Смерть Юди

II

На десятий день після вознесіння Христового чорні хмари посунули з Кіпрського моря на Єрусалим: блискавки схрещувались і вибухали полум’ям у знавіснілому від власної могутності громадді туч; предтечі Божого всесилля гуркотіли вдалині тривожними громами, наближаючись до міста, і зрозуміли апостоли, що Син Божий хоче нині із небесної стихії подати їм свій знак. Бо за земної відсутності Вчителя нетямущими й бездіяльними, мов малі діти, стали учні, й хробак зневіри почав добиратися до їхніх душ: а чи було вознесіння, чи це їм не приснилось і чи взагалі бачив хто Христа після того, як його розп’яли, – може, то комусь примарився образ Сина Божого; тож зібралися під негоду апостоли у дворі Єрусалимського храму, щоб на власні вуха почути у громовому гуркотінні голос Спасителя.

Сумніви щодо божественності Христа почали діймати апостолів відразу після того, як його схопили леґіонери й повели до прокуратора, а потім жорстоко бичували нагайками, мов подлого раба; учні ганебно повтікали, забувши вмить про торги за перше місце біля Вчителя, й не всі бачили, як його розпинали.

Крім Томи та Йоана. Перемагаючи почуття страху, пішов Тома з цікавості на Голготу, бо все ще очікував чуда: не дасть же Господь смертним людям убити себе! Передчуваючи, що чуда не станеться, ішов Тома хресною дорогою пригноблений зневірою, і тільки Марія Маґдалина, яка весь Страсний четвер була з ним поруч, додавала отухи; вона нічого у світі не боялася і єдина, мабуть, беззастережно вірила в надприродність Ісуса, бо найкращим доказом цього було її власне зцілення: в її душі народилось те, що в блудництві мало б навіки втратитись – звичайна й могутня людська любов.

На Голготі зневіра до решти здолала Тому. Дивлячись, як мучать римські леґіонери скатовану людину, котра не мала сили й хреста винести на гору, як прибивають цвяхами руки й ноги до деревини, Тома зціплював зуби, щоб не заволати: «Якщо ти Бог, то чому не врятуєш себе самого?!» Та слова ці вимовив не він, а розбійник, що висів на хресті ліворуч з переламаними руками на перекладині, й тут почувся болісний стогін Ісуса і його передсмертний докір Вітцеві: «Боже, чому Ти мене покинув?» Як же це так: Бог покинув сина свого, то чи ж він – Син?

Леґіонер, який був на Голготі за ката, так зримо простромив вістря списа поміж ребра Ісуса, щоб упевнитись у його смерті, і потекла долі звичайна людська сукровиця; глянув пониклий Тома на Маґдалину, й пронизала вона його душу поглядом, гострішим списа: «Чому ти такий ниций, Томо, чому ти вмієш вірити лише в те, до чого діткнувся, адже образ Бога на тобі – не тварі!»

Й від цього погляду пломінчик віри, мов у свічки на вітрі, осінив мою душу: розп’яття зробить з тебе Бога, Ісусе! Акт убивства конфірмує нову релігію, яка сповідуватиме того самого Бога, що й стара, тільки за догмами новітнього вчення, перетворивши тим самим її творця із звичайної людини в Месію…

Я поринав у сумніви все глибше і з них, немов з трясовини, вибратись уже не міг: думки, які, здавалось, повертають віру, поглиблювали невіру; апостоли збиралися в домі Никодима і вже почали перешіптуватись про те, що Вчитель їх одурив, – та ось убігла до світлиці втішена Марія Маґдалина зі словами «Він воскрес!», й мої зневірені побратими в передчутті обнадійливої близькості до Христа знову беззастережно увірували в Нього. Тільки я сказав, уникаючи погляду Марії:

«Не повірю, якщо не побачу на його руках ран від цвяхів і не вкладу перстів своїх в його рану підреберну».

І з’явився за вісім днів воскреслий Ісус в домі Никодима, і я вчинив це…

Хмари опускалися над єрусалимським храмом все нижче, блискавки плавили золоту покрівлю, грім заглушував крики переляканих на смерть апостолів, які не мали сил зрушитися з місця, наче їх хтось прикував до землі.

