Маленька господиня Великого будинку
Той ствердно кивнув.
– Я за ним стежив, – докінчив Форест. – Він спершу працював добре, та останнім часом розіпсів. Авжеж, звільніть його. А того другого, – як його, Гопкінс? – також звільніть. До речі, містере Генесі, – Форест вийняв блокнота, вирвав останній недавно списаний аркушик і зіжмакав його. – У вас у кузні новий коваль. Як він вам здається?
– Я ще не встиг роздивитись.
– Доведеться нагнати і його. Він у нас не може працювати. Я щойно бачив, як він, припасовуючи підкову старій Олден-Бесі, спиляв рашпилем пів дюйма копита.
– Отакої!
– Виженіть його, – ще раз наказав Форест, тоді ледь торкнув острогами свою кобилицю, що нетерпляче гризла вудила, і вона бокаса, мотаючи головою й пориваючись стати дибки, гайнула дорогою.
Багато що з побаченого тішило його. Раз він аж промурмотів уголос: «Ох, багатюща земелька!» Проте дещо йому й не подобалось; тоді він виймав блокнота. Докінчивши свій круг навколо Великого будинку, він звернув до окремої групи стаєнь з оборами, ще на півмилі осторонь. То була ветеринарна лікарня. Але там він знайшов тільки дві телиці, підозрілі на туберкульоз, та одного розкішного, здоровісінького кнура дюрок-джерсійської породи. Повних шістсот фунтів ваги, блискучі очиці, жваві рухи, полиск щетини свідчили, що йому не хибує нічого. Він просто як недавно привезений з Айови відбував карантин, – таке було в Форестовому господарстві неодмінне правило. В племінних книгах товариства свинарів він значився як дволіток Ратман Перший і коштував Форестові півтисячі доларів.
Їдучи скоком однією з доріг, що розходилися від Великого будинку, як шпиці в колесі, Форест наздогнав Креліна, завідувача свинарень, і говорив з ним хвилин зо п’ять; вони домовились, як доглядати й використовувати Ратмана Першого ближчими місяцями, потім Форест дізнався, що свиноматка Леді Айлтон, призерка всіх виставок від Сієтла до Сан-Дієго, щасливо опоросилась одинадцятьма поросятами. Крелін сказав, що сидів біля неї півночі й тепер їде додому скупатись та поснідати.
Форест уже хотів пустити кобилу чвалом, та враз стримав її й спитав ще:
– Ваша старша дочка, як я чув, скінчила школу і хоче вступити до Стенфордського університету?
Крелін, тридцятип’ятирічний чоловік, водночас і солідний, як батько майже дорослої дочки, й людина з вищою освітою, і молодявий, як усі, хто живе простим життям і багато буває на повітрі, ледь почервонів крізь густу засмагу, вдоволений, що хазяїн цікавиться його родинними справами, і кивнув головою.
– А ви ще подумайте, – порадив Форест. – Порахуйте всіх ваших знайомих дівчат, що скінчили коледж або вчительський інститут. Скільки з них працює за фахом і скільки вийшло заміж через два чи три роки по одержанні диплома та няньчать своїх дітей?
– Гелін по-справжньому хоче вчитись, – заперечив Крелін.
– Ви пам’ятаєте, як мені вирізали апендикса? – спитав Форест. – Мене тоді доглядала молоденька медсестра, дуже вправна й гарненька з себе. Вона тільки шість місяців як скінчила науку, а ще за чотири я вже мусив послати їй весільного подарунка. Вийшла за агента автомобільної фірми і відтоді весь час живе по готелях. Ні разу більш не довелось їй доглядати хворого – бо й своїх дітей не має, щоб полікувати, як коли животик заболить. Звісно… у неї є надії, і справдяться вони чи ні, вона тим часом щасливісінька. Але чи варто було їй учитись на медсестру?
Саме в ту хвилину повз них проїздив порожній розкидач добрива, і Крелінові довелось відступити, а Форестові збити свою Людожерку на узбіччя дороги. Форест із теплим вогником в очах оглянув могутню, доладно збудовану тяглову кобилу, запряжену в розкидач по праву руку; вона сама та її предки здобули на виставках стільки всіляких відзнак, що вести їх облік було б до снаги хіба досвідченому бухгалтерові.
– Ви погляньте на Принцесу Фозрінгтонську, – сказав Форест, киваючи головою на кобилу, що так його потішила своїм виглядом. – Це ж самиця, та й квит. Лиш через випадковість тисячоліттями умисного добору люди розвинули її до досконалої тяглової тварини, що плодить таких самих досконалих тяглових тварин. Але те, що вона тяглова тварина, в ній не головне. Насамперед вона самиця. І для наших людських самиць, жінок, – загалом беручи, теж над усе стоїть любов до нас, чоловіків, та визначене їм самою природою материнство. Отож для всієї цієї колотнечі, що збивають нинішні жінки через роботу та рівноправність, нема ніяких біологічних причин.
– Зате є причини економічні, – заперечив Крелін.
– Це правда, – погодився хазяїн, одначе правив своєї: – Наш теперішній промисловий лад не сприяє заміжжю і змушує жінок працювати. Але не забувайте, що промисловий лад діло тимчасове, а закони біології вічні.
– Теперішнім молодим жінкам самого заміжжя мало, – не здавався завідувач свинарень.
Форест скептично засміявся:
– Та невже! А як же ваша дружина? Має диплом, та ще й з класичної філології, а що їй з нього?.. У вас, здається, два сини і три дочки? І ви мені розповідали, пригадую, що вашою нареченою вона стала за пів року до закінчення коледжу.
– Це так, але… – ще сперечався Крелін, хоч в очах йому блимнуло щось ніби згода. – Але ж це було п’ятнадцять років тому, і ми кохалися просто безтямно. Ми не могли інакше. Тут ви маєте рацію. Вона мріяла бозна-чого досягти, та і я вже бачив себе щонайменше деканом сільськогосподарського коледжу. Та ми не могли інакше. Але ж це було п’ятнадцять років тому, а за ці роки погляди та прагнення у молодих жінок зовсім змінились.
– Не вірте, містере Креліне! Я ж вам кажу – порахуйте. Статистика доводить інше. Все це речі тимчасові; жінка завжди, на віки вічні, залишиться жінкою. Поки наші малі дівчатка гратимуться в ляльки й милуватимуться з себе в дзеркалі, жінка буде тим, чим була споконвіку: по-перше, – матір’ю, а по-друге, – парою чоловікові. Ось що доводить статистика. Я стежив за долею дівчат, які позакінчували вчительський інститут. Завважте, що ті, які одружуються до закінчення, випадають з підрахунку. Та однаково, і решта вчителюють від закінчення інституту до заміжжя пересічно лиш трохи більше як два роки. А як зважити, скільки серед них бридких чи просто нещасних, приречених довіку зоставатися старими паннами і вчителювати, то виходить, що пересічний час роботи тих, які виходять заміж, іще багато менший.
– Все одно жінка і навіть дівчина завжди зробить по-своєму, всупереч чоловікові, – промурмотів Крелін, не мавши чого заперечити проти наведених хазяїном цифр, однак подумки він поклав собі перевірити їх.
– А от же ваша дочка вступить до коледжу, – засміявся Форест, ладнаючись погнати кобилу чвалом. – А ви, і я, і всі чоловіки повік-віку дозволятимемо жінкам робити все по-своєму.
Крелін, проводжаючи поглядом хазяїна, який хутко даленів на дорозі, всміхнувся, бо подумав: «Про чужих дітей турбуєтесь, містере Форесте, а де ж ваші?» – і вирішив за сніданком розповісти про це дружині.
А Форест, поки доїхав до Великого будинку, затримався ще раз. Він спинив чоловіка на прізвище Менденгол. То був завідувач конюшень і наглядач над пасовиськами; про нього казали, ніби він не тільки знає в маєтку кожну травинку, а й пам’ятає, яка вона заввишки і коли виткнулась із землі.
На Форестів знак Менденгол притримав двох лошаків, що їх виїжджав у парокінній бідці. А спинив його Форест, бо в очі йому саме впали далекі, широкі пасовиська на розлогих пагорбах за кілька миль поза північним краєм улоговини, залиті вранішнім сонцем по верхах і густо-зелені там, де вони спадали в неозору площину долини Сакраменто.
Розмова їхня була недовга й стисла, бо вони розуміли один одного з півслова. Говорили про траву, про зимові дощі та про сподівані пізні весняні. Згадувалося в розмові річки Малий Койот та Лос-Кветос, гори Йоло та Мірамар, Велику западину, Круглу долину, кряжі Сан-Ансельмо й Лос-Банос. Обговорили, які череди та отари куди перегнано, переганяється чи мається перегнати, і які надії на врожай трав, посіяних на сіно по далеких полонинах, і скільки торішнього сіна ще лишилось при стайнях у затишних гірських долинах, де зимувала худоба.
Під дубами, біля конов’язів, Форестові не довелося прив’язувати Людожерку. До нього вибіг конюх, підхопив повід, і Дік, кинувши кілька слів про коня назвиськом Дженджик, попростував, дзенькаючи острогами, до Великого будинку.
Розділ III
Важкими, цвяхованими тесовими дверима Форест увійшов до одного з флігелів, схожого на замкову вежу. Там, де він опинився, була цементова підлога й багато дверей, що вели в різні боки. Одні з них відчинились, і в приміщення вступив китаєць у білому фартусі та накрохмаленому кухарському ковпаку, а за ним влетіло фасове гудіння динамомашини. Воно й затримало Фореста, який прямував не туди. Він спішився перед розчиненими дверима і заглянув до прохолодної, освітленої електрикою цементованої кімнати, де стояв довгий холодник, засклений спереду й зі скляними полицями, а обік нього – холодильний агрегат і динамомашина. Долі сидів навпочіпки маленький замурзаний чоловічок у засмальцьованому комбінезоні, і хазяїн, кивнувши йому головою, спитав:
– Щось несправне, Томпсоне?
– Було, – відповів той коротко й вичерпно.
Форест зачинив двері й рушив далі подібним до тунелю переходом, тьмяно освітленим вузькими заґратованими щілинами, схожими на стрільниці для лучників у середньовічних замках. Другі двері впустили його до низької довгастої зали з брусованою стелею і таким величезним каміном, що в ньому можна було б спекти цілого вола. В каміні лежав на жару і яскраво палахкотів здоровезний пень. З обстави в залі було два більярди, картярські столи, дивани по кутах та буфетик з напоями. Фореста привітало двоє молодиків, які саме натирали крейдою більярдні киї.
– Доброго ранку, містере Нейсміте! Ну як, добули ще щось для «Скотарської газети»? – піддражнив він одного.
Той, молодявий тридцятирічний чоловік в окулярах, сором’язливо всміхнувся й мотнув головою в бік свого партнера:
– Ось Вейнрайт мене викликав…
– А це, певне, означає, що Лут і Ернестіна ще додивляються вранішні сни, – засміявся Форест.
Вейнрайт хотів огризнутись якимсь жартом, та не встиг, бо господар уже звернувся через плече до Нейсміта:
– Хочете поїхати з нами о пів на дванадцяту? Ми з Теєром їдемо автомобілем подивитись на шропширів. Він хоче купити десяток вагонів баранів, і вам буде що написати про вивіз худоби до Айдахо. Ви вже бачили сьогодні Теєра?
– Він саме прийшов снідати, коли ми виходили з їдальні, – вихопився з відповіддю Берт Вейнрайт.
– Як побачите його ще, скажіть, щоб на одинадцяту тридцять був готовий. Вас, Берте, я не запрошую… жаліючи. Адже дівчата доти вже повстають.
– Візьміть із собою хоч Риту! – благально сказав Берт.
– Шкода, – відповів Форест уже на дверях. – Ми ж їдемо в справі. А крім того, Риту від Ернестіни волами не відтягнеш.
– Того ж то я й попросив вас – чи ви зумієте, – весело оскірився Вейнрайт.
– Цікаво, чого це люди не вміють рідних сестер цінувати… – сказав Форест і, значуще помовчавши, додав: – А я завше думав, що з Рити знаменита сестра. І чим вона вам не до шмиги?
Не діждавши відповіді, він зачинив за собою двері та, дзенькаючи острогами, пішов коридором до закручених півколом сходів нагору. Піднявшись широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькіт фортеп’яно – шпарку танечну мелодію – і вибух реготу. Він прочинив ті двері й зазирнув до білої кімнати, залитої сонцем. За фортеп’яно сиділа дівчина в рожевому кімоно і хатньому чепчику, а ще дві, вдягнені так само, побравшись за руки, гопцювали по кімнаті – перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласі й не призначали для чоловічих очей.
Дівчина за фортеп’яно побачила Діка, моргнула йому і грала собі далі. А танцюристки ще з хвилину не помічали його. А тоді злякано вереснули і, регочучи, впали одна одній в обійми. Музика змовкла. Всі три були юні, здорові, квітучі дівчата, і в очах у Фореста засвітивсь такий самий теплий вогник, як тоді, коли він дивився на Принцесу Фозрінгтонську.
Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товаристві молоді.
– Я вже п’ять хвилин дивлюсь, – заявив Форест.
Обидві танцюристки, прикриваючи своє збентеження, відповіли, що не вірять, і почали нагадувати численні й загальновідомі випадки, коли його спіймано на брехні. А дівчина за фортеп’яно – Ернестіна, сестра Дікової дружини, – запевняла, що з його уст злетіли перли щирої правди, що вона побачила його тієї ж миті, як він зазирнув до кімнати, і що, на її думку, він споглядав їх куди довше, ніж п’ять хвилин.
– Ну, дарма вже, – перебив Форест їхнє джерготіння. – Берт, невинна душа, думає, що ви ще не повставали.
– Авжеж ні – для нього, – відмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру. – І для вас теж ні. А тому гайда звідси, хлопчику. Гайда, гайда!
– Слухай-но, Лут, – суворо почав Форест. – Ти думаєш, що як я похилий старий дід, а тобі тільки вісімнадцять років і ти, між іншим, сестра моєї дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скільки ляпанців діставали від мене за останні десять років? Я можу нагадати, нехай і Рита почує, хоч вам воно, звісно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але… – він помацав біцепс на правій руці й удав, ніби засукує рукава. – Але я ще не зовсім здохляк і, як оком змигнути…
– Що? – войовниче перепитала дівчина.
– Як оком змигнути, – похмуро буркнув він. – Як оком змигнути… А крім того, на превеликий мій жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалі його пошито, лагідно кажучи, не з великим смаком. Я б міг пошити багато кращого чепчика навіть лівою ногою… навіть заплющившись… навіть бувши п’яний як чіп.
Лут гнівно мотнула білявою голівкою, позирнула на товаришок, ніби шукаючи допомоги, й сказала:
– Ой, глядіть! Невже ви гадаєте, що три молоді здорові дівчини не дадуть ради одному підтоптаному чоловікові, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дівчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, і в нього аневризма[1] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родинні таємниці, знайте, що у нього меньєрова хвороба[2].
Ернестіна, невисока, але кремезненька вісімнадцятирічна білявка, схопилася з-за фортеп’яно, і всі три дівчини, гайнувши до дивана у віконній ніші, вхопили в обидві руки по подушці. Тоді вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, і рушили на ворога.
Форест наготувався до бою, але потім підняв руку як сигнал до перемир’я.
– Страхопуд! Страхопуд! – глузливо загукали дівчата спершу навперебивки, тоді дружним хором.
Форест енергійно закрутив головою.
– І за це, й за решту ваших зухвалих витівок ви, всі три, дістанете по заслузі. Всі кривди, яких я лишень зазнав у житті, тепер сліпучим вогнем спалахнули в моїй пам’яті. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу як фахівець сільського господарства я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи мені, заради всього святого, що таке меньєрова хвороба! На овець вона переходить?
– Меньєрова хвороба… – почала Лут. – Меньєрова хвороба – це якраз те, що у вас. З усіх живих істот тільки вівці на неї й хворіють.
І закипіла шалена буча. Форест відразу кинувся на супротивниць у манері футбольної атаки, звичайній у Каліфорнії, поки там не поширилося регбі, дівчата, розскочившись, пропустили його, тоді налетіли з боків і почали гамселити подушками. А він ураз обернувся, розчепірив широко руки зі скарлюченими, мов пазурі, пальцями і згорнув у оберемок усіх трьох. У кімнаті закрутився справжній вихор: усередині чоловік з брязкучими острогами на ногах, а на всі боки маяв тонкий шовк кімоно, розліталися пантофлі, чепчики, шпильки із зачісок. Глухо гупали подушки, рикав чоловік, зойкали та вищали дівчата, а над усім лунав невгамовний регіт і тріск тендітної тканини.
Врешті Форест опинився долі, напівприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В одній руці він стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червоні квіточки.
На одних дверях кімнати стояла з розпашілими щоками Рита, сторожка, мов олениця, готова щомиті кинутись навтікача. На других, теж розпашіла, стояла Ернестіна у владній поставі матері Гракхів[3], старанно вгорнувшись у рештки свого кімоно й міцно притримуючи його рукою. Лут, загнана в куток за фортеп’яно, поривалася втекти, але Форест не пускав її – він стояв навколішки, гучно бив долонями по паркету, люто крутив головою і букав по-бугаячому.
– І люди ще вірять у доісторичний міф, нібито оця жалюгідна подоба людини, простерта в поросі, колись привела команду Берклі до перемоги над Стенфордом[4]! – оголосила Ернестіна зі свого безпечного місця.
Вона була зовсім захекана, а кинувши погляд на інших двох дівчат, Форест задоволено помітив, як і в них здіймаються груди під лискучим вишневим шовком.
Фортеп’яно, що за ним сховалася Лут, було невеличке, гарненьке, біле із золотом – під колір білої вранішньої кімнати. Воно стояло не при стіні, отож Лут могла втікати на обидва боки. Форест схопився на ноги і став навпроти неї перед широким пласким верхом інструмента. Коли він намірився перестрибнути через фортеп’яно, Лут перелякано скрикнула:
– Остроги, Діку! Остроги!
– Ну, то почекай, я їх скину, – запропонував він. Та щойно Дік нахилився відщібнути їх, Лут зразу сікнулася втікати, проте він загнав її назад.
– Ну, гаразд! – загримів він. – Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортеп’яно, скажу Полі, що це твоя робота.
– А в мене свідки є! – захекано відповіла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.
– Гаразд, гаразд, люба моя, – Форест зіперся долонями на фортеп’яно і відхилився всім тілом назад. – Зараз я тебе спопаду!
Тієї ж миті він підкинув своє тіло в повітря і боком перелетів через інструмент – небезпечні остроги майнули на цілий фут над його поверхнею. Тієї ж таки миті Лут пірнула під фортеп’яно й порачкувала геть. Однак вона буцнулась головою об дно, і, поки отямилась, Форест уже оббіг назад і застукав її під інструментом.
– Ну, вилазь! – сказав вій. – Вилазь і приймай кару!
– Змилуйтесь, пане лицарю! – благально вигукнула Луг. – Змилуйтесь в ім’я кохання, в ім’я всіх шляхетних дів, що терплять біду!
– Кий там я в біса лицар! – щонайгустішим басом прогув Форест. – Я змій, брудний, геть зіпсутий і невиправний змій-людожер. Я вродився в очереті. Мій батько теж був змій, а мати – ще більша зміїха. Колисковою піснею мені був плач мертвих немовлят, позбавлених вічного спасіння. А вигодовано мене кров’ю дів з пансіону Мілза. Я люблю їсти на паркетній підлозі, щоб мені подавали на біле фортеп’яно добрячий шмат Мілзової пансіонерки. Мій батько був не тільки людожер, а ще й каліфорнійський конокрад. А я ще злочинніший за батька. У мене більше зубів. І мати моя була не тільки людожерка, а ще й агент книжкової фірми в Неваді. Знайте всі її ганьбу! Вона не тільки продавала книжки, а й збирала передплату на жіночі журнали. А я ще жахливіший за матір. Я торгував лезами до бритв!
– Невже ніщо не може вчарувати і власкавити твого кровожерного серця? – зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.
– Тільки одне, о нікчемне дівчисько! Тільки одне в усьому світі, на землі, на небі й у хлані водній!
Ернестіна переможно виснула, впізнавши в тих словах плагіат.
– Дивись у Ернеста Доусона[5], сторінка сімдесят дев’ята – в тоненькій книжечці ріденьких віршів, що ними мастять вівсяну кашу паннам, ув’язненим у пансіоні Мілза, – провадив Форест. – Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, єдине, що може зм’якшити і влагіднити моє кровожерне серце, – це «Молитва діви». Слухай на всі вуха, поки я не пообгризав їх тобі дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога істото там, під фортеп’яно! Ти можеш проказати «Молитву діви»?
Лут не встигла належно відповісти, бо її товаришки радісно вереснули: на дверях з’явився Вейнрайт. Вона гукнула до нього:
– Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!
– Відпусти цю діву! – грізно наказав Берт.
– А ти хто? – спитав Форест.
– Я – король Георг, мосьпане! Чи то пак святий Георгій.
– Ну, тоді я твій дракон, – покірливо, як годилося, відмовив Форест. – Пощади мою стару поштиву шию, бо другої я не маю.
– Зігни йому голову! – вимагали всі три дівчини.
– Стривайте, діви, я вас благаю! – відповів Берт. – Я лише малявка. Але я не боюсь! Я нападу на дракона. Нападу в його власній пащі, хай він подавиться мною. А поки він давитиметься на смерть такою несмачною та костистою здобиччю, ви, прекрасні панни, втікайте у гори, бо долини повстануть на вас. Йоло, Петалуму й Західне Сакраменто поглинуть морські хвилі й велетенські риби.
– Зітни йому голову! – хором проспівали троє дівчат. – Втопи його у власній крові й спечи на рожні!
– Нема мені пощади! – простогнав Форест. – Я пропав. От і вір після цього в християнське милосердя молодих дівчат тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, що дістануть колись виборче право, як доживуть та не повискакують заміж за чужинців. Уважай, що ти стяв мені голову, святий Георгію. Мені кінець. Продовження не буде.
Він простягся долі, застогнав, захарчав, забряжчав острогами, вельми натурально вдаючи передсмертні корчі, й нарешті випустив із себе дух.
Лут вилізла з-під фортеп’яно і втрьох із Ритою та Ернестіною пустилась у імпровізований танець гарпій над трупом. Та Форест раптом звівся й сів долі. Нишком моргнувши значуще до Лут, він обурено закричав:
– А героя забули? Увінчайте ж його квітами!
І Вейнрайта увінчали квітами – вчорашніми, вже прив’ялими тюльпанами, що стояли у вазах. Та коли сильна рука Лут хльоснула його по шиї жмутом намоклих стебел, він кинувся навтьоки. За хвильку тупіт і галас погоні, пролунавши в коридорі, затих на сходах униз, до більярдної. Форест підвівся, обсмикався і, осміхаючись та дзенькаючи острогами, пішов Великим будинком далі.
Мощеними цеглою доріжками він перейшов два внутрішні дворики, затоплені весняною зеленню та квітами, і дістався до свого крила будинку, ще трохи захеканий після веселої пригоди. В канцелярії вже чекав секретар.
– Доброго ранку, містере Блейку, – привітався Форест. – Вибачте, що я запізнився, – і позирнув на ручного годинника. – Правда, тільки на чотири хвилини. Ніяк не міг вирватись раніше.
Розділ IV
Від дев’ятої до десятої години Форест працював із секретарем над своїм діловим листуванням, зокрема з різними науковими товариствами та агрономічними й тваринницькими спілками; роботи тієї було стільки, що дрібніший бізнесмен, не мавши секретаря, мусив би сидіти над нею до пів ночі. Але Дік Форест створив круг себе цілу систему, якою потай вельми пишався. Важливіші листи й документи він підписував власноручно. Решту штемпелював гумовим факсиміле Блейк; він також занотовував стенографічно відповіді на одні листи та короткі вказівки, як відповісти на інші. Блейк думав сам собі, що працює куди більше за хазяїна і що його хазяїн дивовижний мастак винаходити роботу для інших людей.
Коли годинник видзвонив десяту, до канцелярії ввійшов Пітс, помічник, який відав участю у виставках, і Блейк, нав’ючений листами, паками документів та валиками від фонографа, пішов до свого кабінету.
Від десятої до одинадцятої один за одним входили до канцелярії, а згодом виходили Форестові помічники, керівники окремих ферм і служб. Усіх їх було привчено говорити стисло, не відбирати марно часу. Задумуватись у розмові з ним Форест не дозволяв. Вони повинні були все обдумати й підготуватись перше, ніж з’явитися до нього. О десятій завжди приходив на зміну Блейкові його помічник Бонбрайт, сідав поруч хазяїна, і його олівець, літаючи по аркушах, нотував кулеметний обмін запитаннями та відповідями, звіти, пропозиції, плани. Ті стетографічні нотатки, розшифровані й передруковані на машинці в двох примірниках, були пострахом Форестових службовців, а часом відігравали роль Немезіди. Бо хоч у Фореста й так була дивовижна пам’ять, але він ще любив доводити це, посилаючись на Бонбрайтові записи.
Бувало, котрийсь із службовців, поговоривши з хазяїном п’ять чи десять хвилин, виходив геть упрілий, знесилений, ніби викручений. За ту швидку напружену годину Форест устигав прийняти всіх, хто приходив, і впевнено, рішуче розв’язував з ними всі розмаїті проблеми їхніх галузей господарства. Томпсонові, механіку, він за коротеньких чотири хвилини розтлумачив, які неполадки в динамомашині холодника Великого будинку, довів, що винен в усьому сам Томпсон, продиктував Бонбрайтові записку, вказавши точно розділ і сторінку в томі з бібліотеки, що мав прочитати механік, і повідомив його, що Паркмен, завідувач молочарні, невдоволений монтажем доїльних машин і що великий холодник на різниці чогось не розвиває повної потужності.
Кожен з Форестових службовців був фахівець у своїй царині, але сам Форест був добре підкований у всіх. Полсон, головний рільник, якось довірчо поскаржився Доусонові, головному токовому: