Знайти Атлантиду. Подорож у безодню
– Ще кажуть, що це була дуже потужна цивілізація. Й атланти були досить високими і сильними людьми, – сказав хтось, не підводячись.
– Так! Може, ще хтось щось цікаве згадає? – вкотре звернувся професор до аудиторії.
– Я дивилася мультфільм, де Атлантиду зобразили як гору, яка була оточена каналами. На цій горі жили дуже багаті люди, також там був золотий палац, а ще вся держава мала якусь неймовірну енергію і потужну силу захисту, – викликавши сміх в одногрупників, поділилася своїми знаннями рудоволоса дівчинка, що сиділа біля вікна.
– Так! – пробубонів професор, виводячи зображення проектора на екран. – Ось бачите, як багато ви знаєте про Атлантиду!
Сміх в аудиторії припинився.
– Почнімо спочатку! Ось юнак, – професор показав рукою в бік Нестора, – повідомив нам, що Атлантида – це міфічна країна, яка, за древньогрецькими джерелами, загинула під час потопу. Ніхто її не бачив і ніхто достеменно її не описав. Іншими словами, існування Атлантиди є легендою, і ясно, що країна могла існувати дуже давно.
Іван Андрійович зробив паузу, а після цього додав:
– Так давно, що жодне із відомих нам древніх джерел не згадує про неї… Професор вивів на екран зображення древньогрецького письменника й філософа Платона, біля якого було написано «421 рік до н. е. «Тімей» і «Критій»». Стрілка від Платона вела до єгипетського міста Олександрії.
– Платон у 421 році до нашої ери у двох своїх творах – «Тімей» і «Критій» – описує країну, яка, за джерелами з Олександрії, була на вершині розвитку, – пояснив зображення професор Войцеховський. – Атлантида, за словами Платона – це величезний острів, що лежав в океані за Геркулесовими стовпами. У центрі острова височів пагорб, на якому стояли храми і царський палац. Знову ж таки, Платон повідомив нам, що потужний землетрус і повінь «в один жахливий день й одну ніч» знищили всю Атлантиду. Води океану поглинули острів.
Професор на хвилинку зупинився, щоб студенти краще запам’ятали ці слова.
– І це майже все, що нам відомо про існування і розташування міфічної країни зі стародавніх джерел! Єдиним джерелом знань про Атлантиду є праці Платона, які переповідають єгипетську легенду, – підкреслив професор і, звівши руки догори, вигукнув: – Але звідки про Атлантиду могли знати у тодішній Олександрії? І чому так мало джерел інформації про неї?
Питання було риторичним.
– Це ж 421 рік до нашої ери! Тоді не було ні телефонів, ні СМС, ні електронної пошти, – витягнувши з кишені піджака свій телефон, майже по складах продекламував Іван Андрійович остані слова. – З іншого боку, ми маємо окремі, досить докладні, описи подій, які відбувалися у відомих нам древніх єгипетських династіях, Шумерії, Вавилоні, Персії і стародавній Греції.
Професор зняв окуляри з носа і, майже вигукуючи, продовжив:
– Так, ми часто довідуємося про історичні події минулого з малюнків і легенд. Але ж про них ми знаємо! А про Атлантиду – ні? Чому? Іван Андрійович розвів руки і оглянув аудиторію. – Це означає, що Атлантиди або не було зовсім, або це не було таким яскравим явищем, про яке варто було говорити і, тим паче, переповідати.
І, після короткої паузи додав:
– Або Атлантида існувала дуже давно, ще в тому періоді, коли жодна з відомих нам цивілізацій не вміла переповідати чи записувати події, або ж усі згадки були знищені природою. А може, всі сліди знищили сучасники атлантів, які вижили? – запитав професор у присутніх. – Не може ж так бути, щоб щось було на Землі, і нічого від того явища не залишилося? Чи не так?
Студенти розгублено кивнули головами.
Іван Андрійович зробив коротку паузу й, оглянувши аудиторію продовжив:
– Але пропоную розглянути все по черзі… У той далекий час люди зовсім по-іншому уявляли собі землю й мали інші засоби спілкування. Здебільшого інформація передавалася усно, як легенда. Вона могла видозмінюватися, доповнюватися, прикрашатися чи замовчуватися… Окремі ж, найважливіші події, могли бути замальовані або видряпані на камінні чи, пізніше, на стінах храмів. Звичайно, з часом вони почали записуватися. Але невідомі для сучасника землі огорталися міфами. Згадайте про найвідоміші міфи тієї ж Древньої Греції! – не вгавав Іван Андрійович. – Іншими словами, якщо ми маємо справу з доісторичним світом, то він є дуже малим і суб’єктивним…
Професор знизав плечима.
