Коли молот зустрічається з ковадлом
А як похорони були. У бабці вашої ще могила свіжа була, а він уже пробував у дім пробратися. Та добре тутешні чоловіки йому чуба трохи надрали, то він десь зник, не являвся останні тижні.
«Ось тобі й ще одна причина не лишатися тут надовго!»
– Ой, я зовсім забула! – голосно зойкнула баба Мотря.
– Що? Щось на плиті?
– Та ні… От я стара шкапа!
Оля лише мовчки спостерігала, як старенька активно нишпорить по своїм кишеням.
– Ось, тримай! – бабця тицьнула дівчині в’язку ключів. – Я після смерті Ярини забрала, а то Бог його відає, що у Борюсіка того на думці.
– Дарма ви так переймалися, в мене є ключі. Але, дякую, будуть запасні.
– Ти ліпше передивися, мо’ в цій в’язці які нові ключики є.
«Невже від комори?»
– Дякую, – видихнула Оля, думками перебуваючи біля зачинених дверей.
– Та нема за що, доцю. Я ж тебе ще отакісінькою пам’ятаю, – бабця зробила рукою жест, і дівчині здалося, що старенька окреслила розміри мультяшного фіксика, а не живої людини.
– А бабцю Ярину, до речі, де поховали?
– У Жменьках. У нас тут у Любомирівці ж могилок нема.
– А чим можна туди доїхати так, щоб сьогодні й повернутися?
– О доцю, то ти довго спала. Маршрутка в той бік їде о п’ятій ранку і о третій дня. Але та, що пополудні, тобі не підходить, бо не вертає звідти. Та це ж ота, якою ти вчора сюди їхала.
«Ага… Мала їхати. Та не їхала!»
– Ну, а таксі замовити? Я б дуже хотіла прийти на могилу бабці Ярини до від’їзду.
– Та нащо тобі теє таксі! В таку глухомань тобі воно так дорого обійдеться! Я скажу Назарові, він тебе відвезе.
«О тільки не це!»
– Та ні! Навіщо ще Назара турбувати!
– А шо там турбувати, це ж не сіно грести! Піду скажу йому, щоб пополудню по тебе заїхав, а зара побіжу я, дитинко, скоро ялівки прийдуть на обід. Треба додому.
І так само раптово, як і з’явилася, баба Мотря побігла у своїх справах.
Щойно стара вийшла з двору, Оля шмигнула до комори. Їй так нарешті хотілося відчинити ці проклятущі двері, що у неї тремтіли руки, а ключі голосно бряжчали.
Вікон у сінях не було, тому сонячне світло сюди не діставало. Дівчина ненадовго покинула штурм комори, пішла на кухню і повернулася уже зі свічкою.
Ольгова допитливість торжественно салютувала, коли один із ключів нарешті підійшов, замковий механізм спрацював, і двері прочинилися. Обережно потягнувши ручку до себе і намагаючись не загасити свічку, дівчина увійшла до кімнати.
Повітря в коморі було тяжким і вологим. Стара дерев’яна підлога невдоволено поскрипувала. Кімната була невеликою і тісною. Дерев’яні стелажі, заповнені банками з повидлом, спеціями, сушеними грибами, травами та іншою всячиною, ще сильніше зменшували простір.
Не знайшовши для себе нічого цікавого і навіть трохи образившись на бабусю за те, що вона створила таку таємницю з нічого, Оля вже збиралася йти геть, як раптом її погляд упав на стару скриню, що стояла в кутку кімнати. Велика, дубова, тяжка на вигляд, і з кованим залізом, але гарно розмальована – ця річ наче виринула з дитячих спогадів дівчини. Вона провела рукою по запиленій кришці. Згадала, як бабуся цінувала і берегла скриню. Як вечорами вона розповідала про свої минулі роки, які маленькій Олі вчувалися осіннім курликанням журавлів, тихенькими дощовими краплями на шибці старого вікна та іноді вибухами та розривами снарядів у давньому лісі.
