Зеров. Поховальний промовець
– Спочатку я не розуміла, чому бачу якесь сяйво над тим чоловіком у плащі. Думала, сонце грає чи що. Він ще й в окулярах був. А потім, – Соля скривилась, ніби спогади завдавали їй фізичний біль, – потім він засвітився ще яскравіше. Я спочатку подумала, що ось… що це і є мій Перехресник. Але він дивився не на мене. Хлопець з газетами теж засвітився так само яскраво. Я раптом зрозуміла, що це і є Зустріч. Тільки не моя Зустріч.
– Що було далі? – врешті мовила пані Вікторія.
– Вони привіталися, здається. Я бачила, як щось говорили, просто не чула. А потім… вони розійшлися.
Як не дивно, після того, як вона врешті розповіла тривожну історію пані Вікторії, їй полегшало.
– Коли це було?
Соля зморщила чоло, уявляючи, що зараз слухатиме не надто приємні слова.
– Два тижні тому. Коли приїздили Віра з Мариною.
Пані Вікторія мовчки погладила рукою тканину, дістала тонкі довгі ножниці з візерунчастим руків’ям із шухляди столу. Ножиці зблиснули у світлі вмираючого вечірнього сонця, що торкнуло своїм промінням підвіконня в кімнаті. Швидкими вправними рухами розрізала тканину. Лишила на столі шмат, інше – знов згорнула в сувій, прибрала в шафу. Врешті спромоглась прокоментувати Соліну розповідь:
– Отже, часу в тебе ще менше, ніж я думала. Сукню пошиємо до завтра.
«Певно та сукня й від Апокаліпсису врятує», – подумки закотила очі Соля.
– Не врятує, – спокійно мовила Вікторія, – але зустріти Судний день у ній буде не соромно.
Шили до ранку. Пані Вікторія кроїла, як танцювала. Бігала пальчиками з голкою вздовж обрізаних країв, ніби єднала не тканину – матерію, саме життя зі смертю, темряву зі світлом. Соля обколола всі пальці і пригадала всі лайливі слова, що знала. Зауважила бідність лексикону, засмутилась. Під ранок зварила каву і цього разу її Наставниця не відмовилась від трояндових пелюсток. Пили мовчки, насолоджувались смаком і світанком, що постукав у вікно.
З крихітною філіжанкою в руках Соля стояла перед величезним дзеркалом у просторій спальні пані Вікторії. Карамельна сукня сиділа на ній, як раніше жодна сукня з усіх, що Соля носила в цьому житті і в попередніх, про які не пам’ятала. Пані Вікторія виглядала задоволеною і стомленою водночас.
– У такому вигляді візьму тебе з собою до особливої ложі.
– У театр? Ми шили сукню заради театру?
– Заради чого ще варто шити всю ніч? Хоча, якщо наполягаєш, можемо почекати до весни, Контрактовий ярмарок не за горами.
Соля не мала настрою для словесних боїв, надто гарним було її відображення. Наставниця перехопила її погляд у дзеркалі, сказала:
– Зустріти мене до зустрічі з Перехресником – це дуже, дуже погано. Однак ти перевершила себе. Бо побачити чужу Зустріч на Перехресті – це набагато гірше. Я не знаю, чому це місто тебе покликало, однак залишатися в ньому довго тобі не можна.
Соля розтулила рота, аби заперечити. Пані Вікторія випередила її:
– Я не гнатиму тебе. Поїдеш, коли сама вирішиш. Але дам пораду, врешті, маю на це право: їдь. Це місто зараз живе передчуттями, і всі вони – недобрі.
Соля спохмурніла.
– Поки що не можу. Щось тримає мене.
Сказала і ще більше заплуталась у своїх відчуттях. Не розуміла, чому залишається, на що чекає.
