Буйний День
– А який це, по-твоєму, чималий? – спитав унизу Бетлс, що ніжно обіймав йому ногу.
– Еге, скільки? Який це, по-твоєму, чималий? – загукали інші.
Буйний День подумав хвильку.
– Чотири або п’ять мільйонів, – повагом промовив він нарешті й підніс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регіт. – Але я не заганятимусь дуже, підведу риску й під мільйоном. Зате ж ані на унцію не менше! Тільки тоді піду з цього краю.
Його слова знову зустрінуто вибухом глуму. Досі ще нікому не траплялось не те що мільйона – сотні тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконі не сягав п’яти мільйонів.
– Слухайте, – крикнув Буйний День, – ви бачили, яку купу золота загарбав сьогодні Кернс? До прикупу він був нам не страшний. Його три королі мало чого були варті. Але його серце чуло, що йде четвертий, і він узяв його. Отак і моє серце щось чує. На Юкон іде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, ані про Березовий струмки. Про них і говорити не варто. Я кажу про справжнє золото, що від нього вам волосся дубом стане. Воно вже лізе з землі, і ніщо його не спинить. Воно вилізе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то мої сліди приведуть вас кудись до Стюарту, Індіяни чи Клондайку: тільки привезу пошту й зараз лечу на ті річки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопці, багате золото під самим дерном, по сто доларів на миску, і п’ятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!
Він підніс до рота чарку віскі.
– За те, щоб усі ви взяли свою пайку з нього!
Він випив віскі, зліз зі стільця й знову потрапив у Бетлсові ведмежі обійми.
– Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогодні не поїхав, – сказав підійшовши Джо Гайнс. – Я допіру дивився на градусника надворі. Мороз кусається: шістдесят два під нулем, і до того йдеться, що спуститься ще. Ліпше перечекати.
Буйний День осміхнувся, й старожитці довкола зареготали.
– Отакі ви, безрогі! – гукнув Бетлс. – Боїтеся маленького морозцю! Погано ж ви знаєте Буйного Дня, коли думаєте, що мороз його спинить.
– Приморозить собі легені, та й годі, – відмовив Гайне.
– Авжеж, приморозить собі смочка в роті. Ти, Гайнсе, у цій стороні щойно третій рік, ще не призвичаївся, а я сам свідок, як Буйний День пройшов по Койокуку п’ятдесят миль за день, коли градусник показував сімдесят два градуси.
Гайне насуплено похитав головою.
– Отак же й приморожують легені, – жалісним голосом промовив він. – Як Буйний День виїде перше, ніж пересядеться мороз, то нізащо не витримає! Адже ж він їде без намета й без опони.
– До Даї добра тисяча миль, – сказав Бетлс, вилізши на стілець і обхопивши Буйного Дня за шию, щоб не впасти. – Тисяча миль, я сказав. До того ж сама невтерта дорога, а проте я йду в заклад із першим-ліпшим чечаком на що завгодно, що Буйний День за тридцять днів буде там.
– Пересічно по тридцять три милі на день, – нагадав Док Вотсон. – Я знаю, що це таке, бо сам попоїздив. Як захопить його хуртовина на Чілкуті, то цілий тиждень може продержати.
– Тринди-ринди! – відрубав Бетлс. – І назад тисячу миль він так само проїде за тридцять днів! Ставлю п’ятсот доларів, і кат бери хуртовину!
Щоб підперти свої слова, він витяг торбинку із золотом, завбільшки з болонську ковбасу, і шпурнув її на стіл. Док Вотсон кинув і свою поряд.
– Згода! – гукнув Буйний День. – Бетлс правду каже. Я теж закладаюсь на п’ятсот доларів, що за шістдесят днів, лічивши від сьогодні, я спинюся з дайською поштою перед дверима «Тіволі»!
Довкола недовірливо загомоніли. З десятеро чоловік повитягали свої торбинки. Джек Кернс протиснувся крізь юрбу й став перед Гарнішем.
