Лiля. Париж. Кохання
Галина Вiкторiвна Горицька
Жiноча проза
Макс була з Лiлею вже досить довго – цiлу вiчнiсть. Це дуже не просто пояснити. Вона навiть собi зiзналася не вiдразу, що любить ii – жiнку. І сама вона також жiночоi статi, однак свято вiрить, що не iснуе якогось певного кохання мiж чоловiком i жiнкою. Є просто кохання загалом: як мiж чоловiком i жiнкою, так i мiж жiнкою й жiнкою, i мiж чоловiком i чоловiком. Однак, чи все так однозначно?..
Лiля переконана, що в життi головне зрозумiти – хто ти е. І задля цього iй знадобиться значно бiльше, нiж пройти пiв Європи в пошуках свого замку – пiзнаня справжнього призначення i прийняття себе…
Галина Горицька
Лiля. Париж. Кохання
© Г. Горицька, 2019
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Равлику, повзи помалу, або Історiя про те, що мае початок, але не мае кiнця
Коло перше. Історii циклiчнi
1
Ми вже були не певнi, що знайдемо його. Хоча мусили знайти… Бо цього року осока свистiла голосно. А це – правильний знак, як i монета, затиснута в кулаку, коли смажиш млинцi, – до багатства[1 - Французька прикмета.].
Однак вiн заховався вiд нас у непролазних хащах пфальцських лiсiв. Так само, як вiд моеi пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабусi, коли та ще була молодою. Точнiсiнько так само… Вона тодi шукала його три тижнi, доки пагорби Вестфалii не взялися льодом. Того далекого року це сталося на тиждень пiзнiше, нiж у рiдних землях моеi прародички.
Про це мою пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабусю сповiстив голуб, якого потайки зi звiсткою випустила ii матiр, i який прилетiв до неi аж сюди. Кажуть, вiн летiв десять дiб. А ще кажуть, що коли б прабабуся дiзналася про настання зими ранiше й пiшла, то так би i не побралася з моiм пра-пра-бозна-скiльки-разiв дiдом, котрий чекав ii в замку-привидi, й не стала б королевою.
Прадiдусь нiяк не мiг зарадити й вплинути на рiшення замку. Бо той, як i тепер, сам вирiшуе, коли йому з’явитися. Тодi, кажуть, замок здивувався настирностi дiвчини й таки вийшов до неi з непроглядноi германськоi хащi, несучи холод i морок лютоi зими.
* * *
Холод i морок…
Того року тiльки вовки та бiлки бiгали лiсом. Тiльки сiрi хижаки й безневиннi рудi гризуни. Чому? Бо так повелося. Природа себе врiвноважуе. І там де страх i смерть, там i вертлявiсть iз милiстю. Навiть лисицi тодi вимерли або поховалися, як ведмедi… хто зна. І тiльки дуб, береза, ясень, ялинка й каштан усе стояли на крижаному вiтру, трохи стишуючи й гублячи його мiж вiт i втихомирюючи. А iншi дерева пiшли.
Кажуть, бiлки приносили моiм прабабусi й прадiдусевi шишки кедра, що росте високо в горах i навiть вище, нiж будь-коли добирався сам замок[2 - Pinus cembra L. – европейський кедр. Росте в Нiмеччинi на високогiр’i.]. Вони не могли вирощувати зерновi культури, бо це заборонялося людям знатного походження, аби не було карiесу й мiжхребцевих гриж. Так було заведено. Хлiб iли тiльки селяни. Знать мала полювати й подекуди вживати плоди збиральництва, котрi селяни iм привозили до замкiв у кошиках разом iз молоком i бiлим пухким сиром. Так було заведено – нiякого борошна, щоб не гладшати й не залежати вiд сезонних робiт по господарству, а мати гнучкий розум, котрий, ну майже завжди, слiдуе за тiлом. Тримати в покорi селян – нехай тi доглядають вимогливу землю. А ще через те, що людським розумом, як i у всiх тварин, керуе шлунок. І коли той ситий, а наближаеться небезпека, вiн затьмарюеться хибними сигналами, що все гаразд.
Така проста рiч – хлiб… Однак якби знать Середньовiчноi Нiмеччини полюбляла iсти хлiб, блакитна кров швидко б розчинилася в безмежжi червоноi. Мiй пра-пра-бозна-скiльки-разiв дiдусь i сам не знав чому, але хлiба не iв. Так було заведено. Інодi вчиняеш i не знаеш, а потiм сам дивуешся: чому саме так. Проте на все е своi причини.
Кажуть, моя прабабуся й прадiдусь повiнчали себе самi за правом прадiдуся вiнчати як священника, бо вiн був королем. Кажуть, вони так зробили, бо прабабусине лляне бре[3 - Труси й пiдштанки в Середньовiччi.] вже не налазило на ii животик.
