рівності жінок і чоловіків є соціальною домінантою таких рухів.
Загалом жіночий рух – і світовий, і український як частина світового – пройшов різні етапи історії.
У ХІХ – на початку ХХ століть – це рух за жіночу емансипацію, отримання політичних та освітніх прав жінок.
У ХХ столітті – рух за виборювання політичних, соціально-економічних прав жінок.
Третя хвиля жіночого руху припадає на 60−70-ті роки минулого століття, коли почалися активні виступи проти насильства і за рівні права у приватному житті. Гаслом цієї хвилі став девіз радикальних феміністок «Приватне – це політичне». Варто визнати, що його досі не опановано більшістю українських жіночих організацій. І сьогодні для українського жіночого руху тема протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству є однією з пріоритетних.