А вже ввечері у своїй мереживно-карамельній сукні Соля в супроводі пані Вікторії розглядала здивованими очима нових знайомих незнайомців. Наставниця її помахом руки вітала друзів, усміхалась клієнткам, що прибули до театру в супроводі поважних чоловіків, із серйозним виглядом переповідала Солі міські плітки. Сцену осяяло світло, відрізавши зал від акторів стіною мороку. Соля широко розплющила очі і забула, як кліпати, на годину. А вже в антракті її закрутив буревій нових знайомих, що обговорювали побачене. Чоловіки у формі і костюмах, жінки – у сукнях. Соля вихопила з натовпу знайоме обличчя, усміхнулась – до них підійшла Віра з чоловіком. Пані Вікторія щось говорила, представляла підопічну, запитувала про дітей. Віра ввічливо відповідала, її кремезний, як здалося Солі, чоловік яснів усмішками і блискав доброзичливим сміхом з очей.
Уже потім Вікторія розкаже їй, що той добрий повновидий пан – професор Академії мистецтв, художник і неперевершений майстер збирати навколо себе веселе коло талановитих людей.
– Талановитих? – перепитає Соля і усміхнеться, – талановитих у чому?
Голос Георгія Нарбута – а саме так звали Віриного чоловіка, – прогримить у неї над вухом:
– Не просто талановитих! А як казав один мій знайомий – царів! Царів у поезії і в алкоголі!
І додасть більш стриманно:
– Великих у своїй співецькій долі.
Вікторія розсміється своїм ввічливим сміхом і перепитає:
– Хто ж цей дотепний знайомий?
Однак відповідь потоне в розмові і голосних вибухах сміху, оплесках і вигуках.
А потім Соля побачить десятки нових облич, почує нові імена, які того вечора ні про що їй не скажуть, нічим не здивують, забудуться відразу, лиш пролунавши. За кілька років вона зрозуміє, що того вечора їй було даровано кілька щасливих спокійних годин, розмов із майбутніми друзями, компліменти й сміх, вино і усмішки. Кілька годин, неоціненних і не оцінених по праву того дня.
Тільки два обличчя запам’ятаються їй, тільки дві пари очей на мить вирвуть із майже медитативного стану розслабленного спокою. Перша – блакитна, різоне, як лезо ножа. Очі – виклик. Соля втупиться в обличчя власника цих очей і остовпіє на мить. Надто юне, надто свіже. Років сімнадцять, не більше. Форма гімназиста. Та здивує її більше за все, що обличчя виявиться знайомим.
Друга пара – очі – лагідний дотик. Очі – промені. Смарагдовий відблиск. Упіймавши Солін зосереджений погляд, Вікторія прошепоче:
– Це помічник хормейстера. Навіть Садовський його хвалив. Кажуть, і поет, і музикант.
Дивний дзвіночок продзвенить у вухах Солі, стисне зсередини щось сховане під мереживом і теплою карамеллю сукні. Вона обірве на півслові співрозмовника, злякано пошукає очима пані Вікторію, що хвилину тому стояла поруч, але відійшла до гомінкого гурту «Ложі Нарбута», певно, тої особливої ложі, про яку говорила вранці. Не знайде і почне продиратися крізь форму і мережива, сміх і чужі розмови туди, де в темряві коридору зникла голова в шапці густого волосся.
Театр, як виявилось, не весь охоплений світлом ліхтарів та софітів, є в ньому закутки, сповнені густої кави мороку. Такий коридор поглине Солині коси, що ковзнуть по спині, зблиснувши в теплому світлі зали, перш ніж повністю пірнути в темряву. Стукіт підборів. Тиша. Соля зупиниться, потім повільно рушить, звикаючи до темряви, майже навпомацки пробираючись далі. Ще два кроки, стукіт. Хтозна, серця чи підборів. Той, за ким вона йшла, пірнув у цей коридор усього лиш на хвилину раніше. Невже розтанув тут, у терпкій пітьмі? Захлинувся безліхтарною темрявою?
Ішла і сподівалась, що спалахне світло. Раптово заллє усі темні закутки. Викреслить своїм сяйвом Перехрестя, яке вона так довго шукала, якого прагла. Світло спалахнуло, але не яскраве, ледь помітне. Таке не могло на рівних конкурувати з темрявою коридору, хіба позначити на стіні рівний прямокутник вікна, а на ньому – чіткий силует. Темний, як найчорніша кава пані Вікторії, без краплини вершків. Силует видихне дим, як один із біблійних демонів, і, як привидиться Солі, зблисне вуглинками очей.
