Ліля. Париж. Кохання

1

Ми вже були не певні, що знайдемо його. Хоча мусили знайти… Бо цього року осока свистіла голосно. А це – правильний знак, як і монета, затиснута в кулаку, коли смажиш млинці, – до багатства[1].

Однак він заховався від нас у непролазних хащах пфальцських лісів. Так само, як від моєї пра-пра-бозна-скільки-разів бабусі, коли та ще була молодою. Точнісінько так само… Вона тоді шукала його три тижні, доки пагорби Вестфалії не взялися льодом. Того далекого року це сталося на тиждень пізніше, ніж у рідних землях моєї прародички.

Про це мою пра-пра-бозна-скільки-разів бабусю сповістив голуб, якого потайки зі звісткою випустила її матір, і який прилетів до неї аж сюди. Кажуть, він летів десять діб. А ще кажуть, що коли б прабабуся дізналася про настання зими раніше й пішла, то так би і не побралася з моїм пра-пра-бозна-скільки-разів дідом, котрий чекав її в замку-привиді, й не стала б королевою.

Прадідусь ніяк не міг зарадити й вплинути на рішення замку. Бо той, як і тепер, сам вирішує, коли йому з’явитися. Тоді, кажуть, замок здивувався настирності дівчини й таки вийшов до неї з непроглядної германської хащі, несучи холод і морок лютої зими.

Холод і морок…

Того року тільки вовки та білки бігали лісом. Тільки сірі хижаки й безневинні руді гризуни. Чому? Бо так повелося. Природа себе врівноважує. І там де страх і смерть, там і вертлявість із милістю. Навіть лисиці тоді вимерли або поховалися, як ведмеді… хто зна. І тільки дуб, береза, ясень, ялинка й каштан усе стояли на крижаному вітру, трохи стишуючи й гублячи його між віт і втихомирюючи. А інші дерева пішли.

Кажуть, білки приносили моїм прабабусі й прадідусеві шишки кедра, що росте високо в горах і навіть вище, ніж будь-коли добирався сам замок[2]. Вони не могли вирощувати зернові культури, бо це заборонялося людям знатного походження, аби не було карієсу й міжхребцевих гриж. Так було заведено. Хліб їли тільки селяни. Знать мала полювати й подекуди вживати плоди збиральництва, котрі селяни їм привозили до замків у кошиках разом із молоком і білим пухким сиром. Так було заведено – ніякого борошна, щоб не гладшати й не залежати від сезонних робіт по господарству, а мати гнучкий розум, котрий, ну майже завжди, слідує за тілом. Тримати в покорі селян – нехай ті доглядають вимогливу землю. А ще через те, що людським розумом, як і у всіх тварин, керує шлунок. І коли той ситий, а наближається небезпека, він затьмарюється хибними сигналами, що все гаразд.

Така проста річ – хліб… Однак якби знать Середньовічної Німеччини полюбляла їсти хліб, блакитна кров швидко б розчинилася в безмежжі червоної. Мій пра-пра-бозна-скільки-разів дідусь і сам не знав чому, але хліба не їв. Так було заведено. Іноді вчиняєш і не знаєш, а потім сам дивуєшся: чому саме так. Проте на все є свої причини.

Кажуть, моя прабабуся й прадідусь повінчали себе самі за правом прадідуся вінчати як священника, бо він був королем. Кажуть, вони так зробили, бо прабабусине лляне бре[3] вже не налазило на її животик.

Кажуть… Люди постійно щось кажуть, і я їм здебільшого не вірю, хоча вербальна функція й працює на повну, однак вона мало коли віддзеркалює правду. Так собі, патякання… Майже як коїтус, щоправда, не таке близьке комунікативне збочення. Іноді певним індивідам, навіть незнайомцям, вдається висловити сильні почуття, до того ж не знаючи мови іншого. І навіть зробити так, що жінка-німкеня з ворожого нацистського табору погоджується випити з тобою кави в Нюрнберзі відразу після війни. А на тобі уніформа радянського військового. А згодом вона віддає тобі свою душу й серце і переїжджає за тобою в Радянський Союз.

