У газетах так само писали: вертолітник ікс здійснив навчальний політ… Нагороджений орденом Червоної Зірки… У Кабулі відбувся концерт з нагоди Першотравня за участю радянських солдатів… Афган звільнив мене. Вилікував від віри в те, що все в нас правильно і в газетах пишуть правду, по телевізору говорять правду. «Що робити? Що робити?» – питав я себе. Хотів на щось наважитись, кудись піти. А куди? Мати відмовляла, і ніхто з друзів не підтримав: мовляв, усі мовчать. Так треба.
Ось вам розповів… Уперше спробував говорити те, що думаю. Незвично.
Рядовий, мотострілець
– Боюсь починати розповідати. Знову наваляться ці тіні…
Щодня… Щодня я собі там говорила: «Дурна я, дурна. Навіщо це зробила?» Особливо вночі з’являлися такі думки, коли не працювала, а вдень були інші: як усім допомогти? Рани жахливі… Мене приголомшило: навіщо такі кулі? Хто їх вигадав? Хіба людина їх вигадала? Вхідний отвір – маленький, а всередині кишки, печінка, селезінка – усе посічене, розірване. Мало вбити, поранити, треба ще змусити так страждати… Вони кричали завжди: «Мама!» – коли болить. Інших слів я не чула…
Я ж хотіла виїхати з Ленінграда. На рік-два, але виїхати. Померла дитина, потім помер чоловік. Нічого не тримало мене в цьому місті, навпаки, усе нагадувало, гнало. Там ми з ним зустрічалися… Тут уперше поцілувались… У цьому пологовому будинку я народила…
Викликав головлікар:
– Поїдете до Афганістану?
– Поїду.
Мені треба було бачити, що іншим гірше, ніж мені. І я це побачила.
Війна, нам казали, справедлива, ми допомагаємо афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство. Про те, що наші хлопці гинуть, якось замовчувалось, ми зрозуміли так, що там багато інфекційних захворювань: малярія, черевний тиф, гепатит. Вісімдесятий рік… Початок… Прилетіли до Кабула… Під шпиталь віддали старі англійські стайні. Нічого немає… Один шприц на всіх… Офіцери вип’ють спирт, обробляємо рани бензином. Рани погано гояться… Допомагало сонце. Яскраве сонце вбиває мікроби. Перших поранених побачила в спідній білизні і чоботах. Без піжам. Піжами не скоро з’явилися. Капці теж. І ковдри… У одного хлопчика… Пам’ятаю цього хлопчика: у нього тіло навсібіч гнулося, кісток наче не було, ноги мотузками. З нього витягли десятків зо два осколків.
Увесь березень тут же, біля наметів, скидали відрізані руки, ноги. Трупи… вони лежали в окремому наметі… Напівголі, з виколотими очима, одного разу – з вирізаною зіркою на животі… Раніше у фільмі про громадянську війну таке бачила. Цинкових трун іще не було, ще не заготовили.