Бабця Ярина розказувала, що ту скриню змайстрував їй батько, відомий на все село тесля. Для бабусі то був не просто ящик – то був символ домашнього затишку та добробуту!
Олі неймовірно захотілося попорпатися в тій скрині. Так, наче стара червона бабцева хустина чи вишиті рушники могли пов’язати минулі дні з теперішніми. Здавалося, ті речі самим своїм існуванням доведуть, що минуле – то не вигадка мозку, а чиясь реальність, що залишилася в пам’яті.
Замислившись над своїми філософськими теоріями, дівчина ледь не проґавила, що полум’я свічки майже перескочило на одну із вишитих бабусиних сорочок. Оля злякалася і відсмикнула руку, але не розрахувала відстань і боляче ударилася ліктем об якусь нерівність у бічній стінці скрині.
Подумки перебираючи лайливі слова, дівчина провела по внутрішній стінці. На свій подив, вона знайшла ще одну шухлядку, вбудовану в скриню.
«Дивно, бабуся стільки разів розказувала про скриню і показувала її, а про те, що тут є прискринок, ніколи не згадувала», – здивувалась Оля.
Дівчина завжди цікавилася історією та етнологією, тому вона знала, що прискринок – це невелика таємна шухляда всередині скрині, в якій зазвичай зберігали гроші, прикраси та інші цінні речі.
Звичайно, дівчина вирішила туди зазирнути. Ні, вона не хотіла відібрати скарби покійної бабусі, та й взагалі сумнівалася, що там буде щось важливе, але її допитливість не давала спокою: якщо вже прискринок, вважай, сам знайшовся, то гріх цим не скористатися.
Прискринок безцеремонно відхилив усі спроби відчинити його, і Оля вже навіть не здивувалася, просто дістала з кишені піжамних штанів ключика, якого знайшла в годиннику, а коли замочок клацнув, дівчину охопило задоволення переможця.
Шухляда відкривалася з великими потугами, так ніби їй щось заважало. Лишивши свічку на одному зі стелажів, дівчина вже двома руками потягла кришку прискринку до себе і врешті-решт здобула перемогу.
У шухлядці лежала книжка невеликого розміру в пошарпаній і пожовклій від часу м’якій обкладинці. Дівчина розгорнула книжечку з самого початку. Свічка догорала, тому видно було дуже погано. Оля краще придивилася до потертих сторінок і зрозуміла, що вона в її руках зовсім не книга, а старий щоденник. Ще раз приглянувшись до нерівного та розмашистого почерку, вона переконалася, що щоденник належав бабусі Ярині. Дівчина пригорнула записника до себе. В її душі здійснилася неймовірна боротьба між бажанням прочитати його вміст і совістю, яка забороняла вдиратися до чужого особистого простору.
Свічка тим часом догоріла, і дівчина зайшла до кімнати. Врешті-решт вона сховала записника у сумочку і пішла перевдягатися.
* * *За пів години Назар під’їхав до воріт, як і обіцяла баба Мотря. За той час дівчина зібралася і нарвала у саду конвалій, які щедро ділилися своїм ароматом у салоні авто. Опинившись на кладовищі, Оля залишила невеличкий букетик на свіжій могилі. Довго дівчина там не затрималася, лише подумки подякувала бабці Ярині й побажала їй хоч на тому світі здобути спокій.
Усю дорогу назад хлопець і дівчина їхали мовчки, вслухаючись лише в шум автомобіля та черговий хіт гурту «Океан Ельзи».
– Баба Мотря казала, що ти завтра вже їдеш… – Назар наважився порушити тишу вже тоді, коли дорога повертала на Любомирівку.
– Угу… А що мені тут робити?
– А чого так скоро? Відпочила б тут трохи. Сходила би в ліс за грибами, на Світязь з’їздила, а в крайньому випадку на лісове озеро, там дуже класно.
– Місцева природа вражає, але мені, мабуть, легше в нетрях міста.
– Атож, ти ж міщанка-київлянка, в селі тобі, певно, не комфортно, – всміхнувся Назар.