– Іду з тобою в заклад, Буйний Дню! Два проти одного! Ти не повернешся ані за сімдесят п’ять днів!
– Не треба мені твоєї ласки, Джеку! – відказав Гарніш. – Ставлю порівну, і за шістдесят днів.
– Сімдесят п’ять днів! Два проти одного, що не повернешся! – уперто правив своєї Кернс– П’ятдесята Миля вже звільниться з-під криги, і при березі лід підтане.
– Що ти в мене виграв, Джеку, те твоє, – не поступався Гарніш. – І в такий спосіб ти мені нічого не повернеш. Я з тобою не закладаюся. Ти просто хочеш дати мені грошей, але я тобі ось що скажу, Джеку: моє серце теж чує, що я своє надолужу! Незабаром я все відіграю. Пожди тільки, поїш знайдуть велике золото вище по Юкону. Тоді ми з тобою сядемо «без стелі» й так заграємо, що аж дим піде! Згода?
Вони стисли один одному руки.
– Звісно, він повернеться, – прошепотів Кернс до Бетлса. – Ставлю п’ятсот, що Буйний День повернеться за шістдесят днів! – додав він уголос.
Біллі Ролінз забився з ним, а Бетлс стиснув Кернса в обіймах.
– Їй-богу, і я хочу забитися! – сказав Олаф Гендерсон, відводячи Гарніша вбік від Бетлса й Кернса.
– Хто виграв – ставить могорич! – закричав Буйний День, заклавшися з ним. – А я певен, що виграю! Тільки шістдесят днів довго чекати, кажіть, хто що питиме, запиваки! Хто що питиме?
Бетлс із чаркою віскі в руці виліз на стілець і, похитуючись, завів пісню, єдину, яку знав:
Се Генрі Ворд Бічер, здається мені,І школи недільної учителіП’ють сік сасафрас, мов воду.Та свій я заставляю вік:Якщо вони п’ють сік,То сік із забороненого плоду.Юрба підхопила хором:
Та свій я заставляю вік:Якщо вони п’ють сік,То сік із забороненого плоду.Хтось відчинив надвірні двері, і кволе сіре світло зазирнуло до шинку.
– Буйний день! Буйний день уже! – гукнув хтось.
Гарніш одразу рушив до дверей, відгортаючи вниз навушники своєї хутряної шапки. Кама стояв надворі біля санок, довгих і вузьких, сім із половиною футів завдовжки й шістнадцять дюймів завширшки. Їх дно, зашите дощечками впоперек, підносилось на шість дюймів над полозками на підрізах. На них, поперев’язувані міцним ремінням із лосячої шкіри, лежали брезентові мішки з поштою, одежа та харчі на людей і собак. Перед санками, позгортавшися калачиком, в один ряд лежало п’ятеро собак, укритих інеєм. То були ескімоські пси, дібрані зростом і мастю, усі надзвичайно великі й сірі. Від своїх хижих іклів аж до кудлатих хвостів – усі вони, як один, достоту нагадували вовків. Та вони, власне, й були вовки, приручені, звісно, а все ж вовки і з вигляду, і натурою. Зверху, застромлені під реміння, лежали напоготові дві пари широких плетених лижв.
Бетлс показав на позшивані в укривало шкурки полярних зайців, що виглядали з одного мішка.
– Оце й уся його постіль! – сказав він. – Шість фунтів хутра. Це найтепліше, що він має. Але нехай мене лиха година візьме, коли я під ними нагрівся б! А я теж чогось вартий! Буйний День сам пашить, як пекельна піч, ось що.
– Не хотів би я бути отим індіянином! – зауважив Док Вотсон.
– Він його зажене, ухоркає до смерті! – аж простогнав у захваті Бетлс. – Я добре знаю, адже ж я бував із ним у дорозі! Цей ніколи у світі не стомлюється. Він не тямить навіть, що то воно є втома! Якось при сорока п’яти градусах під нулем він цілий день ішов у мокрих панчохах! Ну, хто ще на світі може таке утнути?
