Знахар

– Лікар Павліцький не погодиться, – Василь покрутив головою. – Він як один раз щось скаже, то потім і слухати не хоче. Хіба що до Вільна їхати?

Він увесь тремтів від надії, яку в ньому розбудив Антоній, і вдивлявся у нього з тривогою.

– Не треба до Вільна! – гнівно відповів Антоній. – Нікого не треба. Я сам! Я сам це зроблю!..

– Ти?! – вже з повною зневірою закричав Василь.

– Так, я. І побачиш, ходитимеш, як колись.

– Звідки ж ти вмієш це робити? Це ж операція. Треба науки закінчити, щоб такі речі робити. Це ти колись робив?

Антоній спохмурнів. Він не міг перебороти того дивного бажання, просто щось його змушувало протестувати проти свого наміру. Одночасно він зрозумів, що йому не дадуть, не дозволять, не будуть вірити. Річ ясна, він ніколи не займався лікуванням, ані тим більше – складанням поламаних ніг. Серед багатьох професій, якими він оволодів протягом своєї багатолітньої подорожі, він був переконаний, що ніколи нікого не лікував. Він сам дивувався з себе, звідки так упевнено, так переконливо міг стверджувати, що каліцтво Василя можна було вилікувати. Він дивувавсь, але це ніяк не змінювало його переконання чи применшувало його рішення.

Антоній Косіба не любив брехні. Але цього разу він не хотів від цього відмовитись, якщо це допомогло б досягти мети.

– Чи я це робив? – знизав плечима. – Багато разів я це робив. І тобі зроблю, і ти одужаєш! Ти не дурний і погодишся на це.

Двері відхились, і мала Наталка загукала:

– Антонію, ходи вечеряти! А тобі як, Васильку, до ліжка принести?

– Не буду їсти, – з нетерпінням промовив Василь, сердитий за те, що йому переривають таку важливу розмову. – Геть звідси, Наталко!

Він почав знову розпитувати Антонія і відпустив його тільки тоді, коли у сінях заскрипів голос матері, який квапив до вечері.

Через два дні після цього старий Прокіп, сидячи перед млином і пускаючи дим зі своєї люльки, покликав до себе Антонія.

– Антонію, що ти там наговорив моєму Василькові? – запитав він. – Нібито про те лікування.

– Я йому правду сказав.

– Що за правду?

– А те, що я можу його з того каліцтва вивести.

– Як же ти зможеш?

– Треба розрізати, кості наново розламати і знову скласти. Вони погано складені.

Старий сплюнув, пригладив свою сиву бороду і махнув рукою.

– Перестань. Сам лікар підтвердив, що тут ніщо не допоможе, а ти, дурний неуку, зробиш?.. Щоправда, ти розумієшся на багатьох речах як майстер. Не перечу. Бо й гріх було б… Але з людським тілом все не так просто. Треба знати, де яка кісточка, де яка жилочка, яка до якої підходить, яка яке значення має. Тож я сам, наприклад, не раз так розбирав порося чи теля. Скільки ж там такого, що й перелічити неможливо. А по суті що?.. Худоба. А в людини ж усе делікатне. На тому потрібно розумітися. То тобі не січкарня, яку ти можеш розкрутити, всі гаєчки і таке інше на землі порозкладати, а потім назад поскручувати, змастити – і вона краще різатиме, як до того. Вміння треба мати, такі школи, такі науки.

Примечания