Лицарка Корони
– Тож, що саме вас цікавить, княгине?
Анна відступила від чоловіка на крок і натомість наблизилась до столу, за яким досі працював чернець. На ньому лежали папери, списані грецькою.
– Це буде переклад? – поцікавилась гостя.
– Так, Арістотеля. Останнім часом я цікавлюся філософією, – князь також підійшов до столу і став поруч, наче переслідуючи княгиню.
– А яких ще філософів ви порадите, ваша світлосте? – Анна провела рукою по дрібно списаних чорнилом паперах.
– У Овідія є цікаві спостереження за жінками. В нього є така праця, називається «Наука кохання»… – Януш схопив долоню гості і підніс її до своїх губ.
– Князю, ви мене спокушаєте? – співрозмовниця лукаво усміхнулась.
– Не я вас, а ви мене, пані… – Януш Острозький поцілував пальчики княгині, та вмить відкинув її руку, щойно двері зали рипнули. Але так ніхто не увійшов – вочевидь, це був палацовий протяг – і Анна розсміялась. Молодий князь оторопів.
– Вам не здається, ваша світлосте, що це був божественний знак?! – княгиня все ще посміювалась. Молодий Острозький зблід, і не вимовивши ані слова, стрімко полишив кімнату.
«Дивак» – промайнуло у Анни. Вона знала, що Острозькі затяті не лише у своїй православній вірі, а й у численних забобонах. Подейкували, що князі неодноразово звертались до оракулів та алхіміків – і саме від їхніх порад такі величезні статки родини. А за подібні послуги з потойбіччя доведеться сплатити, шепотіли пліткарки на ринкових площах. Хай би як не розбудовували Острозькі численні церкви і монастирі, як ревно б не молились у храмах за їхнє здоров’я – розплата наздожене волинських королів, розмірковували ласі до чуток п’янички у шинках. Та, звісно, на пересуди Острозькі не зважали. Та й хто зараз не звертається до провидців чи алхіміків? Чи не кожен багатій у старій матінці Європі.
І все ж княгиня намацала слабинку молодого Острозького: той прислухався до «божественного знаку» і просто утік, залишивши її на самоті. Анні ж цього тільки й треба. Вона не втрачала ані хвилини, розшукуючи грамоту. Кинулась до полиць, там її не знайшла. Позазирала у шухляди писарського столу, але в них були лише чорнила, пір’я та пожовтілі тонкі аркуші, схожі на тонкий пергамент. Княгиня схопила канделябр і наблизилась до найвіддаленішої скрині. Та була замкнена. І, вочевидь, найцінніші папери зберігались саме в ній. Двері знову рипнули, Анна обернулась. Цього разу до кімнати увійшов чернець, він схилився у поклоні:
– Його світлість князь Януш Острозький наказав відповідати на всі питання вашої світлості…
– Я вражена книгозбірнею. І вашою роботою, вона у вас така цікава. Торкатись старовинних фоліантів, читати тисячолітню мудрість. І я бачу – тут не лише церковні книги, – Анна мило всміхаючись, поставила канделябр на скриню і хотіла було рушити до столу.
– Так, тільки попрошу вас прибрати вогонь з тієї скрині. Там дуже важливі папери.
– Які ж? – удавано невинно поцікавилась княгиня.
– Там архів князів Острозьких, – перекладач рознервувався і сунув до неї, бо Анна саме схопила канделябр і нахилила так, що з нього ледь не впала свічка. Та після відповіді жінка слухняно передала йому підсвічник і уважно огледіла ченця. На його паску вона помітила зв’язку ключів.
– Вибачте, я мабуть піду…
Візитерка була задоволена. І, не вимовивши більше ані слова, Сокольська полишила князівську книгозбірню.