– Ви когось шукали? – майже лагідно запитає демон біля вікна.
– Думала, що вас. Тепер бачу, що ні, – відповість вона, розтираючи язиком по піднебінню гіркоту розчарування.
– З кимось сплутали?
– Напевно.
Демон згасить цигарку. Соля зітхне, майже схлипне. Вони разом підуть до виходу, до сліпучого прямокутника дверей, де в залі лунає сміх і переповідаються плітки, де є особливі ложі і змагаються в дотепах царі поезії, імператори алкоголю.
– Павле! – раптовий вигук, радісно-збуджений, примусив Солю здригнутися.
Пролунав надто близько, надто бадьоро, після сонної темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солі в коси, зробивши їх ще важчими.
Демон поруч із Солею з тонкими рисами обличчя, високий і стрункий, усміхнувся комусь, змусивши її прослідкувати за його поглядом. До них підходив чоловік. Сірий костюм, скельця окулярів. Великий ніс, повні губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя раніше. Соля майже чула, як ці повні губи щось говорили хлопчині з газетами, там, далеко, на Перехресті. Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формі гімназиста, зовсім не випадковість? Він був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрі. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою і спілкуванням із друзями, зовсім не підозрюючи, що хтось ходить за ним назирці, стежить за його рухами, намагається відвести від нього найменшу тінь загрози.
Ось він який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що він – не її Перехресник? Чи Перехресники взагалі не повинні бути гарними? Хтозна.
Чужий Перехресник стояв і ввічливо усміхався, певно очікуючи, що демон представить його Солі. Демон так само ввічливо усміхався, зберігаючи делікатне мовчання. Соля без усмішки чекала, спостерігаючи за обома. Вирішила відрекомендуватися самостійно, навіть повітря в легені набрала. Її випередили.
– Мій друг – Микола Зеров, – урешті сказав демон.
Виявляється, у цих дітей диму й темряви теж можуть бути друзі.
– Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.
– О ні, давайте сьогодні без звань, бо мені доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – відповів Перехресник.
Професор! От чого той хлопець убрався гімназистом.
– Тільки скромний помічник, – злегка схилив голову в бік Солі, – Павло Тичина.
Пан професор Микола Зеров, тільки зараз зрозумівши, що вони не знайомі, звів брови на свого високого лоба.
– Соля, – не надто інформативно відрекомендувалась вона. Її співрозмовники в очікуванні детальніших роз’яснень зберігали мовчання.
– Соломія, – видала вона максимум відомостей, які справді могла розголошувати.
– Дуже приємно, – усміхнувся демон Павло Тичина, помічник хормейстера.
– Надзвичайно приємно, – скопіював його усмішку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.
Війнуло трояндовим ароматом – до них підпливла пані Вікторія з історією про малювання грошей. У цій історії чомусь фігурувало ім’я Віриного чоловіка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетників? Дивне місто. Пан професор і помічник хормейстера жваво обговорювали розказане, далі розмова різко пере- йшла на книги. Соля похитала головою – божевільні люди, як вони звели все в один логічний ланцюжок?
Чужий Перехресник пожвавішав, змінив навіть тембр голосу, зблиснув скельцями окулярів. Говорив палко. Соля подумки відзначила, що на лекціях його, напевно, слухають. Він навіть спровокував її перепитати незрозуміле:
– Семпер легендум?
– Semper legendum[2], – усміхнеться він, – удома варто тримати тільки ті книги, які завжди перечитуються.
– Сумніваюсь, що в тебе лиш такі. Певно, загородив книгами всю квартиру.
– Загородив, але кожну хочу розгорнути. Бракне часу.
Соля знизала плечима.
– Я люблю казки.
Професор зауважив:
– Майже всі книги глибоко всередині – казки. Ми лиш переповідаємо одне одному забуті сюжети.
Помічник хормейстера усміхнувся.