* * *
Кажуть… Люди постiйно щось кажуть, i я iм здебiльшого не вiрю, хоча вербальна функцiя й працюе на повну, однак вона мало коли вiддзеркалюе правду. Так собi, патякання… Майже як коiтус, щоправда, не таке близьке комунiкативне збочення. Інодi певним iндивiдам, навiть незнайомцям, вдаеться висловити сильнi почуття, до того ж не знаючи мови iншого. І навiть зробити так, що жiнка-нiмкеня з ворожого нацистського табору погоджуеться випити з тобою кави в Нюрнберзi вiдразу пiсля вiйни. А на тобi унiформа радянського вiйськового. А згодом вона вiддае тобi свою душу й серце i переiжджае за тобою в Радянський Союз.
Мiй дiдусь не знав нiмецькоi. Вiн, як герой одного блокбастера, знав тiльки росiйську, украiнську й погану росiйську – тобто ненормативну лексику. Знався на нiй так вiртуозно, що весь батальйон боявся полковника до дрижакiв у колiнах. А вже пiсля вiйни один iз побратимiв зiзнався, що думав, нiбито його комбат – колишнiй ЗеКа, один iз тих розжалуваних i засланих у концтабори Єжовим, неугодних пiшачкiв вищого офiцерського звання, котрих позбувалися акурат перед великою битвою назва якiй – Вiтчизняна вiйна, а потiм iз тих таборiв термiново повертали. Хтось же повинен був пiднiмати солдат у бiй? Але насправдi дiд не був нiяким ЗеКа, просто з усiма знаходив спiльну мову. Про таких казали: i чорта лисого спокусить. Принаймнi так казала вже через кiлька рокiв ламаною украiнською моя бабуся – перекладачка на Нюрнберзькому процесi. Може, якесь стародавне нiмецьке прислiв’я, хто зна…
Бабуся була непересiчною. Про таких у Францii кажуть: фем фаталь. Не красивою, зовсiм нi, але щось таке в нiй було… Якась таемниця. Дiдусь розповiдав, що як тiльки зустрiвся з нею поглядом, то не змiг пройти повз. Ну тобто проiхати (вiн тодi сидiв за кермом нiмецького джипа Stoewer R200). Дiдусь казав, що йому спочатку хотiли дати командний блискотливий Horch-901, котрий ще зберiгав колишню велич рейху – свастику на закрилках переднiх колiс. Однак пiсля бомбардування авiацii союзникiв, котре майже повнiстю знищило мiсто, нюрнберзькими вулицями мiг проiхати хiба що Stoewer R200. Бо серед його особливих переваг були постiйний привiд на всi колеса з блокуванням мiжвiсного й мiжколiсного диференцiалiв i незалежна пiдвiска всiх привiдних i керованих колiс. Дiдусь мiг годинами, доки я, маленька, сидiла в нього на колiнах, розповiдати тiльки про нiмецьку технiку й мою бабусю.
Його зацiкавило, яка вона, ота молода баварка, котра у своiх туфельках на високих пiдборах долае з такою легкiстю, немов у неi променад, перешкоди – уламки головного проспекту мiста. В руках вона несла стос пожовклих тек i думала про щось свое, раз за разом тривожно мотаючи головою з непокiрною гривою кучерявого рудого волосся. А потiм, уже в кафе, де вона незворушно i якось зухвало («безцеремонно» казав усмiхаючись дiдусь, згадуючи iхню першу зустрiч) розмовляла з ним, переможцем, полковником радянськоi армii, вiн усе для себе вирiшив i тiльки всмiхався тихцем. Вiн казав:
– Я вiдразу зрозумiв, що знайшов ii.
– Але дiдусю, вона ж була ворогом, нiмкенею? Ти не боявся, що нiчого не вийде?
– Нi. Вона була наполовину еврейкою – однiею з тих, небагатьох, хто вижив пiсля нюрнберзьких расових законiв[4 - Нюрнберзькi расовi закони – два расистських (насамперед антиеврейських) законодавчих акти («основнi закони») – Закон про громадянина Рейху та Закон про охорону нiмецькоi кровi й нiмецькоi честi.], i я знав, що зможу ii вивезти. Я боявся тодi тiльки одного, що вона не полюбить мене. Це одне, що мене бентежило, – вiдказував мужнiй герой, обпалений вiйною полковник iз пошрамованим обличчям i безлiччю нагород.
Дiдусь нiжно всмiхався, згадуючи мою бабусю. Я була тодi малою, аби замислитися про те, що й справдi боятися треба було iншого: бюрократичноi системи совкiв, котра зовсiм не жалувала шлюби своiх червоних командирiв iз нiмкенями.