Незабаром почали потроху замислюватись: хто ж ми? Наші сумніви начальству не сподобались. Капців, піжам іще не було, а вже розвішували привезені лозунги, заклики, плакати. На фоні лозунгів – змарнілі, сумні обличчя наших хлопчиків. Вони лишились у моїй свідомості такими назавжди… Двічі на тиждень – політичне навчання. Нас навчали повсякчас: священний обов’язок, кордон має бути на замку. Найнеприємніша річ в армії – доноси, наказ доносити. За кожну дрібницю. На кожного пораненого, хворого. Це називалося знати настрій. Армія має бути здоровою… Було належним «стукати» на всіх. Жаліти не можна було. Але ми жаліли, на жалощах там усе трималося…
Ми їхали… рятувати, допомагати, кохати. За цим ми їхали… Минає якийсь час, і я ловлю себе на думці, що ненавиджу. Ненавиджу цей м’який і легкий пісок, що пече, як вогонь. Ненавиджу ці гори. Ненавиджу ці низькорослі кишлаки, з котрих будь-якої миті можуть вистрелити. Ненавиджу випадкового афганця, що несе кошика з динями чи стоїть біля своєї хати. Ще невідомо, де він був цієї ночі і що робив. Убили знайомого офіцера, який нещодавно лікувався в шпиталі, вирізали два намети солдатів… В іншому місці було отруєно воду… Хтось підняв красиву запальничку – вона вибухнула в руках… Це ж усе наші хлопчики гинули. Свої хлопчики. Треба це зрозуміти… Ви не бачили обпаленої людини? Не бачили. Обличчя немає, очей немає, тіла немає… Щось зморщене, укрите жовтою скоринкою… Не крик, а рик з-під цієї скоринки…
Там жили ненавистю, виживали ненавистю. А почуття провини? Воно прийшло не там, а тут, коли я вже збоку подивилась на це. Там мені все здавалося справедливістю, тут я жахнулась, згадавши маленьку дівчинку, яка лежала в пилюці без рук, без ніг… Як поламана лялька. Після нашого бомбардування… А ми ще дивувались, що вони нас не люблять. Вони лікувались у нашому шпиталі… Даєш жінці ліки, а вона не зводить на тебе очей, вона тобі ніколи не посміхнеться. Це навіть ображало. Там ображало, тут – ні. Тут ти вже нормальна людина, до тебе повернулися всі почуття.
Професія в мене гарна – рятувати, вона мене і врятувала. Я можу виправдовуватися: ми там були потрібні. Не всіх урятували, кого могли врятувати, – ось що найстрашніше. Могла врятувати – не було потрібних ліків. Могла врятувати – пізно привезли (хто був у медротах? – погано навчені солдати, що навчились лише перев’язувати). Могла врятувати – не добудилась п’яного хірурга. Могла врятувати… Ми не могли навіть правду написати в похоронках. Вони підривались на мінах… Від людини часто лишалось піввідра м’яса… А ми писали: загинув в автомобільній катастрофі, упав у провалля, харчове отруєння. Коли їх уже стали тисячі, тоді нам дозволили повідомляти правду рідним. До трупів я звикла. Але з тим, що вони такі молоді, рідні, маленькі, – із цим неможливо було змиритися.
Привозять пораненого. Саме я чергувала. Він розплющив очі, подивився на мене:
– Ну, все! – І помер.
Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Він марив: «Лікаря! Лікаря!» Побачив білий халат, подумав – урятований! А поранення було несумісне з життям. Я лише там дізналася, що це таке: поранення – в черепну коробку… У мене в пам’яті свій цвинтар, своя портретна галерея. У чорній рамці.
Навіть у смерті вони не були рівними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жаліли більше. Померлих у шпиталі – менше. Іноді вони кричали, помираючи… Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанімації майор. Військовий радник. До нього прийшла дружина. Він помер у неї на очах. І вона почала страшно кричати… По-звірячому… Хотілося зачинити всі двері, щоб ніхто не чув… Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики… І їх нікому було оплакувати. Умирали вони на самоті. Вона була зайвою серед нас…
– Мамо! Мамо!
– Я тут, синочку, – кажеш, обманюєш.
Ми стали їхніми мамами, сестрами. І завжди хотілось виправдати цю довіру.
Привезуть солдати пораненого. Здадуть і не йдуть:
– Дівчатка, нам нічого не потрібно. Можна лише посидіти у вас?
А тут, удома… У них свої мами, сестри. Дружини. Тут ми їм не потрібні. Там вони довіряли нам про себе те, чого в цьому житті нікому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки і з’їв. Тут це нісенітниця. А там – жахливе розчарування в собі. Людину ті обставини висвітлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозуміло – боягуз, якщо це – стукач, то одразу було видно – стукач. Якщо бабій, усі знали – бабій. Не впевнена, чи зізнається хтось тут, а там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокійно. Хлопчики – із захопленням! – як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевільні? Скільки їх таких повернулось… Їм убити людину нічого не варто… Якось до нас зайшов офіцер, він приїхав з-під Кандагара. Увечері треба прощатись, а він зачинився в порожній кімнаті і застрелився. Казали, що п’яний був, не знаю. Важко. Важко було прожити один день. Хлопчик на посту застрелився. Три години на сонці. Хлопчик домашній, не витримав. Було багато божевільних. Спочатку вони лежали в загальних палатах, потім їх розташували окремо. Вони почали втікати, їх ґрати лякали. Разом з усіма їм було легше. Одного особливо запам’ятала:
– Сідай. Я заспіваю тобі дембельської. – Співає, співає і засне.
