Буйний День
Пропливли останні крижини. Уперше за шість місяців Буйний День побачив відкриту воду. Він знав, що це ще не кінець кригоплаву, що в верхоріччі Стюарту ще сила криги, що вона може прорватись і тоді почнеться другий кригоплав, але він не міг перечікувати його, становище було занадто розпачливе.
Ілайджа був такий охлялий, що міг умерти щохвилини. Та й сам Гарніш не був певен, чи вистачить ще йому сили спустити човна на воду. Ризик був у всьому. Якщо він пережидатиме, Ілайджа запевне помре, та, мабуть, і він теж. Якщо йому пощастить спустити човна, якщо він випередить другий кригоплав, якщо його не дожене крига з горішнього Юкону, якщо йому поталанить у всьому цьому і ще багато в чому дрібнішому, то вони дістануться до Шістдесятої Милі й будуть урятовані, – знов-таки, якщо в нього ще знайдеться сила пристати там до берега.
Він узявся до роботи. Крижаний вал здіймався футів на п’ять вище за човен, а другим боком спадав до води футів на п’ятнадцять. Назираючи, де б зручніше спустити човна, Буйний День побачив трохи далі величезну крижину, що положисто виперлась із води до самого верху валу. Щоб перетягти човна туди, він витратив добру годину, хоч уся відстань була з двадцять футів. Від знесилля його занудило. Серце калатало, він задихався, а в очах мигтіли гострі й блискучі, як діамантовий пісок, іскри, аж йому здавалося часами, що він сліпне. Ілайджа був до всього байдужий, не ворушився й не розплющував очей. Буйний День боровся за життя їх обох. Він якось витеребив човна на вал і навколішки, бо на ногах уже не міг устояти, прикріпив його більш-менш певно на краю крижини. Потім рачкуючи перетяг у нього своє укривало, рушницю й відро. Сокиру покинув, за нею треба було рачкувати зайві двадцять футів туди й стільки ж назад, а він знав, що однаково не зможе скористатися з неї, хоч би й потреба.
Перетягати в човен Ілайджу виявилось навіть іще тяжче, ніж він гадав. Щоразу, протягши його кілька дюймів, Буйний День мусив довго спочивати. Так він доволік його по землі та по нагромаджених уламках криги аж до човна, але підняти на борт уже ніяк не міг. Ілайджа, мов неповний лантух зерна, складався вдвоє й падав, щойно він випускав його з рук. Буйний День заліз у човен І спробував утягти товариша зсередини. Але й це марно. Йому пощастило підняти на облавок Ілайджині плечі й голову, та коли, випустивши плечі, він хотів перехопити Ілайджу нижче, той ураз посунувся назад на кригу.
З розпачу Буйний День змінив тактику. Він ударив Ілайджу по обличчі.
– Господи-боже, чи ти чоловік, чи ні? Ось тобі, чорти б тебе вхопили! Ось тобі!
Кленучи, він бив його по щоках, по носі, по губах, намагаючись болем повернути його душу, що блукала десь у безвісті, й розбудити його примерхлу волю. Аж ось Ілайджині повіки затремтіли й очі розплющились.
– Слухай! – хрипко закричав Буйний День. – Як я тобі підійму голову на облавок – тримайся, чуєш? Тримайся! Хоч зубами вчепись – тільки тримайся!
Очі заплющились, але Буйний День знав, що його слова дійшли до Ілайджиної свідомості. Він знову підняв на облавок голову й плечі безпорадного товариша.
– Тримайся ж, бісова душе, учепись зубами! – кричав він, підхоплюючи тіло.
Одна безсила рука сковзнула вниз, пальці другої розтулились, проте Ілайджа пам’ятав наказ і вчепився в дошку зубами. Коли Буйний День підняв його за поперек, він, як був лицем униз, так і з’їхав на дно човна, пообдиравши собі носа, щоки й підборіддя об шерхкі стругані дошки. Тепер за облавок звисали тільки ноги. З ними легко було впоратись. Насилу зводячи дух, Буйний День стяг Ілайджу далі на дно, перекинув горілиць і закутав у хутро.