– Дозволю собі такий експеримент. Ось ви, юначе, – Іван Андрійович звернувся до високого, стильно одягненого студента, що сидів біля вікна, – скажіть мені, будь ласка, що зараз відбувається через дорогу від університету, на майданчику, де ми усі зустрічаємося пити каву?
Хлопець спочатку спантеличено покрутив головою, потім, відкривши штору, зиркнув у вікно й відповів:
– Та нічого такого! Студенти тусуються.
– А якби там зараз був якийсь мітинг чи бійка, чи аварія, чи щось неординарне, ви б повідомили про це своєму сусідові? – знову запитав у хлопця професор.
Юнак знизив плечима і трохи подумавши, відповів:
– Можливо.
– Та він би зараз знімав усе це на відео і розсилав у соцмережах! – хтось із друзів, посміхаючись, вирішив прийти на допомогу хлопцеві.
Аудиторією покотився сміх.
– А що відбувається зараз на Хрещатику? – знову спитав професор у хлопця.
Той подивився на Івана Андрійовича здивованими очима:
– Та звідки я можу знати? Звідси цього не видно!
– Ось бачите! Люди можуть говорити лише про те, що бачили або про те, що чули, – продовжив Іван Андрійович. Десь поряд можуть відбуватися дуже важливі події, але оскільки вони відбуваються за межами нашого поля зору, ми про них не знаємо!
Професор показав на комп’ютер:
– Зараз ми можемо довідатися про події з будь-якого куточку світу завдяки медіа, але в ті часи, я уже звертав вашу увагу, ні телевізорів, ні телефонів не було. Але це не означає, що десь там нічого не відбувається! – махнувши рукою в бік Печерська, вигукнув професор.
– Так і у випадку з Атлантидою. Якщо б це було якесь помітне явище в межах відомих земель протягом існування Єгипту, чи Шумеру, чи Древньої Греції, то про нього говорили б! І ми точно могли б побачити зображення атлантів на численних єгипетських древніх артефактах або шумерських клинописах. Врешті, ми знайшли б хоч якісь матеріальні докази існування цієї супер-країни, адже залишки інших цивілізацій ми знайшли! Чи не так? – риторично запитав Іван Андрійович.
– Прошу підняти руку, хто знає, що таке ойкумена?
Професор знову звернувся до аудиторії і підійшов до комп’ютера, щоб змінити картинку на екрані. Водночас в аудиторії знялося кілька рук…
– Чудово! Чудово! – промовив професор.
– Ну, спробуйте ви, – Іван Андрійович звернувся до білявки, яка сиділа у першому ряду.
– Це територія, яка відома людині! – випалила дівчина.
– Якщо дуже просто – то це так! Це освоєна людством частина світу. Воно походить від давньогрецького слова «оікос», яке означає «населяю, проживаю», – уточнив визначення професор.
– Древні греки так називали відому частину землі з центром в Елладі. До речі, через це Середземне море й називається Середземним, бо для тогочасних цивілізацій воно було посередині відомих їм земель.
– Але повернімося до Атлантиди! – запропонував Іван Андрійович. – Платон, згадуючи Атлантиду, посилається на давніші джерела. Погляньмо, як виглядала земля очима мешканців, що жили до Платона – від першого тисячоліття до нашої ери і далі.
Перемкнувши слайд і витримавши невеличку паузу, проесор продовжив:
– Ось як могла виглядати карта світу в 1000-му році до нашої ери! – Іван Андрійович тицьнув рукою на зображення яке з’явилося на екрані. – Це майже усі відомі землі для тодішніх греків. Тут ми бачимо усі середньоморські землі від Гібралтару, південноєвропейські землі, північноафриканські землі, Малу Азію і Персію, аж до Каспію. Як бачимо, тут немає натяків на Атлантиду! Ходімо далі…
Професор вивів на екран малюнок, де було зображено східну частину Середземного моря, землі Єгипту, територію Близького Сходу від південних берегів Чорного моря до Перської затоки.
– Погляньмо на одну із найдавніших ойкумен. Так приблизно виглядала наша земля в очах шумерів у 2300 році до нашої ери! – професор підійшов до зображення й обвів рукою частину північно-східної Африки і Малу Азію. – Шумери могли дещо знати про те, що відбувається в цьому регіоні. Вони здогадувалися, що десь там існує ще якась земля і велика вода, яка є кінцем світу. Та про землі, які були далі від ойкумени, вони не знали нічого.