Княгиня прямувала темним коридором на звуки музики. Місячне сяйво променіло синім і відбивалось на стінах. Лише де-не-де по закутах тремтіли жовтаві вогники свічок. Моторошна темрява крок за кроком підступно і непомітно захоплювала палац князів Острозьких. Анна відчувала її шкірою. Здавалось, темрява йде за нею. Княгиня не на жарт злякалась і зойкнула, коли її щось схопило і потягло у бік. Вона закричала, та рот затулили рукою. Серце шалено забилось. Жінка намагалась пручатись. Марно – хтось надто дужий утримував Сокольську:
– Я чекатиму вас у себе цієї ночі… Мої покої навпроти ваших… – прошепотів голос. Анна його впізнала. Лють додала їй сили, і вона вдарила нападника локтем у живіт. Панич застогнав, а княгиня нарешті звільнилась із його пастки.
– Пане Жабокрицький, ніколи так не робіть! І не переслідуйте мене більше! – кричала жінка у сріблястому єдвабі – біла, як крейда і холодна, як сніг.
Саме такою її побачили служби Острозьких, що вже починали розходитись із святкування по покоях. Здалеку вони почули жіночий крик і, наблизившись, помітили розгнівану Сокольську та Жабокрицького, який ховав обличчя у темному куті. Шляхтичі, які вже були добре напідпитку, пирхнули зі сміху, а молода у сріблястих шатах з високо піднятим підборіддям рушила до трапезної.
На вході її погляд зустрівся із Марковим, який саме залицявся до білолицьої Беатки. Брат занепокоївся бентежним виглядом Анни і перервав фривольну бесіду:
– Щось сталось?
– Жабокрицький проходу не дає. П’янь! – Анна вигукнула це так, аби її було добре чути всім оточуючим.
– Та тут всі вже веселі. Час розходитись. Дивись-но лише на свого чоловіка, – Марка, вочевидь, звеселило, що новий родич ледь тримається на ногах.
Так, це була дія підступної мальвазії – солодкого лікерного вина, яке доставляли Острозьким з іспанського королівства. Василь Борзобагатий ледь рухався, схопивши рукою шию челядника, який тягнув того до гостьових покоїв. Там сп’янілого молодого обережно вклали на ліжко і служки вийшли геть, низько вклоняючись княгині, яка слідом майнула до опочивальні. Анна зачинила двері, але не роздягалась. Вона чекала, поки палац зануриться у сон. Загасила свічки і дивилась у вікно на зорі та повний кругляк місяця, що світив цієї ночі надзвичайно яскраво. Той променив холодним сяйвом, освітлюючи стіни фортеці. На небі ж не було ані хмаринки. Анна любила такі осяйні ночі – лише нещодавно вона так само дивилась на зоресхил зі свого Чорного Лісу.
І так само, як і зараз, її мучило сумління. Княгиня Сокольська затіяла небезпечну гру. Що ще вигадає для неї Онисфір? Які випробування на неї чекають? А якщо її спіймають – що буде з нею, з її родом, а головне – з Андрійком, який лишився під наглядом няньок у старій лісовий фортеці? Але що більше вказівок Онисфіра Анна виконувала і що зухвалішими були вони, то цікавішою видавалась їй ця гра. Її затягувало у вир все глибше і глибше. Анна лише зараз усвідомила, як любить азарт і це млосне відчуття, яке розливалось її тілом перед кожною небезпечною витівкою.
Лише коли в палаці все змовкло, вона визирнула з покоїв. Навпроти опочивальня Жабокрицького. Княгиня прошмигнула в коридор і штовхнула двері – знала, що сіроокий шляхтич не закриє їх, очікуючи на її появу. Той сидів біля розжеврілого комина в самій сорочці за накритим столом і справді чекав. І щойно така бажана постать у переливчастому єдвабі постала у проймі, кучерявий красень підскочив до неї.
– Я знав! Знав, що ти прийдеш! – він став жадібно цілувати біле личко норовливої княгині. Анна й незчулась, як всі її дорогоцінні шати, розшиті сріблом і перлами, впали до ніг…
І вже за якусь годину Жабокрицький був вимучений жагою та вином. Анна все підливала в його утому іспанську мальвазію, яку подавала у прозорому важкому скляному келиху разом із солодкими цілунками. Коханець й незчувся, як засопів на подушках.