Сказав Петро до Томи:

– Це на тебе гнівається Ісус, ти ж, мабуть, і у Вознесіння його не повірив.

– Не був я тоді на Єлеонській горі, не бачив того, – відказав уперто Тома.

Й розлетілися навсібіч грізні хмари, яскраве сонце засіяло над храмом, тільки гуркіт грому не стихав. І серед того гуркоту з диска сонця почали відділятися й спадати донизу палаючі вогненні язики, й повисли над головами десятьох апостолів, випікаючи на їх тіменях тонзури, крізь які до мозку, ніби крізь отвори, входили знання не відомих досі апостолам мов – і кожному іншої.

Дивувалися Ісусові учні з Божої ласки й доброти, бо це вперше не збоявся Господь свого творіння і дав Христовим обранцям змогу розійтися по всьому світу, щоб проповідувати народам єдину правду різними мовами, скасувавши цим вавилонський вирок, за яким було колись покладено межу людському пізнанню: така кара спостигла людину за її сміливість заглянути в небо, щоб уздріти те, чого людині знати не дозволено.

Апостоли стояли на подвір’ї храму годину, дві і цілий день, з подивом прислухаючись до голосів народів, які вмить дізналися про зіслання Святого Духа на голови Христових учнів, і заговорили кожен про себе: хто і який він. Обізвалися до своїх апостолів мешканці Мезопотамії, Каппадокії, Фриґії, Памфілії, Єгипту, Лівії, Кірсени, Криту, Аравії: усі чуємо, як говорите ви про великі діла Божі мовами нашими, тож ідіть до нас із своїм праведним словом; а з далекого гіперборейського краю, що віддалився від Юдеї на сам кінець землі, теж долинув співучий голос, і ту незнайому мову відчув у собі Андрій Первозваний.

Тільки Тома стояв пониклий: за те, що не увірував у вознесіння Христове, не спослав на нього Господь вогненного язика, і не почув він голосу з чужого краю. Гірко стало йому, що не злюбив його Ісус за жадобу мислі, і заздро спитав у Андрія, чим цікавий для нього той край далекий, мову якого щойно почув.

Розповів Андрій: лежить на Півночі земля, яку хоче обрати для себе Ісус, як обрав Яхве Ізраїль, – край з високим призначенням. Там живе багатий духом народ, який знається з космічною магією, чародійством, материнськими оберегами, любовним чаруванням, цілительством, характерництвом, і цей поганський край повинна облагородити Христова наука.

Попросив Тома Андрія:

– Візьми мене з собою в той край благословенний, бо ж не зіслав на мене Господь Святого Духа, і я ніякої, крім арамейської, мови не тямлю. А біля тебе навчуся і допоможу тобі проповідувати.

– Немає на тобі знаку Божого й коліна свого не відаєш, – відказав Андрій, – й через тебе може прийти поганство в Храм Ісуса.

– Звідки ти можеш знати, – наполягав Тома, – що поганство того далекого краю, який щойно дався тобі у відчуття і ти сказав про нього високі слова, не збагатить Ісусів Храм? Візьми мене з собою: я через сумніви свої спостиг знання, тож зможу допомогти тобі проректи істину незнайомому народові.

Й погодився Андрій.

Довго чекали обидва апостоли вістки з резиденції римських прокураторів Кесарїї: коли спорядиться й буде готова відчалити торгова римська трієра, яка повезе до Ольвії плоди юдейських садів, повні амфори пахучої самарійської оливи й бочки ґалілейської риби, щоб повернутися потім назад з найкращою у світі зброєю – мечами, кинджалами, списами, щитами, що їх виготовляють витворні ольвійські зброярі, та кінською збруєю роботи грецьких конвісарів – вантажем вельми необхідним для кесарійської військової залоги, яка в кожну мить мусила бути готовою до походу на непокірні міста римської провінції Юдеї.

Нарешті прибув до Єрусалима посланий Андрієм у Кесарію лікар й ізограф грек Лука, якого навернула до християнства Марія Маґдалина: він сповістив Андрія й Тому, що червоновітрильна римська трієра вирушить до Ольвії за тиждень, а ще повідомив, що в місті Мірмідоні на правому боці Бористена в стані племені антропофагів перебуває в темниці апостол Матей, якого скіфи-людоїди спіймали в Пантікапеї, де він навчав греків Христової віри, й через свого гінця передали вістку кесарійським християнам: за в’язня жадають двісті динарів сріблом.