А тим часом Буйний День прощався з усіма, хто юрмився навколо нього. Діві конче заманулося його поцілувати. Гарніш, хоч і стуманілий ще від віскі, збагнув, проте, як не зачепитися за фартухові поворозки. Він поцілував Діву, але так само щиро поцілував і інших трьох жінок. Натягли довгі рукавиці, він підняв собак і став на своє місце біля кермової жердини в передку санок.
– Ну, голуб’ята, гайда! – гукнув він.
Собаки налягли всією своєю вагою на шлеї, припали до снігу, аж риючи його лапами, і, нетерпляче повискуючи, подались уперед. Буйний День і Кама мусили бігти, щоб не відстати від них. Отак бігом люди й собаки перехопились через високий берег, спустились на кригу замерзлого Юкону і незабаром зникли в сивій імлі.
Розділ IV
На льоду шлях був утертий, лижв не треба було, і собаки пробігали пересічно по шість миль за годину. Буйний День і Кама по черзі заступали один одного біля жердини. Кермувати санками та бігти поперед них була робота важкенька. Той, хто змінився, біг позаду, а часом, скочивши на санки, спочивав.
Праця була тяжка, зате підгониста. Вони мчали, що було духу, користаючи, поки можна, з утертої дороги. Згодом, коли доведеться їхати без дороги, то й три милі на годину буде добре. Тоді вже не підбіжиш за собаками і не під’їдеш, не спочинеш. Тоді бігти біля жердини не мудра буде справа. Тоді віддихаєш біля неї після тяжкої праці – пробивати дорогу собакам на своїх лижвах. Це вже робота не вельми підгониста. А далі ще будуть такі місця, де, щоб продертись уперед, доведеться до кривавого поту працювати серед крижин, що громадяться одна на одну. Тоді радий будеш і милі на годину! Такі крижані зашерети неминучі. Правда, вони недовгі, але й миля на годину потребує нелюдських зусиль.
Кама й Буйний День не балакали: і робота не сприяла, та й удачею вони обидва були мовчазні за ділом. Коли-не-коли, як уже конче треба, вони кидали один одному слово-друге. Кама здебільшого тільки буркав. І запряг біг тихо, хіба вряди-годи висне чи загарчить котрий собака. Чути було тільки, як сталеві полозки скреготять по нерівному льоду та як порипують санки.
Неначе стіна стала між гомоном «Тіволі» та новим світом, що в нього поринув Буйний День, світом тиші й супокою. Ніщо ніде й не ворушилось. Юкон спав під трифутовим крижаним покривом. Ані найлегший вітерець не подихав. Сік застиг у стовбурах ялиць, що лавою здіймалися обабіч річки. Дерева з до краю обважнілим від снігу гіллям неначе закам’яніли. Найменше здригання – і сніг би осипався з них, але він не осипався. Санки були єдина цяточка життя й руху серед цього урочистого спокою. Прикре скрипіння полозків тільки підкреслювало навколишню тишу.
Це був мертвий світ, мертвий і сірий. Година стояла ясна й суха. Ані сліду вологи в повітрі, ані туману, ані мли; проте небо скидалося на сиве шатро. Жодна хмаринка не потьмарювала блиск дня, але не було й сонця, щоб йому цього блиску надати. Далеко на півдні сонце неухильно підбивалося зісподу до обрію, але між ним та замерзлим Юконом стояла горбовина землі. Юкон лежав у пічній тіні, і самий день був, властиво, тільки довгим смерканням. За чверть години до полудня, коли річка, загнувши розлогу луку, відкрила окові широкий простір на півдні, краєчок сонця виткнувся понад обрій. Але воно не підіймалося круто вгору, а посувалось положистою кривою лінією і опівдні своїм спіднім краєм тільки ледь-ледь піднялось над обрієм. То було притьмарене, бліде сонце. Його проміння не гріло, і на сонячне кружало можна було дивитися просто, не примружуючи очей. Ледве дійшовши полудневої лінії, воно вже почало спускатись положистою дугою за обрій, і земля знову загорнулася в тінь.
