Подорожнi щоденники. Вiсiм зошитiв
Franz Kafka
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Видання вiдомого австрiйського письменника Франца Кафки (1883–1924), який е визнаним новатором у прозi XX столiття, мiстить «Подорожнi щоденники» та «Вiсiм зошитiв». У «Подорожнiх щоденниках» (1911–1912) описано подорожi до Фрiдлянда, Райхенберга, Парижа, Юнгборна та iнших мiст. Подii, власнi враження вiд побаченого перемежовуються в них з прагматичним викладом фактiв. «Вiсiм зошитiв» (1917–1919) – маленькi зошити у восьму частку аркуша, в яких Ф. Кафка занотовував своi поетичнi фантазii, фрагменти майбутнiх творiв та афоризми. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки Ф. Кафки «Процес», «Замок», «Америка», «Листи до Мiлени. Лист батьковi».
Франц Кафка
Подорожнi щоденники
Вiсiм зошитiв
Franz Kafka
REISETAGEBUCHER
DIE ACHT OKTAVHEFTE
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi
Переклад з нiмецькоi Олекси Логвиненка, Володимира Чайковського
Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Подорожнi щоденники
© Л. В. Логвиненко (правонаступниця Олекси Логвиненка), переклад украiнською, 2000
Подорож
до Фрiдлянда i Райхенберга
Сiчень-лютий 1911 р.
Довелося писати цiлiсiньку нiч, стiльки всього зi мною сталось, але тiльки погане. Яку ж владу це дiстало надi мною, хоч досi я, наскiльки пам’ятаю, зробивши один поворот, один легенький поворот, який уже сам собою робив мене щасливим, мiг усього уникнути!
Спершу райхенберзький еврей у купе привернув до себе увагу короткими вигуками з приводу швидких поiздiв, якi, що характерно, швидкi тiльки за вартiстю квиткiв. Тим часом худющий подорожанин – таких називають вiтрогонами – поквапно жуе шинку, хлiб i двi ковбаски, шкiрки з яких зiшкрiбае ножем, а тодi всi рештки й папiр запихае за трубу опалення пiд лавкою. У цiй непотрiбнiй, але такiй симпатичнiй менi духотi й хапанинi вiн, поки iв, перечитав двi поверненi в мiй бiк вечiрнi газети. Вiдстовбурченi вуха. Лише трохи широкуватий нiс. Масними руками проводить по головi й обличчю, не забруднивши iх, чого менi теж не можна робити.
Напроти мене сидить тонкоголосий, глухуватий вусатий чоловiк з еспаньйолкою i спочатку нишком, не виказуючи себе, iронiчно посмiюеться над райхенберзьким евреем, i я, по-змовницькому перезираючись iз ним, хоч i досить неохоче, але все ж таки з якогось незбагненного респекту беру в цьому участь. Згодом з’ясовуеться, що чоловiк, котрий, пожовуючи, читае газету за понедiлок, на однiй зi станцiй купляе вино й попивае його, як це маю звичку робити i я, невеличкими ковтками, – цiлковита нiкчема.
Потiм iще червонощокий хлопець, який весь час читае «Цiкаву газету» – вiн рiшуче розтинае ii рубом долонi, але кiнець кiнцем iз дивовижною, як на мене, ретельнiстю незаклопотаноi людини згортае, немовби едвабну хустку, раз у раз перегинаючи, притискаючи внутрiшнi краi, розгладжуючи зовнiшнi й приплескуючи поверхню, щоб нарештi запхати ii, хоч яка вона груба, до нагрудноi кишенi. Отже, вiн читатиме ii ще й удома. Вже й не знаю, де вiн зiйшов.
Готель у Фрiдляндi. Просторий вестибюль. Пригадую Христоса на хрестi, якого там, можливо, зовсiм i не було. – Ватерклозета нема, знизу мете завiрюха. Якийсь час я був единим пожильцем. Бiльшiсть весiль з усiеi округи гуляють у готелi. Дуже невиразно пригадую вигляд однiеi зали вранцi пiсля весiлля. У вестибюлi, в коридорi – скрiзь було дуже холодно. Я жив у кiмнатi над пiд’iздом; спершу я звернув увагу на холод, а вже потiм завважив причину. Перед моiм номером була така собi нiби бiчна кiмната вестибюля; на столi там стояли у вазах два букети квiтiв, забутi вiд останнього весiлля. Вiкна замикалися не на клямку, а на гачки вгорi й унизу. Тепер я пригадую, що одного разу чув музику, але не довго. У вiтальнi рояля не було, можливо, вiн стояв у тiй весiльнiй кiмнатi. Причиняючи вiкно, на другому боцi базару я щоразу бачив гастрономiчну крамницю. Топили великими полiняками. Покоiвка з великими губами; одного разу, попри холод, прийшла з вiдкритою шиею й викотом на грудях; то неприступна, то на диво причеплива, я до неi ставився завжди з повагою i водночас збентежено, як здебiльшого до всiх привiтних людей. Якось я попросив ii вкрутити менi яскравiшу електричну лампочку, щоб працювати пополуднi й увечерi, i коли вона прийшла топити й побачила, як я працюю, то була дуже рада. Атож, при тому свiтлi, що було, працювати не можна, сказала вона. «При цьому теж не можна», – промовив я пiсля кiлькох захоплених вигукiв, якi в мене, на жаль, злiтають з язика щоразу, коли я збентежений. Менi не спало на думку сказати нiчого iншого, як висловити вже завчену напам’ять думку про електричне освiтлення, яке надто яскраве й надто тьмяне воднораз. Вона мовчки топила собi далi. Аж коли я сказав: «А втiм, колишню лампочку я просто вмикав на повну потужнiсть», вона коротко засмiялася – ми були тiеi самоi думки.
Зате я вмiю ось що: я завше ставився до неi, як до фройляйн, i вона вiдповiдно поводилась; одного разу я повернувся до готелю не о такiй порi, як завжди, й побачив, що вона мие пiдлогу в холодному вестибюлi. І менi було зовсiм не важко, не примушуючи ii засоромитись, привiтатися й попросити затопити в кiмнатi.
На зворотному шляху з Распенау до Фрiдлянда поруч зi мною цей зацiпенiлий, схожий на покiйника чоловiк, у якого вуса звисають над роззявленим ротом; коли я спитав у нього про якусь станцiю, вiн привiтно обернувся до мене й вiдповiв надзвичайно жваво.
Замок у Фрiдляндi. Численнi можливостi побачити його: з рiвнини, з мосту, з парку, з-помiж дерев з опалим листям, з лiсу крiзь ялини. Коли входиш до двору, нiяк не можеш дати ладу картинi перед собою – частини замку навдивовижу громадяться одна над одною, а темний плющ, сiро-чорний мур, бiлий снiг, сланцевого кольору лiд на схилах посилюють строкатiсть цiеi картини. Рiч у тiм, що замок зведено не на широкiй вершинi, а для нього перебудовано досить гостру вершину. Я простував дорогою, раз у раз послизаючись, тодi як каштелян, що з ним я побачився вже багато вище, легко пiднявся нагору двома сходовими маршами. Повсюди плющ. Із невеличкого гострого виступу – широка панорама. Сходи попiд муром нi з сього нi з того закiнчуються на серединi висоти. З гаку звисають покинутi ланцюги розвiдного мосту.
Чудовий парк. Вiн лежить терасами на схилi, а почасти й унизу навколо ставка, рiзноманiтнi дерева стоять окремими групами, i тому зовсiм не можна уявити собi, який вигляд мае парк улiтку. В крижанiй водi на ставку сидять двое лебедiв, один по саму шию стромив у воду голову. Я простую за двома дiвчатами, якi раз у раз стривожено й зацiкавлено озираються на мене, стривоженого й зацiкавленого, до того ж i нерiшучого, вони ведуть мене попiд горою через мiсток, через луг, попiд залiзничним насипом до несподiваноi ротонди, що ii утворюе порослий лiсом схил i залiзничний насип, а потiм далi, високо вгору до лiсу, який, здаеться, закiнчиться не скоро. Дiвчата йдуть спершу повiльно, а коли я починаю дивуватися цьому величезному лiсу, наддають ходи, i ми опиняемося вже на плоскогiр’i, дме дужий вiтер, i до мети вже кiлька крокiв.
«Кайзерiвська панорама». Єдина розвага у Фрiдляндi. Почуваюся досить незатишно, позаяк застати тут таку красу не сподiвався, ввiйшов у облiплених снiгом чоботях i тепер, сидячи перед скляним вiчком, упираюся в килим самими носаками чобiт. Я забув, як влаштовано панораму, i якусь хвилю потерпав, що доведеться переходити вiд крiсла до крiсла. Всiм орудуе старий чоловiк, що сидить за освiтленим столиком i читае «Ілюстрований свiт». По якiмсь часi вiн умикае для мене аристон. Перегодя приходять ще двi лiтнi жiнки, сiдають праворуч вiд мене, потiм ще одна, сiдае лiворуч. Брешiя, Кремона, Верона. Люди всерединi – наче вощанi ляльки, прикрiпленi пiдошвами до брукiвки. Надгробки: жiнка, за якою невисокими сходами тягнеться шлейф, трохи прочинила дверi й ще озираеться назад. Сiм’я, попереду юнак, читае, тримаючи руку бiля скронi, хлопчик праворуч напинае лука без тятиви. Пам’ятник героевi Тiто Шперi: довкола нього безладно й натхненно розвiюеться одяг. Блуза, капелюх iз широкими крисами. Картинки живiшi, нiж у кiно, позаяк вiдкривають поглядовi спокiй реальностi. Кiно надае тому, що бачиш, неспокою руху, спокiй погляду видаеться важливiшим. Гладенька пiдлога кафедрального собору просто перед нашими вустами. Чому в такий спосiб не поеднаються кiнематограф i стереоскоп? Плакати з «Пiльзенським вiрером», знайомi ще з Брешii. Рiзниця мiж слуханням розповiдi про панораму i спогляданням панорами бiльша, нiж рiзниця мiж спогляданням панорами й спогляданням реальностi. Базар, де продаеться старий мотлох, у Кремонi. Наприкiнцi хотiв сказати тому старому чоловiковi, як менi тут сподобалось, але не зважився. Одержав наступну програмку. Вiдчинено вiд десятоi до десятоi.
У вiтринi книгарнi вгледiв «Лiтературного порадника» Дюрербунда. Надумав купити, змiнив це рiшення, потiм знов повернувся до нього, часто зупиняючись у рiзну пору дня перед вiтриною. Книгарня здавалася менi такою занедбаною, книжки – такими покинутими. Зв’язок свiту з Фрiдляндом я вiдчував тiльки тут, i зв’язок цей був такий ненадiйний. Та позаяк будь-яка занедбанiсть оживляе в менi тепло, то невдовзi я вiдчув, що книгарня може подарувати щастя, i якось ступив до неi, щоб бодай побачити ii всерединi. Науковi твори там не потрiбнi були, й тому полицi мали, по сутi, ще белетристичнiший вигляд, нiж у мiських книгарнях. Лiтня жiнка при схованiй пiд зеленим абажуром електричнiй лампочцi. Чотири-п’ять щойно розпакованих примiрникiв часопису «Кунстварте» нагадали менi про те, що вже почався понедiлок. Вiдмовившись вiд моеi допомоги, жiнка дiстала з вiтрини книжку, про iснування якоi навряд чи й здогадувалася, дала ii менi в руки, здивувалася тому, що я помiтив ii крiзь укриту памороззю шибу (насправдi я побачив ii ще ранiше), i заходилася шукати в конторських книгах цiну, якоi не знала, а ii чоловiк саме кудись пiшов. Зайду потiм, увечерi, сказав я (була п’ята година пополуднi), але слова свого не дотримав.
Райхенберг.
Нiколи нiчого не знаеш про справжнi намiри людей, що ввечерi в якомусь невеличкому мiстечку швидко проходять повз тебе. Якщо вони живуть за мiстом, iм доводиться користуватися трамваем, адже вiдстанi надто великi. А якщо вони мешкають у самому мiстечку, то нiяких вiдстаней, по сутi, нема, i нема причини так швидко ходити. І все ж люди розгонистою ходою перетинають цей круглий майдан, який не був би завеликим для села й ратуша на якому своею несподiваною величиною робить його ще меншим (своею тiнню ратуша може накрити його цiлком); коли стоiш на малому майданi, ратуша здаеться такою непомiрно великою, що це перше враження хочеться пояснити просто малими розмiрами майдану.
Один полiцейський знае адресу робiтничоi лiкарняноi каси, другий не знае адреси фiлii страхового товариства, третiй не знае навiть, де Йоганнесгасе. Вони виправдуються тим, що лише вiднедавна на службi. Щоб довiдатися про одну адресу, менi довелось пiти до вартiвнi, де вiдпочивало чимало полiцейських, кожен по-своему, всi в унiформах, що вражали своею красою, новизною й строкатiстю, адже на вулицях повсюди звичайно бачиш тiльки темнi зимовi шинелi.
На вузеньких вуличках можна було прокласти тiльки по однiй-однiсiнькiй колii. Тим-то до залiзничноi станцii трамвай ходить одними вуличками, а вiд станцii – iншими. Вiд станцii – по Вiнерштрасе, де я жив у готелi «Айхе», до станцii – по Шукерштрасе.
Тричi в театрi. «Хвилi моря й кохання». Сидiв на балконi, один аж надто добрий актор зi своiм Науклером здiймае аж надто багато галасу, менi кiлька разiв накочувалися на очi сльози, як, скажiмо, наприкiнцi першоi дii, коли Гера й Леандер не могли вiдвести одне вiд одного очей. Гера виходить iз дверей храму, крiзь якi щось виднiеться, i це не може бути нiщо iнше, як холодильник. У другiй дii лiс – мов у розкiшних давнiх виданнях, вiн дiймае до живого, лiани в’ються вiд дерева до дерева. Усе вкрите мохом, усе темно-зеленого кольору. Іншого вечора той самий мур вежi виявляеться на задньому планi в «Мiс Дудельзак». Вiд третьоi дii п’еса котиться вниз, немовби за нею женеться ворог.
Подорож
Лугано – Париж – Ерленбах
Серпень-вересень 1911 р.
Вiд’iзд 26 серпня 1911 р. Полудень. Ідея нiкудишня: описувати подорож i внутрiшне ставлення до неi водночас. Що це неможливо, стало очевидно, коли мимо проiхала пiдвода iз селянками. Героiчна селянка (дельфiйська Сибiлла). На колiнах в однiеi, що смiеться, спить iнша, прокинувшись, вона махае рукою. Якби я спробував описати Максове привiтання, в опис укинулася б фальшива ворожiсть.