Княгиня ж одразу почала збирати розкиданий по кімнаті одяг. Піднявши сорочку, що впала на скриню біля ліжка, вона помітила складений у четверо аркуш. З цікавості Сокольська розгорнула його – то був лист польською до Жабокрицького від якоїсь жінки. «Чи від Катерини Острозької? Та навряд би вона писала польською… Інша жінка?» – княгиня гнівно глянула на сплячого Жабокрицького і кинула папір на підлогу. Натягнула сірі шати, вдягла важкі чоботи, дістала з піхов шаблю, перевірила її лезо і застромила знову, насунула на голову хутряну шапку із яскравим пір’ям і вийшла з опочивальні. Здалеку будь-який служка вирішить – пан Жабокрицький не знаходить собі спокою і прогулюється темними коридорами палацу. Постать у світлому при шаблі підступилась до дверей книгозбірні. Цього разу вони були зачинені.
Настирний грюк мав збудити ченця, який вмостився на лаві. Та монах спершу подумав, що стукіт йому лише сниться, і ще більше насунув на вуха овечого кожуха. Але звук повторився – і лише зараз сновидець зрозумів, що це грюкіт наяву. Чернець нарешті вскочив, перехрестився і сонно почалапав до дверей. Та щойно їх відчинив – наткнувся на шаблю. Постать у сірому з напнутою на чоло хутряною шапкою посунулась на нього, закривши за собою двері. Зляканий чернець позадкував, послизнувся і впав на долівку. Нападник вказав пальцем на вуста, монах похолов, перевів розгублений погляд на зброю і схвально захитав головою, розуміючи, що крик про допомогу марний. І навіть якщо він спробує покликати варту – у ту ж мить попрощається з душею. Постать була мовчазною, у місячному сяйві, яке падало з вікна, та у світлі лише однієї свічки, яка догоряла у поставнику, ченцю було важко розгледіти обличчя. Але й не треба було – він добре знав дорогі і витончені шати улюбленця Катерини Острозької. Постать штурханула його ногою і вказала на причеплені до паску ключі. Чернець все зрозумів, і хоч руки тремтіли, в горлі пересохло і йому здавалось, що ось-ось зомліє, він став відчеплювати зв’язку.
– Мені треба світло, – прошепотів монах, – Я нічого не бачу.
Постать повернулась до свічника на писарському столі і чернець спритно потягнув на себе ліжник на підлозі. Нападник з грюкотом впав на спину, чернець відчув у собі сили і хоробрість, про яку досі не підозрював, і рванув до сірих шат. Він накинувся на постать і схопився за шляхетську шию, здавалось, ось-ось він задушить свого кривдника та в цю мить тілом розлився гострий біль, в очах потемніло і сили стали його полишати. З хрипом чернець впав на нападника і обтяжів.
Постать зіштовхнула тіло на долівку і стала закхекуватись, тримаючись за горло. Кілька хвилин відлежувалась на долівці і нарешті підвелась. Блідий чернець розпростягся на підлозі. Фігура у сірому торкнулась його вуст – той не дихав. Нападник оговтався, схопив шапку, яка досі лежала на долівці і відстібнув з паска небіжчика зв’язку ключів. Потім підлетів до скрині. Один, другий… Ключі не підходили до замка. І лише третім – довгим, із важкого металу «із секретом» на кінцівці – скриню вдалось відчинити. Провернути до клацання вліво і ще раз назад – такі замки піддаються лише «рідним» ключам.