Люди й собаки все бігли та бігли. Щодо харчування Буйний День був справжній дикун, такий самий, як і його Кама. Обидва вони могли їсти, як і де доведеться. Коли наїдалися й напивалися донесхочу, а коли не мали ріски в роті хтозна як довго. Собаки їли тільки раз на день, і лише зрідка їм перепадало більш, як по фунту сушеної риби на кожного. Вони були ввесь час голоднющі й заразом у якнайліпшому стані. У них, так само як і в їхніх предків-вовків, травні процеси були вкрай економні й досконалі. Ніщо не марнувалось, усе з’їдене до крихти перероблялося на енергію.
Кама й Буйний День подібні були до них. Нащадки поколінь, що чимало на собі витерпіли, вони також могли багато витерпіти. Вони споживали саме в міру потреби, і не більше. Невеличка кількість їжі давала їм величезну енергію, бо в них у організмі ніщо не пропадало. Виніжений городянин, що працює за письмовим столом, звівся б нінащо й страждав би хтозна-як від того харчу, що їли Буйний День та Кама і що давав їм снагу до найтяжчої фізичної праці. Вони добре знали те, чого не знає кабінетний працівник, – що то є бути ввесь час голодному, – і через те могли їсти коли завгодно. Їхній апетит завжди був при них і завжди був вовчий. Вони пожадливо ковтали все, що їм подавалось, і ніщо їм ніколи не вадило.
Десь близько третьої години пополудні довге смеркання зійшло на ніч. На небі висипали зорі. Великі, яскраві, вони миготіли, здавалось, над самою головою. У їхньому світлі люди й собаки бігли й бігли далі. Вони не знали втоми. А це ж був не якийсь особливий день, тільки перший з шістдесятьох таких самісіньких днів. Хоча напередодні Буйний День прогуляв, протанцював, прокубрячив цілу ніч, на ньому це не відбилось анітрохи: по-перше, через його надзвичайну життєву наснагу, а по-друге, через те, що таких ночей у нього в житті було не густо. Склянка кави перед сном дужче б уплинула на людину кабінетну, ніж на Гарніша пиятика та гульбощі упродовж цілої ночі.
Буйний День не мав годинника, але він відчував час і досить точно визначив його якось підсвідомо. Коли, на його думку, минула шоста година, він почав назирати місця для ночівлі. Юкон саме робив коліно, і дорога перетинала річку. Не побачивши по цім боці підхожого місця, вони подались на той бік. До другого берега було з милю, та на половині дороги вони натрапили на крижаний зашерет і втратили цілу годину, пробиваючись поміж крижинами. Нарешті Буйний День нагледів те, чого вони шукали: суху деревину недалеко від берега. Кама щось буркнув задоволено. Санки виїхали на берег, подорожні почали лаштуватись на ночівлю.
Розподіл праці в них був досконалий. Кожен знав, що йому робити. Буйний День узяв сокиру й розрубав суху ялицю, а Кама лижвою розгріб на два фути сніг на річці й другою сокирою наколов льоду варити страву. Клаптем сухої березової кори розпалили вогнище. Буйний День заходився куховарити, а індіянин розвантажив санки, роздав собакам пайку сушеної риби і повісив торбу з харчами високо на гілляку, щоб вони не могли доскочити. Тоді зрубав невеличку ялинку, обчухрав її, утоптав сніг при вогнищі, застелив його щільно свіжим пагіллям і кинув на нього свого й Гарнішевого мішки. Там були сухі панчохи, спідня білизна та укривала із заячих шкурок. У Ками було їх два, а в Буйного Дня тільки одне.
Вони працювали безупинно, мовчки, не марнуючи часу. Кожен справляв, що треба, не зважаючи й не чекаючи на другого. Як не стало льоду до варива, Кама мовчки пішов наколоти його, а як собака випадком звалив поставлену лижву, Буйний День поставив її знову на місце. Поки кипіла кава й смажилося сало, він заколотив млинці й приставив до вогню великого казанка з бобами. Кама повернувся з річки і, сівши скраєчку на ялинове гілля, заходився лагодити збрую.
