Час second-hand (кінець червоної людини)

У Москві дізнався, що мої друзі всі були на барикадах. Брали участь у колотнечі. (Сміється.) І я медальку міг отримати…»

«Я – інженер…

Хто він, маршал Ахромєєв? Фанатик «совка». Я жив у «совку», мені знову в «совок» не хочеться. А це був фанатик, людина, щиро віддана комуністичній ідеї. Це був мій ворог. Він викликав у мене ненависть, коли я слухав його виступи. Я розумів: ця людина битиметься до кінця. Його самогубство? Ясно, що вчинок неординарний, і він викликає повагу. Смерть слід поважати. Але я запитую себе: а якщо б вони перемогли? Візьміть будь-який підручник… Жоден переворот в історії не обійшовся без терору, обов’язково все закінчувалося кров’ю. Вириванням язиків і виколюванням очей. Середньовіччям. Тут не треба бути істориком…

Почув уранці по телевізору про «нездатність Горбачова керувати країною внаслідок важкої хвороби»… Побачив під вікнами танки… Телефоную друзям – всі за Єльцина. Проти хунти. Захищатимемо Єльцина! Відчиняю холодильник – поклав шмат сиру собі в кишеню. Бублики лежали на столі – згріб бублики. А зброя? Щось слід із собою взяти… На столі лежав кухонний ніж… потримав його в руках і поклав на місце. (Замислився.) А якщо б… а якщо б вони перемогли?

Зараз показують у телевізорі картинки: маестро Растропович прилетів із Парижа й сидить із автоматом, дівчата пригощають солдатів морозивом… Букет квітів на танку… Мої картинки інші… Московські бабусі роздають солдатам бутерброди й водять до себе додому в туалет. Ввели танкову дивізію в столицю – ані сухих пайків, ані туалетів. Стримлять із люків тоненькі шийки хлопців, і в них – ось такі! – перелякані, здивовані очі. Вони нічого не розуміють. На третій день уже сидять на броні – злі, голодні. Невиспані. Жінки беруть їх у кільце: «Синочки, і ви в нас стрілятимете?» Солдати мовчать, а офіцер як гаркне: «Накажуть – і стрілятимемо». Солдатів наче вітром знесло, поховалися в люках. Ось як! У мене картинки з вашими різняться… Стоїмо в загородженні, чекаємо на атаку. Чутки: зараз гази пустять, снайпери на дахах… Підходить до нас жінка, в неї орденські планки на кофтинці: «Кого захищаєте? Капіталістів?» – «Та ти що, бабусю. Ми за свободу тут стоїмо». – «А я за радянську владу воювала – за робітників і селян. А не за яточки та кооперативи. Дали б мені зараз автомата…»

Усе висіло на волосині. Кров’ю пахло. Свята я не пам’ятаю…»

«Я – патріот…

Дайте мені висловитися. – Підходить чоловік у розстебнутій дублянці з масивним хрестом на грудях. – Ми живемо в найганебніший час нашої історії. Ми – покоління боягузів, зрадників. Такий присуд нам винесуть наші діти. «Велику країну наші батьки продали за джинси, Мальборо та жуйку», – скажуть вони. Ми не змогли захистити СРСР – нашу Батьківщину. Страшний злочин. Продали все!! Ніколи не звикну до російського триколору, в мене перед очима завжди буде червоний прапор. Прапор великої країни! Великої перемоги! Що ж це було треба зробити з нами… з радянськими людьми… щоб ми заплющили очі й побігли в цей йобаний капіталістичний рай? Купили нас фантиками, ковбасними крамницями, яскравими обгортками. Засліпили, забалакали. Ми проміняли все на тачки та шмаття. І не треба казок… що це ЦРУ розвалило Радянський Союз, інтриги Бжезинського… А чому КГБ не розвалило Америку? Не тупі більшовики прос…ли країну, і не інтелігентна сволота її знищила, щоб їздити закордонами і читати «Архіпелаг ГУЛАГ»… і не шукайте жидо-масонської змови. Усе ми знищили самі. Своїми руками. Мріяли, щоб у нас відкрили «Макдональдси» з гарячими гамбургерами та щоб кожен міг купити собі «мерседес», пластиковий відеомагнітофон. І щоб у кіосках продавалися порнофільми…

Росії потрібна міцна рука. Залізна. Наглядач із палицею. Тож – великому Сталінові ура! Ура! Ахромєєв міг стати нашим Піночетом… генералом Ярузельським… Велика втрата…»

«Я – комуніст…

Я був за ГКЧП, точніше, за СРСР. Я був запеклим гекачепістом, бо мені подобалося жити в імперії. «Широка страна моя родная…» У вісімдесят дев’ятому році відправили мене у відрядження до Вільнюса. Перед від’їздом викликав до себе головний інженер заводу (він там уже бував) і попередив: «Ти російською з ними не розмовляй. Сірників у крамниці не продадуть, якщо попросиш російською. Ти свою українську не забув? Розмовляй українською». Я не повірив – що за дурниця? А він: «Обережно в їдальні – можуть отруїти або підсиплють бите скло. Ти там тепер окупант, розумієш?» А в мене в голові дружба народів і все таке. Радянське братерство. Не повірив, доки не приїхав на вільнюський вокзал. Вийшов на перон… із першої хвилини мені дали зрозуміти, почувши російську мову, що я потрапив до чужої країни. Я був окупантом. Із брудної, відсталої Росії. Російський Іван. Варвар.

Примечания