Саме тоді, коли грек Лука впівголоса розмовляв з Андрієм і Томою в домі власника Гетсиманського саду Марка, де колись відбулася Тайна вечеря, тихо прочинилися двері до світлиці – так тихо, що й не почув ніхто, тільки Тома, хоч був зайнятий розмовою, відчув, як розливається по його щоці, зверненій до дверей, ніжне й тихе тепло, і так йому добре стало, ніби враз побачив Марію Маґдалину, улюблену і завше соромітно уявлювану в шлюбному ложі, жадану й незмірно далеку, відмежовану від нього її вірністю Ісусові – колись земному, нині вознесеному до Бога-вітця. Йому стало любо, наче б відчув її наближення, її перекрок через освячену любов’ю й вірою межу, й він повернув голову до дверей. Ще й не побачивши, знав, що вона стоїть там, на порозі, й дивиться на нього; очі його врешті осміліли, підвелися й спалахнули здивуванням і надією, а вона не відвела своїх і не відчужилася, як завжди, крижаним поглядом; Маґдалина зігрівала Тому жалем, знала ж бо, що діється в його душі, а він, підбадьорений, ступив рвійно до дверей, забувши про розмову з Лукою, й вона зробила крок назустріч, прошепотіла:

– Прощавай, Томо. Сказав мені Лука, що ви завтра вирушаєте з Андрієм, і я прийшла, щоб попрощатися з тобою… Добрий ти, мудрий… Прости мені, Богові пошлюбленій.

Грек Лука почув мову Маґдалини й підійшов до неї.

– Ось ти прийшла, опечалена жінко, на проводи останніх апостолів, і я подамся згодом в Кесарію, де мене ждатиме тринадцятий апостол, який з гнобителя християн поборником віри Христової став і з Савла Павлом назвався, почувши з неба живий голос Ісуса. Піду з ним в Антіохію. І ти вже ніколи нікого з нас не побачиш… Нема вже й матері Ісусової, й Вероніки теж немає – сама зостанешся у цю ось мить: милосердна Вероніка втерла піт з чола Ісуса, коли він ніс хреста на Голготу, й залишився на лляному рушникові його нерукотворний образ… А лик його матері Марії, горем вищої від Рахілі й героїзмом – від Юдити, бо свідомо виховувала свою дитину для подвигу й смерті, – забутий в людях буде. То я змалюю нині з тебе образ Матері Божої, бо маєш благородний вид і викупила ти гріхи свої любов’ю й вірою. Сльози виїдали твої очі, коли Христа розпинали, твої руки вкладали його в домовину, і явився воскреслий Ісус тобі першій, на віки вічні освятивши жіночу любов.

Лука вийняв з торби струганий липовий лубок і пензель, розвів у черепині кіновар й малював Марію Маґдалину з дитям на руках, освячуючи її любов чужим материнством. Вже не дивилася вона на Тому, усвідомлюючи, що віддає свій лик святій жінці, яка материнством освятила світ, – і вже ніколи не буде Маґдалина належати собі й нікому вже не зможе офірувати свою вроду, бо стала в образі Непорочної, який назавше заступить собою її земну й грішну подобу.

– Дозволь, Луко, взяти це творіння з собою в далеку дорогу, – попросив Тома, коли ізограф закінчив роботу.

– Візьми. Хай буде з вами Матір Божа.

І вийшов Тома із світлиці, не глянувши на Маґдалину, й вона не підвела очей на нього. Потім вийняла з кишені фартуха важкий мішечок й подала Андрієві.

– Це на викуп Матея… Тут усе, що я зберегла, що кинули люди в карнавку: двісті срібних динарів і ті дві лепти, які пожертвувала на добрі діла Божа жінка Анна ще при Христові в притворі храму, а ніхто з них не скористався. То вона на Матея сказала віддати…

На другий день вранці апостоли прощалися з Марком і – в білих турбанах, у чорних туніках й личакових сандаліях, з палицями в руках – покинули, можливо, назавше Єрусалим: рибалка Андрос, син Йони з Вітсаїди, який до зустрічі з Месією вчився у Хрестителя – предтечі Ісуса, й хлібороб Тома – учень есеїв, котрі волаючого в пустелі Йоана месією вважали. Обидва в одній школі вчилися, проте однодумцями не стали: Андрій з першої зустрічі визнав Ісуса Спасителем і став апостолом первозваним, а Тома, апостол останній, всі три роки навчання в Ісуса промучився в роздумах – хто ж справжній месія: Йоан, який змивав з людей гріхи йорданською водою, чи Ісус, який очищував народ од скверни незримим Духом Божим?

