Латочка з Краiни Оз
Лiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
У кожнiй своiй розповiдi про Краiну Оз казкар Лiман Френк Баум знайомить читачiв iз неймовiрними подiями, на якi багатий чарiвний свiт. Проте ця iсторiя особлива. В нiй автор вирiшив розкрити таемницю найбiльшого дива, пiдвладного тiльки чарiвникам Краiни Оз, – народження новоi героiнi. Такоi честi удостоена багатобарвна Латочка, яка вважае, що серед загадкових, безглуздих, смiшних, унiкальних iстот, вона, мабуть, найцiкавiша. Однак своею бурхливою появою на свiт клаптикова дiвчинка спричинила жахливу трагедiю. Аби залагодити скоене, iй разом iз друзями довелося докласти неабияких зусиль.
Лiман Френк Баум
Латочка з Краiни Оз
© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
?
Моему юному другу Самнеру Гамiльтону Бриттону з Чикаго – вiд усього серця
Пролог
Доротi Гейл iз Канзасу була дуже добра до нас, тож згодом Принцеса Доротi з Краiни Оз призначила скромного письменника зi Сполучених Штатiв Америки Королiвським Істориком Краiни Оз, доручивши йому писати хронiку цiеi чудовоi казковоi мiсцини. Але, написавши шiсть книжок про пригоди тих дивних, химерних людей, якi живуть там, Історик зi смутком довiдався, що за наказом Верховноi Правительки Озми ii краiна найближчим часом стане невидимою для всiх, хто живе за ii межами, i в майбутньому будь-який зв’язок з Озом обiрветься.
Дiти, якi звикли читати книжки про Оз i полюбили iсторii про ii жителiв – веселих i щасливих людей, теж сильно засмутилися вiд того, що бiльше не буде книжок про Краiну Оз. Вони написали багато листiв iз запитанням, чи не знае Історик про якiсь пригоди, що сталися до того, як Краiна Оз стала невидимою для усього iншого свiту. Але вiн, на жаль, нiчого не знав.
Нарештi, один з моiх маленьких читачiв поцiкавився, чому ми не можемо зв’язатися з Принцесою Доротi бездротовим телефоном. Таким чином, вона змогла б повiдомляти Історику про те, що дiеться в далекiй Краiнi Оз. До того ж Історику не обов’язково бачити Краiну Оз, але вiн може знати все, що там вiдбуваеться.
Це була непогана iдея. Тож Історик поставив високу вежу на своему задньому подвiр’i, взяв кiлька урокiв з бездротовоi телефонii, а потiм почав телефонувати Принцесi Доротi з Краiни Оз, надсилаючи повiдомлення через повiтря.
Малоймовiрно, що Доротi шукатиме бездротовi повiдомлення або ж прислухатиметься до дзвiнкiв. Але едине, в чому Історик був упевнений, це в тому, що чарiвниця Глiнда знатиме, що вiн робить, i обов’язково побачить, коли вiн захоче поспiлкуватися з Доротi.
Рiч у тiм, що в Глiнди е Книга Подiй, у якiй записуеться все, що вiдбуваеться в будь-якiй точцi свiту, саме в той момент, коли це трапляеться, i, зрозумiло, Книга також розповiсть iй про бездротове повiдомлення.
Саме так Доротi почула, що Історик хоче поговорити з нею, i в Краiнi Оз з’явився Косматий чоловiчок, який знав, як передати бездротову вiдповiдь. Що ж, Історик так сильно просив, щоб йому повiдомляли останнi новини з Озу, аби вiн змiг записати iх для дiтей – своiх любих читачiв, що Доротi попросила дозволу Озми, а Озма милостиво погодилася.
Ось чому пiсля двох довгих рокiв очiкування дiти з Америки почули ще одну iсторiю про Краiну Оз. Це було б неможливо, якби один розумний чоловiк не винайшов бездротовий зв’язок, а ще одна не менш розумна дитина не запропонувала iдею зв’язатися в такий спосiб iз загадковою Краiною Оз.
ЛІМАН ФРЕНК БАУМ
I. Оджо та дядько НанкІ
– А де масло, дядьку Нанкi? – запитав Оджо.
Дядько Нанкi визирнув у вiкно, погладив свою довгу бороду, потiм подивився на юного жителя Краiни Жвакунiв i сказав, похитавши головою:
– Немае.
– Немае масла? Погано. А як щодо джему? – поцiкавився Оджо, ставши на стiлець, щоб краще бачити полицi буфета.
Але дядько Нанкi знову похитав головою:
– Закiнчився.
– І джему теж немае? І пирогiв немае, i яблук, i варення немае? Один тiльки хлiб залишився, так?
– Так, – сказав дядько, знову визирнувши у вiкно i погладивши бороду.
Хлопчик поставив стiльчик бiля вiкна i сiв поруч iз дядьком. Вiн повiльно жував сухий кусень хлiба i думав.
– У нашому дворi не росте нiчого, крiм хлiбного дерева, – мiркував вiн уголос. – І на ньому всього двi буханки, та й тi нестиглi. Дядьку, скажи, чому ми такi бiднi?
Старий жвакун обернувся й подивився на Оджо. У нього були добрi очi, але вiн так давно не усмiхався й не смiявся, що Оджо забув, який на вигляд веселий дядько Нанкi. До того ж вiн говорив дуже мало, i племiнник, який жив з ним практично вiд народження, навчився розумiти дядька з одного-единого слова.
– Чому ми такi бiднi, дядьку? – запитав Оджо ще раз.
– Нi, ми зовсiм не бiднi, – вiдгукнувся старий.
– Бiднi, бiднi! – не здавався Оджо. – От що в нас е?
– Будинок.
– Так, але в Краiнi Оз у кожного е дах над головою. Що ще, крiм будинку в нас е?
– Хлiб.
– Я доiдаю останнiй шматок дозрiлоi буханки. А твою частину я вiдклав – вона на столi. Можеш з’iсти, коли зголоднiеш. Але коли вона скiнчиться, що ми iстимемо?
Старий заворушився на стiльцi, але нiчого не сказав, лише похитав головою.
– Ну, звичайно, – вiв далi Оджо, який змушений був говорити, бо дядько вважав за краще мовчати, – нiхто не вмирае вiд голоду в Краiнi Оз, тiльки сама iжа в рот не звалиться, треба пiти i знайти ii.
Старий жвакун знову неспокiйно заворушився й подивився на свого племiнника так, немов цi доводи вивели його з рiвноваги.
– Завтра вранцi ми повиннi опинитися там, де можна знайти хоч якусь iжу. Інакше нам стане зовсiм погано.
– Куди? – запитав дядько.
– Куди нам пiти? – перепитав племiнник. – Не знаю. Це ти повинен знати. Тобi так багато рокiв, що ти, напевно, бачив багато мiсць за свое життя. Я ж, скiльки себе пам’ятаю, завжди жив iз тобою тут, у цьому маленькому круглому будиночку. Я не бачив нiчого, крiм густих лiсiв навколо нього i он тiеi великоi гори на пiвднi, де начебто живуть Молотоголовi iстоти, якi нiкого не пропускають через своi володiння, i другоi гори, на пiвночi, де, кажуть, взагалi нiхто не живе.
– Живе, – поправив племiнника дядько.
– А, точно, там живе одна-едина сiм’я: Кривий Чаклун, доктор Пiпт i його дружина Марголотта. Ти якось менi про них розповiдав. У тебе на це пiшов цiлий рiк. Вони живуть на вершинi гори, а з другого ii боку розташована красива й родюча Краiна Жвакунiв. Нерозумно, що ми з тобою змушенi жити однi в цьому великому лiсi, так?
– Так, – сказав дядько.
– Тож вiдвiдаймо Краiну Жвакунiв i подивiмося на тих, хто ii населяе. Кажуть, там живуть хорошi й веселi люди. Менi набрид один суцiльний лiс. Я б iз задоволенням подивився на щось iще.
– Малий, – сказав дядько.