– Не правда! – дівчину чомусь образили слова Назара. – Якщо не пам’ятаєш, то в дитинстві ми майже кожне літо тут були!
– Почекай, ти ж сама щойно сказала щось там про нетрі міста.
– То я сказала, а то ти! – Назар зареготав, паркуючи автомобіль біля двору.
Дівчина сама відчула, як по-дитячому пролунала ця фраза і, пирснувши зо сміху, витягла телефон із USB-отвору автомобіля.
– Дякую, що зарядив телефон!
– Нема за що, – Назар визирнув із вікна. – Коли буде час, кидай свої нетрі та приїжджай сюди.
– А нагадай-но мені, ти хіба сам тепер не у місті живеш? – кинула Оля, відчиняючи хвіртку.
– А ти молодець, – знову засміявся юнак, – ну бувай, міщанка-київлянка, – машина гаркнула і помчала геть, здійнявши за собою стовп куряви.
«Теж мені кавалєр-залицяльник», – роздратовано думала Оля, крокуючи стежиною до порогу, – «причепа якийсь і задирака, от він хто».
Дівчина дістала ключі, але помітила, що двері не замкнені. Перше, що їй спало на думку, що вона просто забула замкнути будинок, коли збиралася на кладовище, але ця теорія не підтвердилася. Оля помітила дерев’яні щіпки на порозі.
«Хтось удерся у дім!» – ця думка пронизала її, мов електричний струмінь. Дівчина вагалася: «Кликати на допомогу? Кого? Найближчі сусіди аж через кілька хат!»
Оля спробувала вчинити найбільш логічно: дістала з сумочки телефон, набрала сто два, але кнопку виклику натиснути не встигла – на порозі її дому тяжко і незграбно обпершися об одвірок, стояв невисокий, худющий чолов’яга, з двотижневою щетино та шлейфом зі смороду з перегаром.
– Ти хто? – вичавивши цю фразу, чоловік протяжно відригнув і навіть не вибачився.
– Я… – Оля була шокована, та і не дуже їй хотілося на- віть спілкуватися з людиною напідпитку, не те що спере- чатися.
– Ти що, язик проковтнула? Я тебе питаю, хто ти? І що робиш біля мого дому?
– Вашого дому? – хоч ноги дівчини підкошувалися, вона не змогла стримати обурення. – Це будинок бабусі Ярини!
– «Бабусі Ярини», – перекривив чоловік, – бабусі Ярини вже нема, і дім мій!
Оля завмерла: «Що ж це за дім такий?! Жити в ньому не буду, а проблем – хоч відбавляй!»
Чоловік знову голосно відригнув, замутнілі від алкоголю зіниці розширилися, він обперся руками об коліна (такий жест роблять, коли кличуть миле цуценятко) і писнув зовсім не чоловічим голосом:
– Олька? Племінничка? Це ти? – він широко розкинув руки.
«Він що, збирається обійматися?!» – Оля завбачливо зробила кілька кроків назад.
Чоловік спохмурнів і знов обперся об одвірок:
– Не хочеш обійняти дядька? Ну й біс із тобою!
– Дядько Борис… – видихнула Оля.
– Що? Що ти там собі під носа бурмочеш? Хотіла сама тут жити? Я бачу речі розпакувала…
– Я взагалі завтра вже їду.
«І чому я перед ним виправдовуюся?»
– От і добре, – Борис почухав собі живота, – нічого тобі тут стирчати в чужому домі. Я тут останні п’ять років гарував не для того, щоб тут поселилися дві засрані малявки.
– Слухайте, я не збираюся з вами ні про що сперечатися, але якщо ви не підете геть, – викличу поліцію, – а на підтвердження своїх слів дівчина потрясла телефоном, але вже за мить пошкодувала про те, що зробила.
Борис, хоч і хитаючись, але в два стрибка подолав поріг і схопив Олю за руку. Дівчина лише безпорадно спостерігала, як телефон падає на землю.
– Ти, я бачу, у скрині старої копирсалася. Проворна дівка! – чоловік потягнув Олю до себе.