Прокинеться:
– Додому! Додому! До мами… Мені тут спекотно.
Весь час просився додому.
Багато хто курив. Анашу, марихуану… Хто що дістане… Пояснювали, що стаєш сильним, вільним від усього. Насамперед від свого тіла. Ніби ти навшпиньки йдеш, відчуваєш легкість у кожній клітині, відчуваєш кожен м’яз. Хочеться літати. Наче летиш! Радість нестримна. Усе подобається, смієшся над різними дурницями. Чуєш краще, бачиш краще. Розрізняєш більше запахів, більше звуків. У цьому стані легше вбивати – ти знеболився. Жалощів немає. Легко вмирати – страх іде. Таке відчуття, що на тобі бронежилет, що ти броньований. Я вміла їх слухати… Двічі… Я сама… Я двічі сама курила. В обох випадках, коли психіка і фізика не витримували. Працювала в інфекційному відділенні. Мало бути тридцять ліжок, а лежить триста людей. Черевний тиф, малярія. Їм видавали простирадла, ковдри, а вони лежали на своїх шинелях, просто на землі. У трусах. Наголо стрижені, а з них сиплються воші. Платяні… Головні… Такої кількості вошей я уявити не могла… А поруч у кишлаку афганці ходили в наших лікарняних піжамах, з нашими простирадлами на голові замість чалми. Так, наші хлопчики все продавали. Я їх не засуджую… Ні… Частіше не засуджую. Вони помирали за три карбованці на місяць – наш солдат отримував вісім чеків на місяць. Три карбованці… Їх годували м’ясом з хробаками, іржавою рибою… У нас у всіх була цинга, у мене випали всі передні зуби. Вони продавали ковдри і купували анашу. Що-небудь солодке. Дріб’язок… Там такі яскраві крамнички, у цих крамничках так багато привабливого. У нас… у Союзі нічого цього немає, вони цього не бачили. І вони продавали зброю, патрони, щоб їх потім тими ж автоматами і патронами вбивали. Купляли за це шоколад… Пиріжки…
Після всього там я іншими очима побачила свою країну. Зіниця стала іншою, вона збільшилася.
Страшно було сюди повертатись. Якось дивно. Наче з тебе здерли всю шкіру. Я весь час плакала. Нікого не могла бачити, окрім тих, хто там був. Із ними проводила б день і ніч. Розмови інших здавались марнотою, безглуздям якимсь.Півроку так тривало. А тепер сама в черзі за м’ясом лаюсь. Намагаєшся жити нормальним життям, як жила «до». Але не виходить. Я стала байдужою до себе, до свого життя. Життя завершилося, нічого далі не буде. А в чоловіків ці переживання ще болісніші. Жінка може зачепитися за дитину, а їм немає за що зачепитись. Вони повертаються, закохуються, у них народжуються діти, а все одно Афганістан для них понад усе. Мені самій хочеться розібратись, чому так. Навіщо це все було? Чому це так мене зачіпає? Там усе заганялось усередину, тут вилізло.
Їх потрібно жаліти, жаліти всіх, хто там був. Я доросла людина, мені було тридцять років, і то яка ломка. А вони – маленькі, вони нічого не розуміли. Їх узяли з дому, дали в руки зброю, їм казали: ідете на святу справу, Батьківщина вас не забуде. Тепер від них відводять очі, намагаються забути цю війну. Все! І перші ті, хто нас туди послав. Навіть ми самі, зустрівшись, дедалі рідше розмовляємо про війну. Цю війну ніхто не любить. Хоча я досі плачу, коли грають афганський гімн. Полюбила всю афганську музику. Це як наркотик.