Мій дідусь не знав німецької. Він, як герой одного блокбастера, знав тільки російську, українську й погану російську – тобто ненормативну лексику. Знався на ній так віртуозно, що весь батальйон боявся полковника до дрижаків у колінах. А вже після війни один із побратимів зізнався, що думав, нібито його комбат – колишній ЗеКа, один із тих розжалуваних і засланих у концтабори Єжовим, неугодних пішачків вищого офіцерського звання, котрих позбувалися акурат перед великою битвою назва якій – Вітчизняна війна, а потім із тих таборів терміново повертали. Хтось же повинен був піднімати солдат у бій? Але насправді дід не був ніяким ЗеКа, просто з усіма знаходив спільну мову. Про таких казали: і чорта лисого спокусить. Принаймні так казала вже через кілька років ламаною українською моя бабуся – перекладачка на Нюрнберзькому процесі. Може, якесь стародавнє німецьке прислів’я, хто зна…

Бабуся була непересічною. Про таких у Франції кажуть: фем фаталь. Не красивою, зовсім ні, але щось таке в ній було… Якась таємниця. Дідусь розповідав, що як тільки зустрівся з нею поглядом, то не зміг пройти повз. Ну тобто проїхати (він тоді сидів за кермом німецького джипа Stoewer R200). Дідусь казав, що йому спочатку хотіли дати командний блискотливий Horch-901, котрий ще зберігав колишню велич рейху – свастику на закрилках передніх коліс. Однак після бомбардування авіації союзників, котре майже повністю знищило місто, нюрнберзькими вулицями міг проїхати хіба що Stoewer R200. Бо серед його особливих переваг були постійний привід на всі колеса з блокуванням міжвісного й міжколісного диференціалів і незалежна підвіска всіх привідних і керованих коліс. Дідусь міг годинами, доки я, маленька, сиділа в нього на колінах, розповідати тільки про німецьку техніку й мою бабусю.

Його зацікавило, яка вона, ота молода баварка, котра у своїх туфельках на високих підборах долає з такою легкістю, немов у неї променад, перешкоди – уламки головного проспекту міста. В руках вона несла стос пожовклих тек і думала про щось своє, раз за разом тривожно мотаючи головою з непокірною гривою кучерявого рудого волосся. А потім, уже в кафе, де вона незворушно і якось зухвало («безцеремонно» казав усміхаючись дідусь, згадуючи їхню першу зустріч) розмовляла з ним, переможцем, полковником радянської армії, він усе для себе вирішив і тільки всміхався тихцем. Він казав:

– Я відразу зрозумів, що знайшов її.

– Але дідусю, вона ж була ворогом, німкенею? Ти не боявся, що нічого не вийде?

– Ні. Вона була наполовину єврейкою – однією з тих, небагатьох, хто вижив після нюрнберзьких расових законів[4], і я знав, що зможу її вивезти. Я боявся тоді тільки одного, що вона не полюбить мене. Це одне, що мене бентежило, – відказував мужній герой, обпалений війною полковник із пошрамованим обличчям і безліччю нагород.

Дідусь ніжно всміхався, згадуючи мою бабусю. Я була тоді малою, аби замислитися про те, що й справді боятися треба було іншого: бюрократичної системи совків, котра зовсім не жалувала шлюби своїх червоних командирів із німкенями.

– У ній була якась таємниця. Щось таке, що вона пронесла в собі назавжди. Шкода, що ти не встигла з нею познайомитися, – казав із гіркотою в голосі дід і стискав свої старечі зів’ялі губи. – Ти схожа на неї. У вас в жилах тече та таємниця…

Потім дід завжди зітхав і переходив на свою іншу улюблену тему: німецьку техніку. Я бачила їхню з бабусею весільну світлину, і хоча та була вицвілою й переламаною саме посередині її усміхненого, щасливого обличчя (старий фотопапір твердіший за картон), все одно можу стверджувати: наречена випромінювала світло краси. Щось у ній було тендітне, однак нездоланне. Щось доленосне. Її погляд ясних очей зі старої пожовклої світлини завжди супроводжує мене…

Дідусь мені залишив й інші світлини в польовій, шкіряній сумці через плече – і вона, і всі ті світлини дісталися мені в спадок із назавжди прекрасною бабусею й до непристойності молодим дідом – молодим полковником, що щасливо всміхається в об’єктив… А за ним лани широкі, й десь там, на задньому плані, полум’яний горизонт моєї Батьківщини (чи то від сонця, що сідає, чи від заграви пожежищ). Тієї, яку він захищав від фашистських загарбників, так само, як і мій другий дідусь, щоправда, вже не від фашистських, а радянських окупантів, за що й отримав кулеметну чергу напроти легендарної Стіни розстрілів у тюрмі на Лонського[5]. Він був партизаном УПА. Його піймали акурат на початку Сталінградської битви. Середина 1942 року. На Східному фронті катастрофічно бракує людей, але на вилов і розстріл упівських партизанів солдат не шкодують – то було святе діло для Коби. Він і своїх не жалів, і чужими інакодумцями не гребував. Левіафан мусив жити.

Моя мама – упівський виблядок, покруч (бо було заведено вважати, що бабуся – комуністка; не докопувалися, як комуністка могла одружитись з упівським партизаном). Якби не батько – кандидат наук, нащадок солдата, що «визволяв» Берлін, героя війни, не бачити моїй мамі вишу. А так я народилася в сім’ї радянських інтелігентів.

2

Макс зітхнула. Зітхаючи, вона вдихнула чисте, вологе повітря німецького лісу – ніби ельфіню вдихнула. Ковтнула щось казкове. Отримала подарунок.

Запахи сирої хвої й мокрої землі. Повсюди перетиналися віти тисячолітніх дерев-велетнів і плюща, що вився по них. Одна велика сіро-бура непроникна хмара, проштрикнута посередині стовбурами дерев так, ніби вона такою розп’ятою й народилася, повільно рухалася на нас. А стовбури дерев стояли непорушно.

– Ти читала Ґете? – запитала Макс.

– Хто? Я? Ні.

– Не в оригіналі. Хоча б щось?

– Ні, – так само інертно повторила я, розмірковуючи, чи варто продиратися крізь хащі в пошуках його, замку.

– «Тіло велетня, що живе неподалік звідси, ніяк не слухається: рукам його і соломинки не підняти, плечам і в’язанки хмизу не знести. 3ате його тіні, можна сказати, все до снаги. Ось тому-то на сході сонця і заході в ньому багато сили; ввечері досить сісти на тінь від його потилиці, велетень потихеньку піде до берега, і тінь перенесе подорожнього через річку», – процитувала Макс, – Це Ґете між іншим. Його казка «З розмов німецьких біженців». Ловиш мою думку?

– Ні, не зовсім. Я занадто втомлена, аби щось піймати… Навіть ловити. Не те, що ти. Фея смакує?

– Так. До речі… Ось слухай. На літературні казки Німеччини вплинув не лише народний фольклор, а й французькі казки. Казки про фей, які лягли в основу багатьох художніх творів, також стали джерелом і для цієї ґетівської казки. А на ті, ну про фей, зокрема, вплинули французькі «Казки тисяча й однієї ночі», перекладені спочатку у Франції, а потім у Німеччині. Все має свій вплив, розумієш? Усе пов’язано й репліковано. Трохи. Зненацька. Все – постмодерн, насамкінець, але знати це ти можеш тільки, коли глибоко вивчиш тему, що тебе цікавить. Інакше гадатимеш, що винайшов байсікл. Хоча, насправді, його давно вже винайшли. Твоє відкриття – тільки варіації…

Я зазирнула в очі Макс. Мені було складно наразі перетравити цю інформацію, тож усе, на що я спромоглася сказати, це:

– Оце Остапа понесло…

– А це що значить? – поцікавилася дівчина.

– Український вираз із моєї батьківщини. Що ти багато води ллєш і мені потроху стає нудно.

– Багато ллю води? – знову не зрозуміла Макс.

– Хм, ну як тобі пояснити… Бачиш, моя країна також багата на фольклор, – я підморгнула. – Ну, висловлюєшся завуальовано. Спробуй коротше, пліз.

Макс закопилила губки.

– Я до того, що ми шукаємо замок, який насправді знайти легко. Потрібно тільки досконало вивчити бекграунд. Ґете мав правду щодо велетня й блудних вогників, що шукали прекрасну діву Лілію, твою тезку, не на тому березі. О, Господи… Ти що, справді нічого не розумієш? Ну подивись же крізь гілки дерев, і цей туман, чи то смог, що насувається на нас…

– То є велика хмара, – виправила я її.

– Ти бачиш, як сонце наполегливо пробивається крізь туман (не здавалась Максим), відкриваючи щось менш транспарентне? Але мале… А замок, вочевидь, великий. Тре йти швидше, доки не впала суцільна темрява. Гадаю, ще кілометр до нього.

Перебратися на інший берег річки на спині велетня. Побачити замок тільки тоді, коли вечорітиме. Не здаватися. Блаженно всміхатися, як китайські туристи, фільмуючи жалюгідні залишки колишньої твердині осяйної цитаделі.

Мене цікавить одне запитання: чи китайці щирі? Оця їхня усмішка, приклеєна до лиця, чи від серця вона? Мене цікавить тільки одне запитання: чи вони радіють тому, що, нарешті, на схилі літ можуть подорожувати; чи тому, що, нарешті, побачили європейські історичні руїни? Якщо останнє, то чи всі руїни викликають у них однакове святе тріпотіння?

Що ж. Перебратися на спині велетня… Побачити замок…

Моя прапрабабця не мала сумки від «Луї Віттон». Зате золота трипелюсткова конюшина висіла в неї завжди на норовливій шиї[6]. Вона ніколи не забувала, звідкіля вона родом. У неї було кучеряве руде волосся й густі, жовті на кінчиках метелики-вії. Вона була унікумом свого часу: подолала сотні кілометрів до свого коханого й не лише непролазний ліс до вередливого, захованого поміж гілок каштанів і дубів Гайдельберґа, а довжелезний шлях у понад півтори тисячі кілометрів. Через столицю ненависної загарбниці Англії – Вестмінстер, населення якого на той час налічувало аж дев’яносто тисяч і який нагадував величезний мурашник[7]. Через незвідані землі Об’єднаних провінцій, де через два століття Карл Клузіус з радощів через отримання посади в Лейденському університеті висадить свою колекцію цибулин заморської квітки, які він отримав із Константинополя, і тим самим започаткує не лише один із найстаріших ботанічних садів Європи, а й манію – справжню невиправдану манію[8]. Бо, як зазначав пан Курт у своєму романі «Ґалапаґос»: більшість людських цінностей штучні й створені судженням, людською думкою, а не об’єктивними реаліями[9]. Через безліч небезпек і водних бар’єрів із їхніми гнилими палубами кораблів і пітними матросами. Моя бабуся зробила усе, аби знайти мого прародича – свого чоловіка.

І трапилося це, усього-на всього, через якийсь віщий сон.

Моїй пращурці наснилося, що то солдат іде без кресала. Що то вона, а не він, мусить шукати й завойовувати свого судженого. Що не буде монет. Ані золотих, ані мідних…[10]

Цей сон вона розповіла батькам.

Насправді, шановні читачі, не хочу вас обманювати. Розумієте, ми, письменники, також люди. І, як дружина, що виправдовує чоловіка-пияку щоразу, коли той приходить додому з безглуздою усмішкою на вустах; як дитина, що вірить у Діда Мороза навіть після того, як бачить, що батьки вночі незграбно фігачать остогидлі лижі під ялинку; як Стенлі Ковальські, що вже здогадується про підступ Бланш, але й далі кохає її[11]… ми хочемо вірити. Бо віра – вона не тільки наївних молодиків живить. Віра – вона ж любов. Бо любиш, незважаючи ні на що, всупереч, а не через щось, бо «так треба» (то не любов). Віра – вона ж натхнення. Бо ти віриш, що твій роман прочитають, і що він сподобається. І що зовсім невипадково на твій день народження незнайома читачка напише схвальний відгук, а бо тому, що треба написати ще й цей твір, робоча назва якого «Германія». До речі, вам яка назва більше подобається: оця робоча, що висвічується в мене в заголовку Ворду, доки я пишу роман і грає тихо музика й пашить різдвяна свічка на комп’ютерному столі…, чи та, яку вибрано наостанок? Киньте фідбек пліз[12].

І хоча це художній твір, я хочу бути чесною з вами. Тож…

Тож. Насправді не було ніякого віщого сну. Насправді після того, що накоїла моя прародичка, треба було тікати чимдалі. Через море, через гори, в морок зими – байдуже. Бо якби секрет розкрився, на неї чатувала б вірна смерть.

Моя пра-пра-бозна-скільки-разів бабуся належала до нащадків кельтських племен ґелів[13]. Про них багато чого відомо, зокрема, завдяки популяризації легенд про рудих, схожих на леприконів ірландців з їхніми танцями, віскі й армією, трохи схожою за методами на джихадистську.

Проте багато чого й не відомо. Скільки насправді їх загинуло в «картопляні голодомори», а ще перед тим – від «чорної смерті» чуми? Чи тоді, коли моя прапрабабуся – єдина дочка ірландського фенія[14] з Ольстера[15] подалася до Германії, залишивши своїх рідних, що вважали її нещасною божевільною, можна було уявити, що зробить Генріх VIII, коли припише собі новий титул[16]?

3

Макс була зі мною вже досить довго, якщо порівняти з тривалістю моїх всіх попередніх стосунків, – цілу вічність. Це дуже не просто пояснити. Я навіть собі зізналася не відразу, що я люблю її – жінку. І сама я також – жіночої статі. Ми вирішили нічого не змінювати: я не пила гормонів і не називала себе в чоловічому роді, не мала тяганини зі зміною статі в паспорті й не гнівалася на батьків, котрі намагалися мені прищепити хороші дівочі манери, аж доки я їм не написала про Макс.

Погодьтесь, вкрай недоречне ім’я для подруги-лесбійки, що грає роль жінки в нашій парі. Вона ж бо мусить бути жіночною? Це ж я, мовляв, мужик! Однак навіщо кліше? Насправді у цьому світі, де хтось кохається з гумовою жінкою, хтось – зі справжньою, але в дупу, а хтось любить котиків з інстаграму й свою маму за яблучний пиріг… кліше давно перестали існувати. І навіть кліше – то тепер знахідка, вкрай вибаглива й тонка річ. Смак на противагу несмаку. А того й узагалі немає, бо що може бути несмаком, якщо границі стерто й повністю зататуйоване тіло моделі-андрогіна (чи то маскулінної дівчини, чи ти худорлявого хлопця – іди знай?), замазане коректором «Макс Фактор» до стану пелюсткової шкіри немовля, – то мейнстрім? Усі його перепостили, хто ще не зробив такої-сякої репліки з власним. І не сфотав своїм останнім айфончиком зображення в трохи брудному дзеркалі вбиральні.

У цьому світі… Колись усе функціонувало не так. І справа не лише в деревах, котрі були великими, і не лише у велетнях, котрі ще бездоганно вміли пересуватися бобовими стеблинами, а в алегорії й символі, пірамідальній побудові суспільства.

Уся річ у тім, що комунізм як ідеологія й панівне явище ХІХ ст. знищив їхні значення. Так би мовити, мая і стародавні єгиптяни залишилися без своїх таємничих домівок для мерців. Комунізм трансформував суспільну піраміду на чарунки або ланцюг з однаковими отворами в перлових одиницях індивідів. Після його смерчу, що пронісся світом, дочка кухарки й шофера могла помислити про те, аби дотягнутися до зірки[17]. Червона зірка Мао могла й надихала французького нігілістичного генія Годара. Та ба… гадаю навіть сексуальну революцію і вудстоковий угар спричинила саме вона, червона хвиля уседозволеності. І як би здивувалася та кухарка, котрій пророкували керування країною, дізнавшись, що різнокольорові пелюстки фестивального наркотичного стану перед натовпом, який злигався у Вудстоку, детермінував саме він, червоний терор. Даєш революцію!

І річ не в тім, чи Сабріна дотягнеться до свого маніакально коханого Девіда Леррабі, а в тім, що це вже не якась там казочка за участі річкової води та сочевиці[18]. Це вже система – чарунки вулика. Система, що знищила піраміду розшарування суспільства. І вельмишановна словенська дівчинка Меланія (яку автор вкрай поважає, бо у цьому світі в пошані настирність й удачливість) не соромиться свого оголеного минулого, ставши першою міс[19]. Бо ж усі ми, відтоді як кухарці було надано привілей господарювати країною, однакові отвори в перлах…

Може здатися, що автор проти такого визначення людини й має якісь претензії до комунізму. Однак це не так. Автор – за небачене нове. За те, аби три слони, що тримають світ, ще й перевернулися догори дриґом, або стали раком. Автор – за рівні можливості й просто – надможливості кожному суперменові, жінці-кішці та людині-павуку. Просто автор так незграбно намагається пояснити, що раніше, коли юна дочка фенія подалася на край світу, то перевернула догори дриґом усе-усе й навіть тих слонів, що тримали її світ. Бо навіть символи в Середньовіччі не означали того, що означають тепер. Ці глобальні величі впізнаваності, як будинок Крайслера, як кросівки «Адідас», нарешті, як діаманти «Де Бірс», раніше мали потаємнішу й тоншу структуру.

Хоча, так само, як і нині, все було просякнуто символізмом, і навіть колір мав алегоричне значення. Я бачила гравюри з імовірними зображеннями моєї прародички. Я знаю, що вона носила червоне[20].

Цей світ і тоді був крихким, але про це ще ніхто не теревенив на кожному кроці[21], ще не було ядерної зброї, навіть хімічної, променевої, радіологічної. Люди вбивали одне одного цнотливо, дивлячись одне одному у вічі й встромляючи між ребрами холодний метал альшпіс, пік і списів[22].

Ох, бабусю, ти розумієш, я стала такою, як я є, через тебе. Вибач, що звинувачую тебе, бо не відчуваю своєї вини. Я – той потяг, що їде в депо. Остання подорож…

Іноді, дивлячись на Максиму, я думаю, чи не обрала я цю дівчину, тому що є така, яка я є? А чи це кохання?

У нас все складно. Це не легка любов-полегшення, не кохання з першого погляду, не закоханість підлітків усупереч. Немає алгоритму, котрий би пояснив достеменно, як нам жити. Ми просто чомусь разом і любимо дивитися одна одній у вічі.

Ну і плюс вона дуже жіночна, а я граю роль мужика. Хоча я напевно не знаю, чи я – мужик. Я б сказала, що я – жінка, котра через певні обставини підсвідомо обрала чоловічий шлях. Адже в дитинстві мені подобалися хлопці… Або ж я не визнавала, що мені подобаються дівчата, бо так не заведено? Так би напевно проспівав мені дідусь Фройд, доки я б рефлексувала в нього на шкіряній канапі, бадьоро коливаючи ногою в такт поривам легенького весняного вітру, що колихали б прозору, ніжну штору на вікні…

Мій психоаналітик, провівши низку тестів із залученням різних кольорових дротиків і мого мозку, винесла вердикт: «Я не знаю напевне, чи ти гомосексуалістка. Ось наприклад: я ж тобі не подобаюсь? А я дуже приваблива жінка»[23]. Далі зависла мовчанка, і я пішла додому. А потім також зависла мовчанка: я просто перестала відповідати на її телефонні дзвінки й ходити до неї на прийоми, бо мені здалося, що вона дуже тупий психоаналітик.

Зрештою у Франції не існує заборон одностатевому шлюбу. Звісно, я не цілую Макс у вуста на станції метро «Лувр-Ріволі», аби не бентежити мрійливість Венери Мілоської, проте не відчуваю й обмежень[24]. Просто в паризькому метро не заведено цілуватись. Ось і все. Взагалі, паризьке метро сьогодні чимось невідворотно нагадує Європу до годарівського комунізму. Воно таке саме буржуазне й затиснуте в рамки моралі, як і до червоного нашестя. Але тут не про це.

Тож… Я свято вірю, і це я знаю напевне, що не лукавлю із собою, що не існує якогось певного кохання між чоловіком і жінкою. Є просто кохання загалом і між жінкою й жінкою, і між чоловіком і чоловіком. Це в Середньовіччі таке заборонили. Платон же своєю легендою тільки віддзеркалив те, свідком чого був сам[25].

4

У тої відьми були очі кольору сливи. Спілої, темної, з краплинками застиглого соку-бурштину з порепаної шкірки плоду, таких принадних для ос і бджіл. Оцими краплинками вона всміхалася Ліадейн – моїй бабусі пра-пра-невідомо-скільки разів. Бабуся вкотре допитувалась у неї:

– Чи можна вчинити гріх?

– Ні, – м’яко похитала головою відьма.

– Але ж… Ти розумієш, що мені доведеться це зробити?

– Ні, – так само коротко відказала жінка з прекрасними, теплими очима, що виблискували в темряві печери. – Я не допоможу тобі у цьому, і не сподівайся. Руни кажуть мені, що ти маєш пройти це випробування до кінця. Так тобі судилося.

У печері було вогко й незатишно. Принаймні Ліадейн так здалося. Зі стін стирчало коріння і мох, підлога нічим не була заслана – ніякої тобі ряднини, чи старого килима, і Ліадейн мусила підібгати під себе ноги й сорочку з цупкого льону. Другу, коротшу, розкішно оздоблену вишивкою з її ініціалами «Л.У.» – Ліадейн Ултан[26], вона вирішила не вимазувати землею з підлоги. Вона дрижала. Однак дрижала вона й до того, як прийти до відунки. Вона дрижала вже кілька день, відтоді, як зрозуміла, що трапилося.

– То що мені робити? Розповісти все моєму батькові? Ти ж знаєш, що буде? Що феній повинен зробити в такому разі? Він точно закує нас у кайдани…

Жінка, що мала унікальні знання й могла відкрити майбутнє, а отже, була відункою, відьмою, підняла на Ліадейн свої прекрасні, сливові очі, які сміялися краплинками бурштину. Мимохідь вона підкидала хмиз у багаття, що зігрівало її гостю. Сама вона давно звикла до холоду печери – ніколи не знімала свій плащ, пошитий з безлічі маленьких білок[27]. А одна, жива й ручна, невпинно бігала туди-сюди по її плечах, зігріваючи шию. Однак відьма бачила, як замерзла дочка Ултана – найвідомішого фенія Ольстеру[28]. І знала, що та недоговорює ані про свої почуття й страхи, ані про те, що зробить із нею та з її братом батько – незважаючи на свій поважний вік, він ще може мати дітей. М’о, не від їхньої матері, своєї коханої дружини, але все одно він уб’є їх, своїх єдиних нащадків, яких би клопотів йому не завдало народити інших. Швидко, не роздумуючи й ні про що не шкодуючи, бо таке не може стерпіти воїн-вікінг Ірландії. Тільки привселюдна швидка (аби не було зайвих запитань, шкодувань і нікому не потрібних ордалій[29]) страта все вирішить.