Сліпота

Вигуки протесту потроху стихли, хтось прийшов з іншої палати й запитав, чи залишилися якісь рештки від їжі, й водій таксі йому відповів, Ані крихти, а продавець аптеки, щоб виявити добру волю, пом’якшив свою заперечливу відповідь, сказавши, Можливо, ще принесуть. Проте ніхто нічого не приніс. Настала ніч. Із зовнішнього світу ані їжі, ані слів. Почулися якісь крики в сусідній палаті, потім настала тиша, якщо хтось плакав, то плакав дуже тихо, плач не проникав крізь стіни. Дружина лікаря підійшла подивитися, як почувається хворий. Це я, сказала вона й обережно підняла ковдру. Нога мала жахливий вигляд, опухла від самого стегна, рана утворювала чорне коло з червоними кривавими плямами, вона дуже збільшилася, так ніби м’ясо виштовхувалося зсередини. Від неї ширився запах, водночас гнилий і солодкавий, Як ви себе почуваєте, запитала дружина лікаря, Дякую, що прийшли запитати про це, Скажіть мені, як ви себе почуваєте, Погано, Нога вам болить, І так, і ні, Поясніть краще, Вона болить, але відчуття таке, ніби нога мені не належить, вона ніби відокремлена від тіла, я не знаю, як вам пояснити, це надзвичайно дивне відчуття, ніби я тут лежу й бачу, як мені болить нога, Це лихоманка, Мабуть, що так, Тепер спробуйте заснути. Дружина лікаря поклала хворому долоню на голову, потім зробила рух, щоб відійти, але не встигла навіть сказати хворому добраніч, він схопив її за руку й потяг до себе, примусивши її наблизити обличчя, Я знаю, сеньйоро, що ви бачите, сказав він дуже тихим голосом. Дружина лікаря здригнулася від подиву й прошепотіла, Ви помиляєтеся, звідки ви взяли цю думку, я бачу рівно стільки, скільки бачать усі інші, що тут перебувають, Ні, не намагайтеся одурити мене, сеньйоро, я знаю, що ви бачите, але будьте спокійні, я нікому про це не скажу, Засніть, засніть, Ви не довіряєте мені, Довіряю, Не можна довіряти слову шахрая, Я ж сказала, що довіряю вам, Чому ж тоді ви не скажете мені правду, Завтра поговоримо, а тепер спіть, Якщо завтра для мене буде, Не думаймо про найгірше, Думаю, що лихоманка подумає за мене. Дружина лікаря повернулася до чоловіка й прошепотіла йому на вухо, Рана має жахливий вигляд, це гангрена, Мені здається мало ймовірним, щоб гангрена виникла за такий короткий час, Рана є такою, якою є, вона має дуже поганий вигляд, А ми тут, сказав лікар добре чутним голосом, нічого не спроможні вдіяти, сліпота наче зв’язала нас по руках і ногах. З чотирнадцятого ліжка, з лівого боку, хворий йому відповів, А мене ніхто не зв’язував, сеньйоре доктор.

Минали години, й один за одним сліпці засинали. Деякі накривали голову ковдрою, ніби хотіли, щоб темрява, справжня чорна темрява могла остаточно погасити ті тьмяні цятки, в які перетворилися їхні очі. Три лампи, підвішені під високою стелею, недосяжні для сліпих, відкидали на ліжка брудне жовтаве світло, неспроможне навіть утворювати тіні. Сорок осіб спали або розпачливо намагалися заснути, деякі зітхали й щось шепотіли, можливо, вони бачили уві сні щось омріяне, можливо, казали, Якщо це сон, то я не хочу прокидатися. Годинники в усіх зупинилися, вони забули їх накрутити чи вважали, що не варто більш їх накручувати, лише годинник дружини лікаря досі не зупинився. Минула вже третя година ранку. Дуже повільно, спираючись на лікті, крадій автомобілів підняв свій тулуб. Ногу він уже не відчував, відчував лише біль, решта ноги перестала йому належати. Вона задерев’яніла й не згиналася в коліні. Він перекотив тіло на бік здорової ноги, яка тепер звисала з ліжка, потім обхопивши її руками нижче стегна, спробував повернути в той самий бік хвору ногу. Наче зграя вовків, що несподівано прокинулися, болі розбіглися на всі боки, щоб негайно повернутися до того внутрішнього кратера, з якого вони годувалися. Спираючись на руки, він потроху посунув тіло по матрацу в напрямку проходу між ліжками. Коли дотягнувся до підвищення над ніжками ліжка, то мусив перепочити. Він дихав важко, наче його мучила астма, голова йому хиталася між плечами, він не міг утримати її на них. Через кілька хвилин його дихання стало регулярнішим, і він почав повільно підійматися, спираючись на здорову ногу. Він знав, що друга нічим не стане йому в пригоді, що він муситиме тягти її за собою повсюди, куди захоче йти. Відчув запаморочення голови, невтримне тремтіння опанувало йому все тіло, від холоду й лихоманки в нього зацокотіли зуби. Хапаючись за спинки ліжок, із великими труднощами пересуваючись від одного до іншого, він пропихався між сонними людьми, тягнучи за собою, наче мішок, поранену ногу. Ніхто його не помітив, ніхто не запитав, Куди йдеш ти о цій годині, а якби хтось його про це запитав, то він знав, як йому відповісти, Йду відлити, сказав би він, він би лише не хотів, щоб його покликала дружина лікаря, їй би він не міг збрехати, він мусив би поділитися з нею наміром, що виник у його голові, Я неспроможний більше тут гнити, я визнаю, що ваш чоловік зробив для мене все, що міг, проте коли мені треба було вкрасти автомобіль, я не просив когось іншого, щоб він його для мене вкрав, тепер та сама історія, я сам повинен до них підійти, коли вони побачать мене в такому стані, то відразу зрозуміють, що я почуваю себе погано, вони посадять мене в карету «швидкої допомоги» й відвезуть до лікарні, немає сумніву в тому, що існує лікарня лише для сліпих, ще один сліпий не становитиме для них ніякої різниці, вони вилікують мою ногу, мені розповідали, що вони лікують навіть засуджених на смерть, якщо хтось із них захворіє на апендицит, вони спочатку зроблять йому операцію, а вже потім страчують, щоб він помер чоловіком здоровим, те саме відбудеться й зі мною, якщо вони захочуть, то можуть знову повернути мене сюди, мені, зрештою, байдуже. Він просувався між ліжками далі, стиснувши зуби, щоб не застогнати, й не зміг утримати болісний зойк, коли, дійшовши до кінця ряду, утратив рівновагу й упав. Він помилився, рахуючи ліжка, сподівався спертися на ще одне, а сперся на порожнечу. Упавши на підлогу, не ворушився доти, доки не переконався, що ніхто не почув гуркіт від його падіння. Потім зрозумів, що перебуває в позі, надзвичайно зручній для сліпого, якщо він пересуватиметься навкарачки, то легко знаходитиме собі дорогу. Він повз у такий спосіб доти, доки добувся до вестибюля, там зупинився обміркувати, що він робитиме далі, чи покликати спочатку людей біля брами, чи наблизитися до сходинок, скориставшись мотузкою, яка правила за поручні й ще, безперечно, там була. Він дуже добре знав, що якщо він покличе звідси й попросить допомоги, йому накажуть негайно повертатися назад, проте альтернатива мати за єдину точку опори мотузку, яка обвисла й розгойдувалася, після того як він стільки намучився, навіть просуваючись між нерухомими й надійними ліжками, примусила його засумніватися. Через кілька хвилин йому здалося, ніби він знайшов рішення, Я полізу навкарачки, подумав він, під мотузкою, вряди-годи підійматиму руку, аби переконатися, що рухаюся правильно, це як і в тому випадку, коли доводиться красти автомобіль, завжди можна вигадати найкращий спосіб. Цілком несподівано совість у нього прокинулася й суворо дорікнула йому за те, що він виявився спроможним украсти автомобіль у бідолашного сліпого, Якщо я тепер потрапив у цю халепу, став міркувати він, то зовсім не тому, що хотів украсти в нього автомобіль, а тому, що захотів відпровадити його додому, ось тут і була моя найбільша помилка. Він не був готовий до казуїстичних дебатів, його аргументи були прості й очевидні, Сліпий – особа священна, сліпого грабувати не можна. У технічному розумінні я його й не пограбував, бо ані він не мав автомобіля у своїх руках, ані я не приставляв йому пістолета до скроні, Облиш свої софізми, пробурчала його совість, і йди туди, куди ти повинен іти.

Прохолодне повітря світанку освіжило йому обличчя. Як добре дихається там, зовні, подумав він. Йому здалося, ніби нога йому болить набагато менше, але це його не здивувало, таке з ним бувало й раніше, причому не один раз. Він був уже на зовнішньому майданчику сходів, незабаром він доповзе й до приступок, Це буде найважче, подумав він, спуститися по приступках головою вперед. Він підняв руку, аби переконатися, що мотузка досі над ним, і поповз уперед. Як він і передбачав, йому було дуже нелегко перелазити з приступки на приступку, головним чином через хвору ногу, яка не допомагала йому просуватися вперед, і йому довелося витерпіти нелегке випробування, коли його рука послизнулася на приступці на середині східців, тіло нахилилося вбік, і мертва вага клятої ноги потягла його вперед. Біль повернувся негайно, ріжучи його пилкою й молотком забиваючи йому в тіло цвяхи, й він навіть не міг зрозуміти, як йому пощастило утриматися від крику. Протягом кількох хвилин він лежав долілиць, притиснувшись обличчям до землі. Сильний наземний вітер примусив його затремтіти. Він мав на тілі лише сорочку й труси. Рана перебувала в повному контакті із землею, й він подумав, Вона може підхопити інфекцію, то була дурна думка, він уже не пам’ятав, що тягнув її по землі від самої палати, Зрештою, це не має ваги, вони почнуть лікувати мене раніше, ніж вона загноїться, подумав він потім, заспокоюючи себе, й перекинувся на бік, щоб зручніше було дотягтися до мотузки. Він її не знайшов. Він забув, що перебуває в перпендикулярній позиції щодо неї, після того як скотився по сходах, але інстинкт підказав йому, що він має перебувати там, де був. Потім у нього виникла думка, яка підказала йому сісти й повільно пересунутися, аж поки він доторкнувся попереком до першої приступки і з радісним відчуттям перемоги намацав піднятою рукою жорстку поверхню мотузки. Либонь, це ж таки відчуття допомогло йому майже відразу відкрити пересування в такий спосіб, щоб рана не доторкалася до землі, обернутися спиною до брами й, користуючись руками, немов милицями, як робили колись інваліди зі скаліченими ногами, пересувати невеличкими рухами тіло, яке сидить на землі. Пересувати його задом наперед, бо в цьому випадку, як і в інших, тягти було набагато легше, аніж штовхати. При пересуванні в такий спосіб нога боліла менше, крім того допомагав легкий нахил землі, що спадала в напрямку виходу. Щодо мотузки, то не було найменшої небезпеки її втратити, адже тепер вона майже торкалася голови. Він запитав себе, чи ще далеко йому до брами, адже було б набагато швидше пересуватися на своїй нозі, а ще ліпше на обох, аніж стрибати на руках-милицях на відстань у півдолоні, а то й менше. На мить забувши, що він сліпий, він обернув голову, щоб оцінити, скільки ще йому треба буде подолати метрів, і наштовхнувся на ту саму білу й непроникну імлу. Зараз ніч чи день, запитав він себе, якщо день, то вони вже мене побачили, крім того я сьогодні з’їв лише невеличкий обід, і відтоді минуло вже багато годин. Його дивувала логіка міркувань, яку він відкрив у своїй особі, швидкість і точність думок, він бачив себе зовсім іншим чоловіком, і якби не прикрий випадок із ногою, то міг би заприсягтися, що ще ніколи у своєму житті не почувався так добре. Його спина вдарилася об нижню, оббиту залізом стулку брами. Він дістався до своєї мети. Солдатові, який сидів у будці вартового, щоб захиститися від холоду, почулися тихі звуки, які він не зміг упізнати, у всякому разі він навіть на думці не покладав, щоб вони могли долинути ізсередини, певно, то зашелестіло листя дерев, якими вітер дряпнув огорожу. Аж раптом до його вух знову долинув шум, але він був зовсім інший. Удар, стукіт, якщо бути точнішим, цей звук не міг належати вітрові. Знервований солдат вийшов із будки, звівши курок автомата, й подивився в бік брами. Він не побачив нічого. Звук, проте, повторився, уже сильніший, ніби хтось дряпав нігтями по жорсткій поверхні. Стулка брами, подумав вартовий. Він ступив крок у напрямку похідного шатра, в якому спав сержант, але його зупинила думка, що якби він оголосив фальшиву тривогу, то йому добре дісталося б, сержанти не полюбляють, коли їх будять, навіть якщо для цього є причина. Він знову обернув погляд до брами й став напружено спостерігати. Дуже повільно в проміжку між двома металевими вертикальними стулками брами стало з’являтися біле обличчя. Обличчя сліпого. Страх заморозив кров у солдата, й саме страх примусив його підняти зброю й майже впритул випустити чергу з автомата.

Оглушливий гуркіт пострілу майже негайно підняв усіх людей, які спали в наметах, напіводягнених солдатів, яким було доручено охороняти божевільню, й тих, що перебували в ній. Сержант уже взяв на себе команду, Що то був за гуркіт, Сліпий, сліпий, пробелькотів солдат, Де, Он там, показав солдат стволом автомата, Я нічого не бачу, Він був там, я його бачив. Солдати уже встигли екіпіруватися й, виструнчившись у лінію з автоматами напоготові, чекали наказів, Увімкніть прожектор, наказав сержант. Один із солдатів піднявся в кузов вантажівки. Через секунду сліпучий промінь осяяв браму та передню стіну будівлі. Ніде нічого, йолопе, сказав сержант і кинув ще кілька солдатських люб’язних фраз у тому самому стилі, але тут побачив, що під брамою розповзається у сліпучому світлі чорна калюжа, Ти когось убив, сказав він. Потім, пригадавши, що йому доручено віддавати категоричні накази, промовив, Відійдіть назад, цей труп може поширювати заразу. Солдати відступили назад, налякані, але не відводили погляду від калюжі крові, яка повільно розповзалася між дрібною бруківкою біля брами. Думаю, той чоловік уже мертвий, припустив сержант, Та певно, що мертвий, відповів солдат, тепер задоволений своїм влучним пострілом. У цю мить інший солдат нервово викрикнув, Сержанте, сержанте, подивіться туди. На зовнішньому майданчику сходів стояли у сліпучому світлі прожектора більше десятка сліпих. Ні кроку вперед, загорлав сержант, якщо ступите бодай крок, зроблю з усіх решето. У вікнах будинків, що стояли навпроти, з’явилися люди, розбуджені пострілами, й перелякано дивилися, що там діється. Тоді сержант викрикнув, Четверо чоловіків нехай вийдуть і заберуть труп. Позаяк сліпі не могли домовитися між собою, то вперед рушили шестеро. Я сказав четверо, істерично заволав сержант. Сліпі обмацали один одного, знову обмацали і двоє з них залишилися на місці. Інші рушили вперед, тримаючись за мотузку.

Мусимо пошукати, чи знайдеться тут якась лопата або мотика, або щось таке, чим можна копати землю, сказав лікар. Був ранок, вони з великими зусиллями перенесли труп за будинок і поклали його на землю, на сміття та опале листя. Тепер треба було поховати його. Лише дружина лікаря знала, в якому стані перебував мертвий, обличчя й череп розтрощені автоматною чергою, три дірки від куль у шиї і в грудях. Вона також знала, що в усій будівлі не було нічого такого, чим би можна було викопати могилу. Вона обійшла всю територію, яка була їм відведена, і не знайшла нічого, крім залізного лома. Він міг допомогти, але його було не досить. І вона побачила також за зачиненими вікнами коридору, який тягся понад крилом, відведеним для підозрюваних у зараженні сліпотою, нижчими по той бік території, перелякані обличчя людей, які чекали свого часу, тієї неминучої миті, коли їм доведеться сказати іншим, Я осліп, або якщо вони намагатимуться приховати те, що з ними відбулося, їх викаже помилковий рух голови або невиправдане зіткнення з кимось, хто ще не втратив зору. Про все це лікареві було відомо, фраза, яку він промовив, була частиною маскування для обох, відтепер дружина могла сказати, А якщо ми попросимо в солдатів, щоб укинули нам сюди лопату, Це добра думка, спробуймо, й усі погодилися, що так, це добра думка, лише дівчина в чорних окулярах не промовила жодного слова на тему лопати або мотики, уся її балачка досі обмежувалася лише сльозами й плачем. Я, я винна в тому, що він помер, плакала вона, й то була правда, заперечувати її було не можна, але також не випадає сумніватися в тому, якщо це може послужити їй розрадою, що якби перед кожним своїм учинком ми намагалися передбачити всі його наслідки, насамперед негайні, потім імовірні, потім уявні, то ми навіть не зворухнулися б із того місця, де нас зупинила б перша думка про наслідки. Добрі та погані результати наших фраз і дій розподіляються і, треба сподіватися, розподіляються рівномірно й виважено, на всі дні майбутнього, включаючи ті нескінченні, що звільняться від нашої присутності, й ми не зможемо ані похвалити себе, ані осудити, саме це деякі люди й називають безсмертям, про яке стільки говорять. Проте цей чоловік помер, і його треба поховати. Тому лікар та його дружина зголосилися вести переговори, а невтішна дівчина в чорних окулярах сказала, що піде з ними. Щоб не так мучила совість. Щойно вони з’явилися на виду, на виході з дверей, як солдат закричав їм, Стійте, і так, наче боявся, що це словесне застереження, попри свою категоричність, не буде сприйняте, вистрелив у повітря. Налякані, вони відступили в затінок вестибюля, за товсті дерев’яні стулки відчинених дверей. Після цього дружина лікаря сама просунулася вперед, туди, де вона могла спостерігати за рухами солдата і вчасно відступити назад у разі потреби, У нас немає чим закопати мерця, сказала вона, нам потрібна лопата. Біля брами, але з протилежного боку, де застрелили сліпого, з’явився інший військовий. То був сержант, але не той, що раніше, Чого ви хочете, закричав він, Нам потрібна лопата або мотика, Ані лопати, ані мотики в нас немає, ідіть звідси геть, Нам треба закопати мертвого, Не закопуйте його, залиште, нехай гниє, Якщо ми залишимо його там, де він є, він отруїть повітря, А навіщо вам добре повітря, Повітря не стоїть на місці, воно й у вас буде таким, як і в нас. Її аргументи примусили сержанта замислитись. Він замінив іншого сержанта, який осліп і якого негайно переправили туди, де збирали своїх хворих війська сухопутного призначення. Тут варто зазначити, що військово-повітряні та військово-морські сили також мають, кожна окремо, свої центри лікування інфекцій, проте менші за розміром та значущістю, позаяк відповідні збройні сили мають значно менше людей, Вона має слушність, подумав сержант, у цьому випадку будь-які застережні заходи можуть виявитися недостатніми. Двоє солдатів у протигазах уже вилили на калюжу крові дві повні бутилі аміаку, випари якого досі витискали сльози на очах у персоналу й лоскотали слизисті оболонки в горлі та в носі. Нарешті сержант оголосив, Зараз щось придумаємо, А як буде з їжею, наважилася нагадати йому дружина лікаря, Їжу ще не привезли, Уже в нашому крилі зібралося близько півсотні людей, ми голодні, а нам надсилають мізерну кількість, Питання з їжею не стосується війська, Але хтось повинен розв’язати цю ситуацію, уряд дав обіцянку годувати нас, Повертайтеся до себе всередину, я не хочу нікого бачити у дверях, Нам потрібна лопата, крикнула наостанок дружина лікаря, але сержант уже пішов. Був пізній ранок, коли в палаті почувся голос із гучномовця, Увага, увага, інтерновані зраділи, думали, що йдеться про їжу, але ні, йшлося про лопату, Нехай хтось прийде її забрати, але щоб не було ніяких груп, нехай вийде одна особа, Піду я, адже я розмовляла з ними раніше, сказала дружина лікаря. Коли вона вийшла на зовнішній майданчик сходів, то відразу побачила лопату. Судячи з того, що вона лежала ближче до брами, ніж до сходів, було очевидно, що її вкинули іззовні. Я не повинна забувати про те, що я сліпа, подумала дружина лікаря, Де вона, лопата, запитала, Спустися по сходах, а там я тобі підкажу, відповів сержант, дуже добре, а тепер іди в напрямку, в якому стоїш, отак, отак, трохи поверни праворуч, ні, ліворуч, трохи менше, трохи менше, тепер прямо, якщо ти анітрохи не звернеш убік, твій ніс опиниться якраз над нею, холодно, холодно, тепер тепло, гаряче, нехай тобі чорт, я ж сказав, щоб ти нікуди не відвертала, холодно, холодно, знову нагрівається, гаряче, все більш і більш гаряче, так, саме так, а тепер зроби півоберта, щоб я знову став тебе вести, я не хочу, щоб ти там стовбичила, наче ослиця перед екскаватором, а потім рушай у протилежний від брами бік, Ти не турбуйся так дуже, подумала вона, я піду звідси до дверей по прямій лінії, а якби ти навіть запідозрив, що я не сліпа, мені байдуже, адже ти не увійдеш сюди, щоб схопити мене. Вона закинула лопату за плечі, наче землекоп, який вирушає на свою працю, й рушила до дверей, не відхилившись від свого напрямку ні на крок, Сержанте, ви бачили, як вона йде, вигукнув один із солдатів, схоже навіть, що в неї є очі, Сліпі дуже швидко навчаються орієнтуватися в просторі, переконано пояснив йому сержант.