Нещодавно в автобусі зустріла солдата. Ми його лікували. Він без правої руки лишився. Я його добре пам’ятала, теж ленінградець.
– Може, тобі, Сергійку, чимось допомогти треба?
А він зі злістю:
– Та пішла ти!!
Я знаю, він мене знайде, перепросить. А в нього хто перепросить? У всіх, хто там був? Кого зламало і понівечило? Не кажу про калік. Як треба не любити свій народ, щоб посилати його на таке? Я тепер не лише будь-яку війну, а й хлопчачі бійки ненавиджу. І не кажіть мені, що ця війна завершилась. Літо дихне гарячою пилюкою, блисне кільце води-нетечі, різкий запах сухих квітів… Як удар у скроню…
Це переслідуватиме нас усе життя.
Медсестра
– Уже відпочив від війни, відійшов… Як передати все, що було?
Оце дрижання в усьому тілі, цю лють… Як? До армії закінчив автотранспортний технікум, і мене призначили возити командира батальйону. На службу не скаржився. Але в нас почали наполегливо говорити про обмежений контингент радянських військ в Афганістані, жодна політгодина не обходилась без цієї інформації: наші війська надійно охороняють кордони Батьківщини, надають допомогу дружньому народові. Ми почали непокоїтись – можуть на війну послати. Нас вирішили, як я тепер розумію, ошукати…
Викликали до командира частини і запитували:
– Хлопці, хочете працювати на новеньких машинах?
Зрозуміло, що одностайно:
– Так! Мріємо.
Далі йшло:
– Але спочатку ви маєте поїхати на цілину й допомогти зібрати хліб.
Усі погодились.
У літаку випадково почули від льотчиків, що летимо до Ташкента. У мене підсвідомо виникли сумніви: чи на цілину ми летимо? Сіли справді в Ташкенті. Шеренгою відвели у відгороджене дротом місце неподалік аеродрому. Сидимо. Командири ходять якісь збуджені, шепочуться поміж себе. Настав час обіду, до нашої стоянки один за одним підтягують ящики з горілкою.
– У колону по двоє ста-а-а-вай!
Вишикували і тут же оголосили, що, мовляв, за кілька годин за нами прилетить літак – ми вирушаємо до Республіки Афганістан виконувати свій військовий обов’язок. Присягу.
Що тут почалось! Страх, паніка перетворили людей на тварин – одних на тихих, інших на розлючених. Хтось плакав від образи, хтось заціпенів, був у трансі від цього неймовірного, мерзенного ошуканства. Ось для чого, виявляється, приготували горілку. Щоб легше і простіше з нами порозумітися. Після горілки, коли в голову вдарив ще й хміль, деякі солдати намагалися втекти, кинулись битися з офіцерами. Але табір оточили солдати з автоматами, які стали тіснити всіх до літака. У літак нас вантажили, наче ящики, закидали в залізне порожнє пузо.
Так ми опинилися в Афганістані… Незабаром побачили поранених, убитих, почули слова: «розвідка», «бій», «операція». Мені здається… Як я тепер розумію, у мене настав шок… Я почав приходити до тями, усвідомлювати ясно навколишнє лише за кілька місяців.
Коли дружина спитала: «Як чоловік потрапив до Афганістану?» – їй відповіли: «Виявив добровільне бажання». Такі самі відповіді дістали всі наші матері та дружини. Якби знадобилось моє життя, моя кров для великої справи, я сам сказав би: «Запишіть мене добровольцем!» Але мене двічі ошукали: відправили на війну і не сказали правди, яка це війна, – правду я дізнався через вісім років. Лежать у могилах мої друзі і не знають, як їх обдурили із цією підлою війною. Я їм іноді заздрю: вони ніколи про це не дізнаються. Їх більше вже не обдурять.
Рядовий, водій
– Дуже сумувала далеко від Батьківщини…
Чоловік служив тривалий час у Німеччині, потім у Монголії… Двадцять років моїх минули поза Батьківщиною, яку я любила нестримною любов’ю. І я написала до Генерального штабу, що все життя за кордоном, більше не можу. Прошу допомогти повернутися додому…
Ми вже сіли в потяг, а я досі не вірила. Щохвилини питала в чоловіка:
– Ми їдемо до Радянського Союзу? Ти мене не обманюєш?
На першій станції взяла в руку грудочку рідної землі, дивлюсь на неї і посміхаюсь – рідна! Я її їла, повірте. Умивала нею обличчя.
Мій улюблений… Мій… Наш… Юрко в мене – старшенький. Негарно матері в цьому зізнаватись, але я любила його понад усіх на світі. Більше, ніж чоловіка, більше, ніж другого сина, я любила всіх, але його якось особливо. Він був маленький, я спала і тримала його за ніжку. Не могла собі уявити: як це я побіжу в кіно, а сина залишу з кимось. Брала його, тримісячного, кілька пляшечок молока, і ми вирушали на фільм. Можу сказати, що я все життя була з ним. Виховувала його лише за книжками, за ідеальними образами: Павка Корчагін, Олег Кошовий, Зоя Космодем’янська. У першому класі він знав напам’ять не казки, не дитячі вірші, а цілі сторінки з «Як гартувалася сталь» Миколи Островського.
Вчителька була в захваті.
– Хто твоя мама, Юрку? Ти вже так багато прочитав.
– Моя мама працює в бібліотеці.
Він знав ідеали, але він не знав життя. Я теж, стільки років живучи далеко від Батьківщини, уявляла, що життя складається з ідеалів. Ось випадок… Ми вже повернулися до рідних місць, жили в Чернівцях. Юрко навчався у військовому училищі. Якось, о другій годині ночі – дзвінок у двері. Стоїть на порозі він.
– Ти, синочку? Що ж так пізно? Чому в дощ? Мокрий весь…
– Мамо, я приїхав тобі сказати: мені важко жити. Те, чого ти навчала… Нічого цього немає. Звідки ти це все взяла? А це лише початок… Як я буду жити далі?
Усю ніч ми з ним просиділи на кухні. Про що я могла говорити? Все про те саме: життя прекрасне, люди хороші. Усе правда. Тихо мене слухав. Уранці поїхав до училища.
Не раз я наполягала:
– Юрку, кидай училище, іди до цивільного інституту. Твоє місце там. Я ж бачу, як ти страждаєш.
Він не був задоволений своїм вибором, тому що військовим став випадково. З нього міг би вийти гарний історик… Учений. Він жив книгами… «Яка чудова країна – Давня Греція». І читає все про Грецію. Потім про Італію: «Мамо, Леонардо да Вінчі думав про польоти в космос. Коли-небудь розгадають посмішку Джоконди…» А в десятому класі на зимових канікулах поїхав до Москви. Там у мене живе брат, полковник у відставці. Юрко з ним поділився: «Хочу вступати до університету на філософський факультет». Той не схвалив.
– Ти чесний хлопець, Юрку. Бути філософом у наш час важко. Треба обманювати себе та інших. Будеш казати правду, потрапиш за ґрати або до божевільні.
Навесні Юрко вирішує:
– Мамо, не питай мене ні про що. Я буду військовим.
Я бачила у військовому містечку цинкові домовини. Але тоді: один син – у сьомому класі, другий – ще молодший. Сподівалася: поки вони виростуть, війна скінчиться. Хіба війна може бути тривалою? «А вона виявилася завдовжки зі школу, з десять років», – сказав хтось у Юрка на поминках.
Випускний вечір в училищі. Син – офіцер. Але я не розуміла, як це Юркові потрібно буде кудись їхати. Не уявляла ні на мить свого життя без нього.
– Куди тебе можуть направити?
– Попрошусь до Афганістану.
– Юрку!