– Як щодо поезії?
– Поезія звертається до давніх переказів і образів у першу чергу. Врешті, поезія має у своєму розпорядженні обмежений розмір. Прозовий твір може дозволити собі розлогість мовлення, для поезії – це страшенне марнотратство. Хіба ж ви обираєте звичайні, ненасичені тисячами змістів слова? Ні, ви шукаєте слово чи образ, який однією своєю появою в рядку змусить читача згадати найстрашніші нічні жахи, найсолодші миті життя, тисячу відчуттів, відтінків кольору, дозволить торкнутися неба і впасти в безодню Тартару.
– Ви говорите як поет, – сказала Соля.
– О ні, власні поезії мені видаються сухариками. Я тільки скромний перекладач.
– Занадто скромний, – зауважив Тичина.
У пам’яті Солі вони лишаться такими, якими були того вечора: Микола Зеров, пан професор, скромний перекладач, що говорив про казки і поезію, чужий Перехресник, і Павло Тичина, гарний, як демон, поет і музикант, помічник хормейстера.
V. Трунок і лезо
Зима 1918 року була страшною. Певно, усі погані знаки, що ними пані Вікторія не стомлювалась лякати Солю, стали передвісниками цієї зими. Соля залишилась у Києві. Щодня, заварюючи каву, не могла зрозуміти, сердиться пані Вікторія через її присутність чи радіє їй.
Вони майже не виходили з дому, а клієнтки та учениці її Наставниці перестали з’являтись у майстерні. Однак ранок Соля починала незмінно – з кави, протирання вивіски вологою ганчіркою і поливання трояндового куща в горщику, що тепер переїхав з вулиці у передпокій. Ні цукор, ні кава, ні вершки не зникли з їхнього столу, Соля подбала і про інші продукти. Пані Вікторія лиш уважно придивлялась до рук Солі, коли та накривала на стіл чи подавала страви. Щось підозрювала? Про щось хотіла запитати? Не запитувала.
Іноді вона виходила в місто, хоч пані Вікторія не схвалювала ці її походи.
– Якщо ті червоні варвари зіпсують твоє миле личко, тобі вкрай важко буде увійти в довіру до свого Перехресника, – буркотіла під носа.
– Тоді вже хай нарікає на себе, – відповідала Соля, – міг би з’явитися раніше.
На вулицях було малолюдно, якщо не рахувати тих, що вже не могли піти, лишались лежати купами на площах. Хто їх судив і за що – Соля не надто розуміла. Знала тільки, що в місто прийшло щось лихе. Те, що примусило жінок перестати шити сукні для театру, а квіткарок продавати квіти серед зими. Те, що зробило всі розмови про поезію дивними і недоречними, а хорошу каву і свіжі вершки – дорогоцінними. Капелюшки пані Вікторії раптом змарніли, зблякли кольорами.
– Чого вони прийшли в місто? – питала Соля, маючи на увазі солдатів Муравйова.
– Аби допомогти робітникам скинути пута поневолення.
– Хіба в нас так багато робітників? Ще й у путах?
– Тоді зубожілим селянам.
Якщо селяни й були такими, в очі це не кидалось. Принаймні не Солі, яка зараз думала про повновиду жінку, що продавала їй вершки і молоко.
Вікторія сумно всміхалась. Урешті відповідала вже без гіркої іронії:
– Їм потрібен хліб.
Це пояснення звучало логічніше, особливо в контексті постійного грабунку місцевого населення новоприбулими. Певно, аби почати рятувати селян, їх спершу потрібно було зробити такими, що прагнуть рятунку.
Соля гортала сторінки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит їй вручив Павло Тичина під їдкий коментар Миколи Зерова:
– Нагутенбержив?
У зошиті було надто багато сонця для цієї холодної зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета віднайде містичну темряву передапокаліптики, яка пасувала б зимовому місту.
Містика була, темряви – ні. Зошит сліпив променями, примушував перечитувати сторінки знов і знов. Стурбована ще звечора пані Вікторія вихопила його із Солиних рук і безапеляційно сказала:
– Їду за місто. Вірині діти захворіли.