– Відчепіться! – дівчина намагалася вирватися. – Ви робите мені боляче!
Оля неочікувано для себе звільнилася з лабет дядька. Вона хотіла відштовхнути чоловіка, але сили виявилося замало. Борис схопив дівчину за плечі.
– Що ти там знайшла, мале стерво? Гроші? Я знаю, стара долари десь відкладала, – чоловік трусив дівчину, наче грушку.
– Нічого не знайшла, тільки старий щоденник! – відчаю Олі не було меж, вона марно намагалася вирватися.
– Забери від неї свої руки! – пролунав третій голос, але дівчина не одразу зрозуміла, що трапилося далі.
Дужа рука висмикнула її з дядечкових обіймів. Почувся удар, Борис скрикнув і, наче мішок із зерном, завалився на землю. Оля все ніяк не могла прийти до тями і зрозуміти, чому її знову тримають за плечі.
– Ліно, з тобою все гаразд? – вона була неймовірно рада бачити Назара.
«У нього такі красиві блакитні очі!»
– Що він тобі зробив? – юнак пильно вдивлявся в обличчя дівчини.
«Ні, ну справді, очі просто, як небо»!
– Нічого, все добре, – нарешті видавила з себе дівчина, – постраждала лише моя самоповага.
Назар усміхнувся, та вже за мить його обличчя змінилося люттю. Як для людини напідпитку, дядько Борис досить швидко здійнявся на ноги і тепер щедро обсипав пару лайками та прокльонами.
З розвороту хлопець завдав чоловікові ще одного удару, його кулак саме пройшовся по щелепі Бориса. Чоловік заточився, але цього разу не упав, і скористався цим моментом для реваншу. Він підскочив до Назара і гепнув хлопця коліном. З того, як зігнувся юнак, Оля зрозуміла, куди саме він влучив.
Доки Назар розсипав по околиці міцну лайку, хапаючи ротом повітря, дядько Борис кинувся навтьоки. Оля заходилася шукати в траві свій телефон, надто вже їй кортіло таки здійснити свій план і викликати поліцію.
– Ну, ти зара в мене отримаєш! – ще раз глибоко вдихнувши, ніби тамуючи біль, хлопець кинувся за Борисом.
– Стривай! – дівчина раптом злякалася, що Назар просто вб’є дядька.
«Прикінчить того нещасного алкоголіка, сяде до в’язниці, і все через мене».
Уже прокручуючи в голові, як вона носить в камеру Назара передачки, Оля вискочила до хвіртки і ледь не збила з ніг дівчину. Остання зацікавлено спостерігала, як дядько Борис, перестрибуючи через кущі, мчав до лісу, а Назар напівпокульгуючи-напівпострибуючи пробував його наздогнати.
– Вибач, – Оля завмерла на місці. Мить – і вона вже забула і про Назара, і про дядька Бориса. – А ти що тут робиш? – вихопилося в дівчини.
– Я бачу, у вас тут веселуха, а мене чого не кличете? – Аня дістала з рота льодяника і обдарувала сестру променистою усмішкою.
Розділ 6
Назарові так і не вдалося наздогнати Бориса, хлопець повернувся з лісу ще лютіший, ніж був. Юнак деякий час вартував дівчат у дворі, а потім довго і настирливо пропонував переночувати у баби Мотрі. Урешті, отримавши ввічливу і переконливу відмову, здався і пішов додому.
Оля раділа, що всі залишилися живими. Шок після зустрічі з дядьком минув. Тепер вона насторожено спостерігала, як Аня розпаковує свої речі з рюкзака і перевдягається в футболку та піжамні штани. Дівчина змушена була відзначити, що сестра краще підготувалася до поїздки на Волинь, аніж вона. Темно-сині джинси, високі кросівки від «Adidas» та толстовка «Gap» добре захищали Аню від літнього західноукраїнського холоду, а рюкзак не треба було волочити по землі.
Також Оля відзначила, що сестра в гарній формі. Дівчата були майже однакового зросту і статури, але Аня мала більш спортивні ноги та підкачані руки. («Сліди від захоплення легкою атлетикою та бойовими мистецтвами», – подумалося Олі).