– Мамо, ти мене виховала таким, тепер навіть не думай перевиховувати. Ти правильно мене виховала. Усі ті виродки, з якими я стикався в житті, – не мій народ і не моя Вітчизна. Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, і не кожному вистачає для щастя забитого м’ясом холодильника і «Жигулів». Є ще щось… Ти так навчала…
Він не сам попросився до Афганістану, багато хлопців подали рапорти. Усі вони – з хороших сімей: в одного батько – голова колгоспу, в іншого – сільський учитель… Мама – медсестра…
Що я могла сказати своєму синові? Що Батьківщині цього не потрібно? А ті, кому він хоче щось довести, як вважали, так і будуть вважати, що до Афганістану їдуть лише за ганчір’ям, за чеками. За орденами, за кар’єрою. Для них Зоя Космодем’янська – фанатичка, а не ідеал, тому що нормальна людина на таке не здатна.
Не знаю, що зі мною сталося: плакала, умовляла. Зізналась йому в тому, у чому сама собі боялась зізнатися… Але про що вже говорили… Уже тихенько шепотілись на кухнях. Я його спитала:
– Юрку, життя зовсім не таке, як я тебе вчила. І якщо я довідаюсь, що ти в Афганістані, вийду на площу… На лобне місце… Обіллю себе бензином і підпалю. Тебе вб’ють там не за Вітчизну, тебе вб’ють невідомо за що… Просто так. Хіба може Вітчизна посилати на загибель своїх кращих синів без великої ідеї?
І він обманув мене. Сказав, що поїде до Монголії. Але я знала: це ж мій син, він буде в Афганістані.
Водночас пішов до армії Гена, мій молодший. Я за нього була спокійна, він виріс іншим. Їхні вічні суперечки з Юрком.
Юрко:
– Ти, Гено, мало читаєш. Я ніколи не бачив у тебе в руках книжку, лише гітару.
Гена:
– Я не хочу бути таким, як ти. Я хочу бути як усі.
Вони поїхали, а я перейшла жити до них у дитячу. Втратила цікавість до всього, окрім їхніх книжок, їхніх речей, їхніх листів. Юрко писав про Монголію, але так плутався в географії, що я вже не сумнівалась, де він. Удень і вночі перебирала своє життя… Краяла себе на шматочки. Цей біль не передати жодними словами…
Я сама його туди відправила. Сама!
…Заходять якісь чужі люди, за їхніми обличчями вловлюю – вони принесли мені біду. Відступаю до кімнати. Лишається остання страшна надія:
– Гена?!
Вони відводять очі. А я ще раз готова віддати їм одного сина, щоб урятувати іншого…
– Гена?
Тихо-тихо хтось із них вимовив:
– Ні, Юрко.
Далі не можу… Не можу далі… Два роки я помираю. Я ні на що не хворію, але я помираю. Я не спалила себе на площі, чоловік не відніс і не кинув їм в обличчя партквитка. Ми, напевно, уже померли. Тільки ніхто про це не знає…
Ми самі про це не знаємо…
Мати
– Я одразу себе переконав: «Я все забуваю. Я все забуваю…»
У нас у родині табу на цю тему. Дружина там посивіла в сорок років, у донечки було довге волосся, тепер у неї коротка стрижка. Під час нічних обстрілів Кабула не могли її добудитись і тягнули за волосся.
А через чотири роки мене раптом понесло, понесло… Хочу говорити… І вчора зайшли випадкові гості, не можу себе зупинити. Приніс альбом… Показав слайди: зависають над кишлаком «вертушки», кладуть на ноші пораненого, поруч – його відірвану ногу в кросівці. Полонені, засуджені до розстрілу, наївно дивляться в об’єктив, за десять хвилин їх уже не буде… Аллах акбар! Обернувся: чоловіки на балконі курять, жінки пішли на кухню. Сидять лише їхні діти. Підлітки. Цим цікаво. Не розумію, що зі мною відбувається? Хочу говорити. Чого це раптом? Щоб нічого не забути…
Як було тоді, що я відчував тоді – не передам. Я зможу розповісти про свої почуття тепер. Через чотири роки… За десять років усе звучатиме інакше, може, й розіб’ється на друзки.