– Боюся, що Скукум і Буга знов буде погризся, – сказав він, беручись до їжі.
– Наглядай за ними, – коротко відповів Буйний День. Ото була й уся їхня розмова при вечері. Раз за їжею Кама лайнувся, скочив і, вхопивши головешку з вогню, кинувся розбороняти собак, що зчепилися гризтись. Буйний День, напихаючи собі рота, не переставав кидати шматочки льоду в бляшаний казанок, де вони танули. Вечерю впорали хутко. Кама підкинув дров у вогонь, нарубав їх на ранок і взявся знову до збруї. Буйний День, не жалкуючи, накраяв сала й укинув у казанок, де варилися боби. Попри сильний мороз, мокасини в обох були мокрі. Коли все впорали й можна було вже не злазити з острівця намощеного гілля, вони постягали їх і повісили сушитися на застромлених біля вогню патичках, повертаючи то одним, то другим боком.
Коли боби вкипіли, половину їх Буйний День висипав у торбину на півтора фути завдовжки й три дюйми завширшки й залишив на снігу, щоб добре замерзло, а решту покинув у казанку на завтра, на сніданок.
Було вже пізніше за дев’яту годину. Собаки давно втихли. Потомлені тварини поскручувались калачиком у снігу, поховавши писки й понакривавшися зверху кудлатими вовчими хвостами. Люди й собі стали лагодитися спати. Кама розстелив своє хутряне укривало і закурив люльку. Буйний День скрутив цигарку з рудого паперу.
– Я гадаю, ми сьогодні пройшли миль із шістдесят, – сказав він.
– Так і я гадай, – відповів Кама. То була їхня друга розмова за вечір.
Поскидавши свої парки, вони понадягали вовняні светри, позагортались у хутряні укривала й позасинали ту ж мить, як заплющили очі.
У морозяному повітрі тремтіли й виблискували зорі. Над головами вигравало всіма барвами північне сяйво. Пасма його променями велетенських світлометів палахкотіли на небі.
Буйний День прокинувся зовсім поночі й розбудив Каму. На небі ще палало сяйво, але день уже почався. Розігріли млинці, боби, смажене сало, поснідали й запили кавою. Собакам не дали нічого. Вони сиділи на снігу, пообгортавши лапи хвостами, і здалеку жадібно стежили за людьми. Раз у раз котрийсь собака підводив то одну, то другу передню лапу: мороз, видно, добряче хапав їх спідсподу. Було страшенно холодно, не менш як шістдесят п’ять градусів під нулем. Кама, запрягаючи собак голими руками, не раз мусив підходити до вогню й гріти закляклі пальці. Вони удвох навантажили санки, стягли ремінням, погріли востаннє коло вогню руки, понатягали рукавиці й погнали собак на лід і далі дорогою. Буйний День гадав, що було близько сьомої години, але зорі ще ясно блимали на небі, і бліді смуги зеленавого сяйва спалахували високо над головами.
Минуло годин зо дві. Раптом відразу стемніло, і так стемніло, що вони тільки інстинктом держалися шляху. Буйний День бачив, що він добре вгадав час. То була досвітня темрява. Ніде її так не знати, як на Алясці довгої зимової ночі. Крізь морок поволі, непомітно підкрадався сірий світанок. Вони ніби аж здивувались, коли перед ними ледь позначилась дорога, тоді виступив із темряви задній собака, а за ним незабаром показався й увесь запряг, що біг, витягшись вервечкою. З боків забілів сніг. На мить замрів ближчий берег і зник, знову виринув і залишився. Ще кілька хвилин, і проступив другий берег, не менш як за милю; спереду і ззаду стало видно всю замерзлу річку, а ліворуч віддалеки бовваніли гострі, укриті снігом верхогір’я. Це було й усе. Сонце не сходило. Сіре світло так і лишилося сірим.
Уже вдень перед самим носом у собак перебігла дорогу рись і заховалась у білому від снігу лісі. У собаках прокинувся первісний мисливський інстинкт. Голосно завивши, як зграя, що біжить за звіром, вони шарпонули посторонки й кинулися з дороги вбік, навздогін за риссю. Буйний День загорлав на них і, сіпнувши за кермову жердину, перекинув санки в пухкий сніг. Тоді собаки стали. За п’ять хвилин санки поставили на полозки, і запряг знову спокійно біг уперед утертою дорогою. Та рись була єдина ознака життя за ці два дні, але й вона, нечутно проскочивши на своїх оксамитових лапах і раптом зникнувши, здалась радше привидом.
Опівдні сонце визирнуло з-за обрію. Вони спинилися і розпалили на льоду невеличке багаттячко. Буйний День нарубав сокирою кілька кавалків заморожених варених бобів. Розігрівши їх на сковороді, вони попоїли. Кави не було. Такої розкоші серед буйного дня Гарніш собі не дозволяв. Голодні собаки перестали гризтись і пожадливо дивились на їжу. По фунтові сушеної риби їм давали ввечері, а доти вони мусили працювати натщесерце.
Мороз не пересідався. Тільки залізні люди важились їхати далі по такому холоді. Буйний День і Кама були найкращі з кращих у своїх расах. Але Кама відчував, що його напарник за нього дужчий, і від першого дня був певен, що не зійде з ним. Не те щоб він умисне шкодував зусиль чи працював нерадо, але його приголомшувала Гарнішева перевага; він ставився до нього мало не побожно. Сам стоїчно терплячий, мовчазний, гордий своєю фізичною силою й відвагою, він бачив усі ці прикмети, втілені досконало у своєму білому товаришеві, що переважав його в усьому вартому шани. То була людина богорівна, і не міг Кама не ставитися до неї побожно, дарма що нічим цього не показував.
«Не диво, що біла раса перемагає, – такі були його думки, – коли вона народжує таких людей. Чи ж до снаги індіянинові змагатися з цим завзятим витривалим поріддям? Навіть індіяни не пустилися б у дорогу по такій холоднечі, а їхня ж мудрість – це мудрість тисяч поколінь. І ось цей Буйний День, цей вихідець із теплого півдня, виявляється дужчий, витриваліший за них. Він тільки глузує з їхніх страхів і йде по десять, а то й по дванадцять годин на день. Він думає, що всі шістдесят днів проходитиме по тридцять три милі. Але пождім, якої-то він заспіває, коли впаде сніг і завалить дорогу або коли доведеться йти попід берегом підталою кригою!»
А поки що Кама йшов уперед, не ремствуючи й не огинаючись. Шістдесят п’ять градусів під нулем – дуже великий холод! Коли вода замерзає при тридцяти двох градусах над нулем, то шістдесят п’ять під нулем – виходить дев’яносто сім під точкою замерзання. Хоч трохи збагнути, що це означає, можна, уявивши собі таку саму температуру, тільки в другий бік. Дев’яносто сім градусів над точкою замерзання – це ж цілих сто двадцять дев’ять градусів над нулем, тобто страшенна спека. Тільки взявши до уваги, що від тепла тридцять два градуси віднімається, а до холоду додається, ви більш-менш зможете собі уявити той мороз, що по ньому Буйний День і Кама йшли від рання до ночі, та ще й у темряві.