Мати завжди говорила, що сестри як дві краплі схожі одна на одну. Оля знехотя, але мусила з нею погодитися. Навіть тепер, коли Аня коротко підстриглася та перефарбувала волосся у яскраво-рудий колір, очі зеленуватого відтінку та пухкенькі губи видавали їхню спорідненість.
– О, смаколики! – Аня підійшла до миски і взяла один пиріжок до рук. – Сама пекла?
– Дуже смішно, – огризнулася дівчина.
– Та годі тобі!
– Чого ти приїхала? – Оля сама здивувалася своєму запитанню, видно, тут щось трапилося з її вмінням приховувати емоції.
– Ну, якфо не помиляюся, – відкусивши пиріжок, Аня завалилася на ліжко, – бабуся Ярина цей будинок заповіла нам обом.
– І ти, очевидно, приїхала, бо хочеш тут жити?
– А якого ти мені взагалі допит улаштовуєш, захотіла й приїхала!
– Дай здогадаюся, ти приїхала налагодити своє особисте життя, заодно зруйнувавши моє?
– Наша пісня гарна й нова, наче Оля Полякова, – присвиснула Аня.
– Що?
– Нічого! Я так і знала, що розмова повернеться до Артура, – Анна закинула руки за голову і зручно вмостилася на подушці. – А може, поговоримо про це завтра, а то сьогодні щось я трохи втомилася.
Оля відчула, як образа і злість обпекли їй груди і клубком підкотилися до горла.
– Провини за собою не відчуваєш? – дівчина вклала в це запитання всю зневагу, яка накопичилася. – Ну що ж, розкажи мені. як то воно тобі було розважатися з моїм хлопцем?! Нічого на душі не муляло?! Розкажи мені, сестричко! Ну ж бо!
– І тут Панаса понесло!
– Досить уже твоїх дурнуватих висловів!
– Твій колишній – повний довбень, – Аня повернулася до стіни, голос її був рівний, але напружений. – А ваші стосунки – то взагалі був повний треш. Одна ти цього не розуміла. І досі не розумієш. Подивись на себе, пів року вже минуло, а ти ще й досі називаєш його «своїм хлопцем»…
– О, так вибач, а що, варто назвати його твоїм хлопцем?
– Я тобі вже говорила, коли ти нас застала за тим поцілунком, не я його цілувала, а він мене. Плюс мене п’яну, я б тоді і з ослом поцілувалася…
– О так, ви з дядьком Борюсіком явно родичі!
Аня підвелася. Оля бачила, що зачепила сестру за живе і тепер очікувала удару у відповідь.
Аня взяла з миски ще один пиріжок, нахилилася до гасової лампи, а потім стала вивчати вміст серванту. Вона мовчки переглянула бабцеве начиння.
– О, цікаво, а це для чого? – дівчина взяла з полиці червону пляшечку, відкрутила її, понюхала і відразу відсахнулася. – Фу, що ще за гидота?
Оля відібрала пляшку в сестри і обережно поставила назад у сервант.
– Ти що, читати не вмієш? Написано ж «Перцева на- стоянка»!
– Ех, сестричко, – Аня знову завалилася на постіль, – можеш психувати скільки хочеш, але прикол у тому, що ліжко в домі одне.
– Що?! – тільки молодша сестра могла настільки вивести її з себе. – До чого тут взагалі ліжко?
– Наш дядечко, коли в хату заліз, видно грошей шукав…
– До чого тут це взагалі? – зашипіла Оля.
– По ходу той п’яний чувак вирішив, що бабця Ярина гроші ховає в матрацах та подушках. Доки ви там з Назаром сперечалися, я тут роззирнулася…
– А можна без драматичних пауз? – лютувала Ольга.
– Коротше, єдина вціліла постіль – ця, – Аня знову вляглася у ліжко, – і тобі доведеться спати або зі мною, або на дошках. Оце, я розумію, поворот долі. Як це там по старперському? А, дилема! Тобі доведеться робити серйозний вибір, сестричко.
