Мандрівні комедіанти

– Дзвінко, – мовив Довбуш. – Я більше не витримаю.

– Що ти таке кажеш?

– Я б хотів, аби ти стала панею і стояла на сходах свого дому в кацабайці та червоних черевичках, я хотів би бути твоїм слугою, якого б ти могла бити та лаяти.

– Ото було б весело!

– Дзвінко, – казав Довбуш, – мені крається серце за тобою, вмирає від спраги, не може напитися твоєю красою. Так сарна не може досхочу напитися зі свіжого джерела, в якому скупалися сонце, місяць та зорі…

– То було б великим гріхом! Подумай про Бога, чоловіче… – мовила молодиця.

– Я думаю про Бога… – зітхнув молодий Довбуш. – Але ми прийшли на світ для гріха, а Бог є на світі, щоби змилосердитися над нами…

– Ну то во ім’я Бога я змилосерджуся над тобою, – мовила Дзвінка й рушила до покою, а Довбуш – за нею.

Вона сіла на скриню, накриту червоним сукном, і простягнула ніжку, як це робить наречена в шлюбну ніч, а відважний Довбуш уклякнув перед нею, скидаючи черевички…

Дзвінка не раз опісля приходила до нас у гори відвідати Довбуша, на вороному коні, гарно вбрана. Він обдаровував її, мов султан. Ми перешіптувалися між собою, що добром це не скінчиться, що жінка із золотаво-рудим волоссям не хто інша, як летавиця, вона обплутала Довбуша золотими сітями, накинувши їх йому на плечі; вона – летюча зірка, що манить його в бездонне провалля.

Дехто застерігав Довбуша, але він не зважав на них.

Він часто приходив до Дзвінки, а коли знав, що Штефан удома, то брав із собою нас і дівчат, приходили гарні молодиці з Космача, й ми танцювали. Євреї фали на басі, сопілці та цимбалах.

Штефан почав приглядатися до того, чого раніше не помічав. Він чув, як його жінка виспівувала коло печі. Він чув, як вона в саду, під зеленим склепінням квасолиння, закликала місяць, сонце та вітер, котрий чеше гори, привітати милого; і Штефан тільки хитав головою; аби привітати його не конче кликати місяць, і під його ногами не росли троянди. То що ж то було?

І знову якось вона заспівала тужну пісню про коханого, а коли Штефан глипнув на неї з-під лоба не надто вдоволено, запитала:

– Хіба тобі не подобається пісня?

– Мені не подобається, – була відповідь.

Цей Штефан швендяв по селі, мов сновида, кожний радо вступався йому з дороги, бо надто вже близько брав він усе собі до серця. А коли якось його дружина скрикнула уві сні, він одразу ж нахилився до неї, сподіваючись, що вона якимось словом зрадить себе. Вона лежала на спині, і її груди, здіймаючись та опускаючись, були схожі на біле шумовиння на гребені хвилі. Вона важко дихала. Урешті промовила: «Я кохаю тебе. Ходи до мене, мій друже!». А коли Штефан нахилився над нею, обвила його шию руками й зітхнула: «Довбуше! Соколе мій!» і поцілувала Штефана, та поцілунок той був, наче укус гадюки. Тепер Штефан знав усе. Він тихо вийшов надвір і гірко заплакав.

Дзвінка пишалася, мов пава, бо хоробрий Довбуш, перед яким тремтів увесь світ, скидав і одягав їй червоні черевички, – тепер у неї були червоні черевички, мов у якоїсь графині. Вона кохала Довбуша, але вона була жінкою. Їй шкода було Штефана. Якось, коли Довбуш подався зі своїми товаришами геть з її господи, вона бачила, як Штефан стиснув кулаки й крикнув йому навздогін: «А щоб тебе понесло горами, а кості твої розкидало серед скель!».

Однієї суботи вона заходилася коло Штефана, помила йому голову, зачесала кучері. Штефан не пручався, все дозволив робити із собою, сидів, мов вирізьблений з дерева ідол, мов дерев’яний кльоцок. Може, він оживе, якщо його скубнути за волосся, подумала собі Дзвінка, й шарпнула гребенем. Штефан, наче й не чув.

Примечания