Лишалось останнє – спустити човна на воду. Зате ж це діло було найважче, бо Гарніш мусив підняти корму, де лежав його товариш. Напруживши всю свою волю, він схопився за човна. Ураз щось ніби увірвалося. Він не тямив, що саме трапилося, тільки раптом усвідомив, що лежить, зігнувшись, ницьма на гострому краї корми. Очевидячки, уперше на віку він зомлів. У нього було таке відчуття, наче йому вже кінець: він не може поворухнути ні рукою, ні ногою і, що найдивніше, це його й не обходило. Перед ним уставали видива, живі й виразні. І думка його стала ясна й гостра, як лезо бритви. Він завжди споглядав життя без усяких прикрас, таке, як воно є, і все ж досі ніколи не бачив його таким голим і неприкрашеним. Уперше зроду похитнулась його віра в себе, у свій чудовний талан. У ту хвилину Життя неначе розгубилось і не зуміло збрехати. Тож він, власне, лише жалюгідний земляний гробак, такий самісінький, як й інші гробаки, як білка, що її він з’їв, як люди, що зазнавали поразки й гинули в нього перед очима; такий самий, як Джо Гайне і Генрі Фін, що теж, напевне, уже загинули, і як Ілайджа, що лежить ось на дні з обдертим обличчям, безвладний і байдужий до всього.
Зі свого місця Буйний День міг бачити річку проти води до самого завороту, звідки скоро чи ні, а мусив надійти новий кригоплав. Перед ним повстало минуле, те далеке минуле, коли тут ще не було ні білих, ні червоношкірих, а річка, та сама річка Стюарт рік у рік на зиму вдягалась у кригу в своїх пустельних берегах, а щовесни рвала ту кригу й по волі текла далі. Бачив він також і незміренно далеке майбутнє, коли останні покоління людей щезнуть з Аляски, про нього самого й згадки не буде, а річка, як і перше, нестиме свої води до Юкону, замерзатиме восени, скресатиме навесні і все тектиме й тектиме.
Життя – омана й брехня. Воно дурить усе, що живе. Воно дурило і його, Буйного Дня, одне зі своїх найкращих, найживіших творінь. Він – ніщо, просто собі клубок із плоті, нервів та почуттів, що порпався в глині, шукаючи золота, мріяв, прагнув, силкувався виграти, а тоді пропав, зник без сліду. Лишилось тільки те, що не було ні плоттю, ні нервами, ні почуттями, лишився і пісок, і глина, і нарінок, і гори, і розлогі долини; лишилася річка, що рік-річно то замерзатиме, то скресатиме. Коли все сказано, все зроблено, виявляється, що гралося нечесно, фальшивими костями! Але хто ж виграв? Уже ж не ті, хто вмер, а вмерли всі. І не Життя, цей шулер над шулерами, шахрай над шахраями. Ні, звісно, не Життя, воно тільки вічно квітучий цвинтар і вічна похоронна процесія…
На мить він повернувся в дійсність, побачив широчезну річку, птаха, що сидів на прові човна й не спускав із людини зухвалих очей. Але все це тільки блимнуло перед ним, і він знову поринув у дрімотні роздуми.
Життєва гра має кінець, і шкода його уникнути. От і він дограв до кінця… так, до кінця. Ну, й що з того? Знов і знов вертався він до цього запитання.
Буйний День був байдужий до всіх сучасних релігій. Він виробив собі власну релігію чесних учинків і чесної гри з іншими людьми, і в марні розважання про майбутнє життя не вдавався. Усе закінчується разом зі смертю.
Він завжди в це вірив і не боявся. Ось і тепер човен лежав на льоду, на п’ятнадцять футів над водою, а він не мав сили поворухнутись, умлівав від знесилля, але, як і перше, знав, що разом зі смертю всьому край, – і, як і перше, не боявся. Його переконання були прості, але тверді, і їх не міг захитати перший – чи ліпше сказати, останній – спалах тваринного страху перед смертю.