«Ще й знущається. Вона хоче, щоб я спала в залі без матрацу? Не дочекається!»
Ольга загасила лампу і демонстративно вмостилася на подушку поруч із сестрою. У домі снували сутінки, запанувала тиша, і лише старий годинник суворо цокотів на стіні.
«Годинник!», – Оля згадала минулу ніч, свою знахідку і те, що трапилося потім, і роздратування ледь не розірвало її на шматки.
Після пригоди з дядьком Борисом Оля зайшла в дім і дістала щоденника. Вона подумала, що сумочка – ненадійна схованка, і вирішила десь краще сховати записника. Але втілити свій план не встигла, бо до будинку заскочила Аня, а потім ще й Назар з його «пішли ночувати до баби Мотрі». Ольга швидко закинула записника під подушку, саме на якій тепер спала Аня!
Дівчині не хотілося, щоб сестра дізналася про щоденник. Вона полежала нерухомо деякий час, доки нарешті дочекалася Анькиного сопіння. Повільно повернувшись на інший бік, Оля спробувала намацати під подушкою таку бажану річ.
Нарешті її рука наткнулася на краєчок старого записника, але він знаходився коло самої щоки Ані. Ольга обережно потягла щоденника. У відповідь сестра сонно заворушилася. Оля завмерла, а через відміряну старим годинником хвилину знову приступила до своєї справи. Та все марно – записник рухався так повільно!
«Треба висмикнути швидко, наче скатертину з-під склянки!»
Ця ідея виявилася не дуже гарною. Щоденника Оля таки отримала, але сонна голова Ані, яка не очікувала різких маніпуляцій, скотилася з подушки і гепнулася лобом прямо об стіну.
– Ти геть здуріла?! – Аня ошелешено підвелася і стисла руки в кулаки. – Хочеш мене вбити через свого ідіотського бойфренда?
– Пробач, я випадково!
– І що це таке? Що за книжечка? – ніч була місячна, Анна одразу ж розгледіла записник у руках у сестри.
– Нічого, – Ольга притисла щоденник бабці Ярини до грудей.
– Покажи, – Аню це не зупинило, і вона потяглася до записника, – мені ж цікаво, через що я отримала по голові.
– Це стара річ, із нею треба дуже обережно, – Оля досі не випускала щоденника із рук.
– А я що, гатитиму ним об стіну, як ти моєю головою?! – Аня таки вирвала записник із рук сестри і зацікавлено оглядала його вміст. Оля побачила, що сестра не розуміє, наскільки цікаву річ вона тримає у руках.
– Це щоденник бабці Ярини!
– І звідки він у тебе?
– Довга історія.
– Нумо читати, – Оля побачила знайомий блиск в очах сестри, і не встигла ще нічого відповісти, як та потяглася до свого рюкзака й дістала звідти потужного ліхтарика.
– Ні, ми не будемо його читати! – Ольга спробувала повернути собі записника, але Аня перехопила його з однієї руки в іншу і сховала за спиною.
«Дражниться, як у дитинстві!»
– Тобто ти його під подушкою сховала просто так? І жодного рядочка не прочитала?
– Я ж не ти! Я знаю, що це неетично.
– Ясно, – цмокнула язиком Анна. – Ну окей, якщо не хочеш, я сама почитаю.
Аня розгорнула записника на першій сторінці.
– Дай сюди! – Ользі нарешті вдалося дотягнутися до щоденника. – Ти все одно без мене нічого тут не второпаєш.
– Атож, – посміхнулася Аня.
– І прибери цей самовдоволений вираз обличчя, ніби кіт, який об’ївся сметани.
– Не сметани наївся, а обдовбався валеріанкою.
– Фуууух… – роздратовано видихнула Оля і почала читати.