Після наведеного прикладу ойкумени шумерів Іван Андрійович знову оглянув аудиторію:
– Ходімо ще далі. ІІІ тисячоліття до нашої ери. Древні єгиптяни мали іншу ойкумену, і вона включала дельту Нілу, Сінайський півострів, простягалася трішки далі на південь і захід Африки. Та вона також була обмежена! – професор вивів на екран ще один малюнок, де було зображено частину Африканського континенту, Червоне море і східне узбережжя Середземного моря. – Як бачимо, ойкумена древніх єгиптян дещо відрізняється від шумерської. Окремі землі стародавнього світу також були відомі їм. І це Мала Азія, Перська затока, частина Північної Африки і східна частина Середземного моря, – професор окреслив указкою зображення обох ойкумен. – Заглиблюватися в давнину ще більше не варто, бо там ми побачимо лише трьох слонів, які тримають землю на своїх спинах, – посміхнувся професор викликавши загальний сміх в аудиторії.
– Погодьтеся, якщо б Атлантида була у полі зору тодішніх відомих нам цивілізацій, то про неї лишилися б якісь згадки, а може навіть і матеріальні артефакти…
– Так! – хором вигукнули студенти.
– Нам відомі версії про існування Атландити в межах Середземномор’я, – продовжив свій екскурс професор. За однією із них, Атлантида була в районі грецького острова Санторіні, що знаходиться в Егейському морі. Але подумаймо логічно: якщо б Атлантида була в районі острова Санторіні, як вказують деякі учені, то про неї ми точно б дізналися з древніх джерел, оскільки ця частина Середземного моря, як ми бачимо, була відома людству з давніх давен. Врешті, там ми могли б знайти якісь матеріальні артефакти, подібно до того, як ми знаходимо сліди Мінойської культури на острові Крит. Та на Санторіні немає залишків Атлантиди! Ми знаємо про виверження вулкану у 1645 або 1450-му році до нашої ери, яке, до речі, знищило Мінойську цивілізацію. Якби на Санторіні була така супердержава, як Атлантида, то греки уже щось та й знашли б, – з посмішкою звернувся Іван Андрійович до студентів.
– Але ж до чого тут територія сучасної України, якої взагалі немає на показаних на екрані малюнках? – нагадала про себе Юля.
– Це правда. Але не поспішайте, – пригальмував професор дівчину, яка вже відчула близьку перемогу.
– Лише запитаю вас, чи згідні ви з тим, що події, які відбувалися за межами тодішніх ойкумен були невідомі мешканцям тодішніх цивілізацій? – запитав Войцеховський в аудиторії.
– Тааак! – в один голос вигукнули студенти.
– Так само, як вам молодий чоловіче, – звернувся Іван Андрійович до студента, який описував події за вікном, – невідомо, що зараз діється на Хрещатику, так і їм не було відомо, скажімо, що відбувалося в інших частинах Земної кулі! У випадку з дальшими світами, як Карибський басейн чи Атлантичний океан, то чи дізналися б про їхнє існування автори Олександрійсього давнопису, які навіть не уявляли собі, що десь там, за межами їхньої ойкумени, є життя?
Студенти заперечно покивали головами…
– Отож! – переможно вигукнув Іван Андрійович. – Ми погодилися, що якби Атлантида була десь поза межами відомого світу древніх єгиптян, шумерів і греків, то вони б про неї просто не знали, – розвів руками Іван Андрійович.
– З іншого боку, якщо б Атлантида була в межах цих ойкумен, то ми мали б більше інформації, оскільки про неї могли залишитися сліди або в зображеннях або в легендах і міфах.
– То де ж ця Атлантида могла бути? – з подивом запитав Іван Андрійович аудиторію цілковито заплутавши молодих людей. І після короткої паузи відповів:
– Швидше за все її треба розшукувати в іншому часі…
Юля з подивом дивилася на професора. Цей чоловік поступово, але аргументовано одне за одним руйнував усі існуючі уявлення дівчини про можливе місцезнаходження Атлантиди. Вона почала погоджуватися з його думкою, що навіть гіпотетично Атлантиди не могло бути на Санторіні. Бо тоді б давні греки про це точно щось написали. Ну і справді, від Мінойської культури залишилися рештки Кноського палацу, черепки… а на Санторіні нічого не має… Важко собі уявити, щоб шумери чи древні єгиптяни щось знали про події в Атлантичному океані. Про існування цього простору тодішні люди навіть не здогадувалися. Звідки вони могли дізнатися про Атлантиду там, де життя для них не існувало? Про Кариби й говорити нічого. Це зовсім далекі світи… В якийсь момент Юля подивилася на аудиторію. Усі студенти зачаровано слухали професора… Зрештою й вона відкинула усі зайві думки і знову занурилася в інформацію, яка лунала з уст Івана Андрійовича.
Професор на якусь мить знову зробив коротку паузу.
– З тогочасним світом, чи скажімо так, з їхнім уявленням про землю, ми розібралися. Принаймні, виключили з пошуку території, які були поза відомими нам древніми ойкуменами і території, які були відомі древнім цивілізаціям. Та продовжимо наші дослідження гіпотези у часовому вимірі…
Після короткої паузи Іван Андрійович вивів на екран хронологічну лінійку розвитку цивілізацій. Це був графічний файл, на якому прямокутниками одна над одною зображувалися давні культури й держави, розміщені у хронологічному порядку. Знизу було зроблено поділки, які розбивали цю лінійку на тисячоліття і століття…
– Поглянемо на періоди розвитку цивілізацій! До вашої уваги хронологічна табличка, – кивнув головою в бік екрана професор Войцеховський. – Як бачите, свій початок вона бере з V тисячоліття до нашої ери! На сьогодні вчені можуть лише здогадуватися, що відбувалося у цій частині планети десь за 5 тисяч років до нашої ери. Це якраз так званий доісторичний період древнього Єгипту, про що я вже казав, – Іван Андрійович тицьнув указкою на ліву частину зображення. – У третьому тисячолітті з’являються шумери, які залишили нам зразки клинопису та фрагменти матеріальної культури. Потім – Вавилон, Месопотомія, Стародавня Греція, яка створила більш-менш відому нам цивілізацію, далі Персія і Стародавній Рим… Це якщо пройтися по найвідоміших і найзначніших історичних культурах стародавнього світу, – уточнив Іван Андрійович. – Я свідомо не говорю про інші культури і цивілізації, які існували у тогочасному світі, – професор вказав на хронологічну таблицю, яка відображала появу і зникнення різних держав у часі, оскільки вони не могли створити такої потужної цивілізації як Атлантида. Ось дивіться, – звернув увагу студентів професор Войцеховський, – лише Єгипет існує 7 тисяч років!
Знявши окуляри, Іван Андрійович оглянув аудиторію.
– Нам сьогодні відомі єгипетські знахідки від ІV тисячоліття до нашої ери! – підняв угору вказівний палець Іван Андрійович. – До цього часу є лишень припущення!
– Та погодьтеся, що у випадку, коли б Атлантида існувала за часів Єгипту в межах відомих їм територій, то єгиптяни напевно щось нашкребли б на стінах своїх храмів!
Професор похитав головою і продовжив:
– Але таких артефактів ми не маємо, крім згадки, про яку пише Платон! Якщо б Атлантида існувала в царстві Шумерів, то ми також дізналися б про це, як знаємо про версію Великого потопу і про подвиги Гільгамеша. Якщо б вона була в часи Стародавньої Греції, то хтось з грецьких героїв обов’язково туди поплив би, і ми б зараз читали якийсь міф про подорож грецького героя в Атлантиду! – під загальний сміх аудиторії підсумував першу частину своєї доповіді професор.
– Отже, якщо говорити про час існування Атлантиди, то керуючись наявними фактами та здоровою логікою, можна зробити висновок: Атлантида не могла існувати після ІV тисячоліття до нашої ери на територіях, які були відомими тодішнім цивілізаціям, оскільки залишила б тоді якісь суттєвіші сліди, ніж коротка згадка знайдена в Олександрійській бібліотеці.
Професор Войцеховський оглянув аудиторію. Студенти захоплено дивилися на нього.
– Тому спробуймо заглибитися у ще давніші часи, ніж ІV тисячоліття до нашої ери, – Іван Андрійович знову підійшов до комп’ютера і продовжив, – логіка підказує, що Атлантида могла існувати раніше, ніж розпочалася Єгипетська історія. Тобто це могло відбутися до між VІ і V тисячоліттями до нашої ери, – поправивши окуляри, завершив своє перше припущення Іван Андрійович і знову вивів на екран хронологічну лінійку розвитку цивілізацій, показавши указкою на її початок, де було написано «V тисячоліття до нашої ери».
– Пригадаймо, чи ми чули про якісь катаклізми у цей період на земній кулі? – зіщуливши очі запитав у аудиторії Іван Андрійович.
Молодь ніби зачарована дивилася на свого викладача.
– Такі згадки є. Це і біблейський потоп, записаний з шумерських джерел. Це і аккадійський «Епос про Гільгамеша»[5], в якому змальовуються події першої половини III тисячоліття до н. е., де також описується потоп. Це й індуїстські релігійні тексти – пурани[6]. І… – професор зробив паузу, – Чорноморський потоп!..
– А тепер повернімося до території України! – урочисто промовив Іван Андрійович. – Що тут, на нашій землі, було у цей період? З класичної історії ми знаємо лише назви культур, які існували у Північному Причорномор’ї і які залишили нам матеріальні артефакти, такі, як Трипільська культура, Ямна[7], Катакомбна[8], Бабинська[9] і, пізніше, Зрубна культури[10]. У давньогрецькій міфології існує легендарна країна Гіперборея[11]. За древньогрецькими джерелами, там проживав блаженний народ – гіпербореї. За іншим міфом, Геракл приніс гілку оливи грекам саме від гіпербореїв. А вже давньоримський учений Пліній Старший у своїй «Природній історії» визначав розташування Гіпербореї за Ріфейськими горами[12], по той бік Аквілону[13].
Професор вивів на екран нове зображення, оглянув аудиторію і якось навіть урочисто заявив:
– Більшість дослідників вважають Ріфейськими горами наші гори Карпати! Це була Terra Ingognita – невідома земля Богів, куди боялися заходити древні греки. І недаремно, коли за легендою під Троєю загинув Ахіл, то його поховали у невідомому грекам міфічному північному Причорномор’ї… Згадайте, де за міфами греків жили амазонки? У Північному Причорномор’ї! – не чекаючи відповіді, вигукнув Іван Андрійович. Великий грецький полководець Олександр Македонський, зруйнувавши Персію і вбивши Ксеркса,[14] оминає сусідні землі Причорномор’я, і йде в далеку Індію! Ось ви, юначе, – звернувся Іван Андрійович до кучерявого хлопця із середини аудиторії, – отримавши таку владу і державу, які були в Олександра Македонського, пішли б у незвідані землі через високі і холодні Перські гори, знаючи з легенд, що десь зовсім поряд є чарівне золоте руно, якого так прагнули герої ваших улюблених легенд?
Хлопець спантеличено спочатку обдвився довкола, а потім, крутнувши своїми кучерями, промовив:
– Ні, звичайно! Я б шукав золоте руно…
Професор Войцеховський зробив паузу. Усі студенти дивилися на нього з роззявленими ротами. Тиша в аудиторії вказувала на те, що молоді люди з неабиякою увагою слухають і заглиблюються в інформацію, яку зараз виголошує Іван Андрійович.
– То чому Македонський не йде за золотим руном до сусідів? Чому він готовий йти у невідомі далекі землі, оминаючи близьке до Македонії Причорномор’я і Чорне море? Чому він не йде з Персії на Кавказ за таким бажаним для греків золотим руном, а плентається у зовсім невідомі, непрохідні і незвичні для греків землі?
Усі студенти не зводили очей з професора…
– Хтось може пояснити, як так сталося, що древні греки, відомі мореплавці, воїни і першовідкривачі, за 2500 тисяч років до нашої ери згадують цю територію у своїх міфах, але не намагаються її дослідити і приєднати до своєї держави? Ще за 2000 років до нашої ери греки возвеличують відомого нам героя Орфея, який разом з аргонавтами здійснив захопливу і повну небезпек подорож за золотим руном у Колхіду, через Понт Аксінський, або негостинне Чорне море. Хтось може пояснити чому? – несподівано запитав професор у студентів.
Зробивши коротку паузу, професор продовжив:
– Тому що для тодішніх греків Північне Причорномор’я – це земля Богів. Земля, що, як і Чорне море, містить дуже багато небачених небезпек, і де живуть, як би ми зараз сказали, страшні для греків монстри: циклопи, фурії, амазонки, тощо…
– Тому вони й назвали цю країну Гіперборея, або, якщо спробувати перекласти – надпотужний північний вітер. Але це ще не доказ того, що тут могла бути Атлантида! – раптом вигукнув професор Войцеховський. – Це лише здогадки, інтерпретація поведінки Македонського й описи нашої землі у грецькій міфології. І вони, якщо чесно, більше легенди, а не докази! – продовжував Іван Андрійович, крокуючи по аудиторії. Тому я пропоную подивитися на відомі нам факти, які б могли пролити світло чи підтвердити мою гіпотезу.
Професор знову повернувся до комп’ютера. У цей час залунав дзвоник, який сповістив про перерву між лекціями. Іван Андрійович розгублено повернувся до аудиторії. Та ніхто, як це буває зазвичай у студентів, не схопився з місця. Усі сиділи за столами. Із задніх рядів хтось вигукнув: «А давайте-но без перерви!»
– Давайте, давайте! – підхопила уся аудиторія.
Войцеховський був задоволений. Йому вдалося зацікавити студентів! Він наче здобув довіру у цих імпровізованих експертів.
– Ну, оскільки ніхто не проти, то продовжимо! – погодився професор, і на екрані почали з’являтися нові картинки.
Іван Андрійович підійшов до комп’ютера і продовжив дослідницькі роздуми:
– Археологи й кліматологи повідомляють нам, що десь за 5600 років до нашої ери на Землі відбулося активне танення льодовиків. У ці далекі часи льодовики займали значні території в Європі. Ось подивіться, це схема льодовика, який на південь доходив до сучасного міста Дніпра! – професор вивів на екран малюнок, на якому майже уся частина європейського континенту на північ від Піренейських гір через Альпи, північніше Карпат і аж до Уральських гір була замальована білим кольором. Це зледеніння, яке сковувало більшу частину Європи у період, який нас цікавить! – показуючи на центральну Європу, промовив професор.
– А таким колись було наше Чорне море! Точніше велике озеро… І тут, як бачите, льодовика не має, – звернув увагу студентів Іван Андрійович на блактину пляму, що розташувалася трохи південніше.
– Вчені довели, що внаслідок зміни кліматичних умов у цей час почало танути ось це льодовикове покривало Землі, – професор знову тицьнув указкою на вибілену частину європейського континенту. – Вивільнення небаченої кількості води спричинило великі повені на Землі і, зокрема, в районі нинішнього Чорного моря! У грудні 1996 року геологи з Колумбійського університету Вільям Раян і Волтер Пітман заявили, що Чорне море утворилося внаслідок танення саме цього льодовика. За їхньою версією, танення льодовиків спричинило прорив Босфорського перешийка, внаслідок чого вода із Середземного моря линула в ось це озеро, – емоційно водив по ілюстрації указкою Іван Андрійович і знову звернув увагу на видовжену блакитну пляму.
– Уявіть собі, тут в озері рівень води був нижчим від рівня тодішнього світового океану на 150 метрів! Босфорський водоспад скидав воду щонайменше 300 днів, поки рівень води в озері не зрівнявся з рівнем світового океану. Тому після закінчення повені опинилися затопленими 155000 км2 Чорноморського узбережжя на півночі і заході регіону, – зацитував переклад з газети «Нью-Йорк Таймс» Іван Андрійович, – а це величезний водяний простір аж до Кишинева, Кропивницького, Кременчука, Слов’янська і Луганська!..
Студенти від такої новини аж роти повідкривали. Панувала така тиша, що на лекцію увійшла завідувачка кафедри, яка проходила коридором і подумала, що в аудиторії немає лекції.
– Ой, вибачте, пане професоре, – вигукнула вона, коли увірвалася до аудиторії. – А що тут відбувається?
– У нас заняття, пані професорко, – чемно відповів Іван Андрійович і запитав, – ми можемо продовжувати, чи ви, можливо, маєте якесь оголошення?
– Ні, ні, – здивовано поправляючи окуляри, відповіла несподівана гостя, – продовжуйте…
– На чому ми зупинилися? – запитав Іван Андрійович у розгублених студентів.
– На потопі! – вигукнули усі разом.
– Так, на потопі… Ану, згадаймо, як загинула Атлантида? – він звернувся до Нестора, який на початку лекції розповідав щось про Атлантиду.
– Від потопу! – вигукнув той.
– Так, від потопу, – повторив професор. – І ми знайшли потоп, факт якого довели вчені і який затопив величезні території, де, гіпотетично, могли жити люди. – Останню фразу професор Войцеховський проголосив урочисто і піднесено.
– Лише уявіть собі, величезне цунамі, яке здійнялося від прориву води через Босфор заввишки в Київську телевежу і шириною в кілька сотень кілометрів обрушилася на землю тамтешніх людей! – в аудиторії запанувала розгубленість і тиша…