Була якась злість. Досада. Чому я мушу їхати? Чому зійшлося на мені? Але відчув навантаження, не зламався – це дало задоволення. Починаєш готуватися від найменших дрібниць: якого ножика брати з собою, яку бритву… Зібрався. І тут уже нетерплячка: швидше зустрітися з невідомим, щоб не зникло це піднесення, висота почуттів. Схема виходить… Це вам розповість будь-хто. А мене в холод і піт кидає… І ще такий момент: коли літак приземлився, полегшення – і разом з тим збудження: зараз усе почнеться, побачимо, доторкнемось, поживемо цим.
Стоять троє афганців, про щось розмовляють, сміються. Пробіг уздовж торговельних рядів замурзаний хлопчик, пірнув кудись у грубе ганчір’я під прилавок. Витріщився на мене зеленим незмигним оком папуга. Я дивлюсь і не розумію, що відбувається… Вони не переривають розмови. Той, що спиною до мене, повертається… І я вже дивлюся в дуло пістолета. Пістолет зводиться… зводиться… Ось отвір… Я його бачу. Одночасно я чую різке клацання, і – мене немає… Я перебуваю водночас і по той, і по цей бік… Але я ще не лежу, а стою. Хочу з ними говорити, але не можу: а-а-а…
Світ проявляється повільно, як світлина… Вікно… Високе вікно… Щось біле і щось велике, огрядне в цьому білому… Хтось… Окуляри заважають, не роздивитись обличчя… З нього скрапує піт… І краплі поту боляче вдаряють по обличчю… Підводжу непідйомні повіки і чую полегшене зітхання:
– Ну, все, товаришу полковнику, повернувся з «відрядження».
Але якщо я підведу голову, бодай поверну її, у мене кудись провалюється мозок. Свідомість мерехтить… Знову пірнає в грубе ганчір’я під прилавком хлопчисько… Втупився в мене незмигним зеленим оком папуга… Стоять троє афганців… Той, що спиною до мене, повертається… І я впираюсь поглядом у дуло пістолета… Ось отвір… Я його бачу… Тепер я не чекаю знайомого клацання… Кричу: «Я маю тебе вбити! Я маю тебе вбити!..»
Якого кольору крик? Який він на смак? А якого кольору кров? У шпиталі – вона червона, на сухому піску – сіра, на скелі – яскраво-синя у надвечір’я, уже не жива. З важкопораненої людини кров витікає швидко, наче з розбитої банки… І людина згасає… згасає… Самі очі до останку блищать і дивляться повз тебе. Уперто кудись повз…
За все заплачено! За все! Сповна… (Починає нервово ходити кімнатою.)
Ви дивитесь на гори знизу – нескінченні, не дістати, здіймаєтесь на літаку – унизу перевернуті сфінкси лежать. Розумієте, про що я? Про час. Про відстань між подіями. Тоді навіть ми, учасники, не знали, що це за війна. Не плутайте мене сьогоднішнього зі мною вчорашнім, із тим, хто у сімдесят дев’ятому був там. Так, я цьому вірив! У вісімдесят третьому приїхав до Москви. Тут жили так, поводилися так, наче нас там не було. І війни ніякої не було. У метро, як завжди, сміялись, цілувалися. Читали. Я йшов Арбатом і зупиняв людей:
– Скільки років триває війна в Афганістані?
– Не знаю…
– Скільки років триває війна…
– Не знаю, навіщо це вам?
– Скільки років…
– Здається, два роки…
– Скільки років…
– А що, там війна? Насправді?
Тепер можна сміятись над нами, знущатись: мовляв, сліпі і дурні, як вівці, були. Слухняне стадо! Тепер Горбачов дозволив… Віжки відпущено… Смійтесь! Але давня китайська мудрість каже: «Гідний усілякої зневаги мисливець, що вихваляється біля ніг дохлого лева, і гідний усілякої поваги мисливець, що вихваляється біля ніг упольованого лева». Хтось може говорити про помилки. Правда, не знаю: хто? Але я – ні. Мене спитають: «Чому ви мовчали тоді? Адже ви були не хлопчик. Вам було майже п’ятдесят років». Я мушу зрозуміти…