«Осінь 1942
Здрастуй, щоденнику! Мабуть, дивно, що я почала тебе вести в такий складний час. Якби хто довідався (ой лихо, якщо мамця), що то я таким займаюся по ночах, при світлі каганця, то, мабуть, засміяли б… або ще гірше, певне б насварили. Хоча, може, й ні. Нині сміх – то є рідкісне явище, кругом тільки страх. Люди призвичаїлися жити в страху. Він раптом став звичним жителем між нас. Нахабно селиться в кожнім домі, не питаючи дозволу, а в людей нема сили, щоб виперти його геть.
Тож я й подумала, що ліпше, певне, вилити комусь душу, бо мені теж весь час страшно, а поділитися нема з ким. Раніше в мене була Даринка, та її не стало трохи менше ніж рік тому. І досі не можу стримати слів, коли згадую її.
Війна ще тільки починалася, німці зайшли село громити. Ми з Даринкою в ліс помчали. Заховалися під ялицею. Відчувала, як ото в тій казці, наче наді мною літають злі-презлющі гуси-лебеді, забрати хочуть та віднести світ за очі. Кружляли люто над селом, і скрізь були плач та крики. Я хотіла була вернутися додому, бо ж не знала, де мамця та сестри, але Даринка не дозволила.
А гуси-лебеді відкружляли-відгуділи над селом та й полетіли, в наш бік смерть несучи. Вона оселилася тут і була поруч. Її подих був гарячим, наче розпечена пательня, її кроки озивалися розривами гранат, а поруч із нею, як вірний пес, біг страх. Він приблудився до наших осель, але замість того, щоб дарувати тепло і ласку, постійно гарчав і шкірив свої ікла.
Я сильніше притулилася до дерева, шепочучи мов молитву «Ялице-сестрице, порятуй». І тоді здавалося, що не було ріднішої істоти, ніж та деревинка, яка сама в очікуванні смерті рятувала нас.
Та Даринка поглянула на мене, очі її були великі-великі, чорне волосся вибилося з-під хустки.
– Треба заховатися, під тим он дубом, – вона тицьнула пальцем на дерево неподалік, – вибухи скоро дістануться сюди.
– Я не піду, – тільки й вичавила з себе, – якщо вмирати, то тільки разом з цією ялицею, я її не покину!
– Та чи ти здуріла? – почула я, мов крізь пелену. – Помреш же! Пішли! – Даринка схопила мене за руку, але я висмикнула свою і знов прилипла до ялиці.
– Ну як хоч, – Дарка обережно виглянула з-під гілочок-рученят і, видно, вирішила, що той залізний птах трохи відлетів. Тоді вона швидко-швидко перебіжками сховалася під дубом.
Моя подружка, моя сестричка обперлася об широкий стовбур, всміхнулася і махнула мені рукою. А далі – яскравий спалах, дим, непереборний дзвін у вухах і чорна яма на місці дуба… на місці, де всміхалася моя Дариночка.
Тяжко… тяжко згадувати… От пишу от ці слова, а пелена очі знов закрива. Та я не буду плакати. Дарка там, певне, на небесах з янголятами, а нас тут янголи покинули. Таке от життя…
Приходив тут один староста, дядько Спиридон, казав, що вже все, фашисти перемогли, а тато їм не вірять. Я сама чула, як казали батько матері, що то Спиридон продався, коли йому пообіцяли німці, що його дочок-красунь нікуди не заберуть.
А ще тато завжди кажуть, що треба жити, і не здаватися. Розумні вони, тато мій, скільки побачили в світі, скільки знають. Вони ще на минулій війні воювали. Її, здається, називали Великою. Там тато ногу втратили, прийшли додому калікою, після того з мамцею обвінчалися. Не любить тато про ту війну розповідать, каже, що то – лиш кров і сльози, і більше нічого. Зате завжди розказував про те, яких різних людей там зустрічав.
Так от після того, як вони з моєю мамцею Катериною повінчалися, через рік з’явився мій старший братик Омелько, а за два роки ще й Тарасик, зараз обидва вони на фронті служать. Ніколи не забуду, як плакали мама, коли проводжали моїх братиків на війну. Тарасик завжди був добрим та ніжним, то й він сльозу навіть пропустив, обійняв матір та й каже: «Не плач, скоро повернемося».