Марічка. Київ. Зрада

© Г. В. Горицька, 2019

© М. Б. Юрчак, ілюстрації, 2019

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Боги, боги мої! Що ж потрібно було цій жінці?! Що потрібно було цій жінці, в очах якої завжди горів якийсь незрозумілий вогник, що потрібно було цій відьмі, що трохи косила на одне око, яка прикрасила себе тоді весною мімозою? Не знаю. Мені невідомо. Очевидно, вона говорила правду, їй потрібен був він, Майстер, а зовсім не готичний особняк, і не окремий сад, і не гроші. Вона любила його, вона говорила правду.

Усе не так, як здається.

Перший день у Вероні[1]

Вона нервово переставляла гейзерну кавоварку із кавою всередині з одного кута розпеченого кола конфорки в інший, таким чином сподіваючись пришвидшити закипання. Пришвидшити прохід до точки біфуркації. Увійти, нарешті, в новий день, пропустивши до тіла через стравохід чорну бразилійку з цукром і цинамоном.

Її ролекс показував десяту. Вона дивилася на нього тільки тоді, коли хотіла помилуватися, як переливаються маленькі білі кристали діамантів у паве навколо циферблата, й майже ніколи не зважала, яка то година насправді на ньому.

Доречність турбійону в більшості закладів Києва становила великі сумніви, тому спочатку зазвичай її називали на ім’я, Марією, Машою… і вона відразу виправляла: «Ні, я не Маша. Я – Марія, – а потім, підморгуючи, додавала – А для рідних – Марічка». А вже потім, коли бачили її беху й ролекс і інше, починали шанобливо, а подекуди недоречно, тулити оце «Марічка Богданівна». Проте Марічка мала легку вдачу й не зважала.

Її бразилійка нарешті почала вибігати з тонкого розпеченого металевого жерла італійки, бо заварювала Марічка каву міцну гейзерній кавоварці, яку придумали італійці, й вона поспіхом почала накладати великі нерівні кусники жовтого тростинного цукру в непропорційно маленьку для них чашечку. Марічка задивилася на хатинку на цій чашечці і нерівні обриси грецької землі та моря, виведені чиєюсь невпевненою рукою кривими лініями на кераміці. Згадала, як вони з чоловіком відпочивали на Санторіні і як довго вона шукала щось справді автентичне на клаптику вулканічної землі, загубленої посеред моря. І знайшла ось цю чашечку.

Вона знову подивилася на свій дорогущий годинник і чомусь почала уявляти, що вона бідна, як вона поспішає на роботу… І що мріє про відпустку в санаторії десь у Ворзелі. Якщо не влітку, то хоча б у вересні, коли ще можна брехати собі, що то майже літо… І що прораховує, чи встигне вибігти в гастроном і купити кефір на перекус на роботі, аби не купувати глютенові пиріжки о дванадцятій, щоб її стегна не збільшувалися. Ще не збільшувалися, порівнюючи з тими сантиметрами, у яких жінки зазвичай вимірюють свої стратегічні об’єми, що були на випускному.

Марічка усміхнулася такому кульбіту своїх думок і маленькими дівочими пальчиками помацала свої ідеальні форми під цупкою тканиною бутикової чорної шовкової піжамки, що так пасувала до такої самої чорної кухні повністю зі скла, каррарського мармуру й мілевських агрегатів, розтиканих, як ті діаманти навкруги її циферблату. Її ранок починався нерівно й в абсолютно різний час – коли вона сама цього бажала.

І хоча мобільний щось вицвірінькував із самого раннього ранку, тобто години з восьмої, але вона не зважала, бо була певна – то не той єдиний мужчина, від якого вона вже котрий день чекає повідомлення.

Цитуючи класика, майже дослівно:

Вона була красива й розумна. До цього треба додати: упевнено можна сказати, що більшість жінок віддали б усе що завгодно, аби поміняти своє життя на життя Марічки Богданівни. Бездітна, тридцятип’ятирічна (а це в умовах покращення життя й загального збільшення рівня його тривалості можна прирівняти до тридцяти) Марічка була дружиною впливового бізнесмена, який до того ж був наближеним до політичного бомонду України, і вони разом кружляли, мов ті метелики, серед депутатів і навіть міністрів. Чоловік її був молодим, добрим, красивим й обожнював свою дружину.

Марічка Богданівна зі своїм чоловіком займали вдвох верхній поверх щойно збудованого елітного хмарочоса в самому центрі столиці. Чудове місце. З розвиненою інфраструктурою з александрійських гімназій, гудманів, мегамаркетів і любімих дядь. Указувати дорогу не буду. Бо кожен, хто захоче, може знайти ці заклади в гугл мапс і сьогодні.

Марічка не те, що не потребувала грошей, а відверто не знала, куди їх дівати і, звичайно ж, могла і купляла все, що їй хоч трохи подобалося.

Марічка Богданівна, а для домоправительки просто – пані Марія, ніколи не торкалася примуса. Та ба, вона навіть не знала, що то таке! Однак і до звичайного парового агрегата, що вилискував багатофункціональними технологічними кнопками, вона також не торкалася.

І так само, як і її прототип, вона ніколи не знала жахіть існування в комуналці. Бо була віддана на піклування чоловікові зі значно простішого, але дуже атмосферного інтер’єру батьківської квартири.

Марічка була дочкою професора й відставного генерала. Її з дитинства оточували багатотомні совєтські енциклопедії, мов ті цеглини з мурі дитячого садка, що різнилися хіба що трохи кольором, але не ідеологічним змістом і боржомі в чехословацькому кришталі столового сервізу. Влітку на професорську дочку чекав садок у дачному кооперативі з будиночками визначних людей науки – своєрідний професорський куточок по-київськи. Там, за білими накрохмаленими скатертинами й ледь бузковими плямами від шовковиці на пальчиках, вона гралася сонячними зайчиками й розглядала підручники Кабардина та Скананаві, а потайки читала Достоєвського й Солженіцина, коли тато не бачив. Вона чудово грала на піаніно й могла відрізнити сюїту Аренського від Дебюссі. Ось так!

Та чи була вона щасливою? Жодної хвилини! Відтоді, як вона вийшла заміж у двадцять п’ять і потрапила в елітний пентхаус на розі Антоновича й Жилянської, вона не знала щастя.

А тепер про Майстра. Хоча ні – ще не час. Марічка не хотіла думати, навіть згадувати імені його всує. Вона почувалася розлюченою й водночас дуже слабкою. Вона страждала… І з кожним днем його пустельного мовчання її злість танула, а жіноча слабкість і відчуття, що з Майстром вона готова піти хоч на край світу, – зростали.

Марічка мала дві вищих освіти – математичну й музичну. Але конче потрібної, щоб нормально почуватися в сьогоденному соціумі – клінічного психолога (аби вчасно діагностувати й саму себе відстежувати, а інших нездорових – миттєво виявляти й до себе не допускати), не здобула. Хоча передумови на те мала. Але ж жінки… Вони мало коли керуються здоровим глуздом. І ось тепер вона стояла на кухні, робила собі ранкову каву й розмірковувала: чи змогла б уникнути страждань, якби мала цю кляту освіту? Чи стало б у пригоді їй це у житті?

Так чи інакше, її дідусю, що безпомилково виявляв душевнохворих, професія не допомогла уникнути заслання до Хабаровська. Військовий психолог, улюбленець тогочасної радянської владної верхівки, він, мабуть, кричав на свою дочку, Марічкину маму, коли та обрала з-поміж безлічі достойних претендентів саме його, батька Марічки, чорновусого, худорлявого курсанта Житомирського Червонопрапорного зенітно-артилерійського училища. І вживав такі серйозні терміни, як-от: емоційний інвалід, психопат, нарцис… Бо її дідуся вважали геніальним психологом, і замість казок він їй розповідав, як читав обличчя підданих Сталіну, немов той професор із відомого серіалу[2]. І що пан-товариш Йосиф довіряв йому обирати замісників і всю тогочасну еліту совків, бо дідусь міг безпомилково визначити за найменшими рухами обличчя й тіла, чи ті брешуть, а чи щирі на співбесіді в Коби[3].

Насправді Марічка не чула того саме в момент, коли її мама зосталася наодинці після знайомства свого майбутнього батька з його майбутнім тестем. Бо не була навіть в утробі матері. І навіть у проєкті. Тоді, про що вона ніколи не взнає, дідусь тільки обережно зауважив, знявши тяжкі окуляри в роговій оправі й узявши доцю за руку, що той, кого вона лагідного весняного вечора привела в дім, – потенційно деструктивний.