Вірин чоловік-фальшивомонетник, якого Соля більше так і не бачила зі самої зустрічі в театрі, виявився ексцентричною особою. Пані Вікторія не стомлювалась стверджувати, що Георгій Нарбут – геніальний художник, графік і взагалі професор Академії мистецтв. Однак Соля часто іронізувала про його «темне минуле».
– Він мріє створити ескізи перших українських грошових знаків, а не підробки! – шипіла пані Вікторія.
– Чого ж дружина забрала дітей і поїхала за місто? – запитувала Соля, переповідаючи міські плітки.
З якого дива пані Вікторія так переймалась Віриними дітьми, для Солі було загадкою. Урешті – зима, напевне, застудились.
– Кашлюк, – відрізала пані Вікторія, збираючи речі.
Соля знала, що таке кашлюк. Отже, не просто застудились. Згадала дівчинку в сірому пальтечку, її упевнене:
– Солов’ї швидко літають.
Відчула тривогу, що стелилась шлейфом за її Наставницею. Зітхнула. Що їй було до малої? І чому зараз вона думала про холодний серпанок роздратування її матері?
– Боляче? – запитувала Солю дівчинка десь на споді свідомості.
– Боляче, – подумки відповідала їй Соля, думаючи про сто днів кашлю, що примушує задихатися.
Пані Вікторія озирнулась на порозі.
– Я можу допомогти, – тихо сказала вона Наставниці.
– Звичайно. Наглянеш за майстернею.
Витримала паузу, примусивши господиню зустрітись із нею очима.
– Я можу допомогти, – сказала впевнено, намагаючись прибрати будь-який натяк на питальну інтонацію.
Стверджувала, а не питала дозволу. Бо й справді могла.
Пані Вікторія зміряла її поглядом.
– Он воно що, – розуміюче усміхнулась. – Свого часу мені варто було б вислухати тебе до кінця.
– То вислухайте зараз, – спокійно сказала Соля.
Вони стояли не на Перехресті, це була не перша їхня зустріч, яку слід було б ознаменувати цими словами, однак в маленькій майстерні у будинку на Паньківській серед зимового страшного міста залунали слова Зустрічі:
– На Перехресті зустрілись ми.
– І Перехрестя вкаже нам шлях і судитиме нас. Моя зброя – лезо.
– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну репліку Соля.
Пані Вікторія повернулась від дверей до канапи.
– Клопоту з тобою з кожним днем більше.
Сіла. Подивилась на Солю, ніби прикидала, скільки тканини піде їй на нове вбрання. Соля мовчала.
– Ти знаєш, що таких, як ти, майже не лишилось?
Дурне питання, нащо відповідати.
– Якби я…
«Якби ти знала відразу, ти відправила б мене з міста ще минулої осені. Хто б сумнівався?».
– Як…
«Як взагалі Геста відпустила мене? Скажімо, вона не була в захваті від ідеї».
– Як…
«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотіла».
Вікторія капітулювала. Є ситуації, від яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.
– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напівофіційну згоду.
– Заспокойтеся і випийте кави, я зготую, – відповіла Соля, – я все зроблю.
Вікторія майже впала на канапу і завмерла. Сиділа на ній, зі своєю ідеально рівною спиною і тендітними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась філіжанки, яку простягла їй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нічого не коментувала.
Соля зникла у кухні на півтори години, а коли повернулась у вітальню, побачила пані Вікторію в тій самій позі на канапі. Лиш кава була вже випита і дивні темні візерунки вкривали денце і стінки маленької філіжанки.
– Знаєш, – сказала їй пані Вікторія, – мені ніколи і ніхто такого не говорив.
Соля знала. Перехресницям такого не говорять.
«Заспокойтеся і випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирішу твої проблеми».
Простягла горнятко. Тендітні руки пані Вікторії обхопили його як найцінніший скарб. Уже на порозі, озирнувшись, Наставниця мовила:
– Навесні вони підуть з міста. Ти маєш теж піти, тоді буде безпечно. Твій Перехресник не в Києві, інакше б ти його вже зустріла. Довше тобі не можна лишатись.
Соля ледь помітно кивнула. Усе ніби стало на свої місця. Пані Вікторія вийшла, загорнувшись у каптур із лютневої хуртовини, розтанула в танці колючих сніжинок за вікном. Повернулась за кілька днів і привезла Солі тоненький аркушик із дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозуміла, що великий і червоний стіл – то імератор на ліжку (напевне, у ковдрі), а скелет у короні, який сидів на животі в імператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усередині якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.
– Соловей? – запитала пані Вікторія.
– Хто ж як не він, – усміхнулась Соля.
А вже за місяць вона склала учетверо аркушик і поклала його на дно потертої валізки, з якою прибула в Київ більше ніж рік тому. Німці акуратно прибрали з вулиць міста недобитки армії Муравйова, Соля зрозуміла, що їй час їхати.
Пані Вікторія не проводжала її до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток із чимсь їстівним, обійняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулиці. Соля піднялась хиткими сходинками, сіла, кинула погляд на вивіску. Хтозна, чи дивилась зараз на неї пані Вікторія з вікна вітальні. Фаетон рушив.
На вокзалі було багато людей і бруду. Здивована Соля роззиралась навсебіч, намагалась зрозуміти, що відбувається. Вона вже ладна була повернутись до фаетона, з якого вилізла хвилину тому і розпитати про все у візника. Навіть зробила кілька кроків у його бік, як чиясь рука вихопила її валізку. Соля різко розвернулась, відкинувши косу на спину, різонула поглядом струнку постать поруч.
– Наступного разу попереджай, – сердито мовила, упізнавши знайомого.
Іронічний розслабленний настрій покинув її з початком зими. Усе частіше вона відчувала роздратування і злість, усе рідше могла дозволити собі розсміятися з наївно-дружньої витівки. Демон-поет теж не виглядав життєрадісним. Сумна усмішка, занадто блискучі очі.
– Інакше спопелиш мене поглядом? – серйозно перепитав він.
– Спопелю, – байдуже відказала Соля.
Повз них пропливли дві труни на підводі, заголосили жінки.
– Що відбувається? – запитала Соля.
– Не бачиш? – катував її питаннями замість відповідей Тичина.
Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагідну вдачу і сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навіть собі не могла дати відповідь, за що так любить його вірші і ненавидить його самого. Бо не засяяв?
Він повільно розглядав валізку, яку тримав у руці.
– Їдеш? Куди?
– Не можу сказати.
– Це ж чому?
– Ще не знаю.
– Тоді як же ти їдеш? – здивовано запитав.
– Я їду звідкись, а не кудись. Їду з міста.
– Це місто не з тих, які так просто відпускають.
Соля звела руку, вихопила валізку.
– Мене відпустить.
Він усміхнувся.
– Сподіваюсь, мене теж. Колись.
Простягнув їй аркуш без коментарів. Узяла, не читаючи, сховала в кишеню. Покинула його під брудним небом ловити обличчям скупі промені напіввесняного сонця. Йшла і сама не знала куди. Мала б у бік колій, ішла від них. Іти було важко, чобітки грузли в багні, валізка тягла руку вниз. Сумна процесія, частиною якої вона стала, несла її геть від вокзалу.
Люди вважають, що пливти за течією – погано. Перехресниці знають, іноді пливти за течією – вкрай необхідно. Соля попливла. Іти стало легше, вона майже не відволікалась на валізку, що іноді чіплялась за пальто, роздивлялась людей. Намагалась зрозуміти, кого ховають, чому такий великий натовп. Кількості домовин не дивувалась – урешті, Соля бачила вдосталь трупів на вулицях цієї зими. Певне, якесь перепоховання. Ішла майже у трансі, не помічаючи, як минули будинок Центральної Ради. Натовп зменшився. «Певно, вийшли на фінішну пряму», – подумала Соля.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Aut cum scuto, aut in scuto (лат.) – зі щитом або на щиті.
2
Semper legendum (лат.) – завжди перечитуване.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги