Маленька господиня Великого будинку
– Слухайте, опікуни мої! – вигукнув Дік, і обличчя його палало пристрастю. – Ви думаєте, що мене не печуть невтолені жадання? Ні, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, ніби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжі, мов такий собі статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий і повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чіпляюсь на перший-ліпший гачок. Я ще тільки готуюся. Але втіх своїх я не проґавлю. Не розіллю свого вина. І не нарікатиму потім, як Дієго Вальдес:
Вже не навіє вітер,Не вихлюпне бурунВатаг довкола вогнищПо берегах лагун,І джерела в пустелі,Де, спраглі, ми пили,І хліба, що не з’їли,Й вина, що розлили…Чуєте, опікуни? Ви знаєте, як то воно вдарити ворога, вдарити у захваті бою, просто в щелепу, і звалити його собі під ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цілувати, і важити собою, і шаліти з надміру здоров’я та снаги. Я хочу спіймати свою долю. Хочу мати власну ватагу біля вогнищ – і то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся – щоб потім, коли попущу собі віжки, бути добре підкутому. Тоді вже моя доля не втече від мене! О, повірте мені, я не завжди сплю спокійно!
– Справді? – запитав містер Крокет.
– А ви ж як думали? Ні, я ще не починав дуріти, але як почну, отоді побачите!
– А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?
Дивовижний юнак похитав головою.
– Ні, після диплома я ще піду принаймні на рік до сільськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починає захоплювати сільське господарство. Я хочу щось зробити в ньому… Щось створити. Бо мій батько, можна сказати, не творив нічого. І ви, панове, так само. Ви прийшли зі Сходу, захопили новий край і почали збирати гроші, як матроси витрушують самородки з дерну, наткнувшись на незаймане родовище.
– Голубе мій, я, здається, маю трохи досвіду в каліфорнійському сільському господарстві, – ображено перебив містер Крокет.
– Певне, що маєте, але ви нічого не створили. Ви… від правди не втечеш: ви тільки нищили. У сільському господарстві ви були ловцем фортуни, як золотошукачі. Що ви зробили? Взяли сорок тисяч акрів найкращої землі в долині Сакраменто і рік у рік сіяли на ній пшеницю. Сівозміни були вам і не в голові. Солому ви палили. Перегній виснажували. Орали міленько, на чотири дюйми, а підґрунтя тільки втрамбували плугами, наче цементовий хідник. І так виснажили ту чотиридюймову плівку, що вона вже й насіння не вертає. Кажу вам, ви нищили. І мій батько так само. І всі. А я ось візьму батькові гроші й почну творити. Скуплю за безцінь оту покинуту землю після пшениці й заходжуся коло неї – переорю глибоко й доб’юся, що вона у мене родитиме краще, ніж родила у вас із самого початку.
Під кінець передостаннього курсу містер Крокет знову спитав Діка, коли ж той почне «дуріти», як нахвалявся.
– Я ж казав – як відбуду ще рік у сільськогосподарському, – відповів юнак. – Тоді накуплю землі й заведу господарство – справжнє, таке, як слід. І аж тоді подамся шукати свою «ватагу біля вогнищ».
– І велике господарство хочеш ти завести на почин? – запитав містер Девідсон.
– Може, на п’ятдесят тисяч акрів, а може, й на п’ятсот. Там побачимо. Вже як загрібати дармовий зиск, то якомога більший. Адже Каліфорнія, по суті, ще не заселений край. За п’ятнадцять років та земля, що я тепер можу купити по десять доларів акр, коштуватиме п’ятдесят, а та, що нині коштує п’ятдесят, підскочить до п’ятисот, хоч я для цього й пальцем не ворухну.
– Пів мільйона акрів по десять доларів – це п’ять мільйонів доларів, – поважно нагадав містер Крокет.
– А по п’ятдесят це буде двадцять п’ять мільйонів, – засміявся Дік.
А втім, опікуни вже не вірили, що він колись іще почне «дуріти», як нахвалявся. Звісно, він може прогайнувати скількись грошей на свої сільськогосподарські химери, але щоб він по-справжньому вдарився в якісь дурощі після стількох років такої здержливої поведінки, здавалося неймовірним.
Університет Дік закінчив, не справивши ніякого фурору своїми успіхами. На курсі він був тільки двадцять восьмий. Найвизначніше його досягнення було те, що він зумів опертися принадам багатьох вродливих дівчат і натискові їхніх матусь. Крім того, на останньому курсі він відзначився тим, що довів збірну університету, капітаном якої став, до перемоги над стенфордцями – першої за п’ять років. Тоді ще не було високоплатних футбольних тренерів, і найбільше важили якості окремих гравців; але він зумів утовкти у свою команду принципи колективної гри та самопожертви, і в День подяки[12] «голубі з золотом» тріумфально пройшли по Маркіт-стріт через Сан-Франциско, святкуючи перемогу над незмірно дужчою командою.
На додатковому курсі в сільськогосподарському коледжі Дік зовсім не ходив на лекції, а тільки працював у лабораторіях. Фактично він наймав собі власних лекторів і витратив чималенький капітал на самі подорожі з ними по цілій Каліфорнії. Жака Рібо, який вважався одним з найбільших у світі авторитетів у царині агрохімії, – Каліфорнійський університет за шість тисяч доларів на рік перенадив його з Франції, де він одержував дві тисячі, а потім гавайські цукрові плантатори знов перенадили його до себе за десять тисяч, – Дік спокусив п’ятнадцятьма тисячами та приємнішим, помірнішим каліфорнійським кліматом, і Рібо підписав контракт на п’ять років.
Панове Крокет, Слокем і Девідсон аж руки зняли вгору, жахнувшися, і вирішили, що оце й починаються обіцяні дурощі молодого Фореста.
А втім, то була тільки одна з марнотратних Дікових витівок. З вашингтонського уряду він украв провідного фахівця-тваринника, щедро накинувши йому платню, таким самим розбійницьким способом відібрав університетові штату Небраска найкращого знавця молочного господарства і нарешті розбив серце деканові сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського університету, привласнивши професора Нірденгамера, справжнього чарівника щодо керівництва великими фермами.
– Це ще дешево, далебі, дешево, – заспокоював Дік опікунів. – Невже б ви воліли, щоб я купував акторок та коней для перегонів, аніж професорів? Уся річ у тому, що ви не знаєте цього способу комерції – купувати чужі голови. А я знаю. Бо це мій фах. Я зароблятиму на них гроші, і навіть більше – я доб’юся, що в мене виросте десять травинок там, де у вас не виросло б ані одної, бо ви занапастили свою землю.
Отож і зрозуміло, що опікуни вже не вірили, ніби він ще почне, як обіцяв, «дуріти», кохати, цілувати й кулаком валити ворогів під ноги.
– Ще рік, – попереджував він їх, а сам закопувався в агрохімію, аналізи ґрунтів та їздив по Каліфорнії зі своїм почтом високоплатних фахівців сільського господарства. А опікуни боялися тільки, що Дік, досягши повноліття й діставши в руки увесь спадок, порине з головою у свою сільськогосподарську примху і швидко розкидає батьківські мільйони.
Того самого дня, коли йому вийшов двадцять один рік, він оформив купівлю нових своїх маєтностей, що простягались на захід від річки Сакраменто аж до вершин гірського кряжа.
– Неймовірно дорого, – сказав містер Крокет.
– Неймовірно дешево, – сказав Дік. – Побачили б ви мої дані про ґрунт! І про воду! І почули б ви, як я співаю!
Ось послухайте, опікуни, – це пісня правдива. Я сам і співець, і пісня.
І Дік завів химерним тремтливим фальцетом, як співають північноамериканські індіяни, ескімоси й монголи:
Гу-тім йо-кім кой-о-ді!Ві-гі ян-нін кой-о-ді!Ло-гі ян-нін кой-о-ді!Йо-го най-ні, гал-удом йо най, йо-го, най-нім!– Музика моя власна, – промимрив він, ніби виправдовуючись. – Це я гадаю, що так її співалося. Розумієте, нині вже нема на світі людей, які б чули цю пісню на власні вуха. Склало її плем’я конко, а від нього перейняли майду, а від тих нішінеми. Але ні конко, ні майду, ні нішінемів уже нема. Тільки земля їхня лишилася. Це її ви переорали, містере Крокете, і виснажили своєю пшеницею, ловлячи фортуну. А пісню я знайшов у одному етнографічному повідомленні, в третьому томі «Огляду географії та геології Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів». Індіянський ватаг Червона Хмара, який зійшов з неба, заспівав її на світанку землі зорям і гірським квіткам. Ось я проспіваю її по-англійському.
І знову, притупуючи в такт ногами та ляскаючи долонями но стегнах, Дік затяг індіянським фальцетом, що аж дзвенів буйною весняною радістю:
Жолуді нападали з неба!Я саджаю жолуді в долині!Жолуді великі і маленькі!Я кільчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!Незабаром ім’я Діка Фореста зарясніло в газетах так, що аж страх. Він ураз доскочив слави, першим у цілій Каліфорнії заплативши десять тисяч доларів за одного-однісінького бугая. А потім його знаменитий тваринник, викрадений з урядової служби, поїхав до Англії і там, виваливши аж п’ять тисяч гіней[13], перехопив у Ротшільдових конюшень Гірського Отамана – розкішного огиря ширської тяглової породи. В Каліфорнії його враз прозвано Форестовим Вибриком.
– Нехай сміються, – сказав Дік колишнім своїм опікунам. – Я виписав ще й сорок кобил, і цей жеребець за перший рік верне мені половину своєї ціни. Від нього і постане ціле плем’я синів та онуків, і каліфорнійці битимуться за них, платячи мені по три й по п’ять тисяч доларів за кожного.
За перші місяці свого повноліття Дік утнув чимало таких вибриків, одначе найнебезпечніший був останній з них: угативши кілька мільйонів у свою сільськогосподарську химеру, він раптом передав усе керівництво найманим фахівцям, накреслив їм загальні плани розвитку та поставив певні обмеження, щоб вони не розганялися занадто, а тоді купив квитка на пасажирський бриг до Таїті та й подався «дуріти» в широкий світ.
Вряди-годи до опікунів доходили звістки від нього. Свого часу він був власником і капітаном чотирищоглового залізного вітрильника, що плавав під англійським прапором і возив вугілля з Ньюкасла. Про це вони дізнались, бо до них надійшов рахунок за куплене судно, а потім ще прочитали в газетах прізвище Діка Фореста як власника судна, що врятувало пасажирів нещасливого «Оріона», і врешті одержали для Діка страхову премію, коли вітрильник потонув майже з усією командою під час великого урагану біля Фіджі. 1896 року Дік був на Клондайку; 1897 – на Камчатці, де захворів на скорбут; а тоді раптом виринув з американським військом на Філіппінах. Потім якось вони прочули, що він, хтозна як і нащо, вже став власником і капітаном старого вантажного пароплава, що під сіамським прапором теліпався по всіх морях, давно викреслений з реєстрів Ллойда[14].
Час від часу вони одержували Форестові ділові листи з різних кипучих портів усіх кипучих морів. Одного разу їм довелось натискати всі пружини, щоб уряд штату вжив цілого свого впливу на Вашингтон, аби визволити Діка з якоїсь халепи в Росії. Про ту авантюру в газети не попало ані слова, зате вона збудила по всіх дипломатичних представництвах у Європі трепет щирої зловтіхи.
Потім вони нагодою прочули, що Дік лежить поранений у Мафекінгу; далі – що він перехворів на жовту пропасницю в Гваякілі; а ще згодом його нібито суджено в Нью-Йорку за жорстоке поводження зі своїми матросами. Тричі з’являлись у газетах повідомлення, що він загинув: один раз – у бою, в Мексиці, а двічі – ніби його страчено у Венесуелі. Після цих фальшивих тривог опікуни вже не хвилювались, коли він переплив на сампані[15] Жовте море, і спокійно сприймали чутки, ніби він помер від бері-бері[16], попав з російським військом у полон до японців під Мукденом або сидить у японській військовій в’язниці.
Один тільки раз Дік ще спромігся їх схвилювати: це коли він, як і обіцяв, «передурівши», у тридцять років вернувся до Каліфорнії з дружиною. Він повідомив їх, що одружений з нею вже кілька років, і всі троє опікунів, як виявилось, добре її знали. Містер Слокем утратив вісімсот тисяч доларів, а її батько – цілий свій капітал під час банкрутства Лос-Кокоських срібних копалень під Чівавою, у Мексиці, коли уряд Сполучених Штатів вилучив срібло з обігу. Містер Девідсон видобув мільйон, а її батько – цілих вісім мільйонів з Останнього Кону – отого висохлого і знов заводненого людьми струмка в окрузі Амадор. Містер Крокет, тоді ще зовсім юнак, разом з її батьком наприкінці п’ятдесятих років «вишкрібав» Мерседську улоговину, був йому за дружбу, коли він у Стоктоні брав шлюб з її матір’ю, а в Грантс-Пасі грав у покера з ним та самим Грантом[17], тоді ще молоденьким лейтенантиком, про якого на Заході знали тільки, що він добре б’ється з індіянами, але кепсько грає в карти.
Отже, Дік Форест одружився з дочкою Філіпа Дестена! Тут уже не випадало зичити йому щастя. Тут скорше годилося втлумачувати, що він сам не знає, яке щастя йому припало. І опікуни відразу пробачили Дікові всі дурощі. Нарешті він учинив як треба, зробив справді розумну річ. Ба ні, він учинив просто геніально! Пола Дестен! Дочка Філіпа Дестена! Дестенівська кров! Спілка Дестенів і Форестів! Цього було досить. Три зістарілих товариші Фореста й Дестена давньої Золотої доби, – тих двох, що вже дограли свою гру і залишили світ, – навіть насварили Діка. Вони доти товкмачили йому про незмірну вартість здобутого скарбу, про священні обов’язки, що їх накладає на нього цей шлюб, про всі традиції та чесноти поріддя Форестів і Дестенів, аж поки Дік, засміявшись, перебив їх: вони, мовляв, говорять, як завзяті конярі або схибнуті на євгеніці[18] диваки. Поштиві старигани збентежились – вони б воліли, щоб він висловив ту щирісіньку правду якось делікатніше.
В усякому разі, того, що Дік узяв собі жінку з Дестенів, було досить, щоб вони беззастережно схвалили плани й кошториси Великого будинку, які він показав їм. Завдяки Полі Дестен цього разу вони погодилися, що він витрачає гроші розумно й до ладу. Що ж до його сільського господарювання, то чом би йому не бавитись, коли є за що: адже золоті копальні Врожайного давали певний прибуток. І все ж, як висловився містер Слокем, «двадцять п’ять тисяч доларів за жеребця тяглової породи – чисте божевілля. Бо тяглові коні – це тяглові коні, та й годі. Нехай би вже за рисака, то інша річ…»
Розділ VII
Дік ще перебігав очима видану штатом Айовою брошуру про свинячу чуму, коли у відчинені вікна канцелярії долинули через широке подвір’я нові звуки: прокинулась та жінка, що сміялася з дерев’яної рамки на стіні над ліжком у нього і що лиш кілька годин тому згубила на підлозі його спальні рожевого мереживного чепчика, якого так дбайливо підібрав А-Гов.
Спершу Дік почув її голос, бо вона прокидалася з піснею, мов пташка. Дзвінкі переливи вилітали по черзі з усіх вікон довгого крила будинку, де були її покої. Далі спів її почувся з садочка в подвір’ї; там вона довгенько дражнила свого ердельтер’єра та ще насварила щенятко, шотландського колі, що зазіхнуло на жовтогарячих, пишнохвостих японських золотих рибок у чаші водограю.
Діка враз пройняло втіхою, що вона прокинулась. Та втіха ніколи не блякла для нього. Щодня йому, поки не вчує через подвір’я ранкової Полиної пісні, здавалося, ніби Великий будинок ще не прокинувся по-справжньому, хоч би сам він був уже кілька годин на ногах.
Та ледве відчувши ту втіху від її пробудження, Дік, як звичайно, відразу й забув про неї за власними справами. Він знову поринув у цифрові дані про свинячу чуму в Айові, і дружина зникла з його свідомості.
– Доброго ранку, Веселий молодче, – почув він за хвильку голос, що завжди лунав для нього чарівною музикою. Пола в ранковому халатику пурхнула до кімнати, обняла чоловіка за шию й притулилась до нього ніжним і гнучким тілом, сівши на підставлене коліно. А він міцно пригорнув дружину, відгукнувшись так на її близькість, однак ще з пів хвилини не відривав очей від сторінки, де викладалося про результати вакцинації, що її виконав професор Кенелі на свинарській фермі Саймона Джонса у Вашингтоні, штат Айова.
– Ось як, – обурилась вона. – Тобі занадто щастить. Ти переситився дарами життя. До тебе прийшла твоя Дружинонька, твоя «горда зіронька», а ти навіть не сказав: «Доброго ранку, Дружинонько, чи солодко тобі спалося?».
Дік облишив статистичні таблиці професора Кенелі, міцніше пригорнув дружину й поцілував її, одначе вказівний палець його правої руки вперто придержував потрібну сторінку. Слова Полиного докору вже не лишили йому змоги запитати, чи добре їй спалося після того, як вона згубила рожевого чепчика у нього на веранді. Він згорнув брошуру на закладеній пальцем сторінці та обняв дружину обома руками.
– О! О! Чуєш? – вигукнула вона.
Знадвору долинула млосно-солодка сопілочка перепела, і Дік відчув, як Пола аж затремтіла з утіхи.
– Залицяється, – сказав він.
– Отже – весна! – вигукнула Пола.
– І знак, що стає на годині.
– І пора кохатися!
– І мостити гнізда та нести яєчка, – засміявся Дік. – Ще ніколи світ не здавався мені такий плодючий, як цього ранку. Леді Айлтон опоросилась одинадцятьма. Ангорських кіз сьогодні пригнали в долину котитися. От якби ти побачила! А канарки на подвір’ї від самого ранку дискутують на шлюбні теми. Я гадаю, якийсь прихильник вільного кохання хоче розбити їхній одношлюбний рай новітніми теоріями. Я дивуюсь, як ти могла спати під такий гамір. О, чуєш! Знову завели. Чи це вони з радощів, чи з обурення?
У кущах здійнявся ніжний тоненький щебет і збуджений пронизливий повиск. Дік з Полою прислухались у захваті, аж нараз, так несподівано, мов сурма страшного суду, ці любовні співи золотавих крихіток покрив, геть заглушив інший, потужніший голос – теж буйний, співучий, повний жаги, але могутній, владний, невідпорний самою своєю гучністю.
Чоловік і жінка відразу звернули захоплені очі повз засклені двері, повз мідяну сітку веранди на алею між кущами бузку і затамували віддих, чекаючи, що там зараз з’явиться здоровезний огир – бо то він послав перед себе свій любовний заклик. Ще невидний, він засурмив знову, і Дік сказав:
– Хочеш, я проспіваю тобі пісню, моя горда зоре? Це не моя пісня. Це Горянинова. Те, що він ірже. Чуєш? Знову співав. Ось що він промовля: «Слухайте мене! Я – Ерос! Я ступаю по горах! Мною повні широкі долини. Кобили на мирних пасовиськах чують мій голос і здригаються, бо знають мене. Трава все густіша й густіша, і весь край налитий снагою, і сік буяє в деревах. Це весна. Вона моя. Я самовладець у своєму царстві весни. Кобили пам’ятають мій голос. Вони знають мене, ще й не бачивши, бо мене звідали їхні матері. Слухайте ж! Я – Ерос! Я ступаю по горах, і широкі долини звістують мене, відлунюючи мою ходу!»
Пола щільніше пригорнулась до чоловіка, а він обняв її міцніше. Вона доторкнулась губами до його чола. Обоє, втуплені очима в доріжку між кущами бузку, враз побачили, як вихопилась на ній велична поява – здоровезний огир з кумедно маленьким, мов кузька, вершником на хребті. В сизо-імлистих, як звичайно у жеребців, очах коня горіла буйна жага, огир завзято й нетерпляче мотав головою, то черкаючи мордою в клаптях піни лискучі коліна, то підкидаючи її високо догори, щоб знову просурмити свій гучний, владний поклик і струснути ним повітря.
Здалеку, ніби луна, долетіло на відповідь тоненьке ласкаве іржання.
– Принцеса Фозрінгтонська, – шепнула Пола.
Знову Горянин засурмив свій поклик, і Дік проспівав:
– Слухайте мене! Я – Ерос! Я ступаю по горах!
А Полу, обвиту ніжно й міцно його руками, враз шпигнуло щось наче ревнощі до цього розкішного створіння, що так захопило її чоловіка. Та за мить те почуття зникло, їй стало трошки соромно, і вона весело вигукнула:
– Ану, «Пісню жолудя», Червона Хмаро!
Дік, що вже поглядав на закладену пальцем брошуру в своїй правій руці, звів на дружину очі трохи заскочено, а спам’ятавшись, заспівав так само весело:
Жолуді нападали з неба!Я саджаю жолуді в долині!Жолуді великі і маленькі!Я кільчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!Поки він співав, Пола тулилася до нього щільно-щільно, та тільки-но пісенька скінчилась, вона відчула неспокійний порух його руки з брошурою і вловила швидкий, мимовільний Діків погляд на годинника, що стояв серед столу і показував уже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту. І знов вона спробувала втримати його, але в словах її, теж мимовільно, вже бринів легкий докір.
– Чудний ти в мене, Червона Хмаро, – повільно сказала вона. – Часом я майже вірю, що ти направду Червона Хмара і саджаєш свої жолуді, виливаючи в пісні несамовиту радість. А інколи ти майже здаєшся мені ультрасучасною людиною, останнім словом розвою нашої двоногої раси, істотою чоловічої статі, що замість мурів Трої держить в облозі статистичні таблиці або, озброївшись пробірками та шприцами, провадить гладіаторські бої з якимись невидимими мікробами. Часом мені здається, що тобі слід би носити окуляри й мати лисину, а деколи…
– …Що я не маю ні права, ні снаги володіти жінкою і обіймати її, – докінчив він, пригорнувши дружину ще міцніше. – Що я просто вчений віслюк, не вартий своєї «легкої хмаринки рожевого пилку». То слухай, що я надумав. За кілька днів…
Але задум його вмер, ще не зродившись, бо позад них хтось остережливо кахикнув, і обоє, водночас повернувши голови, побачили Бонбрайта, секретаревого помічника, з якимись жовтими папірцями в руці.
– Чотири телеграми, – ніяково сказав він. – Містер Блейк гадає, що дві дуже важливі. Одна про ту партію бичків для Чилі…
І Пола, повільно відхиляючись від чоловіка та встаючи з його коліна, просто фізично відчула, як він утікає від неї до своїх статистичних таблиць, ділових паперів, секретарів і помічників.
– Ой, Поло! – гукнув він, коли вона була вже на дверях. – Знаєш, я вже охрестив нового служника – він зватиметься О-Го. Як тобі подобається?
Вона почала свою відповідь з гіркою ноткою в голосі, та враз і усміхнулась:
– Ти довитіваєшся з цими прізвиськами для челяді!
– Зате я ніколи не роблю цього з расовою худобою, – відмовив він поважно, хоч в очах йому блищали задерикуваті іскринки.
– Та ні, я просто хочу сказати, що ти вичерпаєш мовні ресурси. Вигуків у мові не стане. Скоро тобі доведеться називати нових служників А-Чхи, А-Тьху і А-Хайтобі-грець. Краще було б починати не з «О» й не з «А», а з «Мій». Тоді були б у тебе Мій-Кінь, Мій-Дуб, Мій-Бик, Мій-Кіт тощо – і всі твої.
Обоє в один голос засміялись, а тоді Пола вийшла, і Дік за мить уже поринув у текст телеграми, де йшлося про партію з трьохсот чистопородних бичків-річняків, замовлених одним чилійським ранчо, по двісті п’ятдесят доларів франко-борт[19] за голову. Несвідомо він чув, як співає Пола на подвір’ї, вертаючись до своїх покоїв, і несвідомо тішився тим співом, навіть не помічаючи, що голос її ледь-ледь – тільки ледь-ледь – смутніший, ніж звичайно.
Розділ VIII
Рівно за п’ять хвилин після Полиного відходу, розглянувши всі чотири телеграми, Дік вийшов і сів у машину, а з ним Теєр – айдахський купець на баранів – і Пейсміт, кореспондент «Скотарської газети». Вордмен, завідувач вівчарень, приєднався до них уже біля обор, де було зібрано для огляду кілька тисяч молодих баранців-шропширів.
Їх показували Теєрові майже без слів, і він був певно розчарований тим – йому здавалося, що купівля десяти вагонів такої дорогої худоби справа досить значна, аби погомоніти про неї.
– Вони самі за себе промовляють, – заспокоїв його Дік і вже відвернувся, щоб викласти Нейсмітові якісь відомості для майбутньої статті про шропширських овець у Каліфорнії та північно-західних штатах.
– Я б вам не радив морочитися з вибором, – сказав він Теєрові ще за десять хвилин. – Вони тут усі один в одного. Ви можете цілий тиждень вибирати свої десять вагонів, і вони будуть однаково не кращі, ніж набрані вряд.
Форестова певність, що баранів буде куплено, і спантеличила Теєра, і, разом з переконанням, що такого добірного товару він ще зроду не бачив, підштовхнула збільшити замовлення з десяти до двадцяти вагонів. Уже в більярдній Великого будинку, натираючи крейдою кия, щоб докінчити перервану партію, він сказав Нейсмітові:
– Це я вперше у Фореста. Їй-бо, він справжній чарівник. Я досі закуповував овець на Сході, але ці шропшири мені сподобались. Ви завважили, що я подвоїв замовлення, еге? Мої айдахські покупці їх з руками відірвуть. Мені, власне, прямо замовлено тільки шість вагонів і, може, ще два докупити на власний розсуд; але як кожен мій клієнт, побачивши цих баранів, не схоче подвоїти замовлення, а по решту не збіжиться ціла юрма, то я нічого не тямлю у вівцях. Оце товар! Як вони не підіб’ють угору все айдахське вівчарство… то Форест не скотар, а я не купець.
Коли загримів гонг, скликаючи до їдальні обідати – в той здоровезний бронзовий гонг, вивезений з Кореї, дзвонили, тільки маючи певність, що Пола вже не спить, – Дік вийшов на велике подвір’я, до гуртка молоді біля водограю із золотими рибками. Там Берт Вейнрайт намагався виловити з води підсачкою одну надзвичайно гарну, мов квітка, велику і яскраву рибину з напрочуд пишним хвостом та плавцями – Пола вирішила пересадити її на розвід до окремого басейна у своєму таємному дворику. Сама Пола, її сестри Лут і Ернестіна та Вейнрайтова сестра Рита на всі лади підказували й командували, що та як йому робити.