Перед його очима вмирали й люди, й тварини. Цілі десятки таких смертей пригадалися йому. Він бачив живі істоти знов такими, як тоді, і вони його не лякали. Та й чому б? Вони повмирали, вони давно вже мертві. І їм тепер байдужісінько. Вони не лежать животом поперек човна, чекаючи смерті. Умерти не тяжче – навіть легше, ніж він уявляв, і він тепер уже й радів, що його смерть так близько.
Перед ним постала інша картина. Він побачив місто своїх мрій, золоту столицю Півночі, що жила гарячковим життям. Вона примостилася над Юконом, на високому березі, розляглася широко по площині. Він бачив річкові пароплави у три ряди при березі, тартаки в роботі й довгі собачі запряги з важкими вантажними саньми, що везли припаси для копалень, а далі – гральні, банки, біржі, марки, бляшки – усе, що потрібне для великої гри, незмірно більшої, ніж він коли бачив. Який жах – покинути це все, покинути тоді, коли серце віщує близьке щастя, коли вже підходить велике золото! На цю думку життя затріпотіло йому всередині й знов почало нашіптувати свою давню брехню.
Буйний День ізсунувся з човна і, зіпершись на нього спиною, сів на лід. Він хотів не проґавити тієї гри. А чом би й ні? У його виснажених м’язах ще знайдеться хоч трохи сили, аби тільки її зібрати! Тоді він підійме корму й спустить човна на воду. Зовсім не до речі в голові звідкись постала думка, що треба купити в Гариера й Ледю частку їхньої займанщини на Клондайку. Вони, звісно, продадуть третину дешево. Якщо золото виявиться на Стюарті, у нього буде селище Елама Гарніша, і він своє візьме, а якщо на Клондайку, то й тоді дещицю матиме.
А тим часом треба зібрати всю силу. Він простягся на льоду на ввесь зріст, долілиць, і з пів години пролежав спочиваючи, без руху. Коли він звівся на ноги, йому на мить потемніло в очах, але він переміг себе і взявся до човна. Він добре розумів своє становище: коли зразу не пощастить, то вдруге він уже не спроможеться нічого зробити. Для цієї першої спроби треба докласти геть усієї снаги, що він зуміє знайти в собі, і після того в ньому вже не залишиться нічогісінько.
Він цупив і цупив угору корму човна, укладаючи в то зусилля всю свою істоту, витрачаючи себе всього, і душу, й тіло на цю останню спробу. Корма трохи піднялась. Гарнішеві здавалося, що він умліває, але він усе цупив і цупив. Човен піддався і неначе почав сунутися вниз. Зібравши рештки сили, Буйний День перехилився й лантухом упав у човен на ноги Ілайджі. Він лежав, навіть не пробуючи підвестись, і, стежачи за верховіттям дерев, відчував, що човен сунеться чимраз швидше. Ось він шубовснув у воду, закрутився, ударився об берег так, що долетіли льодові скалки, знов закрутився, ще раз ударився, ще раз – так разів із десять – і поплив за водою.
Буйний День прийшов до пам’яті і, глянувши на сонце, побачив, що минуло кілька годин. Він здогадався, що спав. Сонце вже звернуло з полудня. Він доволікся до корми й сів. Човен плив посеред річки. Назустріч бігли лісисті береги, облямовані блискучою кригою. Спереду пливла велика, вивернута з корінням сосна. Вода прибила човна до неї. Буйний День переліз уперед і прив’ядав чал до кореня. Дерево, глибше затоплене у воді, пливло швидше. Чал ураз натягся, і човен поплив мов на буксирі. Кинувши останній затьмарений погляд на береги, що хилялись у всі боки, та на сонце, що гойдалось на небі, як те вагадло, Буйний День загорнувся в своє хутро, ліг на дно й заснув.
Була вже ніч, коли він прокинувся знову. Він лежав горілиць, дивився на зорі й слухав тихий гомін води. Човна раптом сіпнуло: дерево попереду враз прискорило свій плав. Невелика крижина стукнула його збоку і шкребнула до облавку.
«Отже, кригоплав таки не здогнав нас», – подумав він і, заплющивши очі, знову заснув.
Коли він прокинувся втретє, був уже білий день. Сонце стояло на полудні. Доволі було Гарнішеві одного погляду на далекі береги, щоб побачити, що це вже могутній Юкон. До Шістдесятої Милі тепер, мабуть, недалеко. Він почувався знесиленим до краю, у голові морочилось, рухи були незграбні й непевні. Насилу-насилу, зовсім захекавшись, він звівся й сів, поклавши поруч рушницю. Зі свого місця він не міг бачити, чи Ілайджа ще дихає, чи ні, а дістатись до нього шкода було й гадки, занадто далеко.
Буйний День знову поринув у свої роздуми-марення. Часами на нього находила якась порожнеча, коли він ані спав, ані був непритомний, а проте нічого не бачив. Йому тоді здавалось, неначе в нього в мозкові розчепились якісь трибки. І отак, з перервами, він думав про своє становище. Він ще живий і, очевидно, буде врятований, але як це сталося, що він не вмер і не лежить упоперек човна там на крижині? Йому згадалось те останнє зусилля, що він тоді зробив. Але нащо він зробив його? – питав він сам себе. – Адже ж не зі страху перед смертю. Він не боявся її, він це знав. Ні, його повернула до життя віра в своє прочуття, у те багате золото, що мало знайтися, його підбадьорило бажання взяти участь у великій грі. І знов же навіщо? Що з того, що в нього буде мільйон? Однаково він колись помре, так самісінько як і ті, хто не вигравав більше, ніж на шмат хліба. Проміжки порожнечі в голові стали частіші, і Буйний День віддався на волю приємній млості.
Раптом він скинувся, неначе щось шепнуло йому: «Збудись!» Він озирнувся й побачив збоку, яких сто футів від себе, Шістдесяту Милю. Течія принесла човна просто під берег. Але та ж сама течія несла його й далі, у водяну пустелю долішнього Юкону. На березі ані душі. Можна було подумати, що з факторії всі повтікали, коли б не дим з одного комина. Буйний День спробував закричати, але голосу не було, і з горла вилітало тільки якесь нелюдське харчання. Він схопився за рушницю, підняв її до плеча й натиснув курка. Вона відбила так, що його всього струсонуло й пронизало страшним болем. Рушниця впала йому на коліна, і підняти її вдруге він не міг. Однак треба було поспішати, і, відчуваючи, що умліває, він ще раз натиснув курка. Рушниця стрельнула, підскочила й упала у воду. Гарнішеві потьмарилось в очах, але він ще встиг побачити, як кухонні двері відчинились і якась жінка визирнула з великої рубленої хати, що танцювала серед дерев несамовиту джигу.
Розділ IX
За десять днів по тому на Шістдесяту Милю приїхали Гарпер і Джо Ледю. Буйний День ще був досить кволий, але вже мав стільки сили, щоб здійснити те, що підказувало йому прочуття. Він виміняв за третину своєї займанщини на Стюарті третину їхньої на Клондайку. Вони мали великі надії на Горішню Країну, і Гарпер, навантаживши цілого плота припасами й харчами, відплив за водою, щоб поставити невеличку факторію в гирлі Клондайку.
– А чом ти не спробуєш на Індіяні, Буйний Дню? – сказав він, прощаючись. – На тій річці стільки струмків, ручаїв та обмілин, і подекуди золото наче аж кричить, щоб його знайшли. Звірся на моє чуття. Велике золото ось-ось відкриється, а Індіяна не за мільйон миль.
– До того ж там сила силенна лосів, – додав Джо Ледю. – Боб Гендерсон десь никає тими місцями ось уже третій рік. Присягається, що мусить знайтися щось дуже велике, а тим часом живиться самою лосятиною і нишпорить скрізь як навіжений.
Буйний День і вирішив «махнути туди», як він висловився. Однак Ілайджу не пощастило вмовити йти разом. Той ніяк не міг видихати пережитого голодування і все боявся, щоб такого знов не трапилось.
– Не маю сили відірватись від їжі, – пояснював він. – Знаю, що це дурне, але нічого з собою не можу вдіяти. Я встаю з-за столу, тільки як почую, що ось-ось лусну й нічого більше не влізе. Я повернуся в Серкл-Сіті і, доки не підправлюсь, примощуся десь біля комори з харчем.
Гарніш не рушав із місця ще кілька днів. Треба було набратися сили й спорядитись як слід. Він мав на думці не набирати багато припасу – на собі нести сімдесят п’ять фунтів і на кожного собаку нав’ючити по тридцять, як то роблять індіяни. Звіряючись на слова Ледю, він вирішив живитись, як Гендерсон, самим м’ясом. Коли прибув пароплав Джека Кернса, що віз тартака з озера Ліндермен, він сів на нього разом із собаками і з усім вантажем, передавши Ілайджі заявки на свої займанщини, щоб той їх оформив, і того ж самого дня висів у гирлі Індіяни.
Пройшовши сорок миль проти води до Кварцового струмка, що його впізнав із розповідей, він натрапив на сліди Боба Гендерсона; далі за тридцять миль біля Австралійського струмка також знати було, що той і тут порпався, але минали тижні по тижнях, а його самого все не здибувалося. Лосів справді було багато. І Гарніш, і його собаки аж вилискували від м’ясного харчу. Подекуди він знаходив золото у верховому нарінку, хоч і не дуже багате. Зате дрібного золотого піску в м’яких верствах і нарінку було досить по всіх кільканадцятьох струмках, які вже дослідив Буйний День, і це ще дужче упевнило його віру, що багате золото мусить знайтися. Раз у раз звертав він очі на північ, де тяглося пасмо пагорбів, і думав: чи не там його слід шукати? Пройшовши аж до верху річку Доміньйон, Буйний День перетяв межигір’я й спустився до притоки Клондайку, названої згодом річкою Ганкер; якби він узяв правіше, то трапив би на місце, що його Гендерсон прозвав Золотим Дном, і зустрів би його самого, що копав там перше справжнє клондайкське золото. Але Гарніш пройшов понад Танкером до самого Клондайку, а потім до літнього рибальського табору індіян на Юконі.
Там він спинився на день у Кармака, що мав жінку індіянку й жив із своїм швагром, індіянином Скукумом Джімом. Опісля купив човна і, посадивши в нього собак, спустився Юконом до Сорокової Милі. Серпень був наприкінці, дні помітно покоротшали, наближалася зима. Гарнішева віра в своє прочуття, у те, що у Горішній Країні мають відкрити велике золото, була, як і перше, непохитна. Він надумав зібрати гурт із чотирьох – п’яти чоловіків чи бодай знайти хоч одного товариша і ще до морозів піднятись проти води й шукати родовищ узимку. Але люди на Сороковій Милі були надто недовірливі. Їм досить було золота і по їхніх займанках на заході.
Аж нараз на Сорокову Милю припливли в каное Кармак, його швагер Скукум Джім та Калтус Чарлі, також індіянин. Щойно висівши на берег, вони подались до інспектора копалень і подали кожен по заявці та ще одну, правом відкривача, на річці Бонанзі. Увечері в шинку «Закваска» вони показували привезене звідти ядряне золото. Люди не йняли їм віри, глузливо осміхались і знизували плечима. Не вперше-бо пускалася по Юкону чутка про велике золото. Знайома штука. Звісно, Гарперові та Джо Ледю хочеться привабити шукачів золота до свого селища. І хто такий цей Кармак? Індіянський зять! А чи чував коли хто, щоб такий знайшов щось путнє? І ця сама Бонанза – звичайне лосяче пасовисько біля гирла Клондайку. Старожитці звали її Кролячим ручаєм. От коли б Буйний День чи Боб Гендерсон подали заявки та показали ядряне золото, тоді справа інша, тоді можна було б повірити. А то Кармак, Скукум Джім і Калтус Чарлі. Ні, це вже вибачайте!
Буйний День також не діймав віри Кармакові, попри свою певність, що на горішньому Юконі мусить бути золото. Він сам лише кілька день як був у Кармака й бачив, що той бив байдики й гадки не мав шукати золота. Але ввечері, коли він годині об одинадцятій сидів у себе на ослоні й розв’язував мокасини, у голові йому промайнула несподівана думка. Він накинув на плечі куртку, узяв шапку й повернувся до «Закваски». Кармак був іще там і тицяв своє золото у вічі недовірливим. Буйний День сів поруч нього, узяв його золото, насипав у миску й довго розглядав. Потім зі своєї торбинки насипав у другу миску кілька унцій золота з Серкл-Сіті та Сорокової Милі й знову довго розглядав та порівнював. Нарешті він віддав Кармакові його золото, усипав своє назад у торбинку й підняв руку. Усі замовкли.
– Хлопці, я хочу вам дещо сказати, – почав він. – Золото прийшло. Велике золото на горішнім Юконі. Кажу вам певно – воно прийшло. Тут, у цих краях, ніколи не буває такого золота, як оце в Кармака. У ньому більше срібла. Ви самі бачите, що колір у нього зовсім не такий. Далебі, Кармак справді натрапив на велике золото. Хто вірить мені й піде зі мною?
Охочих не знайшлося. Навпаки, почувся сміх і жарти.
– Може, й у тебе там є займанщина під селище? – запитав хтось.
– Аякже. І третина у Гарпера й Ледю. І я вже, далебі, чую, що як я продам на ділянки те, що маю, то зароблю більше, аніж усі ви здобули, порпаючись, як кури, тут на Березовому ручаї.
– Воно-то так, Буйний Дню, – заговорив примирливо золотошукач на прізвисько Кучерявий Піп. – Тебе ми знаємо, ти нікого не ошукаєш. Але хіба ти, як і будь-хто, не можеш попастися на гачок цим дурисвітам? Я тебе питаю, коли Кармак міг шукати золото? Ти ж сам казав, що він стояв табором на Юконі й разом зі своєю сиваською ріднею ловив лососів, і тому допіру кілька днів.
– Буйний День правду каже, – схвильовано втрутився Кармак. – І я кажу правду, богом свідчуся! Я й не шукав цього золота. Мені те й на думку не спадало. Але як ото Буйний День рушив від нас човном, того самого ранку приплив на плоті з припасом не хто як Боб Гендерсон. Він простував до Шістдесятої Милі, хотів піднятись Індіяною проти води й перетягти припаси через межиріччя між Кварцовим струмком і Золотим Дном.
– А що це за Золоте Дно? – спитав Кучерявий Піп. – Де воно?
– Там вище за Бонанзою, або Кролячим струмком, як ви його називаєте, – пояснив Кармак. – Така сага на величенькій річці, що впадає в Клондайк. Понад тою річкою я туди й дійшов, а на зворотній дорозі піднявсь на межиріччя, пройшов кілька миль верхами й спустився просто на Бонанзу. Отже, Боб Гендерсон каже мені: «Ходи зі мною, Кармаку, запаколиш і собі займанку. Я таки знайшов золото на Золотому Дні. І намив уже більш як сорок п’ять унцій».
Ну, ми й пішли – я, Скукум Джім та Калтус Чарлі. Та всі й запаколили по займанці на тому Золотому Дні. Назад ми йшли Бонанзою, я думав, чи не траплю на лося. Дорогою спинилися зварити їсти й спочити. Я ліг спати, а Скукум Джім надумався й пішов брати проби. Він там у Гендерсона надивився, як воно робиться. Копнув під одною березою та й промив у мисці ядряного золота зразу більш як на долар. Розбудив мене, я пішов копати й копнув на два з половиною долари за раз. Отоді я назвав той струмок Бонанзою, ми позабивали паколи та й гайда сюди робити заявки.
Кармак обвів очима всіх довкола, ніби питав, чи повірили вони йому. Але всі, як і перше, кліпали на нього глузливо – опріч самого Буйного Дня, що пильно дивився на Кармака ввесь час, поки він оповідав.
– А скільки тобі заплатили Гарпер і Ледю, щоб ти збив бучу? – спитав хтось.
– Та вони й не знають нічого про це, – відповів Кармак. – Кажу вам щиру правду, за годину я намив три унції.
– Ось воно, це золото! – сказав Буйний День. – Ще раз кажу вам, хлопці, ніхто досі на Юконі такого не знаходив. Гляньте-но, яка в нього барва.
– Правда, трохи темніше, – погодився Кучерявий Піп, – але що з того? Може, він поносив із ним у гамані кілька срібних доларів? Знов же, коли там справді що є, то чому Боб Гендерсон не квапиться сюди із заявкою?
– Таж він лишився на Золотому Дні, – пояснив Кармак. – Ми знайшли золото, уже як поверталися.
На відповідь пролунав регіт.
– Хто йде в компанії зі мною? Я завтра виряджаюся човном на цю Бонанзу, – сказав Буйний День.
Ніхто не відгукнувся.
– Тоді, може, хто з вас візьметься приставити мені тисячу фунтів припасу? Плачу наперед готівкою.
Зголосилися Кучерявий Піп і Пат Монеген. Буйний День, за своєю звичкою, не гаючись заплатив їм наперед за приставку, розрахувався за куплені харчі й залишився з порожньою торбинкою. Він уже рушив був до дверей, коли раптом вернувся.
– Знову щось серце вчуло? – спитали його.
– Авжеж, учуло. Цієї зими на Клондайку добре платитимуть за борошно. Хто мені позичить грошей?
У ту ж мить кільканадцятеро чоловік, що не схотіли пристати до його непевної виправи, простягли йому свої торбинки з золотом.
– А скільки вам треба борошна? – спитав комірник Аляскинської торговельної компанії.
– Зо дві тонни.
Торбинки з золотом не потяглися назад, хоч їхні власники пирснули образливим реготом.
– Що ж ви робитимете з двома тоннами борошна? – спитав комірник.
– Синку, ви в цім краї ще недавно і не знаєте його так уздовж і впоперек, як я знаю. Поставлю завод квасити капусту й виробляти ліки проти лупи в голові.
Напозичавши грошей у всіх, хто йому давав, Гарніш найняв ще шестеро чоловік, щоб приставили борошно, заплатив їм наперед і знов залишився з порожньою торбинкою і в боргах по шию.
Кучерявий Піп у комічній скрусі схилив голову.
– Ні, ти мені таки скажи, що ти робитимеш із тим борошном?
– Скажу, а чого ж! Це простісіньке діло. Моє серце вчуло три речі. – Буйний День почав рахувати, загинаючи пальці: – Перше – на горішньому Юконі має відкритися велике золото; друге – Кармак уже його відкрив; третє – це вже не прочуття, а щось певне: коли перше й друге правда, то борошно піде в гроші, ціна на нього підскочить аж до неба. Як я вже думаю поставити на ті двоє прочуттів, то чом же не поставити й на третє? Коли я вгадав, то цієї зими борошно продаватиметься на вагу золота. Кажу вам, товариші, коли карта йде, грайте на всі заставки. Що вам із талану, як ви не вмієте його загнуздати? Але якщо загнуздали – то вже поганяйте! Я цілі роки чекав у цій країні, коли моє серце зачує справжню карту. Ось воно й зачуло, і я не я, коли не заграю! Оце вам і все! На добраніч!
Розділ X
Ще ніхто не вірив, що виявилось багате золото. Коли Буйний День із своїм припасом і з усім борошном дістався до гирла Клондайку, велика площина була така сама пустельна й безлюдна, як і раніше. Нижче над річкою отаборився індіянський ватаг Айзек зі своїм плем’ям. На риштунках із жердин вони сушили лососів. Там-таки стояли табором кілька старожитців. Кінчивши літні роботи на річці Десята Миля, вони спускались Юконом до Серкл-Сіті. Прочувши на Шістдесятій Милі про золото, вони подалися туди, щоб самим обдивитись місце. Коли Буйний День приплив із борошном, вони якраз збиралися відпливати, і розмовою з ними він не дуже втішився.