А вже потім кожного разу після того, як батько віддалявся й пропадав, щоразу з’являючись, наче й не було нічого, стоячи на порозі їхньої квартири, що вже поступово ставала сімейним гніздом майбутнього професора та генерала, невинно натискаючи дверний дзвоник, Марічка регулярно чула з вуст мами оці слова, що падали на батька, не завдаючи йому жодної шкоди: «нарцис», «психопат», «ти нічого не почуваєш до мене?..», «як так можна!». Вони ніби стікали по його шкірі, як краплі дощу. Дощику з маминих сліз і болю. Але вже було запізно, бо спочатку на руках, а потім за руку мама тримала її, Марічку. Плід кохання золотокудрої красуні, дочки військового психолога й – емоційно відчуженого науковця, її батька.

«Хм. Кохання – то єдине, через що, мабуть, можна дозволити бути собі нещасною, – констатувала Марічка. Кава свистіла й починала пахнути гіркою карамеллю. – Головне не перетримати й вчасно зняти те кохання з вогню».

Знову задзеленчав телефон. Марічка потягнулася через барну стійку, як кішка, тонкими довгими пальчиками до свого айфона останньої версії, ледь не гепнувши на каррарський мармур статуетку Лалік.

– Женщіна, чи не надумали ви піти на горнятко кави зі мною в «Мілк»? – весело щебетала слухавка голосом її подруги Алекс, що, судячи з голосу, вже пригубила іскристого та білого замість чорної й гіркої.

– Яка я тобі женщіна? – надула губки Марічка.

– Ну, гаразд. Молода жінка..? – почувши неладне в голосі подруги, намагалася підлаштуватись Алекс.

– Нє, думай ще, – засміялася Марічка.

– Мені, знаєш, на роботі вистачає розумового процесу, – набурмосилася подруга. – До ранку поринала у світ цифр і політичних технологій. Ти як? Борис так і не написав?

Тут треба зробити ліричний відступ і прояснити ситуацію. У цій банальній життєвій історії, дешевій кальці, якщо, звісно, життєва, тобто банальна історія (бо життя, шановні, здебільшого банальне й нічого іншого, крім основних віх, фізіологічних процесів, збочень, найпоширеніших почуттів, на кшталт злості, кохання, задоволення та розпачу, середньостатистична людина не переживає в ньому), може бути дешевою калькою на «Майстра і Маргариту», Майстра звали Борисом…

Нормальне ім’я. Нормальне російське ім’я для сибірського юнака з Бійська Алтайського краю. Борис із Бійська. Що ж… Судячи з усього, в батьків було почуття або гумору, або алітерації. Але, ні-ні, шановні, ми про це не скажемо Марічці, хоча про це й перешіптуються всі її подруги, зокрема з Алекс, у якої взагалі чудовий і кмітливий розум, бо наразі для Марічки немає нікого важливішого за її Бориса, і вона «готова цілувати пісок, по якому він ходив». Навіть не сліди.

У Марічки кольнуло щось всередині. Ранок починався так добре, і вона навіть змогла сконцентруватися на хаотично впорядкованому кружлянні по колу ластівок за вікном свого пентхауса, що так кумедно, ніби ножицями, розрізали своїми крилами синє-пресинє травневе небо.

– Ні, він так і не з’являвся, – сумно вимовила.

Алекс усвідомила, що треба якось рятувати ситуацію з настроєм подруги:

– Ти – дівчисько. Для мене. Дівчисько. Закохане, дике, як мак у полі. Ось хто ти насправді!

– Дякую, – усміхнулася Марічка й потяглася до Гідазепаму, що їй виписав психіатр, і той був захований далеко в коробці з чаєм. Мимоволі вона доторкнулася неприкритими грудьми, що випали з піжамки, до холодного мармуру барної стійки. – Зустрічаємося в «Мілку» за пів години.

Борис трапився Марічці всує. Принаймні так вона гадала в моменти відчаю. А її накривало. Ще і як. І вся марність і даремність цієї зустрічі проявилися саме тепер. Якихось днів тридцять (Марічка не хотіла навіть думати, що то вже як місяць) тому.

Його ім’я Борислав, що тлумачилося як уславлення в боротьбі, зовсім не відповідало реальності, й спочатку Марічка знічев’я вечеряла з парубком, сприймаючи його за чуттєвого, ерудованого чоловіка, але – гомосексуаліста. Вона начиталася молодого українського автора, Галину Горицьку, яка у своєму романі «Дороги, що ведуть у Каїр» описувала, як це здорово мати друга-гомосексуаліста, й уважала, що це круто: він – розумний, знається на сінема й літературі, ніжний, тендітний, чутливий, із красивими великими сірими очиськами. Кіт. Ось і довечерялася…

Борис із Бійська виявився далеко не гоміком. Навіть поруч не стояло, а ще яким чоловіком! З розбурханим у крові тестостероном і бозна ще чим. Марічка добре пам’ятала, як він лунко сміявся, почувши її припущення про свою орієнтацію, і як притягнув її (за якоюсь вечерею з другом-гоміком), тендітну й тонку, мов та статуетка Лалік, до себе й поцілував ніжно в сонну артерію, що билася живчиком. Ледь торкнувся губами до шовкової шкіри на шиї, але Марічка встигла вдихнути його аромат. Увібрати в себе всім єством. І тут понеслася карусель… Та сама, яка примушувала її серце ошаленіло калатати, а очі – горіти аж три місяці. Та сама, що тепер спонукала пити Гідазепам і пірнати зі сподівання й надії у відчай і навпаки. Проте то вже була не приємна літня карусель у парку, а якісь американські гірки…

Дівчисько одягло сукню. Вона ненавиділа цей елемент жіночого гардероба й чимдуж уникала всього жіночного, вдавано-святкового, вигадливого. Її і без того помічали. Зауважували. Проводжали поглядом. Іноді навіть свистіли вслід і найхоробріші, котрих не лякало, що ця жінка нагадувала диво-діву з журналу своєю плавністю, тонкістю, текучістю ходи й таємничістю довгих зазвичай не нафарбованих вій, навіть намагалися познайомитися. Хотіли пригостити кавою, запрошували на вечерю, зупиняли свої автівки поруч із нею, опускали віконне скло й пропонували підвезти:

– А куди?

– Та будь-куди, пані. Куди ви скажете…

– А якщо мені на Троєщину? – лунко сміялася Марічка. – Або і ще далі? Наприклад, у Вишневе?

– Та будь-куди, пані…

Однак Марічка Богданівна ігнорувала всіх.

Вона надивилася на своїх батьків і ще в дитинстві вирішила: «Ніколи. Ніколи я не слідуватиму за своїм серцем. Воно нерозумне. Оте, жіноче»… Марічка боялася кохання, як вершник боїться сісти в сідло після страхітливої травми, завданої диким створінням – конем. Ні, вона не падала ще жодного разу й не збиралася. Їй вистачило сліз мами. Вона росла розумною й до біса раціональною. Вкрай виваженою дівчинкою. В оточенні книжок і здорового сну. В оточенні наук і вищих освіт.

І коли на її шляху трапився чудовий і такий самий виважений чоловік, її чоловік, вона не істерила, ні… Вона так само міцно спала ночами, так само добре харчувалася правильною їжею. Ніякі почуття не заважали їй навчатися й жити своїм життям, бо ані почуттів, та ба – навіть емоцій не було.

– Привіт, – коротко кинула Марічка подрузі.

– Сідай, – по-діловому скомандувала та. Я зараз допишу одного бізнес-листа й закінчу працювати.

Марічка вмостилася на звичний для неї барний стілець, закинувши тонку праву ногу на іншу, таку саму тонку й ні чим не гіршу – ліву та почала стежити за пальцями подруги, що швидко бігали по клавіатурі її «Мака».

Алекс була коротко стриженою брюнеткою й нагадувала Марічці героїню з «Леона-кіллера». Марічка ж виступала її анахроністом. Протилежністю. Коли вони були разом – на обох дивилися ще більше, ніж поодинці на кожну. Довговолоса русява пані з плавними вигинами тіла й друга пані – котрій так личило каре та чокер, що вона носила не знімаючи ні вдень, ні вночі.

Алекс ще вірила в кохання. В неї були чудові батьки, які все життя прожили разом. Гіперпростір Алекс, так би мовити, не дозволяв їй вирішувати, чи жити їй без почуттів. Поки що. Тільки «поки що», бо на шляху цієї дівчинки-жінки, брюнетки з гострим поглядом, ніби вічно ображених вугликів замість очей, усе частіше траплялись айсберги. І їй усе частіше набридало бути криголамом і проходити крізь них, розв’язуючи їхні чоловічі, не по-чоловічому дрібні проблеми, як-от заблоковані машинні двері, поламані праски, колючі дроти на парканах, що дерли їхні плюшеві штанці, загублені ґудзики, невміння вибирати крем для обличчя із сонцезахисним фільтром. Просто невміння. Непристосованість. Рамка зі слизу й м’якого одіяльця, яким ті відгороджували себе від життя… І Алекс усе частіше відчувала себе лицарем в обладунках із телефонів служб порятунку: ЖЕКу, термінового відкриття замків, сервісних центрів прасок й інших дебілоїдних речей, придуманих для чоловіків, таких як тримерів, зимерів усіляких, усіляких двірників їхніх «шкод», шпиць для парасольок, французьких багетів, що черствішали й ставали непридатними до вживання, якщо ти не голуб, звісно. Шкаралупи яєць, що потрапляла на пательню разом із жовтком і білком, округлих брів і вигину здивованих очей, що ніби питали: «А що? Я ж прийшов у цей світ. Так панькайтеся ж зі мною».

І вона вже воліла відступати від отаких ось айсбергів, оминати життєві колізії, коли доводилося відкривати Гугл і шукати в ньому з професійних обов’язків не найоптимальніші замінники системи С1, а, як вберегти стосунки, коли мужчина п’є. Або що робити, коли він ставить роботу на перше місце й забуває прийти на побачення, а коли все ж таки приходить, то доводиться платити за вечерю чомусь саме їй. Чи це нормально? І оце запитання «чи це нормально?» завжди в інтернет-просторі трансформувалось в інше: чи терпіти? Тобто апріорі жінка мусила терпіти. Була межа. Певна. В різних соціальних мережах вона була своя, але найосновніше Алекс винесла – повинна терпіти. Не буде квітів, а якщо будуть, то тільки як компенсація за якесь страшне збочення. Не буде компліментів, бо ти ж і так вже в дошку своя – то чого напружуватись? І так далі за списком: кожен бонус – як виправдання за підводний риф. Кожен айсберг – як нова подряпина на стальному корпусі криголама. Але вона не мала права роздовбати свій агрегат – свій підводний човен, бо то була її душа. Або ж, наприклад, що робити, коли зустрічаєшся рік, а тебе досі не поцілували? Алекс набридало. Набридало те, що ніхто не брав у долоні її тендітні щоки, а тільки вимагав борщі, млинці, витирання пилу зі своїх телевізорів. Вимагав покірності, поваги до примарних якостей, яких не існувало насправді. Вимагав млості. Просто за те, що він чоловік. Тому, що чоловіків менше, ніж жінок.

– Блін… Вибач, – Алекс підняла свої очі-вуглини на Марічку. – Я ніби й пишу ділового листа, але якось автоматично. В мене на серці зовсім інше.

– Та я бачу, – відказала Марічка, відводячи погляд від двох туристів-арабів, що дивилися на дівчат із неприхованою цікавістю. – Що в тебе?

– Мені треба переїхати до Індії. Щоб ані один урод більше не сказав мені, що жінок менше за чоловіків.

Марічка підняла брови:

– Краще до Тибету. Там Далай-Лама.

– Ага. З енергетикою, схожою на твою. Згода. Але… стривай. Я повинна дописати, – промуркотіла Алекс і далі взялася за свого листа.

Вона була активною й мала чоловічий характер. Їй набридало зустрічати чоловіків, яким потрібен був час, і найуживанішою фразою для неї ставало оте «ти тиснеш на мене». Вона гадала, що не було такого. Що через місяць, а то й два, вона мала право хоча б на каву, коли і їй буде зручно, а не тільки йому… Після мінетів і передоргазмових запевнянь: «О, мила, я хочу від тебе дитину», що було рівносильно: «Як добре з тобою трахатись», але ж… На підсвідомому рівні… Гаразд. Навіть не так – на рівні ДНК, клітинному, атомістичному, духовно-ментальному та байдуже… Жінка не могла сприйняти цю фразу так, як її сприймав чоловік. Для чоловіка секс – то щось сакральне, найвищий ступінь насолоди. Самоціль. Для жінки, так вже повелося, то тільки засіб продовжити рід. До того ж не тільки свій. Однак хто з чоловіків схильний про це розмірковувати…

Женя приніс кави. Обережненько так поставив два капучино навпроти дівчат. Він був беззмінним барменом закладу, майже його душею і добре відчував кожного клієнта. Женя не мав навіть сумніву в тому, що Марічка Богданівна, просто Марічка, за першої ж нагоди відчитає його по саме нікуди.

Марічка цього не знала, що справляє враження дуже вимогливої й строгої, тільки – прискіпливої. Однак якось Женя зауважив, що чекає, коли зробить щось не так, і Марічка, постійна клієнтка закладу, перестане добре ставитися до нього. Тоді вона замислилася, чому її улюбленець зі Львова каже таке? Невже люди можуть чекати, ніби сподіватися, що щось станеться не так? Чому? Через те що напруга зростає, і побоювання не виправдати сподівання дуже високе? Або просто підсвідомо воліють скинути із себе відповідальність й уникнути ризиків?

У кожного своя планка. І навіть якщо подумати, що її не існує для певних індивідуумів, з часом усвідомлюєш, що це не так. Просто вимоги до себе можуть бути такими низькими, що здається, ніби їх немає.

Є люди, яким вистачає трамвайної зупинки й беззмінної роботи вчителем у якійсь середній школі. Середньо-посередній. Байдужо-інертній. Є інші, ті, яким до школи хочеться добиратися на смарті, а то й пежо. Ті, які вже не у Ворзель хочуть у відпустку, а й у Туреччину. Та ще й на all inclusive, аби пиво текло молочними ріками з ранку до ночі. Й окрім чорної шкіри з’явилися ще м’які синці під очима. Є ті, що хочуть викладати не в школі, а в ліцеї і мріють про це. Є ті, котрі хочуть не чоловіка-алкоголіка, а менеджера. Середнього менеджера середньої планки. Та хоч двірника дядю Колю, аби не пив. Аби не пив хоч як. Навіть якщо тому, що закодувався. Байдуже.

Є ті, котрі хочуть викладати вже не в школі. Ні… А у виші. Вони й закінчували університет, аби викладати у вищому навчальному закладі. Вони до цього йшли, цього прагнули. І, дай Боже, або – найшвидше, це норм, їхня середина, їхній нормкор, зазвичай для них типово, їхня половина не алкаш, ні. Може, й ганчірка, але яка… Якась більш інтелігентна, ніж алкоголік учительки початкових класів середньої школи з Броварів. Принаймні вони самі так гадають. А як воно є насправді? Та й, чи є?.. Це вже велике питання. Що є насправді, а що типу того: здаватися, бо імідж – то все, а спрага – то тільки фізіологічна потреба. А вони воліють закривати очі на фізіологічні потреби. Піраміду Маслоу порушено, бо іхнє RAV4 жере більше калорій, ніж вони дозволяють собі. Бо бензин вкрай дорогий. Але ж імідж… І їм потрібна та тойота, той RAV4 або Corolla, на худий кінець. І той кінець справді худий. В українських реаліях той хвіст куций і не прямостійний. Повірте.

А є інші. Ті, інші, на яких ви дивитеся, коли їдете на роботу, обливаючись потом, у своїх тролейбусах й автобусах, із яких ви зазираєте в салони їхніх БВМ і лексусів із неприхованою заздрістю. Ідеальні білявки з ідеальними бюстами й золотими браслетами «Картьє» замість наручників. Ідеальні супермени із засмаглими й, повірте, не під дешевим турецьким сонцем, біцепсами й того самого бренду, що й у своїх білявок, золотими годинниками. Ті, що купують золоті наручники своїм білявкам, і їхні інфініті, їхні білі ауді, а якщо пофартить – то й мазераті. Ті, що ніколи не прагнули й навіть думки такої не мали, викладати кляту історію або математику в школі, ліцеї, Оксфорді. Один чорт. Ті, що володіють не тільки незайманками з ідеальними бюстами для них спеціально привезеними з нетрів закарпатських, чи середньоукраїнських, байдуже. І для них спеціально тремінгованих, пофарбованих у той колір блонд, який саме вони хочуть. Бо той колір вони бачили, вбачали в скатертині своєї бабці. Ні. Не тільки. Ті, що володіють цілим світом, світами, мирами. Більшими й меншими. Маленькими конторами, що ворочають, як ті швейцарські покидьки офшорами, кругленькими капіталами. Ті, що володіють островами й пентхаусами у Верхньому Іст-Сайді. Ну мінімум квартирою в Нижньому, джентрифікованому до Верхнього[4].

Чи ви розумієте, шановні, чи справді розумієте, на якій частоті вони живуть? Що вони гарують не менше за вас? Просто частота приймання вища? Проте й падати їм болісніше. Ой як болісніше… Втрачати все, потім знову підійматися і знову йти до тієї частоти. А інакше вони не можуть. Інакше ніяк. Бо тоді вони були б просто двірниками й учителями. Не більше.

Бо людина ніколи не здатна прийняти менше, коли вже мала все або майже все. Бо то все для всіх різне. Бо в кожного своя планка. Своя планка для перестрибування. Своя планка для утримання на певній висоті.

Так ось. Планка Марічки Богданівни була дуже високою, і це бачили всі, крім неї. Бо зазвичай такі, як вона, не бачать, наскільки висока їхня планка.