Відчужені між собою й мовчазні, зійшли вони від домівки власника Гетсиманського саду вузькою вуличкою в долину річки Кедрон, що відділяла місто від Єлеонської гори й текла, пересихаючи, на схід до Мертвого моря, а на північ від неї стугоніла, спинаючись угору, важка брукована дорога до Іродової брами – першої з дванадцяти, які впускали до міста й випускали з нього синів дванадцятьох колін Ізраїля.

Апостол Андрій, який походив з найвищого гебрейського коліна Леві, мав право перед дорогою, згідно з Торою, помолитися в цій брамі Господові й бути вислуханим, а ісраеліми, з колін нижчих, мусили шукати кожен свою; хто ж не знав, з якого він коліна, як це було з Томою, проходив крізь тринадцяту хвіртку як упосліджений і Богом забутий.

Проте Тома пішов з Андрієм, щоб осінити й себе перед дорогою молитвою первозваного апостола, й коли Андрій творив молитву, вдивлявся в хатину Марка, де в ній під п’ятнадцятий день нісана[2] зібрались було апостоли на пасхальну вечерю. Вдивлявся і ще раз осмислював суть таємничого пасхального дійства, яке перемінило спосіб думання не одного лише Марка (котрий у ту ніч із завзятого фарисея став послідовником Христа), а й усього людства: Тайна вечеря примусила людей шукати нових святощів або ж глибше вникати в суть старих, заскорузлою мервою догматики пойнятих.

…У середу, перед першим днем опрісноків, до Єрусалима напливло багатолюддя паломників на Пасху, що розпочиналася в п’ятницю, і злякався первосвященик Кайяфа, що на сам Песах[3] може вибухнути бунт народу проти синедріону, по-рабськи впокореного римському прокураторові Пілату, й очолить ребелію новоявлений месія, якому в пасхальну суботу натовп вигукував на вулицях Єрусалима хвалу, і сказав первосвященик на раді сімдесяти одного мужа: «Ліпше буде, коли один чоловік помре за народ, ніж мав би загинути весь люд», – не знав бо ще тоді Кайяфа, що разом із смертю Месії завершиться Старий Заповіт й упаде первосвященицька влада, а законодавцем Нового Заповіту стане розіп’ятий за людей мученик.

Але вирок було оголошено, і сказав Ісус учням:

– Ідіть у місто, і стріне вас чоловік, який нестиме збанок з водою. Йдіть за ним до його дому, там ми спожиємо пасхальне ягня.

Учні пішли й зустріли чоловіка із збанком: був це Марко. Він завів Учителя й апостолів до своєї світлиці, застелив пасхальний стіл, поставив перед кожним чотири чаші вина, мацу й миски із шматками м’яса, притрушеного гіркою зеленню й тертим хріном.

А сам пішов, не сів до столу, бо не вірив у Месію, і стояв у передсінні. Він не віритиме, коли Ісус розламає мацу й подасть шматки апостолам, коли надіп’є з першої обрядової чаші й на ритуальне запитання, яке виголосить наймолодший учень Йоан, – «Чим відрізняється ця ніч від інших ночей?» – відповість: «Тим, що востаннє п’ю із плоду виноградного». Марко не повірить і тоді, коли Христос виявить задуману Юдою зраду, і оголошення Євхаристії за третьою чашею теж не переконає Марка. Увірував він лише тоді, коли Ісус спорожнив четверту обрядову чашу й промовив:

– Уже йду до Вітця мого. Я подолав світ.

Марко опісля, коли прийняв християнство, сказав Томі:

– Людина, яка упевнилась що подолала старий світ і дала початок світові новому, мусить бути Богом, – смертній людині такий подвиг не під силу. Христос подолав релігію, яка не мала обличчя: Божество досі з’являлося людям хіба що у вигляді вогню чи блискавки – на простаків наводило це жах й розбуджувало фанатизм, освідомлені ж зробили незримого Бога помічником для своїх користолюбних справ… А Ісус зняв завісу із Святеє святих, й невидимий Бог з’явився з людським обличчям – коли милосердним і люблячим, коли – розгніваним. Цього злякалися фарисеї і саддукеї: зісланий на землю двійник Яхве заглядатиме тепер людськими очима в душі грішникам і буде примушувати їх каятися не перед незримою силою, а перед реальним Божим відпоручником, сповідником, який має такі самі смисли, як і грішники, й обдурити його не вдасться. Тому первосвященики й віддали сповідника на смерть.

Ці слова згадав Тома, прощаючись поглядом з домом, де відбулося найбільше таїнство світу – Євхаристія, і враз стрепенувся від зухвалих думок, які завжди доводили його до знемоги, а відігнати їх – упертих і тверезих – не мав сили.

«Прости мені, Господи, але ж усе це відбувалося згідно з Твоїм задумом. Ти можеш прославитися тільки в людях, твоя воля може бути виконана тільки людьми, – і Ти знайшов гідного мужа: договір з ним уклав, щоб його кров’ю змити плюгавство, яке вчинили над тобою твої пожадливі слуги… Бо чому Христос знав усе наперед і чому приречено йшов на смерть, хоч боявся її: волю Твою, в угоді закладену, виконував! І чому Юда повинен був цілувати Ісуса в щоку, коли всі знали Христа в обличчя, – чи не заради ритуальної конфірмації Месії? І Юді заплатили за сю послугу!.. Чому ж месією не став Йоан Хреститель, адже мав більше на це права – його знав увесь народ, любив і поклонявся йому. Побоявся мук чи, може, Ісус з Йоаном жереб кинули між собою: хто з них зважиться за наречення Сином Божим і за вічну пам’ять у людях прийняти мученицьку смерть?.. Господи, забери від мене ці мислі богохульні!»

Андрій торкнувся Томиного плеча.

– Не печалься, Томо, може, ще й повернешся колись… Ти ж не мічений знаком Божим – тебе не впізнають вороги Христа. Нам же призначені такі самі муки, які він перетерпів. Ходімо…

Й докінчував молитву, полишаючи позаду Іродову браму:

«Веди нас, Боже, мирними дорогами, спрямуй наші кроки безпечними шляхами й приведи нас до мети, а якщо буде на те твоя воля, то й щасливо поверни назад».

І йшли вони чотири дні, не розмовляючи, а може, до розмови готуючись, бо різні мали погляди, думки й судження щодо про ідею Божу, яка очоловічилась на грішній землі.

А втім, ніколи не було в Томи духовного зближення з апостолами.

Андрій Первозваний, пройнятий беззастережною вірою в Христа й благонадіянням на оновлення світу, ніколи не мав сумнівів у правдах нової віри, як теж і лакомих пожадань вигідного місця біля Вчителя, знав бо, що Царство Боже доконче зійде на землю й не удосконалиться і не ослабне від його присутності чи відсутності в ньому. Єдину мав турботу: не згаяти ні хвилини часу для торування доріг до Царства, і звичайна чи мученицька смерть на цій дорозі зовсім не лякала Андрія, як не страшить людину заходяче сонце, яке напевне зійде вранці. Андрієва впевненість додавала Томі отухи, проте перший апостол Ісуса був для Томи нудний і нецікавий, бо зацікавлення до життя народжується лише з невпевненості.

Молодшого Андрієвого брата не любив. Цього апостола ніби саме небо призначило для того, щоб він водно підхвалював Ісуса, який жив у постійному очікуванні свого смертного часу; може, й благородне діло чинив Петро, і, певне, звик би Тома до його єлею, якби Ісус, який ніяк не повинен був ловитися на підхлібні слова, не винагородив боягуза і трикратного відступника званням ключара Церкви Христової, – виходить, незадарма виконував Петро роль утішителя, призначену йому небом: він ще за земного життя Учителя став з ним одесную.

Митар Матей, який тепер перебував у неволі в антропофагів, був мудрий і хитрий. Усе він знав, на все мав свою думку, проте ніколи її не висловлював, і тільки скептична посмішка, що розсипалася по кучерявій бороді й миттю розчинялася в ній, коли хтось помічав, свідчила, що Матей знає більше від інших і таємно готується до важливого чину, якого ніхто вгадати не може. Вникав Матей у все, що діялося довкола нього, та міркувань з приводу тих чи інших подій не висловлював – тримав при собі, мов скупар динари. Тома ніяк не міг пробитися до душі Матея, хоч не раз намагався; тепер же всім серцем бажав йому волі й чекав від зустрічі з ним несподіванки.

Йоан був ще хлопчиськом, через це й прив’язався до Ісуса, мов до батька, і завжди схиляв свою голову на плече Спасителеві. Після смерті Христа заопікувався Матір’ю Божою, й вона померла на його руках в Ефесі; заслуговував Йоан на повагу, проте екзальтованість наймолодшого апостола дратувала Тому.

Симона Каноніта Тома боявся: він був лихий і злий, вибурчував водно під ніс богохульні слова, коли Ісус нагадував учням, що Боже Царство прийде невість-коли; Симона не вдовольняла релігія очікування, і він давно покинув би Вчителя, якби не підозрював, що Ісус не є небесним Месією, а земним гебрейським вождем, який з’явився у ґалілеї для того, щоб очолити повстання проти римлян.

Інші ж апостоли були невиразні, вони завжди до когось приєднувались, чиюсь думку обстоювали – нині одну, а завтра іншу, і тільки Юда Іш Каріот тримався від усіх осторонь: здавався він злобним, підступним, тож довір’я до нього не мав ніхто. А все ж Юда цікавив Тому, й вони часто наодинці розмовляли, через що після Юдиного самогубства всі апостоли, крім Андрія, який навіть від найнепомітнішої людини чекав корисного діла для віри, відвернулися від Томи, залишивши його сам на сам з ордою покутних думок.

Та незважаючи на доброту й благородство Андрієве, зближення між двома мандрівниками не відбулося: про якісь сумніви і здогадки Андрій і думати не захотів би, тож за всю дорогу до Кесарії дізнався Тома від Андрія лише те, що той почув від Луки: посланці від антропофагів уже прибули з Матеєм до Ольвії й чекатимуть на викуп у Верхньому місті біля храму Зевса-вседержителя.

Одне тільки зважився попросити Тома в Андрія.

– Дай мені, – сказав несміливо, – ті дві лепти, що поверх двохсот срібняків. Я знаю Божу жінку Анну й віддам їй ялмужною – нічого ж бо вона не має…

І повернув Андрій Томі дві лепти, які переважували двісті динарів, зібраних у багатих людей на викуп Матея, як сказав Христос, – бідна жінка пожертвувала більше від усіх: кинула в карнавку все, що мала.

У кесарійському порту стояла біля причалу величава червоновітрильна римська трієра, готова вирушити до Ольвії. Команда прийняла апостолів на борт за невелику мзду – як пілігримів від ольвійської юдейської громади, що відбували паломництво до Єрусалима на велике свято Шавуот.

III

І знову знайоме таланіння, пронизливе й уїдливе, почало вливатися в пустельну кумранську чашу, що перекинулась, розбилася й вихлюпнула з себе густу патоку Мертвого моря, а крешем хребта між вершинами Дук і Нево вперлася в небеса і там плавилася під сонцем; розбита чаша пустелі не втримувала в собі переситного дзвону, й розтікався він по заюженому безмежжі, котився хвилями тремтливих міражів, наповнював печеру вщерть, і знав уже Тома, що так звідомляє про своє наближення Азазель, подібно, як блискавки й громи провіщають Божий голос.

Його очі прикипіли до нори, де сховалася гадюка, що просичала йому про можливий вибір, а він не зумів тих слів розтлумачити й записав їх на папірусі, щоб не забути, – чи ж то цією загадкою має розпочатися книга Благої вісті від Томи? – і тепер знесилює свій мозок над дилемою: з’їсти лева, щоб він став людиною, чи дати себе на поталу – і звір очоловічиться?.. А хто ж той лев, де він, чи не запізно поставив Азазель перед Томою загадку: звір уже вдосталь пожер людей і не олюднився, зате людина може озвіріти на дикій трапезі.