– У нiй була якась таемниця. Щось таке, що вона пронесла в собi назавжди. Шкода, що ти не встигла з нею познайомитися, – казав iз гiркотою в голосi дiд i стискав своi старечi зiв’ялi губи. – Ти схожа на неi. У вас в жилах тече та таемниця…
Потiм дiд завжди зiтхав i переходив на свою iншу улюблену тему: нiмецьку технiку. Я бачила iхню з бабусею весiльну свiтлину, i хоча та була вицвiлою й переламаною саме посерединi ii усмiхненого, щасливого обличчя (старий фотопапiр твердiший за картон), все одно можу стверджувати: наречена випромiнювала свiтло краси. Щось у нiй було тендiтне, однак нездоланне. Щось доленосне. Їi погляд ясних очей зi староi пожовклоi свiтлини завжди супроводжуе мене…
Дiдусь менi залишив й iншi свiтлини в польовiй, шкiрянiй сумцi через плече – i вона, i всi тi свiтлини дiсталися менi в спадок iз назавжди прекрасною бабусею й до непристойностi молодим дiдом – молодим полковником, що щасливо всмiхаеться в об’ектив… А за ним лани широкi, й десь там, на задньому планi, полум’яний горизонт моеi Батькiвщини (чи то вiд сонця, що сiдае, чи вiд заграви пожежищ). Тiеi, яку вiн захищав вiд фашистських загарбникiв, так само, як i мiй другий дiдусь, щоправда, вже не вiд фашистських, а радянських окупантiв, за що й отримав кулеметну чергу напроти легендарноi Стiни розстрiлiв у тюрмi на Лонського[5 - Спецiалiзувалася на полiтичних в’язнях. Зокрема, в червнi 1941 року працiвники НКВС розстрiляли близько 1000 в’язнiв (згiдно зi свiдченнями начальника тюремного вiддiлу НКВС по Львiвськiй областi лейтенанта Лермана, 924 особи).]. Вiн був партизаном УПА. Його пiймали акурат на початку Сталiнградськоi битви. Середина 1942 року. На Схiдному фронтi катастрофiчно бракуе людей, але на вилов i розстрiл упiвських партизанiв солдат не шкодують – то було святе дiло для Коби. Вiн i своiх не жалiв, i чужими iнакодумцями не гребував. Левiафан мусив жити.
Моя мама – упiвський виблядок, покруч (бо було заведено вважати, що бабуся – комунiстка; не докопувалися, як комунiстка могла одружитись з упiвським партизаном). Якби не батько – кандидат наук, нащадок солдата, що «визволяв» Берлiн, героя вiйни, не бачити моiй мамi вишу. А так я народилася в сiм’i радянських iнтелiгентiв.
2
Макс зiтхнула. Зiтхаючи, вона вдихнула чисте, вологе повiтря нiмецького лiсу – нiби ельфiню вдихнула. Ковтнула щось казкове. Отримала подарунок.
Запахи сироi хвоi й мокроi землi. Повсюди перетиналися вiти тисячолiтнiх дерев-велетнiв i плюща, що вився по них. Одна велика сiро-бура непроникна хмара, проштрикнута посерединi стовбурами дерев так, нiби вона такою розп’ятою й народилася, повiльно рухалася на нас. А стовбури дерев стояли непорушно.
– Ти читала Гете? – запитала Макс.
– Хто? Я? Нi.
– Не в оригiналi. Хоча б щось?
– Нi, – так само iнертно повторила я, розмiрковуючи, чи варто продиратися крiзь хащi в пошуках його, замку.
– «Тiло велетня, що живе неподалiк звiдси, нiяк не слухаеться: рукам його i соломинки не пiдняти, плечам i в’язанки хмизу не знести. 3ате його тiнi, можна сказати, все до снаги. Ось тому-то на сходi сонця i заходi в ньому багато сили; ввечерi досить сiсти на тiнь вiд його потилицi, велетень потихеньку пiде до берега, i тiнь перенесе подорожнього через рiчку», – процитувала Макс, – Це Гете мiж iншим. Його казка «З розмов нiмецьких бiженцiв». Ловиш мою думку?
– Нi, не зовсiм. Я занадто втомлена, аби щось пiймати… Навiть ловити. Не те, що ти. Фея смакуе?
– Так. До речi… Ось слухай. На лiтературнi казки Нiмеччини вплинув не лише народний фольклор, а й французькi казки. Казки про фей, якi лягли в основу багатьох художнiх творiв, також стали джерелом i для цiеi гетiвськоi казки. А на тi, ну про фей, зокрема, вплинули французькi «Казки тисяча й однiеi ночi», перекладенi спочатку у Францii, а потiм у Нiмеччинi. Все мае свiй вплив, розумiеш? Усе пов’язано й реплiковано. Трохи. Зненацька. Все – постмодерн, насамкiнець, але знати це ти можеш тiльки, коли глибоко вивчиш тему, що тебе цiкавить. Інакше гадатимеш, що винайшов байсiкл. Хоча, насправдi, його давно вже винайшли. Твое вiдкриття – тiльки варiацii…
Я зазирнула в очi Макс. Менi було складно наразi перетравити цю iнформацiю, тож усе, на що я спромоглася сказати, це:
– Оце Остапа понесло…
– А це що значить? – поцiкавилася дiвчина.
– Украiнський вираз iз моеi батькiвщини. Що ти багато води ллеш i менi потроху стае нудно.
