Марiчка. Киiв. Зрада
Галина Вiкторiвна Горицька
Жiноча проза
Вона – красива й розумна. До цього треба додати, що бiльшiсть жiнок вiддали б усе що завгодно, аби помiняти свое життя на життя Марiчки Богданiвни – дружини впливового бiзнесмена, до того ж наближеного до полiтичного бомонду Украiни. Їi чоловiк – молодий, добрий, красивий?– обожнюе свою дружину. Однак цю iдилiю руйнуе випадкова зустрiч… Проте, чи е щось випадковим у цьому свiтi?
Цей роман не про божевiльне кохання, не про психопатiю та навiть не про дружбу. Вiн – про жiночу дружбу, котру шукае кожна дiвчина, а знаходять – одиницi.
Галина Горицька
Марiчка. Киiв. Зрада
© Г. В. Горицька, 2019
© М. Б. Юрчак, iлюстрацii, 2019
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Боги, боги моi! Що ж потрiбно було цiй жiнцi?! Що потрiбно було цiй жiнцi, в очах якоi завжди горiв якийсь незрозумiлий вогник, що потрiбно було цiй вiдьмi, що трохи косила на одне око, яка прикрасила себе тодi весною мiмозою? Не знаю. Менi невiдомо. Очевидно, вона говорила правду, iй потрiбен був вiн, Майстер, а зовсiм не готичний особняк, i не окремий сад, i не грошi. Вона любила його, вона говорила правду.
М. Булгаков «Майстер i Маргарита»
Усе не так, як здаеться.
Морфей iз «Матрицi», або Дружина, яку застукали з коханцем
Перший день у Веронi[1 - Омаж «Ромео i Джульеттi».]
Вона нервово переставляла гейзерну кавоварку iз кавою всерединi з одного кута розпеченого кола конфорки в iнший, таким чином сподiваючись пришвидшити закипання. Пришвидшити прохiд до точки бiфуркацii. Увiйти, нарештi, в новий день, пропустивши до тiла через стравохiд чорну бразилiйку з цукром i цинамоном.
Їi ролекс показував десяту. Вона дивилася на нього тiльки тодi, коли хотiла помилуватися, як переливаються маленькi бiлi кристали дiамантiв у паве навколо циферблата, й майже нiколи не зважала, яка то година насправдi на ньому.
Доречнiсть турбiйону в бiльшостi закладiв Киева становила великi сумнiви, тому спочатку зазвичай ii називали на iм’я, Марiею, Машою… i вона вiдразу виправляла: «Нi, я не Маша. Я – Марiя, – а потiм, пiдморгуючи, додавала – А для рiдних – Марiчка». А вже потiм, коли бачили ii беху й ролекс i iнше, починали шанобливо, а подекуди недоречно, тулити оце «Марiчка Богданiвна». Проте Марiчка мала легку вдачу й не зважала.
Їi бразилiйка нарештi почала вибiгати з тонкого розпеченого металевого жерла iталiйки, бо заварювала Марiчка каву мiцну гейзернiй кавоварцi, яку придумали iталiйцi, й вона поспiхом почала накладати великi нерiвнi кусники жовтого тростинного цукру в непропорцiйно маленьку для них чашечку. Марiчка задивилася на хатинку на цiй чашечцi i нерiвнi обриси грецькоi землi та моря, виведенi чиеюсь невпевненою рукою кривими лiнiями на керамiцi. Згадала, як вони з чоловiком вiдпочивали на Санторiнi i як довго вона шукала щось справдi автентичне на клаптику вулканiчноi землi, загубленоi посеред моря. І знайшла ось цю чашечку.
Вона знову подивилася на свiй дорогущий годинник i чомусь почала уявляти, що вона бiдна, як вона поспiшае на роботу… І що мрiе про вiдпустку в санаторii десь у Ворзелi. Якщо не влiтку, то хоча б у вереснi, коли ще можна брехати собi, що то майже лiто… І що прораховуе, чи встигне вибiгти в гастроном i купити кефiр на перекус на роботi, аби не купувати глютеновi пирiжки о дванадцятiй, щоб ii стегна не збiльшувалися. Ще не збiльшувалися, порiвнюючи з тими сантиметрами, у яких жiнки зазвичай вимiрюють своi стратегiчнi об’еми, що були на випускному.
Марiчка усмiхнулася такому кульбiту своiх думок i маленькими дiвочими пальчиками помацала своi iдеальнi форми пiд цупкою тканиною бутиковоi чорноi шовковоi пiжамки, що так пасувала до такоi самоi чорноi кухнi повнiстю зi скла, каррарського мармуру й мiлевських агрегатiв, розтиканих, як тi дiаманти навкруги ii циферблату. Їi ранок починався нерiвно й в абсолютно рiзний час – коли вона сама цього бажала.
І хоча мобiльний щось вицвiрiнькував iз самого раннього ранку, тобто години з восьмоi, але вона не зважала, бо була певна – то не той единий мужчина, вiд якого вона вже котрий день чекае повiдомлення.
* * *
Цитуючи класика, майже дослiвно:
Вона була красива й розумна. До цього треба додати: упевнено можна сказати, що бiльшiсть жiнок вiддали б усе що завгодно, аби помiняти свое життя на життя Марiчки Богданiвни. Бездiтна, тридцятип’ятирiчна (а це в умовах покращення життя й загального збiльшення рiвня його тривалостi можна прирiвняти до тридцяти) Марiчка була дружиною впливового бiзнесмена, який до того ж був наближеним до полiтичного бомонду Украiни, i вони разом кружляли, мов тi метелики, серед депутатiв i навiть мiнiстрiв. Чоловiк ii був молодим, добрим, красивим й обожнював свою дружину.
Марiчка Богданiвна зi своiм чоловiком займали вдвох верхнiй поверх щойно збудованого елiтного хмарочоса в самому центрi столицi. Чудове мiсце. З розвиненою iнфраструктурою з александрiйських гiмназiй, гудманiв, мегамаркетiв i любiмих дядь. Указувати дорогу не буду. Бо кожен, хто захоче, може знайти цi заклади в гугл мапс i сьогоднi.
Марiчка не те, що не потребувала грошей, а вiдверто не знала, куди iх дiвати i, звичайно ж, могла i купляла все, що iй хоч трохи подобалося.
Марiчка Богданiвна, а для домоправительки просто – панi Марiя, нiколи не торкалася примуса. Та ба, вона навiть не знала, що то таке! Однак i до звичайного парового агрегата, що вилискував багатофункцiональними технологiчними кнопками, вона також не торкалася.
І так само, як i ii прототип, вона нiколи не знала жахiть iснування в комуналцi. Бо була вiддана на пiклування чоловiковi зi значно простiшого, але дуже атмосферного iнтер’еру батькiвськоi квартири.
Марiчка була дочкою професора й вiдставного генерала. Їi з дитинства оточували багатотомнi советськi енциклопедii, мов тi цеглини з мурi дитячого садка, що рiзнилися хiба що трохи кольором, але не iдеологiчним змiстом i боржомi в чехословацькому кришталi столового сервiзу. Влiтку на професорську дочку чекав садок у дачному кооперативi з будиночками визначних людей науки – своерiдний професорський куточок по-киiвськи. Там, за бiлими накрохмаленими скатертинами й ледь бузковими плямами вiд шовковицi на пальчиках, вона гралася сонячними зайчиками й розглядала пiдручники Кабардина та Скананавi, а потайки читала Достоевського й Солженiцина, коли тато не бачив. Вона чудово грала на пiанiно й могла вiдрiзнити сюiту Аренського вiд Дебюссi. Ось так!
Та чи була вона щасливою? Жодноi хвилини! Вiдтодi, як вона вийшла замiж у двадцять п’ять i потрапила в елiтний пентхаус на розi Антоновича й Жилянськоi, вона не знала щастя.
* * *
А тепер про Майстра. Хоча нi – ще не час. Марiчка не хотiла думати, навiть згадувати iменi його всуе. Вона почувалася розлюченою й водночас дуже слабкою. Вона страждала… І з кожним днем його пустельного мовчання ii злiсть танула, а жiноча слабкiсть i вiдчуття, що з Майстром вона готова пiти хоч на край свiту, – зростали.
Марiчка мала двi вищих освiти – математичну й музичну. Але конче потрiбноi, щоб нормально почуватися в сьогоденному соцiумi – клiнiчного психолога (аби вчасно дiагностувати й саму себе вiдстежувати, а iнших нездорових – миттево виявляти й до себе не допускати), не здобула. Хоча передумови на те мала. Але ж жiнки… Вони мало коли керуються здоровим глуздом. І ось тепер вона стояла на кухнi, робила собi ранкову каву й розмiрковувала: чи змогла б уникнути страждань, якби мала цю кляту освiту? Чи стало б у пригодi iй це у життi?
Так чи iнакше, ii дiдусю, що безпомилково виявляв душевнохворих, професiя не допомогла уникнути заслання до Хабаровська. Вiйськовий психолог, улюбленець тогочасноi радянськоi владноi верхiвки, вiн, мабуть, кричав на свою дочку, Марiчкину маму, коли та обрала з-помiж безлiчi достойних претендентiв саме його, батька Марiчки, чорновусого, худорлявого курсанта Житомирського Червонопрапорного зенiтно-артилерiйського училища. І вживав такi серйознi термiни, як-от: емоцiйний iнвалiд, психопат, нарцис… Бо ii дiдуся вважали генiальним психологом, i замiсть казок вiн iй розповiдав, як читав обличчя пiдданих Сталiну, немов той професор iз вiдомого серiалу[2 - Кел Лайтман – головний герой серiалу «Збреши менi».]. І що пан-товариш Йосиф довiряв йому обирати замiсникiв i всю тогочасну елiту совкiв, бо дiдусь мiг безпомилково визначити за найменшими рухами обличчя й тiла, чи тi брешуть, а чи щирi на спiвбесiдi в Коби[3 - Так Йосиф Вiссарiонович пiсля того, як прийшов до влади дозволяв називати себе тiльки наближеним особам.].
Насправдi Марiчка не чула того саме в момент, коли ii мама зосталася наодинцi пiсля знайомства свого майбутнього батька з його майбутнiм тестем. Бо не була навiть в утробi матерi. І навiть у проектi. Тодi, про що вона нiколи не взнае, дiдусь тiльки обережно зауважив, знявши тяжкi окуляри в роговiй оправi й узявши доцю за руку, що той, кого вона лагiдного весняного вечора привела в дiм, – потенцiйно деструктивний.
А вже потiм кожного разу пiсля того, як батько вiддалявся й пропадав, щоразу з’являючись, наче й не було нiчого, стоячи на порозi iхньоi квартири, що вже поступово ставала сiмейним гнiздом майбутнього професора та генерала, невинно натискаючи дверний дзвоник, Марiчка регулярно чула з вуст мами оцi слова, що падали на батька, не завдаючи йому жодноi шкоди: «нарцис», «психопат», «ти нiчого не почуваеш до мене?..», «як так можна!». Вони нiби стiкали по його шкiрi, як краплi дощу. Дощику з маминих слiз i болю. Але вже було запiзно, бо спочатку на руках, а потiм за руку мама тримала ii, Марiчку. Плiд кохання золотокудроi красунi, дочки вiйськового психолога й – емоцiйно вiдчуженого науковця, ii батька.
«Хм. Кохання – то едине, через що, мабуть, можна дозволити бути собi нещасною, – констатувала Марiчка. Кава свистiла й починала пахнути гiркою карамеллю. – Головне не перетримати й вчасно зняти те кохання з вогню».
Знову задзеленчав телефон. Марiчка потягнулася через барну стiйку, як кiшка, тонкими довгими пальчиками до свого айфона останньоi версii, ледь не гепнувши на каррарський мармур статуетку Лалiк.
– Женщiна, чи не надумали ви пiти на горнятко кави зi мною в «Мiлк»? – весело щебетала слухавка голосом ii подруги Алекс, що, судячи з голосу, вже пригубила iскристого та бiлого замiсть чорноi й гiркоi.
– Яка я тобi женщiна? – надула губки Марiчка.
– Ну, гаразд. Молода жiнка..? – почувши неладне в голосi подруги, намагалася пiдлаштуватись Алекс.
– Не, думай ще, – засмiялася Марiчка.
– Менi, знаеш, на роботi вистачае розумового процесу, – набурмосилася подруга. – До ранку поринала у свiт цифр i полiтичних технологiй. Ти як? Борис так i не написав?
Лiричний вiдступ
Про Майстра
Тут треба зробити лiричний вiдступ i прояснити ситуацiю. У цiй банальнiй життевiй iсторii, дешевiй кальцi, якщо, звiсно, життева, тобто банальна iсторiя (бо життя, шановнi, здебiльшого банальне й нiчого iншого, крiм основних вiх, фiзiологiчних процесiв, збочень, найпоширенiших почуттiв, на кшталт злостi, кохання, задоволення та розпачу, середньостатистична людина не переживае в ньому), може бути дешевою калькою на «Майстра i Маргариту», Майстра звали Борисом…
Нормальне iм’я. Нормальне росiйське iм’я для сибiрського юнака з Бiйська Алтайського краю. Борис iз Бiйська. Що ж… Судячи з усього, в батькiв було почуття або гумору, або алiтерацii. Але, нi-нi, шановнi, ми про це не скажемо Марiчцi, хоча про це й перешiптуються всi ii подруги, зокрема з Алекс, у якоi взагалi чудовий i кмiтливий розум, бо наразi для Марiчки немае нiкого важливiшого за ii Бориса, i вона «готова цiлувати пiсок, по якому вiн ходив». Навiть не слiди.
У Марiчки кольнуло щось всерединi. Ранок починався так добре, i вона навiть змогла сконцентруватися на хаотично впорядкованому кружляннi по колу ластiвок за вiкном свого пентхауса, що так кумедно, нiби ножицями, розрiзали своiми крилами сине-пресине травневе небо.