У Пльзенi пiдсiдае дiвчина, яка потiм виявилась Алiсою Р. У дорозi замовлення на каву рестораторовi передають за допомогою невеличких зелених аркушикiв, що iх налiплюють на вiкно. Але замовлену так каву можна й не брати, як можна ii одержати й без аркушика. Спершу я дiвчину не бачу, бо вона сидить поруч зi мною. Перша спiльна подiя: ii коробка з капелюшком падае згори на Макса. Капелюшки так важко входять у дверi вагона й так легко випурхують у широкi вiкна. – Макс, певно, покладае край можливостi згодом усе це описати i, щоб уникнути ще однiеi небезпеки, каже щось як одружений чоловiк, при цьому найважливiше випускае, наголошуе на повчальному й усе трохи обгуджуе. «Бездоганно», «вижбурнути», «нуль, кома, п’ять десятих пришвидшення», «негайно», «молокососи в конторi» (переплутують капелюхи, прибивають цвяхами вiшалки), наш жарт iз поштiвкою, яку вона напише в Мюнхенi, а ми з Цюриха надiшлемо до ii контори, i в нiй стоятиме: «Пророцтво, на жаль, справдилося… не той потяг… тепер у Цюриху… два днi вiдпустки втрачено». Їi радiсть. Але вiд нас, як чоловiкiв порядних, вона сподiваеться, що ми нiчого не допишемо. Автомобiль у Мюнхенi. Дощ, швидка iзда (двадцять хвилин), у перспективi – квартира Келлера, водiй вигукуе назви визначних пам’яток, яких не видно, пневматичнi шини шурхочуть на мокрому асфальтi, як апарат у кiнематографi, найвиразнiше: незапнутi вiкна в готелi «Чотири пори року», лампи вiддзеркалюються на асфальтi, як у рiчцi.
Як миють руки й умиваються в «кабiнi» на вокзалi в Мюнхенi.
Валiзи залишили у потягу. Алiсу влаштували у вагонi, де одна жiнка – ii треба було остерiгатися дужче, нiж нас, – запропонувала дiвчинi свое заступництво, яке та iз захватом прийняла. Пiдозрiло.
У купе Макс спить. Двое французiв, один iз них, чорнявий, весь час смiеться – спершу з приводу того, що Макс ледве дав йому мiсце сидiти (так вiн випростався), тодi з приводу того, що сам скористався нагодою i не дав Максовi лягти. Макс пiд каптуром свого плаща. Сигарети другого француза, кремезнiшого. Вечеря вночi. Вдираються трое швейцарцiв. Один iз них курить. Спочатку нiхто не завважив, що потiм двое зiйшли, а один зостався, це з’ясувалось аж над ранок. Бодензее. Як дивитися з набережноi, вигляд легковажний. – У першi вранiшнi години полишити Швейцарiю самiй собi. Розбуркую Макса, побачивши (мiст на малюнку) один iз таких мостiв, i дiстаю перше глибоке враження вiд Швейцарii, хоч давно вже iз внутрiшнiх сутiнкiв спостерiгаю ii в зовнiшнiх сутiнках. – Враження вiд струнких, самостiйних будинкiв у Сант-Галленi, якi не утворюють вулиць. – Вiнтертур. – Чоловiк в освiтленiй вiллi у Вюртемберзi, який о другiй ночi перехилився через поруччя веранди. Вiдчиненi дверi до кабiнету. – Швейцарiя ще спить, а худоба вже попрокидалася. – Телеграфнi стовпи: плiчка в поперечному розрiзi. Коли сонце сходить, альпiйськi пасовища блiднуть. Спогад про схожий на в’язницю вокзал у Хамi, напис на якому зроблено з бiблiйною поважнiстю. Вокзал досить убогий, але вiконнi оздоби немовби порушують якiсь приписи. У двох далеко розташованих одне вiд одного вiкнах великого будинку вiтер розгойдуе деревця: там – бiльше, тут – менше.
Гультiпака на вокзалi у Вiнтертурi: в однiй руцi тростинка, друга – в кишенi штанiв, ще й наспiвуе.
Стоячи у вiкнi, питаю себе: як же з цих окремих будинкiв утворився Цюрих, перше велике швейцарське мiсто?
Торговi пiдприемства на вiллах.
Гучнi спiви вночi на вокзалi в Лiндау.
Патрiотична статистика: площа Швейцарii, коли ii поверхню розгладити на рiвнинi.
Чужi шоколаднi фiрми.