Кришка відкинута і ось вони – скарби родини Острозьких. Скриня була вщент заповнена листами і паперами. Вочевидь, надто важливими, аби їх сховати. Постать піднесла свічу і швидко стала перебирати документи. Та все було не те, що вона шукала. Раптом фігура застигла. В коридорі почулись кроки. Довелось прислухатись – кроки спершу наблизились, та потім стали віддалятись. То змінювалась варта біля покоїв князя. Щойно охоронці пішли геть, людина в сірому гучно видихнула і пришвидчилась. Виймала документи і кидала їх на підлогу. На самому ж дні скрині лежали згорнуті грамоти. Одна з них – з червоною стрічкою із золотою китицею, з зображеним гербом Острозьких та королівською печаткою – ось вона, дарча грамота на Острог! Постать загасила свічу. Але кімната враз осяялась світлом. Це місяць променів крізь вікно і освітив тіло ченця, який мертвим і холодним лежав у калюжі власної крові коло дверей. Сірий жупан перехрестився, переступаючи його.
В палацових коридорах було тихо. Вечеря і гучне святкування, яке Острозькі влаштували своїм гостям та підданим, всіх вимучили. Та й до світанку лишалось не так багато часу – і саме зараз сни, звісно, найсолодші. Двері бібліотеки зі скрипом прочинились і в темному коридорі з’явилась людина у світлому, вона майнула до опочивальні Жабокрицького і зникла в його покоях.
Кучерявий шляхтич міцно спав. Анна подивилась на оксамитовий жупан – на ньому була величезна пляма від крові, вона квапливо зняла одяг. Шаблю не встромлювала у піхви, а лишила скривавлену біля ліжка. Жінка хвацько сама затягнулась у корсет, начепила фіжми, під якими заховала грамоту, одягла сукню. Як же влучно вигадали те вертугадо, може й недаремно вона на нього погодилась. Ніхто й не запідозрить, що в тому кошику на стегнах можна щось сховати! Анна подивилась на сплячого безтурботного шляхтича. Їй закортіло підійти до нього, аби поцілувати у високе чоло, всипане ангельськими світлими кучерями, та за вікном підступно протяжно заспівали півні і жінка притьма вискочила з кімнати. В гостьовій опочивальні навпроти хропів її чоловік, він розлігся поперек ліжка. Не роздягаючись, стомлена княгиня вмостилась у кріслі, поклала подушку під голову і солодко позіхнула. В неї лишилась година для сну.
Розділ IX
Пронизливий жіночий вереск рознісся палацом. Майже одразу в коридорах зашурхали ноги, загарчали голоси. Палац Острозьких прокинувся від жаху. Княгиня ж, попри біганину за дверима, залишалась спокійною. Вона підвелась із крісла, дістала зі скрині нову сукню і неспішно почала перевдягатись. Гамір посилювався. Анна дивилась у вікно і рахувала кожен стук свого серця – вона була здивована власним спокоєм, хіба що руки ніяк не могли зігрітись, як би не намагалась вона їх зігріти біля полум’я свічі. Василь Борзобагатий нарешті прокинувся, застогнав від головного болю і розплющив одне око. Його дружина саме розправляла широку спідницю із синього оксамиту.
– Що сталось? – прошепотів Борзобагатий.
– Не знаю, любий. Ти щось погано виглядаєш. Хоч так насправді мусила б виглядати я, а не ти, – княгиня говорила це пошепки. Вона присіла на ліжко поближче до чоловіка і підіп’яла нижню губу. Василь, вочевидь, не розумів, про що мовить його дружина. – Зовсім мене вимучав уночі. Бачиш – бліда, як смерть… – на цих словах молода запнулась, зітхнула і продовжила: – Заснули ми лише під ранок. Я й не знала, що та такий ласий до любощів!
Борзобагатий був здивований, привстав, почухав бороду і замислився. Цієї ж миті у двері постукали. Анна трохи знервовано повернулась до вікна, а її чоловік неквапливо підвівся і рушив відчиняти.
– Князь Острозький звелів усім зібратись у трапезній! Негайно! – прозвучав низький бас голови особистої охорони володаря.
Брутальний тон молодика у сірому короткому жупані із оголеною шаблею відбив бажання розпитувати – в чому ж така негайна потреба. Княгиня сховала вхололі руки у таємні кишені сукні. Її пересмикнуло від рішучого тембру командира. І лише, коли двері за ним зачинились, вона вільно видихнула, повернулась до дзеркала на стіні і поправила гофрований комір, провела рукою по гаптованому сріблом ліфу сукні. Княгиня поглянула на себе – колір обличчя землистий, сірий, бліді губи і сумні очі. «Я думала, що це буде простіше, а воно не так… Боже, пробач мені, у мене не було іншого вибору… а може був?» – жінка знов поглянула на своє відображення у дзеркалі. Надто бліда… Вона має щось зробити, інакше своїм виглядом видасть себе. Анна стала пощипувати себе за щоки – аби з’явився хоч який рум’янець.
– Щось ж це за ранок такий?! – бідкався ще сонний Василь, одягаючи вузькі штані та довгий зелений жупан.
– Нам варто було б уже їхати на Вільно. Не треба надовго затримуватись тут, що скажеш? – Анна мовила нетерпляче, хоч як намагалась говорити спокійніше. Розвернулась до ліжка, закрила очі і уявила темні високі стовбури Чорного Лісу, освітлені вранішнім сонцем і усміхненого сина, який ховається за деревами від суворого маминого погляду. Солом’яне неслухняне волосся, рідна посмішка… Від споминів княгиня повеселішала, наблизилась до чоловіка і ніжно поцілувала його у вуста.
Вже за якусь годину у трапезній зібрались мешканці дубенського палацу. Всі вже знали, що цієї ночі в книгозбірні сталось убивство. І, найімовірніше, з архіву щось таки зникло. Старий князь зайшов у залу невдоволений, люд підвівся, голова фамілії суворо огледів шляхту та служб. Та перед тим, як сісти на трон, Костянтин Острозький прочитав молитву. Лише потому проголосив:
– Серед нас є суддя. Ми швидко знайдемо винного і засудимо його.
– Але ж якщо це буде шляхтич, має бути суд за правилами! – хтось озвався з гурту молодих панів. – Саме цього ми досягли Люблінською унією! Аби шляхтичі не лише мали більші права, але й щоб їхні права ще й поважались!
– Вбито мою людину у моєму домі! Сталась крадіжка! Тут буду судити я, як вважатиму за потрібне! – гримнув знервований старий.
Натовп принишк. До князя наблизився той суворий вартовий із князівської охорони з грубим голосом, який заходив зранку у покої. Аннине серце забилось швидше. Адже від цього рішучого молодика залежатиме її доля.
– Цей пан – мій найближчий служба. Йому я довіряю так, як нікому більше. Северин Наливайко – він влаштує допит кожному, аби дізнатись правду! – князь лютував, схопив за руку командира, підняв її і проголосив так, аби це почув кожен у залі. – Северине, я тобі дозволяю усе – катуй усіх, якщо це треба, але з’ясуй, що тут сталось!
Чоловік у сірому жупані припав на одне коліно і прошепотів щось своєму пану так, що це не зміг почути навіть Януш, який стояв до батька найближче. В залі зависла тривка тиша. Така запаморочлива, що від неї в княгині зашуміло у вухах. Анні здалось, що від страху вона ось-ось втратить свідомість. Жінка відступилась до стіни і сперлась на неї спиною.
– Жабокрицький! – люто гаркнув Острозький.
Катерина ахнула, її ноги підкосились, та служби встигли впіймати дівчину та всадовити у крісло.
Шляхтича, наспіх вдягненого, виштовхали у центр.
– Твоя шабля?!
Пан мовчав.
– Твоя, питаю?! – князь заревів.
Жабокрицький схилився на коліно і відповів стиха «так».
– Навіщо ви, пане, її намагалися сховати? – промовив, відбиваючи паузою кожне слово, Северин Наливайко.
Жабокрицький мовчав.
– Я повторюватиму це питання – денно і нощно, аби ви мені відповіли, пане, – командир підходив до шляхтича все ближче і ближче, наче змій до жертви. – Я все одно дізнаюсь, для чого ви це зробили! – Наливайко наблизився впритул і схопив шляхтича за барки. – Якщо треба, я вичавлю твої зіниці і закатую тебе до смерті, але довідаюсь!
Зал загув.
– Катувати шляхтича неприпустимо! – вигукнув хтось із натовпу.
– Цей шляхтич винен! – Северин підняв руку у шкіряній перчатці догори. – Він на світанні чистив свою шаблю. Та робив це так поспіхом, що на ній залишились сліди крові. Свіжі сліди! А ще він намагався сховати зброю! А це ще один беззаперечний доказ! – Наливайко підняв догори жупан Жабокрицького із плямою крові. – Він і цього хотів позбутися! Але йому це не вдалось.
Анна, аби не видати хвилювання, намагалась відсторонитись від усього, що відбувалось у залі, дивитись на усе так, немов вона й справді не причетна до останніх подій у дубенському замку. Сокольська обвела поглядом усіх присутніх і затрималась на обличчі голови князівської варти, жінка розсудила, що у своїй люті командир привабливий. Через голови людей вона роздивлялась його молоде обличчя – різкі риси, гострий ніс і темні очі з холодним поглядом. У самій постаті вартового, в його рухах і вмінні говорити було щось шляхетне.
– Хто тебе напоумив?! Де грамота? Для кого ти її вкрав?! – загарчав старий князь.
– Я не крав і не вбивав! – обурився шляхтич і підскочив на ноги. Охоронці його оточили і знов поставили на коліна. – Відпустіть! Я не винен!
– Ти вдерся у мою книгозбірню, вбив перекладача, вкрав документ! Ти його вже комусь передав?! Зізнавайся! – князь гримав і трусив сивою бородою.
– Я цього не робив. Я можу це підтвердити! – Жабокрицький здавалось ось-ось заплаче.
– Як? – здавалось князеве терпіння зараз лусне.
– Цієї ночі я був не сам… – прошепотів молодий шляхтич.
– Що? Не чую!
Северин Наливайко наблизився до шляхтича і потягнувся за шаблею. Натовп принишк.
– Я був не сам цієї ночі. З жінкою. І вона зможе підтвердити, що я нікого не вбивав! – вигукнув зблідлий Жабокрицький і від сорому заплющив очі, Катерина Острозька закрила лице рукою. Розлючений старий князь повернувся в її бік:
– Катю!!!
Командир князівської охорони схопив Жабокрицького за ворот жупана.
– Ні, це не вона, ваше світлосте! – звинуваченому пересохло горло, і з останніх сил він промовив, – це була Анна Сокольська!
Не минуло й миті, як до затриманого рванув Марко Сокольський. Він вже витягнув зброю із піхов – та його спинили інші шляхтичі.
– Я не дам тобі ганьбити мою сестру! Це ти, свиня, вчора не давав їй проходу! Це бачили всі!
– Який гріх бере на душу цей брехун! – на цей раз вигукнула Анна обурено, розвернулась і попрямувала до виходу.
Люд розступився і зашипів, наче сотня гадюк. Сокольська дивилась лише попереду себе і видавалась спокійною і врівноваженою, але, виходячи, щосили штурханула двері руками. Вийшовши з зали, вона спинилась, подумки намагаючись переконати себе, що усе, що відбувалось за дверима, немає до неї жодного стосунку і варто прямувати до покоїв. Утім, так і не змогла, а лишилась стояти і слухати все, що відбувалось у залі.
Щойно дружина вийшла, Василь Борзобагатий зашарівся. Тепер всі дивились на нього. Щомиті він ставав все багрянішим і нарешті вичавив із себе:
– Це неправда, ваша світлосте. Моя дружина не могла так вчинити.
Тепер й чоловік Сокольської разом із її братом полишили зібрання. Спантеличений натовп загомонів. Більше Анна не підслуховувала – вона нарешті пішла геть. Хоч серце її калатало, сумління гризло – і довелось докласти неабияких зусиль, аби заспокоїтись.
Тим часом старий князь лютував, він гупнув долонею по ручці трону:
– Це не місто, а Вавилон – мати розпусти і гидоти землі. Заберіть цю потвору у підземелля. Там він швидко зізнається.
– Але він шляхтич! Шляхтича не можна катувати! – заступився за Жабокрицького служба Януша Острозького, який раніше вже перечив князеві, згадавши про Люблінську унію.
– У своєму домі я – закон! – гримнув Острозький і стрімко полишив трапезну. За ним охоронці на чолі із Наливайком виволокли обезсиленого і осоромленого Жабокрицького.
Анна Сокольська, на диво, зовні видавалась надзвичайно спокійною. Це помітив Василь, який щойно зайшов у кімнату. Княгиня перебирала перли на сукні, в якій прибула до Дубна і в якій вчора зваблювала молодого шляхтича. Вона мовчала. Чоловік присів на ліжко і схопив руками голову – вона в нього боліла відтоді, як він розплющив очі. До покоїв постукали. Анна підійшла до дверей і отримала послання від Катерини Острозької – прийти у музичну залу. Вона очікувала, що закохана у сіроокого Жабокрицького княжна не заспокоїться, допоки все не з’ясує.
Сокольська йшла впевнено, спідниці її жваво шурхотіли і спинились лише на мить, перед дверима музичної зали. Анна зробила глибокий видих та рішуче відчинила двері. У кімнаті було саме жіноцтво. Вони з осудом дивились на молоду. Мовчки. Першою звернулась рудоволоса і білолиця Беата:
– Це правда, що сказав Жабокрицький?
– А як ви вважаєте? – відповіла запитанням на запитання норовлива Сокольська. Катерина Острозька, яка сиділа у центрі кімнати пирхнула. – Не я маю виправдовуватись, а шляхтич, який звів на мене наклеп.
– Вчора вас неодноразово бачили разом, – продовжувала свій допит Беата.
– Пан Жабокрицький напився і не тримав себе у руках. Якщо ви вже всіх розпитали, то мали б знати, що вчора я його попередила, аби він залишив мене у спокої. Цьому були свідки, – Сокольська стояла посеред зали – струнка і гаряча.
– Кажуть, ви дуже швидко вийшли заміж після смерті вашого першого чоловіка. Вас за це поза очі навіть засуджують, – Катерина Острозька нарешті вступила в розмову. Анна Сокольська подивилась їй просто у вічі, але не вимовила ані слова.
– І вийшли ви заміж не за рівню собі, а за безродного Борзобагатого… – підхопила Беата. Та Анну, здавалось, обходило це глузування заможних князівен. Вона була незворушною.
– Беато, може не варто так засуджувати пані Сокольську. Може, вона так любить того хом’яка Борзобагатого, що просто із жалобних шат перестрибнула у весільні? – Катерина Острозька засміялась, і всі панни разом із нею. На це княгиня Сокольська присіла у кніксені і розвернулась до дверей.
– Анно Борзобагата, я вас не відпускала! – гримнула високочола Катерина.
Та Сокольська її наче й не чула. Від її руки двері з грюкотом розчинились і княгиня попрямувала коридором до своїх гостьових покоїв. Відтоді жінку у палацових залах ніхто не бачив.
Цього дня не було ані обіду, ані вечері у замку Острозьких. В палаці все принишкло і лише гайвороння з-надвору розрізало карканням цю напружену тишу.
Розділ X
– Хто тобе напоумив? Хто заплатив і скільки? Хто?! Северин Наливайко був червоним від люті. Він гримав на скривавленого Жабокрицького, якого розтягували на дибі у підземеллі князів Острозьких. Жодним казематам не зрівнятись із катівнею Дубенського замку. Ці три поверхи під землею, в яких ховались містяни під час татарських набігів, в разі необхідності швидко перетворювались на найлютішу буцегарню. Втекти з дубенського підземелля жодному арештанту досі не вдавалось. Це знав Жабокрицький, однак і провину свою визнавати не хотів. Опирався допитам командира князівської варти під прискіпливом поглядом колишнього друга та патрона – Януша Острозького.