Кама пообморожував собі вилиці, хоч скільки їх тер, і шкіра почорніла, взялася струпом. А до того він ще застудив собі вершки легенів – дуже небезпечна штука; головно через те не слід при шістдесятьох п’ятьох градусах морозу дуже напружуватись на вільному повітрі. Але Кама не скаржився. Щодо Буйного Дня, то він сам був як гаряча піч. Йому так само тепло було спати під своїми шістьма фунтами заячих шкурок, як Камі під дванадцятьма. На другу ніч, пройшовши миль із п’ятдесят, вони розташувалися ночувати недалеко від кордону між Аляскою і Північно-Західною територією Канади. Далі скрізь, за винятком невеличкої ділянки біля Даї, їм треба було йти Канадою. Четверту ніч, якщо не заб’є дороги снігом, Буйний День сподівався переночувати на Сороковій Милі. Він сказав про це Камі. Але третього дня мороз почав пересідатися. Це провіщало близький сніг. На Юконі він падає лише тоді, як потепліє. Цього самого дня вони пройшли тільки десять миль, пробиваючись крізь крижані зашерети. Тисячі разів вони мусили підіймати й переносити на руках через крижини свої тяжко навантажені санки. З собак не було майже ніякої користі. Вони так само, як і люди, змучились від жахливої дороги. І хоч ночувати спинилися на годину пізніше, надолужили тим тільки частину змарнованого часу.
Уранці, прокинувшись, вони побачили, що сніг укрив їхні хутра дюймів на десять. Собак зовсім поприсипало, і вони не хотіли вилазити зі своїх затишних кубел. Свіжий сніг – це важка дорога. Полозки вже не сковзались так легко, як перше. Котрийсь із подорожніх мусив іти поперед запрягу і лижвами втоптувати стежку, щоб собаки не завалювались. Сніг був зовсім не такий, як звичайно на півдні: він був твердий, дрібний і сухий, подібний до цукру-піску; коли його копнути ногою, він розсипався, шелестячи, неначе пісок. Сніжинки не ліпились, і з них не давалося викачати сніжка. Вони були не лапаті, а просто наче дрібненькі крижані кришталики; властиво, то був швидше іней.
Погода стояла тепла, якихось двадцять градусів під нулем. Буйний День і Кама попідіймали свої хутряні навушники й поскидали рукавиці, а проте, весь час працюючи, умивалися потом. Тієї ночі вони не дістались до Сорокової Милі. Проїздивши там уже другого ранку, Буйний День спинився тільки забрати пошту та поновити запас харчів. Опівдні наступного дня вони перепочили біля гирла Клондайку. Після Сорокової Милі вони не здибали жодної душі й мусили самі пробивати дорогу. Тієї зими ніхто ще не їздив річкою далі за Сорокову Милю, та й після них, може, за цілу зиму ніхто більше там не проїхав. У ті часи Юконський край був зовсім безлюдний. Між Клондайком та Солоною Водою в Даї лежало шістсот миль похованої під снігом пустелі. На всій цій відстані тільки в двох місцях можна було сподіватися побачити людей; то були самотні факторії Шістдесята Миля та Селкірк. Літньої пори ще траплялися індіяни у гирлах річок Стюарт і Білої, коло Великого й Малого Лососів або на озері Ле-Барж, але взимку – Буйний День добре знав – вони відходили услід за лосями в гори.
Ту ніч, коли вони з Камою отаборились у гирлі Клондайку, Буйний День, упоравшись зі своєю вечірньою роботою, не ліг, як звичайно, спати; коли б із ним був білий товариш, то він, може, й розказав би йому про те, що «чує його серце». Та білого товариша не було; отож він підв’язав собі лижви і, залишивши собак, що лежали скрутившись калачиком у снігу, та Каму, що важко дихав під хутряним укривалом, піднявся на високу пласку терасу понад берегом. За густими ялицями звідти годі було щось побачити, тому він перейшов терасу по глибокому снігу й виліз на перший урвистий приступок гори за нею. Звідти видно було, де зливаються під прямим кутом Клондайк, що тік зі сходу, і Юкон, що завертав широкою лукою з півдня. Ліворуч, у напрямку Лосячої гори, нижче по Юкону в світлі зір ясно проступала широка біла смуга. Лейтенант Шватка так і назвав ту річку Білою; але Буйний День побачив її задовго до того, як відважний дослідник перейшов Чілкут і спустився на плоті Юконом.